Початок

Головною причиною цієї історії є людська цікавість. Взагалі, людська цікавість — вельми неоднозначна річ, вона виступає і як рушій прогресу, і як головна причина всіх бід людей. Так і в моєму випадку цікавість спонукала мене до пізнання себе із зовсім іншого боку. За звичайних умов такий досвід отримати неможливо. Для цього потрібно використати додатковий каталізатор, який стимулюватиме організм поводитися інакше, аніж закладено в нас природою.

У світі існує безліч різних каталізаторів, як створених природою, так і створених самою людиною. Варто зауважити, що всі ці каталізатори несуть певний рівень шкоди для організму в тій чи іншій його ділянці. Я спробував знайти позитивний вплив на людину цих каталізаторів, не забуваючи про їхні негативні властивості, ось про це, мабуть, і буде моя історія.  В цій історії певні речі та висновки можуть звучати як якісь універсальні закономірності, насправді вони такими є тільки для мене, і то лише на даний момент написання цієї історії, бо я не можу виключати їх видозміну у майбутньому. Бо ця історія базується на моєму власному досвіді та суб'єктивних висновках, зроблених в першу чергу для себе самого.

Алкоголь

Перший такий каталізатор, найбільш доступний і поширений у сучасному світі та й не тільки в сучасному, — це алкоголь.

З алкоголем я серйозно познайомився вперше у свої чи то 14, чи то 15 років, не пам'ятаю точно. Але що я частенько згадую, так це "незабутні" враження після того першого серйозного досвіду з алкоголем. Це був випускний після дев'ятого класу. Ми, як такі вже собі дорослі дівчата і хлопці, вирішили, що випивати сік на паромі, який іде по Дніпру, це несерйозно для нашого віку. Тому перед цим ми закупилися алкоголем. Як досі пам'ятаю, це був ром. Пили тоді ми його, сидячи подалі від батьків, у колі. Далеко не всі з нас вирішили пити тоді, але всі ми сиділи в колі, і ті з нас, хто пив, поспішно під столом передавали пляшку рому один одному. Чому під столом? Мабуть, тому що якби нас хтось помітив із дорослих, то точно був би не в захваті від того, що ще донедавна дев'ятикласники п'ють чистий ром із горла.

Якраз після того досвіду я його і не злюбив, адже наслідки після нього наступного дня були надто сильними і неприємними для мене.

Дорікати тільки одному рому не дуже чесно, бо окрім нього була також і горілка, і ще горілка, було багато горілки насправді, і також ще одна річ, яку я на той момент ще не усвідомлював, але тоді також вперше спробував — це була марихуана. І попри те, що випускний вдався і це було весело, наслідки для мого ще молодого та несформованого остаточно тіла, враховуючи все вище перераховане мною, цілком передбачувані. Я кілька разів кликав Едіка (так у ті часи в Києві називали момент, коли ти блюєш). Як я добирався додому, пам'ятаю, вкрай химерно. Прийшовши додому, мене зустрів батько. І з його запальним характером було б не дивно, якби він мені дав кілька лящів за моє сильне алкогольне сп'яніння, але він виявився вкрай милосердним та добродушним. Мабуть, це тому, що свого часу я також до нього виявляв аналогічні почуття, коли він, бувало, напивався. Засинав я важко і довго, в голові все крутилося, в мене були ще ті гелікоптери. На ранок я прокинувся.

Пішовши на кухню з похмілля, я шукав щось, щоб втамувати спрагу, і от у холодильнику я побачив її – пляшку яблучного сидру. Як мені потім розповів мій старший брат, назвемо його умовно Укрланом, бо він надалі ще неодноразово з'явиться у цій історії, то її купив мені батько, прогнозуючи мій вкрай поганий стан на ранок. Він знав, що ця пляшка сидру могла привести мене до тями і трошки вгамувати мій головний біль. Ми з Укрланом розпили цю пляшку сидру на двох. Я розповів йому свою історію святкування випускного від початку до кінця, він посміхнувся і трохи почав мене повчати, але не сильно, бо моя голівонька досі боліла. Після цього в подальшому за будь-якої зручної нагоди він мене називав піратом, бо пити ром на паромі вкрай атмосферно, якраз у дусі піратів.

І попри все, я люблю алкоголь. Все ж таки, він дає тобі можливість скинути з себе ті кайдани, які накладені в першу чергу тобою на самого себе, бо при алкогольному сп'янінні, як не крути, ти поводишся більш жваво, більш природно, ти відкриваєш самого себе без будь-якого відчуття сорому повноцінно перед іншими. Бо в сучасному світі люди бояться бути самими собою, вони це максимально приховують від інших, несуть цей важкий тягар, а алкоголь якраз таки нівелює ті обмеження, які ти на себе накладаєш. І тому все ж таки ти все одно шукаєш у ньому певний спокій. Тому, на мою думку, люди й намагаються втекти від реальності за допомогою алкоголю якраз таки для того, щоб хоч десь, хоч у якомусь стані відчути себе повноцінними такими, якими вони насправді є, без будь-яких прикрас та масок. Люди під алкоголем не дуже сильно переймаються думкою оточуючих про них, і в цьому, мабуть, як і найбільша сила алкоголю, так і його головна проблема.

У цьому стані ти розумієш, що під алкоголем ти такий, який ти є.

Я твердо переконаний у тому, що алкоголь — це така собі сироватка правди.

Таким був мій перший серйозний досвід знайомства з алкоголем — першою та найпростішою речовиною в цій історії. Перші для себе висновки щодо нього я вже тоді почав робити.

Після того було ще багато п'янок, вечірок та купа різних історій, пов'язаних із його безпосереднім вживанням.

На перший погляд, алкоголь — цікава і дуже специфічна річ. Він затуманює твій розум, створює в тебе абсолютну впевненість у собі, глушить твоє почуття сорому і робить тебе агресивнішим. Сказати, чи він добрий, чи поганий, не можна, тому що все залежить від кількості, компанії, обставин та безпосередньо людини, яка його вживає.

Такий мій висновок на перший погляд, але якщо зануритися глибше у питання, то алкоголь — це в першу чергу втеча від реальності, яка тобі так ріже око, від тієї реальності, в якій ти не знайшов себе, тому ти шукаєш щось, щоб втекти від неї, але не туди, де вона тебе чекає, а туди, де ти про неї просто перестанеш думати хоч на якийсь час. Якщо не зловживати алкоголем і не використовувати його як засіб, який тобі допоможе забутися, то як один з можливих варіантів відпочинку він цілком прийнятний, бо в іншому випадку швидко чи повільно він тебе заведе в могилу. Найяскравіший досвід цього я отримав на прикладі двоюрідного брата моєї матері, який через накопичення проблем у стосунках зі своєю дружиною (яка об'єктивно є на всю голову притрушена) вирішив не розв'язувати ці проблеми, які йому заважали жити, на жаль для самого себе, він просто почав непроглядно пиячити.

З кожним роком він пив усе більше і більше, хоча йому неодноразово намагалися допомогти, пробували його кодувати, але все марно. Зрештою, через це все його життя пішло шкереберть: його звільнили з роботи, стосунки в родині були повністю зруйновані, тому єдиний варіант, який у нього лишився на цей момент, — це поїхати у село та жити зі своєю старою матір'ю, яка потребувала вже догляду за собою. Жили вони у будинку поруч з нашим. Коли він був тверезим, то був цілком адекватною людиною, руки в нього були золоті, міг робити будь-що, але побачити його тверезим було майже нереально. Так як він не працював, а випити хотілося, то пив він вже за рахунок пенсії старої, тижнями він був у запої, потім трохи відійде і знову йде у запій. Так він і жив до певного трагічного моменту. Це був кінець осені, в хатах було вже холодно, тому потрібно було опалювати хату дровами, бо хата була вже старою, побудована переважно з дерева і опалювалася через грубу.

В один із таких вечорів, коли він знову спав, бо до цього напився до нестями, в хаті сталася пожежа. Його стара мати, яка вже майже нічого не бачила і практично не ходила, марно намагалася його розбудити. Зрештою, коли полум'я заполонило всю хату, на цю бідну жінку впало перекриття даху. Коли її знайшли, від неї лишилася мала частина хребта. Він же все-таки прокинувся, але тоді, коли чадний газ повністю заполонив хату. Він видерся на стіл та намагався вибратися через вікно, але зрештою йому це не вдалося. Він знепритомнів і так і зварився у тій хаті, його тіло знайшли рятувальники на тому столі, а ховали його у закритій труні. Ось така от страшно-повчальна історія щодо алкоголю.

Отож, висновки щодо нього кожен має чесно сам зробити для себе. Як на мене, треба знати міру і розуміти, для чого ти це вживаєш. Це стосується й усього іншого, про що я далі буду розповідати. Що точно можу сказати, так це те, що забуття в цій речовині точно шукати не треба.

Цигарки

Перед наступною речовиною, яка змінює нашу свідомість, я хочу сказати про одну річ, яка не те щоб дуже сильно змінює наше бачення, але як доповнення до всіх інших каталізаторів вона відіграє вельми важливу роль. І це я зараз буду говорити про куріння цигарок. Це також насправді дуже цікава річ. Та й загалом ці речовини тим чи іншим способом нас убивають, повільно та впевнено, але нас багато що вбиває, як не крути, і все одно ми йдемо на цей ризик свідомо, тому що в цьому є те, чого нам не вистачає. Куріння створює для нас ілюзію певного релаксу. Коли я курю, я відчуваю певний спокій, тому, мабуть, я і курю. Сам процес, коли ти затягуєшся димом, який поволі переходить у легені, а іншу його частину ти частково випускаєш назовні, створює для відчуття задоволення та спокою. Хоча на смак цигарки гидотні.

Якщо ти до цього прийшов, значить, воно тобі потрібне на даний момент, якщо не хочеш вчитися на чужих помилках, то доведеться вчитися на своїх. Проте треба бути готовим до того, що коли ти вирішиш кинути цигарки, просто так вони тебе не відпустять.

Але як доповнювальна речовина, яка що при алкоголі, що при інших речовинах (про які я поки не кажу), підсилює ефект цих речовин. Найбільш помітно це з алкоголем, бо навіть якщо ти випив доволі пристойну кількість алкоголю, але недостатньо сп'янів, то коли ти викуриш одну цигарку, ця ідилія руйнується, і цигарка тебе добиває остаточно. Я почав серйозно палити після десятого класу. Шукаючи якусь роботу для того, щоб з користю провести літні канікули та заробити якусь копійчину, доля мене привела до роботи в літньому таборі. Ну, не тільки доля, а й Укрлан, який мені запропонував піти попрацювати туди, де і він працював на це літо. Мені тоді було 16 років. Я підходив загалом за критеріями роботодавця, і тому наступні два місяці літа я провів, працюючи в літньому таборі. Це був яскравий досвід та найкраще літо в моєму житті.

І якраз-таки саме там я і почав палити. Купувати там цигарки було дуже просто.

Приходячи в магазин при таборі, я просто казав, що, мовляв, я тут працюю, і мене б не взяли сюди працювати, якби мені було менше 18 років. Я відверто брехав для того, щоб отримати від цього користь, а саме — купівля того самого алкоголю і цигарок. Взагалі, робота з людьми — вона важка. Люди різні, і ти, працюючи з людьми, віддаєш частково свою енергію. При цьому всьому цигарки мені допомагали це переносити більш спокійно, тому я і почав палити. Пам'ятаю, як я стояв у черзі магазину, і перші цигарки, які я почав курити, це був синій "Вінстон". І от приходить моя черга. Я кажу, що мені потрібні цигарки, купую їх. А позаду мене стояв у черзі Укрлан, якого я не помітив. Він на мене так подивився з усмішкою. Потім ми вийшли, і він мені такий каже: "Ну, дивись, ти загалом цим не дуже сильно захоплюйся, тому що в цьому нема нічого хорошого". Насправді він це говорив, маючи цілком пристойний досвід куріння цигарок.

Тому я послухав те, що він сказав, але не взяв це дуже сильно до уваги.

Підліткові часи в житті людини — це бунтарські часи: ти намагаєшся діяти всупереч усім іншим і, в першу чергу, мабуть, всупереч будь-якому здоровому глузду. Так, власне, я і почав курити. Курю я і досі. Чи подобається мені смак цигарок? Та не подобається. Як я казав раніше, вони гидотні на смак, але сам процес мені до вподоби. І якби не шкода для здоров'я, то я не бачив би в цьому чогось поганого.

Трава

Наступною речовиною, про яку я буду вести мову, буде марихуана, або, якщо казати простою мовою, трава. Якщо порівнювати ці речовини зі зброєю, то цигарки — це холодна зброя, алкоголь — вогнепальна зброя, а трава в такому випадку, мабуть, буде важкою артилерією. Це вже зовсім інший рівень впливу на свідомість, як на мене, тому що трава — це річ, яка змушує тебе опинитися в моменті. Тобі неважливо те, що було раніше, і тобі байдуже на те, що буде в майбутньому. Про це не думаєш під травою. Ти живеш у цьому моменті тільки тут і тільки зараз.

Трава допомагає забутися значно краще за алкоголь, бо, по-перше, вона не викликає агресії. Навпаки, люди під впливом марихуани мало кому створюватимуть небезпеку, хіба що собі, хоча я чув деякі випадки, коли людина прямо мені казала, що ні, не люблю траву, бо я від неї стаю агресивним, але такі випадки бувають раз на мільйон, мабуть. Під травою ти стаєш максимально розгубленим, цей стан максимального умиротворення, тут ти знаходиш свій спокій, хоч і тимчасово.

Варіантів, як можна спожити траву, насправді купа, але я розповім саме про ті, з якими я зіштовхувався безпосередньо, бо залежно від того, як ти її споживаєш, різниться і її дія на тебе. Перший варіант, про який я розповім, і той варіант, з яким ми познайомимось у першу чергу, — це трубка. Це доволі простий варіант споживання трави в плані зручності куріння й ефекту, який воно дає. Такий міцний середнячок. Наступний варіант, найпопулярніший у світі як спосіб споживання трави, — це косяк. Ти його просто забиваєш як цигарку, але замість тютюну там трава. Куриш його майже як ту ж цигарку, але повільно, не поспішаючи, роблячи маленькі тяги. Знову ж таки, якщо порівнювати використаний ресурс і його дію на тебе, це дорогий варіант, тому я вкрай рідко курю через косяк. Далі ми поговоримо про бонг. Це такий пристрій, схожий на звичайну пляшку, але з трьома отворами.

Найбільший отвір потрібен для вдихання диму, потім є отвір для невеликої трубочки, в яку ти забиваєш траву, і третій отвір — це невеличка дірочка, яку ти затуляєш пальцем для кращого випалу трави. У бонг ти заливаєш воду, потім через трубку з напором випалюєш траву і вдихаєш дим, відкриваючи третю дірку в бонзі.

Досить приємний спосіб у плані використаного ресурсу та ефекту. Цей варіант найбільш поширений в Америці, як і косяки, тому що там ця культура споживання на значно вищому рівні, ніж в Україні, бо куріння марихуани там у багатьох штатах цілком легальне, і ти можеш спокійно зайти в спеціалізований магазин та купити собі траву різних сортів і видів на будь-який смак та колір. Варіантів там купа, насправді. Як алкоголю існує безліч, так і безліч існує різних сортів трави.

Якщо говорити про найбільш поширені варіанти споживання трави в Україні, то існує безсмертна класика, найменування якої — водний. Це невигадливий пристрій, зроблений з простих та доступних матеріалів, а конкретно: береться одна велика пляшка з-під води, у якої відрізаєш верх, потім береться менша пляшка з-під води, яка влізе у більшу пляшку, у якій відрізаєш низ. Далі у велику пляшку заливається вода десь на половину. Є більш цивілізований варіант того, куди сипати траву і як її випалювати, він називається напір, про який я вже згадував, його можна придбати навіть у нас, щоправда, це все у нас маскується, але виглядає це вельми кумедно. Бо, як на мене, всі чудово розуміють, що це і для чого воно справді воно потрібне. Майже в будь-якій табакерці ти можеш його придбати. Напір — це така кришечка з отворами, в яку ти засипаєш траву і потім випалюєш її.  Дим спускається в пляшку, ти потихеньку її піднімаєш, і коли догоріла трава, ти забираєш напір і куриш. Більш простацький варіант до всього цього — це використання фольги, з якої робиться напір. У ній робляться отвори, і, власне, так само випалюєш траву.

В принципі, водний — це наш варіант бонга, але значно простіший і, чесно кажучи, він доволі сильно дає в горло і не тільки в горло, а й в голову. Бо, як на мене, це найефективніший у плані ефекту і використаного ресурсу варіант споживання трави. Якщо ти хочеш дійсно накуритися, кури через водний. І також його брат-близнюк — це сухий. Це більш простацький пристрій, аніж водний, бо використовувати можна одну пляшку з-під води. Знизу ти робиш отвір, переважно це випалюється запальничкою, потім ця пляшка згинається і стає схожою на качку. Через напір ти випалюєш траву, через випалений отвір ти вдихаєш. І коли трава випалилася, знімаєш напір і вдихаєш дим. Ось, власне, ті варіанти куріння трави, з якими я особисто знайомий. Їх існує ще купа насправді, але оскільки я в цю сферу не дуже сильно заглиблювався, тож про них я розповісти не зможу.

А тепер я розповім історію мого першого знайомства з травою. Це був той же випускний у дев'ятому класі. Траву вперше я спробував саме тоді, хоча, як і казав, на той момент я цього не усвідомлював. Це якоюсь мірою було відчайдушне рішення з мого боку, бо історія про те, як я її тоді спробував, була цікава. Ми гуляли "Пейзажкою" і були напідпитку. Зараз би я в такому стані точно зупинився б і не продовжував далі пити, і тим паче не вживав би траву після цього, бо суміш алкоголю з травою саме в такому поєднанні, в першу чергу, це страшна річ, наслідки після якої вельми болючі для організму. Ми сіли на лавку, біля нас ходить якийсь чувак з дредами. Думаючи про це зараз, я б сказав, що це був Джа. Він просто ходить собі, нікому не заважає, з такою видутою пластиковою трубкою. В якийсь момент він присів біля мене. Мимоволі у нас зав'язалася розмова.

Після недовгого часу нашого спілкування з ним він у якийсь момент каже мені: "Чуєш, хлопче, а хочеш покурити?" Я заінтригований, бо на той момент я ще тютюн не курив (а я думав, що це він), але мені стало цікаво.Я, недовго думаючи, на п'яну голову кажу йому: "Давай, а чому б ні?" Запропонував цей чолов'яга покурити не тільки мені, а й іншим з нашої компанії, але погодився на це тільки один мій однокласник, який ще зіграє свою роль у моїй історії, назвемо його умовно Артемом. Як потім виявилося, він чудово знав, що це таке, і думав, що я також знав, тому й не казав мені, але я не знав. Тобто він пішов на цей крок свідомо, а я вже ні. Врешті-решт ми покурили. Я не пам'ятаю, який був смак тоді цієї штуки, але якось мені на той момент стало трохи спокійніше, щось мене розслабило, і ми пішли далі собі гуляти. Наслідки куріння трави після алкоголю, а потім, звичайно, ми ж не припинили пити, були для мене жахливі врешті-решт. Та про це я розповідав раніше.

І це був мій перший несвідомий досвід, пов'язаний із вживанням трави. Далі моє наступне знайомство з травою сталося вже після 10-го класу.

Я поїхав відпочивати, точніше, не відпочивати, а працювати, але ця робота була навіть не 50 на 50, а десь 40 на 60, де 40 — це робота, а 60 — це відпочинок. Частково про цю свою літню пригоду я вже згадував раніше в історії з цигарками, але зараз я розкрию її більш детально, тому можу повторюватися.

Мене щоліта завозили на дачу, яку я терпіти не міг. Я її ненавидів і, в принципі, і зараз я не маю якогось сентименту до цього місця. І тому, щоб не їхати туди, плюс заробити копійчину, бо в родині бракувало коштів, я вирішив, що, в принципі, я вже в достатньо дорослому віці для того, щоб знайти собі якийсь підробіток на літо і заробити грошенят. Червень пройшов безуспішно в плані пошуку роботи, бо я не знайшов нормального підробітку. Єдиний підробіток, який у мене був, це роль масовки у шоу "Хто зверху". Платили там небагато, але як для школяра, який не мав кишенькових грошей, це було дуже приємно.

Так як я не знайшов стабільного підробітку, то батьки вже хотіли мене знову затягти на дачу, і немов та хрещена фея, мені набрав Укрлан і каже: "Йо, що ти, як ти? Знайшов якусь роботу?" На що я йому кажу, що нічого нормального не знайшов.

І тоді він запропонував мені разом із ним поїхати працювати.

Укрлан тоді в травні звільнився з роботи і перед тим, як шукати нову, обрав собі в якості відпочинку дитячий літній табір, де можна було підзаробити. Я погодився, бо кращих варіантів не мав.

Ця робота в літньому таборі взагалі з'явилася з тієї причини, що одна доволі велика українська компанія, яка займається металом, вирішила для дітей своїх співробітників урізноманітнити програму в дитячому літньому таборі. Вона винайняла компанію, яка спеціалізується на квестах, для того, щоб та розробила програму для дітей. Ця програма називалася "Альваріум", вона мала пояснити і показати їм, чому наука важлива і що наука може бути не тільки складною і марудною, а ще й цікавою. "Альваріум" включала в себе декілька сфер. Це була хімія, робототехніка, дрони, астрономія, якщо я не помиляюся, і також там були й інші сфери, але я вже навіть і не пригадаю, які ще сфери там були.

Ця програма була розрахована на два літні табори, які знаходилися на Арабатській стрілці в Херсонській області.

Ці два табори називалися "Приморський" і "Альбатрос". Перша зміна в мене відбулася в "Приморському", де, власне, і працював Укрлан. Чесно кажучи, "Приморський" мені не дуже сподобався, тому що вожаті, які переважно це одні й ті самі люди, що протягом уже багатьох років там влітку працювали, мали вельми закриту спільноту. І взагалі "Приморський" як табір, був ще тим совком. Його керівництво сприйняло цю програму доволі вороже. Це відвертий приклад совка, коли люди вже звикли до того, що було протягом років і не хотіли якось змінювати цю систему. І тому Альваріум, який мав урізноманітнити дітям літній відпочинок у таборі, був сприйнятий ними вороже, і усіляко саботувався з їх боку. Тому з вожатими в таборі я практично не спілкувався. Наша команда, яка тут працювала, також була не найприємнішою, це м'яко кажучи. Взагалі вона була токсичною, і більшість свого часу я проводив з Укрланом.

Сфера, у якій я працював, — це були дрони. Взагалі, наша компанія шукала заміну людині, яка працювала на першій зміні. Бо, як я і казав, моя перша зміна в таборі почалася в липні, до цього ця програма вже почала працювати в червні. І на другу зміну людина, яка працювала раніше, не змогла потрапити через свої певні причини, і тому вони взяли мене, але вже на третю зміну вона знову повернулася. А оскільки він також займався викладанням дронів, то постало питання: що ж далі робити? Паралельно з цим, у другому таборі, "Альбатросі", не вистачало чоловіків, бо, як не крути, у нашому світі важку роботу прийнято віддавати саме чоловікам. І через брак робочих чоловічих рук хтось із "Приморського" мав поїхати підсилити команду "Альбатроса". Спочатку, чесно кажучи, я не дуже хотів їхати, але потім у цьому я побачив можливість, бо так як "Приморський" мені не сподобався, і також щоб позбутися додаткової опіки брата.

Врешті-решт, я наважився поїхати туди, щоб подивитися, як склалися там справи, і спробувати самостійніше проводити свій відпочинок, бо як не крути, Укрлан опікувався мною зі зрозумілих причин, адже тоді я поїхав з ним під його відповідальність.

"Альбатрос" виявився значно прогресивнішим табором, попри те, що ці два табори належали, як я розумію, тій самій металургійній компанії. На відміну від "Приморського", який до Альваріума ставився вороже, вони сприйняли нас набагато краще. Вони нам усіляко допомагали: що з керівництвом, що з вожатими, там не було ніяких проблем. Навпаки, вони були відкритішими і дружелюбнішими, ніж люди в "Приморському". Також тут наша команда була складена з фантастичних людей. Я й досі всіх їх згадую з хорошого боку, хоча бували різні випадки.

І от саме в "Альбатросі" я свідомо вперше спробував траву.

На відміну від розділу з алкоголем та цигарками, тут вийшла значно довша історія, перш ніж я, власне, почну розповідати про свій свідомий досвід із травою. Це пов'язано, по-перше, з тим, що спогади про перше знайомство з алкоголем були мною призабуті, адже це було значно давніше, і я не пам'ятаю всіх моментів та всієї тієї вакханалії, яка творилася на випускному. А також для того, щоб пояснити, в якому стані, з якими емоціями та в оточенні яких людей я вперше спробував траву.

День, у який я спробував алкоголь, а точніше вечір, настав не одразу, це був десь чи то третій, чи то четвертий день, вже не пригадаю точно. Всі ці веселі люди були вкрай різні: хтось був коміком, який шукав себе і який, до речі, зараз став вельми популярним; хтось був айтішником; хтось студентом; хтось був матір'ю-одиначкою. Але всі ці люди були максимально приємними.

Найголовніше, що я помітив і що мені сподобалось найбільше, попри те, що я був малим, усі вони до мене ставилися як до рівного. А цей момент є, мабуть, найголовнішим у спілкуванні з дітьми, з підлітками, бо що діти, що підлітки — це в першу чергу люди, і ставитись до них якось зверхньо, якось як до якихось ще неповноцінних людей, образливо. А тут дорослі люди до мене ставились як до рівного, це було мені вельми приємно, як не крути, бо раніше я собі такого не міг уявити.

Так ось, один з нашої команди, а саме комік, якого ми умовно назвемо Кирилом, привіз у табір із собою траву. Звичайно, оскільки ми працювали в дитячому таборі, то робили це ввечері, коли нас ніхто не бачив. Ми максимально це приховували, щоб уникнути проблем.

Так ось, одного такого чудового вечора ми зібралися в шатрі, який був поставлений нами для проведення занять. Там ми й вирішили покурити. Окрім мене, Кирила і ще двох людей з нашої команди, було кілька вожатих. Кирило на першій зміні працював у "Приморському", там він добре здружився з Укрланом. І, розуміючи те, що я його молодший брат, він обережно ставився до того, щоб я курив траву. Але перед цим, звичайно ж, він запитав дозволу в Укрлана, який цей дозвіл йому надав.

Курили ми тоді траву через водний. Я почав першим, він насипав мені в напір трави, випалив, зняв його і сказав: "Давай, вдихай", що я, власне, і зробив. Потім всі інші почали курити по колу.

Коли знову настала моя черга, Кирило запитав у мене з посмішкою на обличчі: "Другу будеш?" Я не розумів тоді ще, як діє трава і те, що перед тим, як курити другу, варто почекати, не поспішати, бо можна довести себе до не найприємнішого стану, про який я розповім пізніше.

Але я, малий піздюк такий, думаю: "Хм, нічого не відчуваю, значить давай другу". Подивившись на мене досвідченим поглядом, він уточнив: "Ти впевнений?" Я сказав, що так, і він випалив мені другу баночку. Мої знання про марихуану обмежувалися американськими фільмами, в яких показано, що от коли ти покурив траву, то ти такий собі жартівничок, смієшся без причини з яскраво вираженими червоними очима і все в подібному роді. І відповідно я мав певні очікування від цього стану. Коли ми покурили, ми прибрали цей водний апарат і пішли до себе в гуртожиток, в якому ми проживали.

До гуртожитку вела доріжка, йдучи по ній, мене щось сильно розсмішило, що я почав неконтрольовано сміятися, хіхікати без будь-яких на те причин. Звичайно, Кирило — комік. Він багато жартував, жартував смішно на той момент, але він до цього руку не докладав тоді. Я сміюся, не розумію чого і не можу зупинитися. Окрім цього, йдучі собі по доріжці, я сам собі в голові такий кажу: "Хоп!" — і я починаю пересуватися так плавно, ніби я машина. Повернув ліворуч — я плавненько повертаю ліворуч, повернув праворуч — я плавненько повертаю праворуч. І такий стан був в подальшому в мене ще кілька разів, але цей стан машини, назвемо його так, виникав тоді найяскравіше і найкумедніше.

Ми протягом усіх наступних змін, бо так до кінця літа я і працював в "Альбатросі", час від часу, продовжували курити траву. Але робили це рідко. Окрім цього, ми просто збиралися на звичайні п'яні гулянки, виключно своєю командою «Альваріума», або з вожатими, ми дуже класно, весело і "продуктивно" проводили свій час. Якось увечері, на одній із змін, перед дитячим ярмарком, який тоді проводився в "Альбатросі", а суть цього ярмарку полягала в тому, що взагалі діти просто ставили свої якісь намети своїми групами, які поділялися за віком, і робили там різні речі: хтось робив макіяжі, хтось там когось малював, хтось там комусь масаж робив і так далі, і тому подібне. Нам перед цим видали валюту табору, яку можна було використати на всі ці речі, яка називалася «альбатросиками», що логічно. Ми вирішили, знову ж таки для настрою, піти покурити. То була міцна трава, але це я виявив вже пізніше. Пішли курити ми в закинуту вбиральню на околиці табору.

За цією вбиральнею зібралися діти, аби покурити цигарки. Ми вирішили їх прогнати звідси, аби вони нам не заважали, і от ми їм кажемо: "Ай-ай-ай! Як негарно, так робити не можна, ви ще діти, кидайте це швидко, або ми зараз підемо розкажемо вожатим". Це було кумедно, бо ці "діти" були моїми однолітками. Але вони швиденько зібралися і пішли геть. Так ось, вигнавши їх, ми спокійно почали курити. Крім мене, була дівчина з Альваріуму, назвімо її умовно Сашою, один з вожатих, якого всі називали Шпілею, і також ще один його товариш, який йому допомагав. Ми так само покурили через водний. І от, як зазвичай, зробивши дві баночки, в якийсь момент, ідучи на ярмарок разом з усіма, я відчуваю, що мої ноги косяться. Мене тоді сильно взяла трава. Саша зі Шпілею давай швиденько мене хапати під руки і вести кудись подалі від усіх до одного з наших шатрів, аби привести мене до тями.

Як я потім дізнався, цей стан називається "спіймати блідого" – стан, коли у тебе в голові є якийсь шум, який береться незрозуміло звідки, на твою голову все тисне, і взагалі, окрім як опустивши голову та дивуватися, я більше нічого не міг. Вони, як уже досвідчені планокури, знали, що в такому стані треба попуститися. А найкращий попуск від трави — це щось смачненьке, тому Саша мені дала булочку, яку вона вранці взяла з їдальні. До неї дала згущене молоко. Поївши цю булочку, через деякий час мені стало краще, і ми всі разом пішли гуляти по ярмарку. В якийсь момент ми розділилися. Я чомусь гуляв вже сам, я вже не пам'ятаю, чого: чи в інших були плани, чи я просто відбився від усіх. Вирішив я почати витрачати свої альбатросики, і найбільше мене привабила група, яка робила масаж. Там було поставлене масажне крісло, на яке я із задоволенням ліг, і мені почали робити масаж. Я не планував спочатку витрачати всі альбатросики там, але мені так сподобався масаж, що я вирішив, що треба їх всіх спустити саме там.

Коли мені робили масаж, я лежав головою донизу. Єдина думка, яка була в мене в голові на той момент: головне — не покликати Едіка, бо в цьому стані я спокійно міг це зробити. Але, слава богам, мене це оминуло, бо не хотілося створювати таких от незручних ситуацій, щоб потім пояснювати, як і чого, і через що це сталося. Класно відпочивши після масажу, я пішов спати. Ось, власне, таким було моє перше свідоме знайомство з травою.

У 10-му класі до нас на початку року прийшов один хлопець, який на наступні 5 років став мені вельми близьким другом, навіть, мабуть, найкращим другом. Але з часом наші дороги розійшлися, та не в цьому суть. Ми з ним здружилися, і також він був досвідченим хлопцем, тож ми з ним почали курити разом. Це вже було в 11 класі. Так, окрім цього, я також неодноразово курив у різних компаніях, за різних обставин тощо. Таких ситуацій було насправді багато, бо, на відміну від алкоголю, від якого я все більше й більше відмовлявся, трава мені зайшла.

Адже, окрім того, що ти можеш забутися і жити виключно в цьому моменті, вона допомагала мені подивитися на світ зовсім іншими очима. У цьому стані в мене з'являлася купа різних думок, які на тверезу голову мені до цього не приходили. Я багато роздумував над купою різних тем з різних боків, і вона багато в чому мені допомогла стати тим, ким я є.

Але як цигарки, алкоголь, так і трава викликають залежність, бо чим більше ти куриш, тим менше вона на тебе діє, як раніше. У тебе просто з'являється толерантність, і ти все більше й більше не роздумуєш у цьому стані, а просто намагаєшся забутися і жити в цьому моменті, не думаючи про минуле і байдуже ставлячись до майбутнього. Як і з усім іншим, траву треба споживати відповідально, ні в якому разі не шукати в цьому відради, бо це все тимчасове, а вона забирає купу твоєї енергії, а також дуже сильно впливає на пам'ять.

Гриби частина перша

Кінець цієї історії я присвячу речовинам, які були створені самою ненькою природою. І, власне, через ці речовини я і вирішив написати це оповідання, тому що в порівнянні з тим, що було до цього (алкоголь, цигарки, трава), ця штука на зовсім іншому рівні. Після того, як ти її спробуєш, можу тебе запевнити: ти вже не будеш таким, яким ти був раніше. Досвід вживання цієї речовини — він неосяжний, і в принципі, скільки б я не вживав, попри певну схожість в ефектах, я завжди знаходжу в собі щось нове, щось таке, до чого б звичайним шляхом я би просто так не дійшов. І це я зараз буду говорити про гриби. Авжеж що, не про звичайні гриби і навіть не мухомори, Ні, це зовсім інший рівень, крихітко, це повний ульот, бо психоделічні гриби — це вам не жарти, я наголошую. Якщо ви хочете відпочити, що вам може дати алкоголь, цигарки, трава, то до грибів недбало ставитися не можна, бо це для вас може закінчитись дуже і дуже погано. У кращому випадку ви помрете, у гіршому випадку ви зійдете з розуму, бо дійсно, я вже кілька разів був на межі цього.

Звичайно, можна сказати, що є купа різних речовин: амфетамін, різні солі, екстазі, спіди і ще купа-купа всього, але я не прихильник синтетичних наркотиків. Вони більше знищують нас, аніж дають. А от психоделічні гриби — це зовсім інша річ, це органіка вищої якості. Попри те, що я раніше про них багато чув, великої зацікавленості в них у мене не було, бо знову ж таки, враховуючи всякі фільми, серіали, де хоч якось були показані люди, які вживають гриби, враження про них у мене були дуже страшні. Я багато чого наслухався про те, що це дуже небезпечно, що частково є правдою, але вони знищать тебе, ти зійдеш з розуму, і це для тебе буде сумний кінець. І тому я дуже довгий час їх остерігався. Вперше я побачив людину під грибами на прикладі Укрлана.

Попри те що ми рідні брати, я все життя його знаю, і він мене все життя знає. У нас доволі велика різниця у віці – цілих 12 років, а це, я вам скажу, дійсно багато. Ми із різних поколінь. І, власне кажучи, ми не мали з ним дуже багато якихось спільних тем для розмов. І в один момент якось він хворів, а я з ним говорив по телефону та питав: " Як твої справи? Як ти себе почуваєш? Чи не треба тобі щось купити в аптеці? Якщо треба, то кажи мені, я схожу і допоможу тобі, або якщо треба, то можемо просто поговорити". Він сказав що все добре і нічого не треба, потім десь за півгодинки, може годину, він мене набирає і каже: "Йо, братику, а ти заходь, поговоримо, складеш мені компанію. Ти не переймайся, попри те що я хворію, ти навряд чи захворієш, тому заходь". І я такий думаю: "Ну, якщо вже так склалися справи, то треба йти". До цього вечора у нас не було якось такої можливості поговорити по душам. Тож я зібрався і пішов. Жили ми на той момент поруч: я в батьківській хаті, він жив у будинку поруч, там де раніше жила бабуся, але через вже літній вік і неспроможність забезпечувати повністю сама себе, плюс там ще четвертий поверх був, а у неї ще з роботи була виробнича травма, через що у неї дуже боліли ноги. І тому ми забрали бабусю до себе, до батьків, де я жив, бо це був найкращий варіант як для неї так і для нас, а у квартиру до неї переїхав Укрлан з іще одним моїм також старшим братом. Коли я прийшов до нього, він мені здався трошки дивакуватим, щось з ним було не так. У нас зав'язалася  розмова і після деякого часу він мені прямо сказав, що типу: "Такі от справи, братику, я от зараз під грибами і я з'їв просто достобіса цих грибів. Взагалі така доза може й вбити". Це мене налякало, але я все ж його уважно слухав. Він почав розповідати, як він почав занурюватися в глибини власної свідомості, дуже яскраво про це розповідав, як ніби його мозок — це величезна-величезна бібліотека, в якій він, як той бібліотекар, вирішив навести лад. Також розповів, що коли намагався порізати собі апельсина, йому показали гриби, що коли він бере ніж і починає різати апельсин, насправді він ріже собі руку, і це ще до того, як він почав різати апельсин. Він просто тримав у руці ніж, а на столі лежав апельсин. Він відкинув цю ідею, бо, під цим станом насправді можна зробити багато чого, і ти не будеш усвідомлювати цього. Ти втрачаєш частковий зв'язок з реальністю, і не все, що ти бачиш, є таким, яким воно є насправді. Ось ця ситуація мене, власне кажучи, зацікавила, бо попри якісь негативні моменти він багато чого розповідав цікавого, і це вже зовсім інші враження. Це вже не попкультура, це не художні фільми, які максимально далекі від реальності переважно. Це вже реальна людина, яку я знаю усе своє життя, і він ділиться цим своїм досвідом. І цей якраз такий досвід мене і зацікавив спробувати й самому. Звичайно, що я не настільки відчайдушний, як мій брат, хоча я також буваю пришелепкуватим. Після того як він відійшов і зрозумів мою зацікавленість у цьому, він сказав: "Ну, братику, сам ніколи не їж гриби,  ми якось з тобою поїдемо в Карпати, візьмемо грибів і на природі їх обоє з'їмо". Після цього пройшло, може, рік, може, два, може, й три. Чесно кажучи, я вже так і не пригадаю. Я насправді довго чекав аби саме з ним поїхати на природу і там їх з'їсти. Взагалі робити це треба в максимально стабільному стані. Якщо у тебе є якісь проблеми, які тебе турбують на тверезу голову, то ні в якому разі, наголошую, ні в якому разі не варто їсти тобі грибів. Якщо ти знаходишся в ситуації, яка тебе вибиває з колії, яка створює тобі дискомфорт, також ні в якому разі не варто їсти гриби. Також не бажано їсти гриби наодинці. Найкраще мати взагалі якусь людину поруч, яка буде твереза і яка у випадку чого зможе стати посередником між тобою і реальністю, дійсно справжньою реальністю, а не тою реальністю, яку ти бачиш під грибами. На природі, як на мене, бо природа сама по собі нас заспокоює, можна знайти дзен і на тверезу голову, просто гуляючи лісом або сидячі на березі якоїсь річки, моря, озера, або в горах. Багато де, насправді, природа – це дуже велика сила, яка може бути страшнішою навіть за всюдисущу людину, яка її знищує, хоча сама є частиною природи. Усе, що нас оточує, це природа. На мою думку, саме природа – найголовніший Бог.

У нашому всесвіті є релігії, які вважають, що Бог є тільки один, а всі інші боги фальшиві. Ну, якщо дивитися з їхньої точки зору, дійсно можна сказати, що Бог тільки один, але тоді ця Богиня — це матінка-природа. Ось хто тут головний, тому її треба любити і поважати, як ти любиш себе.

Перед тим як я почну свою розповідь про мої, скажімо так, взаємини з грибами, я спочатку розповім, як їх вживають. Один варіант, про який я знаю, але який я не пробував, — це заварювання чаю на їх основі. Подробиці та нюанси я розповісти не зможу, бо не знаю. І другий варіант, мені відомий, і той, яким я користуюся, — це, на перший погляд, звичайне поїдання. Але до цього треба витримати певні умови: гриби треба їсти на голодний шлунок, і це найголовніше. По-перше, це треба для того, щоб вони взагалі подіяли, а залежно від того, наскільки ти голодний, залежить час, через який вони почнуть діяти. За моїми спостереженнями, щонайменше перед вживанням грибів треба не їсти годин 6. Це мінімальний поріг для того, щоб вони подіяли. Від 8 до 10 годин — це найкращий варіант. Далі стоїть питання щодо того, наскільки ти хочеш, щоб вони тебе взяли. Якщо хочеш, щоб вони швидше і глибше подіяли, треба не їсти більше 12 годин.

А також гриби треба ретельно пережовувати, десь до 5 хвилин, щоб усередині вони перетворилися на своєрідну кашу, і тільки після цього можна було їх ковтати.

Усе просто, чи не так?

А тепер настав час для історії, а точніше — історій, тому що грибам я приділю найбільше уваги порівняно з усіма іншими речовинами, про які я розповідав до цього, адже, як я і казав раніше, саме через мій досвід із грибами я вирішив написати це оповідання. У нас була домовленість з Укрланом щодо того, щоб з'їсти їх у Карпатах. Я довго чекав, але цього так і не трапилося. Тому мій перший досвід був із моїм найкращим другом. Іронічно, що цей найкращий друг є братом по батькові мого попереднього найкращого друга. Назвімо його умовно Бодя, а цього нового назвімо умовно Маратас. Ми з Маратасом познайомилися тоді, коли Бодя приїздив із Франківська, де він на той момент уже тривалий час перебував через війну. Це було літо 22-го року, він приїхав у Київ для того, щоб познайомити нас зі своєю новою дівчиною.

Разом з ним приїхав і Маратас, тому що він, по-перше, приїхав до батька, і так як їм обом треба було в Київ, вони поїхали разом.

Їхній батько живе недалеко від мене, тому, коли я зустрів Бодю на вокзалі, а я приїхав його зустріти зранку, так як ми давно не бачилися. Він жив в абсолютно іншому кінці Києва, тому поїхав на таксі додому. Так як Маратасу було по дорозі зі мною, я запропонував йому свою допомогу, бо в Києві він буває не часто. А так як це місто велике у порівнянні з Франківськом, то насправді в ньому легко загубитися. По дорозі додому ми спочатку не дуже сильно спілкувалися. Їдучи на трамваї, я дістав книжку, на той момент я читав твір Платона "Держава". Він побачив це і вирішив мене запитати: "А чого саме ця книга?" Бо філософські праці читає обмежене коло осіб, тому його це і зацікавило. Ми з ним швидко знайшли спільну мову після цього. Ми вийшли на нашій зупинці і пішли в сторону дому, де жив його батько.

Йдучи та весело розмовляючи, в якийсь момент я йому пропоную: "Чуєш, у мене взагалі вдома травичка є, чи не хочеш покурити?". Він, недовго думаючи, погодився, і ми пішли до Укрлана, щоб покурити, бо там ми частенько збиралися. Так, власне, ми й познайомилися.

Він приїхав тільки на вихідні, і ми обмінялися контактами. Ми з ним часто дуже довго переписувалися, розмовляли по п'ять, по шість годин, а то й по вісім. У якийсь момент він запросив мене погостювати до себе у Франківськ (ніколи не був там), тому я погодився на його пропозицію. Я на той момент працював дистанційно. Відповідно, мені не потрібна була як така відпустка для того, щоб поїхати до нього у Франківськ. А з тим, що я працював за графіком 2/2, я міг там у нього і працювати, і потім вже у вільний час кудись виходити та тусити. Тоді я приїхав до нього на два тижні. Я загалом класно провів час у Франківську.

Дуже сподобалось мені це місто, насправді. Воно таке спокійне, гарне, врешті-решт спадщину австріяки залишили добротну, нема де правди діти. Якось, вже коли йшов другий тиждень моїх гостин, він мені сказав, що йому було б цікаво спробувати гриби. А так як і мені було цікаво їх спробувати, то ми домовилися з якимось його знайомим баригою і взяли їх для того, щоб нарешті зрозуміти, що то взагалі таке, ці ваші гриби. Я точно не знаю, чи то барига нас тоді надурив, чи то ми неправильно їх з'їли, бо у нас було абсолютно нуль досвіду в цьому. Врешті-решт вони на нас не подіяли від слова узагалі. Мені усе таки здається, що то не були справжні психоделічні гриби. Ми через це засмутилися, бо у нас було купу очікувань, по-перше, по-друге, бляха, ми до цього голодували для того, щоб їх з'їсти.Маратаса це засмутило навіть більше за мене, бо він був та й зараз є ласий до їжі, тому для нього це було значно більшим ударом, аніж для мене. Такою була наша перша спроба їх скуштувати.

Нам потім вдалося зрештою їх спробувати, але це було вже за іншої моєї поїздки у Франківськ. Ми вирішили ще раз спробувати з'їсти грибів. Цього разу ми вже знайшли людину, яка мало того, що нам їх привезла, так ще й вона згодилася піти з нами для того, щоб проконтролювати те, щоб ми дотримувалися всіх інструкцій для того, щоб вони дійсно подіяли. Їсти ми їх вирішили в лазні. Лазня, насправді, це фантастичне місце. З ними мене також познайомив Маратас, бо він їх палкий шанувальник, а у мене до цього не складалося в житті обставин, які б мене привели в лазню. Це топ! Що не кажіть. За те, що Маратас мене познайомив з лазнями, я йому красно вдячний. Лазню ми знімали на ніч, так як через війну діє комендантська година, і цей період був найкращий для того, щоб попаритися достатню кількість часу і потім не повертатися в комендантську додому.

Ми не порушували закону. Звичайно, це може звучати трішечки смішно, бо гриби не те щоб у нас дозволені законом, але в даному випадку ми були законослухняними громадянами і не ходили в комендантську годину по місту.

Зібралася в нас тоді компанія з чотирьох людей. Окрім мене та Маратаса, був цей барига, назвімо його умовно Свят, а також ще один друг Маратаса, його будемо називати Сергій. Ми прийшли в лазню десь за 10 хвилин до 12:00, бо знімали ми її зазвичай з 12 до п'ятої, а потім, якщо нам не вистачило, то могли на годинку, а то й на дві продовжити. Розрахувавшись із власницею, ми закрилися в лазні. Саме ця лазня просто неймовірна, на жаль, зараз вона чомусь не працює, через що мені дуже сумно. Не те щоб я був в інших лазнях, хоча ще одна була, з якою я познайомився, але вона була на абсолютно нижчому рівні в порівнянні з цією. Вона складалася з власне самої лазні, басейну з холодною водою десь 2 на 3 метри, там була вбиральня, душ, окрема кімната, в якій можна відпочити.

У цій кімнаті було ліжко. Також у лазні було місце, де можна було посидіти за столом. Четверо людей за ним дуже комфортно себе почували. Була лавка по один бік столу, по інший бік був диванчик.

Також там ще була маленька кухонька. Лазня була всередині оббита дерев'яними дошками, загалом максимально комфортне та зручне місце. Сподіваюся, вона ще відкриється, і ми знову туди потрапимо.

Свят нам каже: "Ці гриби не сильні, але й не слабкі, тому на кожного треба по 2–2.5 грама". Ми всі дружно їх з'їли, як тільки роздягнулися. На смак ці гриби були жахливі, принаймні для мене, коли я їх тоді вперше з'їв, був дуже довго неприємний післясмак, який частково втрутився і зіпсував мені процес, але не суттєво. На майбутнє я завжди беру якийсь сік на кшталт гранатового, щоб, коли я їх з'їв, мав змогу запити соком і перебити цей неприємний післясмак. Окрім цього, ми, звичайно, до лазні пішли не тільки з грибами.

Ми також собі взяли літрів шість пива, грамів 5 травички і всяких закусок до всього цього. Ми сидимо такі вчотирьох, розмовляємо. Не дочекавшись, поки вони подіють, ми пішли в лазню паритися.

Перший раз сиділи недовго, десь хвилин п'ять, після чого пішли в холодну воду і назад за стіл. Минуло вже, мабуть, хвилин 20-30, я ніяких ефектів не відчуваю, окрім того, що якось трошки ломить тіло. Тому я питаю інших, чи подіяли вони на них, на що вони відповідають, що ні, але Свят нас почав заспокоювати, на кшталт: "Не переймайтеся, вони можуть почати діяти протягом години, тому ще не прийшла достатня кількість часу, все ще буде". Цими словами він нас заспокоїв, тому що Свят виглядав як цілком нормальний хлопчина, щонайменше він викликав довіру. І після другого вже походу в лазню була та сама процедура. Вийшовши з лазні, де ми вже сиділи хвилин 10, відразу стрибнули у холодний басейн і знов повернулися за стіл. І щось я сідаю і бачу, ніби стіни починають дихати.

Я почав придивлятися, і дійсно було таке відчуття, ніби за дошками є якісь легені, і вони дихають. Дерев'яні дошки починають переливатися безліччю різних кольорів. Дивлюся на Маратаса, а обличчя у нього якось змінилося.

Це від незвички трошки мене лякало, бо воно якось набуло таких щурячих форм, і це було лячно на початках. Потім навпроти мене сидів Свят. Я дивлюся на нього, а він на моїх очах з кожним вдихом і видихом ніби старіє і назад молодіє. Він вдихнув – він знову молодий. Це був такий чорнявий хлопчина, і відповідно, коли він видихав, я бачив, як він сивіє. Я спостерігаю за цією викривленою картиною, і вона мене вразила, тому, мабуть, я це чітко запам'ятав. Сергій сидів трохи похнюпившись, як він потім розповів. Він заглибився в себе. Узагалі, гриби на кожного діють по-різному. Ще був прикол, коли я Маратасу казав, що мені холодно, він мені з ноткою пасивної агресії відповідав: "Дякую, мені тепер також, нащо ти про це кажеш, не думай про це, і тобі не буде холодно". Він був правий, коли я перестав про це думати, і мені стало тепло, хоча я потім ще неодноразово за це йому казав, і ця картина повторювалася.

Ось, власне, все, що я пам'ятаю з того свого першого досвіду. Узагалі, більшість того, про що ти думаєш під грибами, потім забувається, і забувається доволі швидко.

Але якісь такі найяскравіші моменти врізаються тобі в пам'ять, і ти потім можеш їх пригадати. Тривав ефект грибів години 3. Після цього нас почало попускати, і з'явилося таке несамовите відчуття втоми.

Я б навіть сказав, якесь внутрішнє спустошення, бо коли ти відходиш від них, твій організм суттєво це відчуває. Ми досиділи до кінця комендантської години. Протягом цієї ночі ми говорили на купу різних тем, пригадати яких я не можу, жартували, сміялися, сперечались, але по-доброму. Всім було весело та комфортно. Чимось мені це нагадало картину з мультфільму "Як козаки", коли двоє козаків, маленький та високий, шукаючи свого пухкого побратима, забрели у корчму з різною нечистю. Якщо ти їси гриби в гарній компанії, то вони на тебе гарно і діють. Наскільки доречно так говорити — не знаю, але враження були якісь такі. Ось таким був мій перший досвід з грибами. Після цього гриби вже наступного разу пробував за зовсім інших обставин та компанії.

Гриби частина друга

Потім минув, мабуть, десь рік, а то й два після мого першого досвіду, перш ніж я знову спробував гриби. Цього разу це вже було в Карпатах. У Карпати я потрапив не тільки для того, щоб з'їсти гриби. Взагалі, мій однокласник Артем, про якого я розповідав раніше, якось мені запропонував разом з ним і ще групою осіб, які тоді збиралися, поїхати в похід на три дні і чотири ночі в Карпати. Я до цього в Карпатах у походах не був, тому його пропозиція мене дуже зацікавила. Але, окрім цього, він також казав, що він і ще один його друг збираються там з'їсти гриби. Ми частенько з Артемом говоримо на тему грибів, бо він також їх їсть час від часу. Тому ми почали обмінюватися досвідом, своїми відчуттями щодо цього всього. Похід був запланований на десяті числа серпня 24 року. Окрім мене та Артема, була його дівчина, Маратас, якого я запросив поїхати разом зі мною, бо його також ця пригода зацікавила. Потім було ще двоє друзів Артема і також дві пари його знайомих.

Ось така величенька компанія в нас тоді зібралася.

Я розмовляв з Артемом про те, що для мене і для Маратаса це перший похід, і казав я це не просто так, а для того, щоб цей похід, у міру своєї навантаженості й складності, був як для початківців. Бо що Артем, що, в принципі, всі його знайомі — це були спортивні люди. А Артем узагалі — це такий хлопчина під 2 метри з гарною будовою тіла. Він ще з дитинства займався дзюдо, а потім, як закинув дзюдо, то займався в залі, і він добре за собою стежив. Ми ж з Маратасом не були спортсменами й близько. У Маратаса на той момент була зайва вага, через що йому було складніше, аніж мені. Я, попри те, що не мав проблем із зайвою вагою, мав худорляву будову тіла. А похід вимагає певної фізичної підготовки. Взагалі походи в гори — це доволі складно й небезпечно. Мене Артем запевнив у тому, що більшість нашої компанії складатимуть новачки, і відповідно, той маршрут, який вони склали, він доволі простий і не вимагатиме багато зусиль.

Чесно кажучи, несвідомо Артем мене тоді надурив, тому що цей маршрут був далеко не для новачків. У нас у планах було піднятися на Петрос і того ж дня на Говерлу. Наскільки мені не зраджує пам'ять, цей маршрут мав бути десь на 60 кілометрів, а це багато, особливо для людей, які до цього жодного разу в походи, а тим паче в гори не ходили. У перший же день, як ми приїхали, у нас був план піднятися до підніжжя Петроса і там заночувати біля маленького гірського озера. Це все треба було зробити до вечора, бо нічними горами ходити значно небезпечніше, аніж денними. Тому у нас маршрут був вельми інтенсивний, ми мали впродовж першого дня піднятися на висоту 1,7 км над рівнем моря. Але, як я і казав, цей маршрут був далеко не для новачків, і ми з Маратасом не те щоб спортивні, для нас це стало дуже важким випробуванням. Окрім цього, ми набрали чимало речей, тому наші рюкзаки важили по 30 кг кожен. Для нас це виявилося ще тим пеклом.

Зранку ми особливо нічого не їли, навіть не перекусили, і тому до першої нашої зупинки було години чотири. Коли ми прийшли, були жахливо втомлені, наше спорядження не підходило для походу.

Ми погано підготувалися до цього всього. Зрозуміло, що це через те, що це був наш перший похід, і нам не те щоб сильно пояснили, що саме треба брати. Плюс до цього ми взяли багато продуктів, так як сублімована їжа ані мені, ані Маратасу не подобалася, але вона займала значно менше місця, аніж продукти і важила менше, аніж продукти. Тому, піднімаючись на гору з 30 кг на плечах, ми жах як втомилися. Під час першої зупинки (там ми зупинилися на годинки дві, щоб нарешті нормально поснідати і взагалі відпочити), трохи відпочивши, у нас абсолютно не було ніякого бажання йти далі. Маратас усім запропонував залишитися тут і далі вже нікуди сьогодні не йти, звичайно, що його ідею не підтримали, бо вона руйнувала увесь наш плановий маршрут (на той момент ми вірили, що зможемо пройти його повністю).

І після того бажаного відпочинку ми мусили йти далі. Артем, підійшовши до мене з Маратасом, сказав, щоб нас трохи заспокоїти: "Перший день найважчий, тому що ми мусимо зробити найбільший підйом, тому це треба витримати". Тут він також несвідомо нас надурив.

Чесно кажучи, на нього я ніякої образи не тримаю, я більше ображаюсь на себе та свою недостатню фізичну підготовку, хоча на той момент і я, і особливо Маратас, були жах як розлючені і втомлені, тому його слова підтримки на нас не сильно вплинули. У нас боліли ноги, ми не відчували плечей.

Мені неодноразово в голову приходила думка: "Бляха, ще не пізно повернутися назад, в кришталевій домовині бачив я увесь цей похід, усю цю сумнівну насолоду, релакс і активний відпочинок як такий". Але врешті-решт ми продовжували йти далі, тому що мусили пройти це випробування.

І попри те, наскільки це все важко, під вечір ми вже прийшли на перше місце нашої ночівлі в цьому поході.

Під кінець ми зі Стасом вже дуже сильно відстали від інших і були страшенно втомлені. Ми розбили з ним намет і почали готувати собі вечерю.

Повертаючись до теми грибів, я казав, що гриби, окрім мене та Артема, мали ще їсти його друг та Маратас. Але, як він потім нам сказав, на жаль, у бариги, в якого він брав, не було на всіх грибів, і тому гриби я взяв на себе та Маратаса. Усього вийшло 5 г на двох. Ми планували в перший день з'їсти ці гриби, але ми були настільки втомлені і виснажені, що вирішили їх не їсти. Бо, як я і казав раніше, для того, щоб вони подіяли, треба щонайменше 6 годин нічого не їсти. А так як похід вийшов значно виснажливішим, аніж ми думали, то ми протягом другої частини дня їли всякі протеїнові батончики. Також Маратас зробив в'яленого м'яса, яке ми також із великим задоволенням їли по дорозі, щоб не зупинятися на перекуси. Тож зрештою у нас не було ні сил, ні бажання, ні також дотриманих умов для того, щоб ці гриби подіяли. Лягли ми спати після того, як повечеряли. Зранку нас чекав підйом на Петрос.

Збиралися ми підніматися туди ще з самого рання, але через дощ, який затягнувся, ми почали підйом десь на чотири, а то й на п'ять годин пізніше, аніж планувалося, бо другого дня за планом у нас був, окрім підйому на Петрос та спуску з нього, також підйом на Говерлу. Підйом на Петрос був дуже важким. Ми піднімалися з мокрим взуттям, бо після дощу все було мокре. І піднімаючись, у нас не було можливості уникнути його наслідків. Точно вже не пригадаю, але підйом у нас зайняв десь години півтори, а то і дві. Ми з Маратосом, як завжди, відставали від інших, бо нам потрібно було більше часу на відпочинок: що мені, що особливо Маратасу, бо йому було важче. Він взагалі, прокинувшись, сказав усім: "Ну, дивіться, я максимально втомлений, у мене мозолі, у мене все болить і далі я просто не можу підніматися". До цього всього про себе нагадала його давнішня проблема з правою ногою.

Назад дороги не те щоб у нас не було, просто селище, з якого ми мали б їхати додому, було зовсім в іншому боці. Квитки у нас були вже взяті і, відповідно, як не крути, ми зійшлися на тому, що ми разом з усіма піднімемося на Петрос, спустимося з нього, прийдемо на друге місце ночівлі і там з Маратосом залишимося, а усі інші залишать тут свої речі і підуть підніматися на Говерлу. Але піднятися на Говерлу вже не було можливості, бо ми втратили 5 годин через дощ, і врешті-решт ми викреслили її з нашого маршруту.

Поки піднімалися на Петрос, ми відстали від усіх інших десь на пів години. І поки ми прийшли, вони вже там сиділи, відпочивали. І тут раптом в Артема з'явилася цікава ідея. Ми, окрім того, що взяли з собою гриби, також взяли з собою і траву. І тут Артем мені такий каже: "Чуєте, а може, давайте зараз покуримо?" Після такого підйому мені ця ідея здалася вельми спокусливою, тому, недовго думаючи, я погодився. Погодився також і Маратас, і друг Артема. Покурили ми в маленькій капличці, яка була на Петросі, доволі цікаве місце для цього всього ми обрали, але іншого у нас не було.

Після нашого не дуже тривалого відпочинку, десь хвилин 40, нам треба було вже спускатися вниз і рухатися до нашого місця ночівлі. Я думав, що підйом на Петрос буде найважчим за сьогоднішній день. Як же я глибоко помилявся, бо підйом на Петрос був насправді легким у порівнянні зі спуском з нього. Піднімалися ми, якщо не помиляюсь, по синій доріжці.

В горах позначають різні дороги залежно від їхнього рівня складності різними кольорами. Синя доріжка — це середнячок. Спуск же з Петроса нас чекав по червоній доріжці, і щоб ви розуміли, ця доріжка була складена з чималих валунів та багнюки, а також схилів. Спуск цей був дуже крутий, і побачивши це все, я пошкодував, що я покурив тоді траву, тому що одна невеличка помилка там спокійно коштувала б мені життя. Маратас мені дав палицю, яку він знайшов на вершині. Вона мала мені допомогти спускатися з Петроса, за неї я йому дуже вдячний насправді. Бо якби не ця палиця, я, мабуть, не писав би зараз цього оповідання і гнив би вже роки два в землі. На відміну від підйому, спуск Маратасу сподобався більше і виявився значно простішим.

Чи це тому, що він не спускався, а просто біг, неодноразово при цьому впавши, як він не вбився там, мабуть, одним богам лиш відомо, можливо, також і через те, що він покурив траву.

У будь-якому випадку, за доволі короткий проміжок часу він вже всіх перегнав, і спускався він найшвидше з усіх нас. Я ж перед тим, як почати спускатися, спіткнувся і трохи впав. Хвала богам, це було не дуже страшно, бо найкрутіші ділянки спуску ще не починалися, але як не крути, я забився і в мене трохи боліла нога. Я йшов останнім. Я не дуже сильно відставав від інших, але відставав, бо я йшов максимально обережно, так як попри те, що ми в перший день трішечки спустошили наші запаси і зменшили вагу наших рюкзаків, це не суттєво тоді вплинуло, і маючи вже кілограмів 25 на плечах, треба було бути максимально обережним, бо постійно зміщувався центр ваги, і один необережний крок — і центр ваги змістився б у сторону схилів. А схили там були добрячі, від 5 до 20 десь метрів, і знизу були кам'яні валуни, відповідно, якби я впав, то скоріше за все вбився б.

І так от, я потихеньку спускався цією гірською стежкою, я все більше відставав від нашої компанії, паралельно я бачив людей, які піднімалися на Петрос цією стежкою. Була там також одна групка людей. Вони йшли без речей, тільки зі спеціальними трекінговими палицями. Щоб ви розуміли, наскільки довго я спускався: я бачив, як вони здійснювали свій підйом на Петрос, а потім вони проходили повз мене знову, коли вже спускалися. У якийсь момент один чоловік із цієї групи, побачивши, як складно мені, запропонував узяти мій рюкзак, він хотів мені допомогти, я, мабуть, з радістю погодився б, якби довіряв йому, але найголовніша причина моєї відмови в його допомозі була думка, що оскільки я сам сюди піднявся, то маю і сам спуститися, тому я подякував за його пропозицію та пішов далі. І знаєте, мені й без того було важко, так ще й десь на половині спуску почалася неймовірно сильна злива.

Натяки щодо нього були ще з самого ранку, бо, в принципі, він і зранку йшов, тільки потім призупинився на певний час перед початком нашого підйому. Та й на вершині Петроса все було вкрито туманом. Тому краєвид нам, на жаль, не відкривався з Петроса, що дуже шкода, насправді хотілося б подивитися на це. І так ось, на середині мого спуску по цій червоній небезпечній доріжці почалася сильна злива. За кілька хвилин дорога ускладнилася ще більше, бо, самі розумієте, валуни та багнюка не допомагають у спуску. Ну як, не допомагають, гадаю, вони допомагають спуститися дуже швидко, але це був би мій останній спуск. Дощ все ніяк не вщухав, і я мав бути ще обережнішим під час спуску, бо так як було слизько на деяких ділянках, я по п'ять, а то й по 10 хвилин думав, як би мені так спуститися, щоб під час цього спуску не впасти. Це було жах, як важко. Вже десь в кінці я трошки вирішив перепочити, бо вже було місце, де це можна було б більш-менш нормально зробити без ризиків для життя.

Я зняв нарешті з себе рюкзак, сів на великий валун, вдягнув навушники та закурив. Думав я про те, як же мені пощастило, що я при цьому спуску не вбився. Побачивши позаду валуна кущ чорниці, або як кажуть на Закарпатті — афини, я швиденько почав її їсти. Відпочивши хвилин 20, я рушив далі. Добре, що зранку нам дали наш маршрут, щоб ми знали, куди рухатися у випадку, якщо наша компанія зникне з нашого з Маратасом поля зору. Тому я потихеньку рухався далі до нашого місця ночівлі на цей день. Попри те, що я не сильно вдарився тоді перед спуском, ця невелика травма почала про себе заявляти. Пройшовши трохи, я побачив, як мені назустріч йшов Артем. Вони мене шукали, бо переймалися, чи не трапилося зі мною щось погане. Як виявилося, вони мене гукали, але через навушники я їх не чув. Вони поділилися на дві групи: одна пішла до місця нашої ночівлі, а інша лишилася, щоб мене дочекатися. Ми з Артемом пішли до місця, де вони мене чекали. Одним з тих, що лишився, був Макс, він однокласник Артема з нової школи, в яку він перейшов після 9 класу. У цей похід він пішов разом зі своєю дівчиною. Макс — такий же кремезний хлопчина, як і Артем. Він вирішив мені допомогти понести мій рюкзак, аби ми швидше прийшли до місця. Це треба було бачити: він ніс мій рюкзак на спині, а свій він вдягнув попереду себе. Попри те, що йти нам лишалося недовго, десь хвилин 20, я йому був безмежно вдячний за допомогу. Маю надію, що в майбутньому я йому віддячу за це.

Пройшовши на місце, ми почали розкладатися та ставити намети. Нам треба було приготувати вечерю та якось висушити наші речі, бо всі ми промокли до нитки разом із речами. Ми вирішили розвести багаття для того, щоб висушити наші спальники, речі, взуття, але це непроста задача, тому що після сильної зливи, коли намагалися знайти якийсь сухий хмиз для того, щоб розпалити багаття, ми нічого не знаходили, бо все промокло жо основи. Багаття ми все ж таки розвели, але часу в нас це все зайняло години дві. Багаття було слабке, ми частково висушили речі, але не дуже сильно. Паралельно з тим, як ми розводили багаття, ми пішли до сироварні, щоб купити там сиру, ну а також оковитої. Так як я і казав раніше, ми з Маратосом з собою взяли купу різних продуктів. Ми вирішили зробити плов, тому що нам треба було щось робити з тією вагою, яку ми на собі несли, а Маратас якраз для приготування взяв усі необхідні інгредієнти, то ми вирішили його зробити у великому казані, щоб пригостити усіх.

Плов, через мале багаття готувався дуже довго. Тому, поки ми чекали, коли підсохнуть наші речі, ми багато спілкувалися, жартували та пили файний карпатський алкоголь. У метрах 20-25 від нас поселилася пара людей за 50, які нас періодично просили бути тихішими. Ми максимально тихо себе поводили, але враховуючи нашу велику компанію, то все ж таки шум був. У цей вечір також ми вирішили не їсти грибів, бо так як і минулого вечора ми були втомлені, ще й промокли і загалом не до цього нам було.

Плов готувався десь години дві, і коли врешті-решт він був уже готовий, ми всі файно ним посмакували. До плову ми також додали бринзу, яку купили в сироварні. Потім через деякий час вирішили вже йти лягати спати. Зранку пара наших сусідів вирішила нам помститися: десь о 6 годині ранку вони почали свистіти у свисток та голосно кричати біля нашого табору. Попри те, що ми прокинулися через це, ми на них вирішили не реагувати. Встали ми пізніше. Трохи подумавши, частина з нас пішла пообідати в тій сироварні, в яку вчора ввечері ходили по сир та алкоголь. Поїли смачно, ті деруни я й досі згадую. Тож, як закінчили, повернулися до нашого табору. Нам треба було досушити наші речі, бо багаття вчора з цим не змогло впоратись. Як висушили, ми зібралися та пішли далі, так як з плану зникла Говерла, бо ми в будь-якому випадку вже не встигали на неї піднятися, то ми вирішили потихеньку вже рухатися в сторону селища, з якого ми мали виїжджати післязавтра.

Ми з Маратасом чомусь вирішили, що найскладніше вже позаду. Хоча для мене дійсно найскладніше було позаду, але для Маратаса, який до цього мене вже неодноразово проклинав за те, що я його затягнув у цю пригоду, цей день також був складним. Сьогодні наш шлях пролягав гірськими хребтами, йшли ми довгенько. Паралельно з цим я взяв колонку і почав крутити всім свою музику. Це були переважно шедеври української естради XX століття. Загалом усім сподобалося, ми дуже класно йшли до певного моменту, бо для того, щоб продовжити свій шлях, у якийсь момент нам треба було знову різко набрати висоту, тому що йти в обхід зайняло б у нас утричі більше часу, аніж якби ми зараз піднялися вверх, щоб далі вже продовжити йти по хребту. Ми почали наш підйом, який для Маратаса був найважчим, бо за минулі два дні він сильно виснажився, у нього все боліло, знову ж таки, та права нога нагадувала все сильніше про себе. У якийсь момент підйому він просто кричить: "Зупиніться, я далі вже не можу".

І в цей момент він просто бере та падає і починає трошки з'їжджати зі схилу. Після цього Артем вирішив йому допомогти, так як до цього мені допоміг Макс. Він взяв рюкзак Маратаса і піднімався з ним вгору. Рюкзак Артема взяв Микита — це друг Артема, який приїхав також зі своєю дівчиною в цей похід. Важко, проте ми все ж таки піднялися на цей хребет. Після цього у нас почалася подорож по цьому хребту, по якому ми вже почали потихеньку спускатися вниз до третього місця нашої ночівлі. Сьогодні ми вже вирішили з Маратасом, що відкладати вже нікуди і ми точно маємо з'їсти ці гриби увечері. Наше місце ночівлі — це була неймовірно гарна полонина з фантастичним краєвидом. Ми поставили намети, розклалися та сходили набрали воду в джерелі. У цей похід ми взяли два розкладні стільці, але для нас на той момент це був ніби якийсь трон. Дотримавшись інструкцій, ми з'їли наші гриби та, сівши на наші трони, почали чекати ефекту.

В мене вже закінчились цигарки, які з собою брав, тому я час від часу позичав у Маратаса його електронну дудку, яку він взяв з собою для того, щоб перекурити. Що я можу сказати: гриби подіяли десь за хвилин 40, якраз під час того, як вони почали діяти, почався захід сонця. Сонечко потихеньку заходило за гори і, враховуючи той краєвид, який ми бачили, і все навколо нас, це була просто неймовірна атмосфера. Не вистачить слів для того, щоб передати усі ті емоції, які я на той момент відчував. Усе найскладніше вже позаду, ми з Маратасом страшенно втомлені, руки-ноги болять, а ми зараз сидимо на кріслах і спостерігаємо за неймовірною картиною. Насправді маршрут був побудований таким чином, щоб якраз під кінець ми потрапили на Зорепад, який мав відбутися цієї ночі.

Коли гриби вже почали діяти, а з'їли ми їх  по два з половиною грами на кожного, вони виявилися слабенькими. Але навіть так враховуючи всю нашу втому коли ти дивишся на те як зірки переливаються та зливаються у танку створюючи таку собі павутину, то це фантастичне видовище. м

Увесь час поки діяли гриби, а це були години три, то ми просто сиділи і дивилися вгору, включили до цього всього атмосферну музичку яка підсилює ефект. Узагалі музика під час вживання грибів відіграє сильну ролю. Вона може сильно змінити твоє сприйняття навколишнього світу, з усієї музики яку я вмикав найбільше запам'яталися пісні Рогатої Жаби. Рогата Жаба - це такий гурт у яких дуже гарна, я б сказав гармонійно-природня музика, вона на тебе не тисне  і тримає в такому приємному розслабленому стані. Ось в такій атмосфері, ми протягом трьох годин говорили про весь наш похід, Маратас попри всі прокльони до цього у мій бік, попри усі дорікання, в якийсь момент він такий мені каже: "Чуєш, це гарний похід, мені дуже сподобалося". Я йому вирішив нагадати що до цього ти казав зовсім інакше, на що він мені сказав: " так, в моменті було складно, а в деяких моментах було навіть дуже складно але враховуючи те що ми зараз бачимо усе це, то це сповна вартувало усіх зусиль та перешкод, і я з радістю наступного року також піду в похід".

Ми з ним домовилися покращити наше фізичне становище, щоб до наступного походу бути більш підготовленими і не бути тягарем для всіх інших, бо, як не крути, під час цієї подорожі було чимало не запланованих зупинок якраз через нас. Насправді це не дуже сильно змінило б наші плани, тому що погода відіграла в цьому значно більшу роль, але усе ж не хочетьсястворювати проблеми іншим. Коли ефект від грибів закінчився, Маратас повернувся в компанію до інших, я також до них пішов,  але пізніше, бо не хотілося якось вставатизі стільця. Я до того у корчмі, яка була на тій полонині, купив кілька пляшечок пива, тож узявши їз, я пішов до інших та доєднався до їх розмови. Всі ми просто з неймовірним захватом спостерігали за зорепадом, розповідали свої враження та жартували. В місті зірок майже не видно. У селі, в якому я проводив усі свої літні канікули під час навчання в школі, було значно краще видно зорі, але в порівнянні з тим, що ми бачили сьогодні, це просто ніщо. Мало того, що все небо було вкрито зірками, наче через якесь дрібне решето, так ще й цей зорепад — це просто щось! Вдосталь наговорившись, ми розійшлися,  бо завтра нас чекав спуск, і ми вже мали їхати додому: назад у Київ, а Маратас мав їхати у Франківську. Прокинувшись, ми як зазвичай приготували собі сніданок, а потім почали збиратися щоб рушати вниз. Потяг у нас відправлявся з селища, хоча це радше  можна назвати маленьким містечком, називається  воно – Кваси. Це одна з визначних місць українського пивоваріння, на мою думку, бо відома українська компанія "Ципа", яка мені подобається, якраз там розташовувалася. У нас ще було годинки півтори-дві до потяга, тому ми вирішили зайти в якийсь ресторанчик, файно перекусити перед цим всім, але, на жаль, місця там не було. Тому поїсти в цивілізованих умовах нам не вдалося. Тож ми закупилися в потяг різними смаколиками і рушили додому. Маратас вирішив забрати ту палицю, яка мене врятувала тоді при спуску з Петроса і з якою я йшов увесь наступний свій шлях. Я її спочатку думав лишити біля підвісного мосту у Квасах, бо не почув того, що Маратас просив мене, щоб я її забрав разом з собою і дав йому на зберігання. Коли ми приїхали у Франківськ, було хвилин 10 у нас на зупинку. Ми всією компанією вийшли попрощатися з Маратасом, бо попри все, попри всі труднощі, попри те, що ми з Маратасом створювали проблеми та певні незручності для всієї компанії. Зрештою, всім сподобався цей похід, тож, попрощавшись з ним, ми повернулися до потяга і рушили на Київ.

Ось таким було моє знайомство з грибами у Карпатах. Я досі з теплотою в душі згадую про той похід і сподіваюся, що ще колись нам вдасться тією ж компанією зібратися і піти вже в новий похід, де ми з Маратасом підготуємося значно краще до нього і не будемо тягарем, бо так як ми сильно відставали з ним, нам по дорозі не вдавалося розмовляти з іншими. Відповідно ми змогли познайомитися більш змістовніше, бо розмовляли тільки вже на якихось перепочинках або вже увечері, коли розбили табір.

Гриби частина третя

Тепер перейдемо до наступного мого знайомства з грибами. Цей досвід виявився значно сильнішим, аніж увесь досвід, який я отримав до цього. Це трапилося наступного року. Так як і мені, і Маратосу сподобався похід у гори, ми вирішили і наступного року піти в похід. На превеликий жаль, тією ж компанією, яка була минулого року, зібратися не вийшло, у більшості з них були свої справи на ті дати, в які ми збиралися. Тому у  цей похід зібралася компанія з 5 людей, окрім мене, Маратаса та Артема, були ще двоє новеньких. Вони друзі Маратаса, одним з них був Сергій, про якого я розповідав раніше і який хотів піти минулого року з нами, але йому не вдалося, і також його молодший брат, його умовно будемо називати Бодькою. Ми, як і минулого року, вирішили взяти з собою в похід гриби, і цього разу нам вдалося взяти їх на всіх. Коли ми замовляли, я собі взяв більше, для того щоб оцінити, наскільки сильні були ці гриби. Вони відрізнялися від минулорічних, і різниця була істотною.

Тому я взяв собі більше грибів, щоб оцінити їхню силу і зрозуміти, чи можна буде їх вживати Бодьці, який також наважився спробувати гриби вперше цьогоріч. Брав я гриби, як завжди, через Артема. Він брав їх у свого бариги, з яким свого часу познайомився під час одного зі своїх походів у гори. Тому, як тільки він отримав гриби, я поїхав до нього, щоб забрати свою частину та Маратаса, який брав кількість на трьох. Приїхавши додому, я вирішив, що на вихідних скуштую ці гриби. Власне, як планував, так і сталося. Мене Артем ще раз попередив, що ці гриби значно сильніші, аніж ті, що були минулого року. Він це знав з власного досвіду, бо вже їв ці гриби і відповідно розумів, наскільки вони серйозні. Він мені порадив спочатку з'їсти 1 г, щоб оцінити їхню серйозність для себе. Я йому в цьому питанні безумовно довіряв, тому дослухався його поради. Прокинувшись у суботу зранку, я мав з'їздити до стоматолога, після цього я відразу повернувся додому.

Я нічого не їв протягом усієї ночі, і зранку я також нічого не їв, відповідно на той момент, коли я з'їв цей грам, я до цього не їв уже годин 10, може 12. З'ївши цей грам, ефект я відчув уже за пів години, загалом усе було дуже сильно схоже на те, як було й попередні рази, проте різниця від минулих разів полягає в тому, що до цього я їв гриби тільки в компанії, а тут вирішив з'їсти їх на самоті. Так як Артем знав, що до цього я їв гриби виключно в компаніях, він зазначив, що ефект грибів, коли ти їх їси в компанії, відрізняється від ефекту, коли ти їх їси на самоті. Відчувши, що ефект починає проявлятися, я подивився на свою книжкову полицю, яка висіла якраз навпроти ліжка. На полиці всі мої різнокольорові книги набули насичених барв та почали гармонійно переливатися. Як і раніше, стіни набули свої легені та почали дихати, але на відміну від лазні, яка була оббита дерев'яними дошками, це були звичайні шпалери бронзового кольору.

Фотокартка Скоропадського, яку я до цього придбав у музеї гетьманату в Києві, почала подавати ознаки життя. Я почав бачити його щонайменше в трьох вимірах. Так само було зі Сковородою і Тарасом Григоровичем, які були на обкладинках книг. Найбільше я почав свої роздуми щодо того, який усе-таки світ прекрасний і наскільки люди дурні створіння, які замість того, щоб творити та насолоджуватися тим даром матінки природи — життям, яке у людей насправді не таке вже й довге, воюють та бездумно нищать той дар. Усі мої роздуми найближчі дві години були на подібні теми, принаймні я зараз вже не згадаю інших тем, про які я тоді думав. Тож виходить, що цього разу я більше занурився в себе.

Коли я отримав те, що хотів, той час, який у мене залишився, я вирішив присвятити зовнішнім видозмінам навколишнього середовища. Це все відбувалося під атмосферну музику. Якось так минуло години чотири, мій план вдався, я оцінив силу цих грибів. Вони дійсно виявилися сильнішими за ті, що я їв до цього, бо коли я їв по 2-3 грами раніше, я отримував трішки слабший ефект, аніж я отримав цього разу тільки від одного граму. Отож, зрештою, я повідомив своє спостереження Маратасу.

Після цього він мені сказав, що в такому випадку ми будемо їсти 2 г. Я тоді не зрозумів, що він сказав це жартома, тож я до цього поставився цілком серйозно. Та й мені стало цікаво, яким буде ефект від двох грамів цих грибів. Цікавість взяла своє, і не чекаючи походу, я вирішив спробувати 2 г, бо взяв собі їх достатньо для того експерименту. Перед цим я вирішив ще поспілкуватися з Артемом, бо він мені казав, що різниця між 1 г та 2 г — це небо і земля. Отож, на наступні вихідні я спробував з'їсти 2 г, для того щоб оцінити на власному досвіді, наскільки серйозна різниця і чи нормально буде для першого разу стільки їсти. Бо гриби, як я вже казав неодноразово в цій історії, але повторюся ще раз, бо це важливо розуміти, — це вкрай небезпечна річ. Вони змінюють нашу свідомість настільки, що можна несвідомо собі нашкодити, а то і головою поїхати. Тому, так як Бодька мав їх їсти вперше, мені треба було дійсно оцінити, наскільки буде доцільним йому їсти 2 г. Пройшов тиждень і знову настала субота.

Як і минулого разу, я з'їв їх після сну, тож з того часу, як я щось клала собі до рота, минуло десь годин 10. Ефект настав також доволі швидко, десь за півгодинки вже я почав бачити його прояви. Якщо порівнювати ефект одного і двох грамів, то опис Артема був цілком і повністю правдивим, це дійсно як небо і земля, за моїми відчуттями ефект був сильніший щонайменше вп'ятеро. Кольори були значно насиченішими, Скоропадського я вже бачив щонайменше в 10 вимірах. Мені здавалося, що він дивився в глибини моєї душі, з ноткою зверхності та співчуття. Попри в рази сильніший ефект, мені вдавалося себе контролювати. Під час дії грибів є так звані "вершини". Їх зазвичай протягом усього ефекту буває кілька, від двох до трьох, залежно від грибів, які ти з'їв. Перші дві вершини я подолав без проблем. Я почувався неймовірно, складалося відчуття, ніби я все можу і не можу одночасно. Цього разу мене також супроводжувала музика. Я вирішив знову зануритися в глибини своєї свідомості.

Закриваючи очі, почав думати та уявляти. Мене знову охопила філософська меланхолія, і я помітив, що, на відміну від минулих разів, мені почав являтися один образ. Надалі цей образ я бачитиму частенько. Образ цей складається з нечіткого, ледь помітного обрису обличчя, яке трохи лячно усміхається. Найкраще в цьому образі виділяються очі, які ніби зазирають у саму душу. Цікавий образ, попри те, що спочатку він мене трохи лякав, зрештою я його прийняв, після чого стало трохи легше. Окрім цього, я почав говорити так, ніби хтось зі мною все-таки знаходиться поруч. Під грибами я зазвичай висловлюю думки вголос, щоб їх не загубити, отож я почав помічати, що коли я висловлюю щось, я говорю не від "Я", а більше від "Ми". Це цікавий момент, зрештою я дійшов висновку, що я говорю не тільки від себе, а й від грибів водночас, але оскільки розділяю нас підсвідомо, то виходить те саме "Ми".

Також ще одна фішка грибів полягає в тому, що сприйняття часу дуже сильно викривлюється, він ніби уповільнюється, якщо не слідкувати за часом, можна трохи загубитися. Отож, після трьох годин з того часу, як на мене почали діяти, я знав, що ефект грибів має вже повільно, але впевнено відпускати. Але озираючись довкола, мені навпаки здалося, що ефект тільки ще більше і більше підсилюється, це мене вже почало лякати. Ми боїмося того, чого не знаємо, але найбільше ми боїмося того, що ми знали, але в якийсь момент перестали розуміти. Отож, мені в голову почали шквалом сипатись хрінові думки, я почав згадувати усі ті невтішні сценарії, про які я чув до знайомства з грибами, куди це мене може принести, якщо я надто переоціню себе і недооціню гриби, мені почало здаватися, що це вже мене попаяло і я просто божеволію. Перед очима пробігають спогади з минулого, в голові одна думка: ну все, я йобнувся остаточно і усе своє подальше життя я буду бачити саме так і більше ніколи не побачу світ таким, яким він до цього був.

Повірте, коли воно тебе так нагрібає, то всі ці візуальні явища, які до цього тебе розслабляли, заспокоювали, змушували задуматись над чимось, вже відкриваються із зовсім іншого боку, тепер вони стають твоїм жахом наяву.

Я не міг знайти собі місця. Я не знав, що мені робити. Я намагався змити ефект грибів з себе походом у душ, який же я був наївний тоді, бо коли я пішов і сполоснутися, вода почала на мене сильно тиснути. Я не міг себе нормально почувати там, я хутко припинив  митися, просто сів на підлогу в душі і нікуди не хотів йти. Зрештою, піти з душу мене змусив холод, який я відчував по усьому своєму тілу, хоча це було спекотне літо, на вулиці +30, а мені холодно, ніби навколо зима. З душу я пішов до себе в кімнату і просто ліг на диван, почав думати, що далі робити. Я так пролежав хвилин 20-30 і час від часу дивився по сторонах, щоб зрозуміти, чи спав ефект, чи не спав. Але кожного разу, озираючись, я бачив, що ні, ніфіга не спав. Скоропадський, Сковорода та Шевченко дивилися на мене з ноткою журби в очах, на що я їм казав, що не вам на мене так дивитися. Так, власне, я і пролежав. Загалом, цей стан, як я потім вже зрозумів, то була остання "вершина", а остання "вершина" у цих грибів була найсильнішою за дві попередні разом узяті. Щось я згадав за Радагаста бурого, одного з чарівників з Володаря перснів, він так само втратив розум вживаючи різні лісові гриби. Коли вона минула, я вже змирився з тим, що все, мені глина, мене чекає дурка і загалом я засмучу купу своїх знайомих, родичів і так далі тим, що я так збожеволів.

Я прийняв свою долю, і почав думати як мені тепер з цим жити, знову згадав за Радагаста і в голові виникла думка, ну якщо він якось далі з цим жив, то й я зможу.

Тому я вирішив одягнутися, бо до цього пролежав в одному спідньому, адже мене з того зимового холоду повернуло назад у літню спеку. І вирішив: ну, якщо вже так, трошки розслаблюся. Тому я ввімкнув ноутбук і вирішив пограти в ігри. Це була гарна ідея. По-перше, я отримав неймовірний досвід гри в ті ігри, які я грав до цього, але це було зовсім на іншому рівні сприйняття всього. Не те щоб я краще почав грати, ні, саме насичення оцих кольорів захоплювало. Погравши десь так годинку, я побачив, що ефект грибів починає згасати, і я нарешті віднайшов внутрішній спокій, коли ефект припинився. Після цього всього я вирішив написати Артему, бо я його попереджав про те, що я буду пробувати 2 грами, і він хотів послухати за мій досвід. Як я потім дізнався, у нього була схожа штука, і це просто говорить про силу цих грибів, які ми їли. Після Артема, я відразу набрав  Маратаса, щоб скзати йому, що їсти двв грами точно не варто, на що я тоді почув від нього: " я тоді пожартував: "Ми не будемо їсти по 2 грами, воно нам не треба". Я за це трошки на нього розлютився, тому що ті 40 хвилин для мене просто були пеклом. Я йому сказав, щоб він також спробував якось з'їсти ці 2 г, щоб оцінити на власній шкурі все те, що пережив я. Хочу чесно кажучи, навряд чи він би пережив те, що пережив я, тому що він насправді дуже багато медитує і занурюється в себе без різних додаткових речовин. І під грибами у нього це все підсилюється, він їх опанував на значно кращому рівні, аніж я. Тож загалом, оцінивши ці гриби, ми зійшлися на тому, що їсти ми будемо по одному граму для того, щоб мати не втрачати повний контроль над собоб. Бо насправді найстрашніше в грибах, мабуть, те, що ти втрачаєш контроль над собою. Не фізичний контроль, ні, ти можеш, як і до цього, на тверезу голову, рухати там своїми кінцівками, проте, ти не контролюєш те, що бачиш, абсолютно не контролюєш. І для людей, які звикли все контролювати, гриби найбільш страшні, тому що незалежно від того, хочеш ти цього чи ні, ти втрачаєш той контроль, який звик мати постійно. Саме це якраз таки і сталося з Бодькою, але про це я розповім трохи пізніше.

Настав час їхати в похід, як і минулого разу, це були десяті числа серпня. Але ближче до 20-х чисел цього разу ми поїхали на три дні і дві ночі. Маршрут, як і минулого разу, складав Артем. Ми з Маратасом йому сказали про те, щоб він врахував помилки минулого маршруту і в будь-якому випадку зробив його легшим. Він, власне, так і зробив, але щось пішло не так, і той маршрут, врешті-решт, який він склав, виявився ще складнішим, аніж той маршрут, який ми складали минулого разу, але про це згодом. Ми мали починати свій маршрут з Мукачева. Три групи їхали окремо туди. Я їхав з Києва. Артем до цього тусив з батьками його дівчини, і він був десь недалеко від Мукачева. А Маратпс, Сергій та Бодька їхали з Франківська. Я зранку приїхав в Мукачево і пішов на зустріч з Артемом, який вже на той момент там був. Ми пішли перекусити в Мак, поки чекали тих трьох, трохи поговорили. На жаль, їх потяг затримався десь на пів годинки, а потім ми ще довго їх шукали. Тому вже на початках наш план трошечки руйнувався, але на той момент ми не думали про це. Окрім Артема, наш маршрут ніхто не знав, тож він нас власне і вів. Зібравшись до купи, ми ще зайшли в магазин для того, щоб купити пляшки води, які ми потім у подальшому зможемо наповнювати в гірських джерелах. І я також взяв із собою гранатовий сік, оскільки ми збиралися їсти гриби, а післясмак після них жахливий, то я вирішив із собою тягнути літр гранатового соку, щоб, коли настане час, я міг спокійно запити гриби цим гранатовим соком. Вийшовши з магазину, ми почали рухатися по нашому маршруту. Першою точкою в цьому маршруті мав бути Явірник-Ґорґан — це десь 1,2 км над рівнем моря, тож ми йшли туди і розмовляли один з одним, тому що цього разу у нас не було такого інтенсиву, як минулого, і, відповідно, ми більше зупинялися, перепочивали. Так як по плану ми мали ввечері цього ж дня з'їсти гриби, то ми особливо нічого не їли.

Тож перед тим як з'їсти ті гриби, у нас було десь 8 годин голодування. По дорозі ми почали помічати, що дуже мало було джерел, з яких ми могли набрати воду. І в якийсь момент вже біля підніжжя Горгана у нас з'явилася проблема, що майже закінчилася вода, і по маршруту те джерело, в якому ми планували тоді набрати воду, просто висохло. Ми дивимося по мапі, що джерело має бути, але його там нема. Наступне джерело води в нашому маршруті мало бути на місці першої нашої стоянки на ніч, а пити хотілося багато, і відповідно нам треба було щось з цим робити, бо без води ми б не дійшли. Ми знайшли інше джерело води, яке звело нас з маршруту щонайменше на години півтори, а то, мабуть, і дві. Це була маленька гірська річечка. Ми там вирішили трохи перепочити і також сфотографуватися, бо краєвиди там були дійсно атмосферні та яскраві. Тож, відпочивши, нафотографувавшись і наповнивши свої запаси води, ми пішли назад і повернулися до маршруту. Настав час підйому на Явірник-Горган.

Чесно кажучи, підйом на Петрос був простішим, бо чим вище ми піднімалися, тим крутішим ставав підйом. У якийсь момент ми вже просто лізли по кам'яних валунах. Потім, чим ближче було до вершини, тим більше ставало каменів. По дорозі ми також збирали гриби, бо той рік був дуже грибний, чи то ми в такі місця потрапили, я вже так і не пригадаю, але по дорозі ми збирали чимало грибів протягом усього нашого походу. Тож, худо-бідно діставшись до вершини Явірника, ми вирішили перепочити. Відпочивали ми недовго, десь хвилин 40, бо далі нас чекала дорога по кам'яному хребту для того, щоб почати спуск з нього і рухатися вже в сторону нашої стоянки. Ще в нас по маршруту був запланований похід до водоспаду, але, чесно кажучи, після підйому на Явірник увесь наш запланований маршрут пішов по одному усім відомому місцю, бо, ідучи по хребту, ми почали помічати, як над нами почали згущатися хмари.

А розумієте, то був такий хребет, який складався просто з величезних кам'яних валунів, вкритий висохлим мохом, і якби ми не спустилися до того, як почнеться дощ, то, в принципі, ми б звідти не вибралися. У нас би було два варіанти: або десь його перечекати, що не дуже надійно, враховуючи те, що він може йти хоч до ранку. На тому хребті не було джерел води, узагалі місця, де можна було б розбити табір, не було. Ніякого хмизу для багаття, взагалі нічого не було, тож ми там не могли залишатися і чекати, бо невідомо, скільки буде йти цей дощ, а вже час потихеньку наближався до сутінків, тому ми почали прискореним темпом рухатися. До цього всього, після підйому на Явірник, у нас почалися проблеми з інтернетом. Ну як почалися: немає інтернету — немає з ним і проблем. Проте ми, купка геніїв, чомусь недопетрали раніше, що нам варто було завантажити офлайн-карту нашого маршруту.

Тож ми перестали бачити повний маршрут, у нас залишився лише невеликий його шматочок, який зберігся у нас ще з того часу, коли інтернет у нас ще був. Отож нам довелося рухатися маршрутом навпомацки, що ще більше наганяло на нас стресу. Знайшовши в якийсь момент стежку, яка вела вниз, після вже години ходьби по цьому хребту, який, здавалося, ніколи не закінчиться, ми почали спускатися. Зрештою ми все спускалися й спускалися глибше в глибини гірського хвойного лісу. Рухалися ми нібито тією самою стежкою, якою і мали би, але не було у цьому в нас впевненості, і остання надія як з'явилася, так і зникла, коли ми дійшли до роздоріжжя. Ми з Артемом вирвалися вперед, тож поки чекали інших, думали, куди нам далі рухатися. Ми чекали на інших для того, щоб обговорити, що нам зрештою робити в нашій ситуації. Коли всі прийшли, почалося обговорення. На вибір у нас було три стежки: одна, з якої ми прийшли, і дві відомо-невідомі нам — ліворуч або праворуч.

Оцінивши все, ми зійшлися на тому, що нам начебто треба було йти праворуч, але впевненості в тому, що ця стежка правильна, у нас не було. Хмари все більше і більше згущалися, і вже сонце в цій лісовій гущі здавалося, що скоро зайде. Ми не знали, що нам все ж таки робити, і тут, як якісь дві месії, з тієї стежки, яка йшла праворуч, назустріч йшли двоє людей: хлопець з дівчиною. Вони були нашими рятівниками, бо завантаженого маршруту у нас не було, про GPS і мови не було, тож біс знає, де ми зараз перебуваємо. Тому єдина надія була на них. Вони нам сказали, що те місце, що нам треба було, було там, звідки вони йшли, і до нього звідси залишилося хвилин 20. Ми неймовірно зраділи цій новині, тож, подякувавши їм за допомогу, ми швиденько рушили до того місця. Дійсно, це зайняло десь хвилин 20, але насправді ми дійшли туди за 15, тому що думали, що все ж таки буде дощ, а нам треба розкластися, щоб не повторилася минулорічна ситуація, в якій усі промокли до ниточки.

Місцем нашої ночівлі сьогодні виступила невеличка полонина біля підніжжя гори Синяк, на яку ми збиралися підніматися завтра. Знайшовши місце для нашого табору, ми швиденько розставили намети. Про жодний водоспад вже не йшлося, бо за планом ми мали прийти на цю полонину раніше, залишити тут речі й піти на водоспад. Дорога туди й назад займала десь дві години. Окрім того, що ми хотіли подивитися на водоспад, у нас була й більш практична ціль: ми хотіли там трохи сполоснутися після спекотного дня. Але оскільки часу у нас вже не було, водоспад був викреслений з нашого маршруту. Як тільки закінчили розкладати намети, ми почали розводити багаття, після того, як ми це все зробили, пішли набрали води. Попри усі наші побоювання щодо дощу, який мав піти, зрештою усе розвиднілося. Далі настав час грибів.

Ми всією компанією їх з'їли, і десь за хвилинок 40 вони почали діяти. Загалом майже всі знайшли дзен, ми сиділи та розмовляли, у нас було купа різних думок, які лізли нам в голову, про які ми б ніколи на тверезу голову не говорили. Тільки Бодька не віднайшов гармонію, та з ним творилося щось дивне. Він був тою самою людиною, яка любить усе контролювати, а коли ти під грибами, ти контролюєш майже нічого. Відповідно, він почав дуже сильно перейматися, бо від нас за метрів 25 була одна чимала компанія людей, а ще за метрів 50 — інша, яка нам запам'яталася тим, що вони сидячі біля великого багаття співали дружньо українських пісень. Бодька переймався про те, що хтось з цих двох груп людей викриють те, що ми їмо гриби, і щось з нами зроблять. Потім він почав чіплятися до усіх, викликати нас усіх на спаринги. Ми усі розсілися або лежали навколо багаття, окрім Артема, який з собою цього року взяв розкладне крісло, бо минулого року наша ідея з кріслами йому стала до вподоби. Отож Бодька сидить на карематі поруч зі мною, відносно поруч насправді, бо між нами була відстань десь близько півметра.

Спершу він почав домагатися до мене, потім йому щось Сергій не сподобався, а згодом він вирішив влаштувати спаринг з Артемом. Найкумедніше було те, що це все закінчувалося лише на словах. Коли ми йому казали: "Ну давай, підходь, будемо спарингуватись", він нам казав: "Підходьте до мене". Прикол був у тому, що він не міг фізично кудись встати та піти, бо не хотів нікуди вставати та йти. Тому ми всі його трохи заспокоїли, а він у нас постійно питав: "Коли це все нарешті закінчиться?" Бо для нього не мати можливості себе контролювати — це найстрашніше, що можна було уявити. Зрештою, ми так три години і провели навколо багаття, коли ефект почав спадати.

Маратас, Сергій та Бодька вирішили повечеряти та вже йти лягати спати, ми ж з Артемом ще вирішили залишитися. Цьогоріч я ночував з Артемом у наметі, а Сергій, Бодя та Маратас – у своєму наметі. А ми з Артемом не поспішали спати, бо попри те, що ми думали, що буде дощ, його не було. І коли сонце зайшло, нам відкрилася неймовірна картина: на жаль, без зорепаду, але все зверху було вкрите зорями. Це неймовірне і красиве видовище, на рівні з тим, як було  минулого року, але цього разу атмосфера була іншою. Ми сидимо з Артемом під зорями та ведемо розмову. Ми вирішили ще після цього покурити трави, а трава частково, на дуже малому рівні, але продовжувала ефект дії грибів. Це була така собі суміш грибів і трави. Якось у нас зайшла мова про такий од вид відпочинку, як походи у гори, на що він у мене питає: "Ходити ж в походи у гори – це просто бомба. От як пояснити іншим, що всі ці труднощі, які ми долаємо, ходячи по горах, вони насправді не такі вже й труднощі?" Я, недовго думаючи, дивлячись на небо, кажу йому: "Ну, просто подивись угору".  Він подивився та мені відповідає:" Ну, це так, я це розумію, але як іншим це пояснити?" Відповіді на це, чесно кажучи, у мене для інших не було. І тут я йому кажу наступне: "Я знаю, чого я ходжу в гори, як іншим передати цю неймовірну красу, я слів не маю. Бо усі слова, які я знаю, не здатні описати те, що я бачу і те, що я відчуваю. Розумієш, ми зараз з тобою сидимо, п’ємо нібито, здавалося, звичайний гранатовий сік. В місті, його можна купити в будь якому магазині, там з цим не виникне ніяких проблем, але цей сік набуває зовсім іншої цінності в горах. Тому що під час походу усе, що ти з собою взяв, те в тебе і є. Не зважаючи на якісь невеличкі корчми, які нам можуть траплятися по дорозі, більшість того, що у нас є, це те, що ми взяли з собою першопочатково. І цей, на перший погляд, звичайний гранатовий сік в горах перетворюється на делікатес, бо як тільки він закінчиться, якщо я захочу, я ніде його тут не куплю". З часом нормально  так похолодало, і ми вирішили вже також йти лягати спати, але до цього ми з Артемом стали свідками однієї цікавої ситуації, яка нас вразила. Ми побачили двох хлопців, які з ліхтарями на голові йшли зі сторони Синяка. Підійшовши до групи людей, які були найближчі до них вони запитали:" де можна було взяти воду, бо ми тільки-но спустилися з Синяка, а в нас скінчилась вода". У них також щось пішло не за планом, тож їм треба було набрати води й піти кудись, як вони сказали, "впасти" для відпочинку. Після побаченого нас це дуже сильно вразило, бо, як я казав раніше, гори вдень є небезпечними, а вночі ще більше, а ці от двоє відчайдушних молодиків з ліхтарями на картузах вирішили замість того щоб лишитися на цій полонині, вирішили рухатися туди, звідки ми прийшли. Ми, чесно кажучи, уявлення не маємо, де вони збиралися "впасти", бо не бачили взагалі там таких місць. Вже лежачи в наметі, ми чули як вони набравши води рухалися в сторону покритою нічною тесрявою лісову гущу. Після цієї ситуації ми вирішили, що з плану також викреслюємо Синяк, бо, на жаль, просто фізично не зможемо до нього дібратися. Той план, який ми склали на цей похід, зрештою пішов у тартарари. Він був виконаний частково тільки в перший день, і то тому, що піднялися на Явірник-Горган. Ось такою була моя друга зустріч із грибами в Карпатах.

Гриби частина четверта

Наступна моя зустріч з грибами чекала мене цього року. У якийсь момент мені захотілося з'їсти грибів. У принципі, цього року також планується похід у Карпати, але наскільки вдасться мені туди потрапити, я ще поки не знаю, та й до нього ще як мінімум місяці два. Тому я вирішив зараз взяти собі грибів. Брав я гриби, як і минулого разу, через Артема у його знайомого бариги, бо якість тих грибів мене цілком і повністю задовольняла. Сорт, який я брав минулого року, називався "Тока". Цього разу Артем у мене запитав, які саме гриби я хочу взяти. На вибір той барига давав два варіанти: один якийсь дуже слабенький, взагалі ні про що, від якого я відразу відмовився, і другий варіант — це була ця "Тока". Так як я з нею вже був знайомий і ефект мене цілком повністю задовольняв, я вирішив, що і цього разу я візьму їх. Але той барига попередив Артема, який, своєю чергою, попередив мене, що це незвичайна "Тока", а "Тока-мутант". Як казав той барига, вона минулого року виграла на конкурсі психоделічних грибів в Америці.

Це було дуже доречне попередження, тому що, на відміну від минулого року, цьогоріч я збирався їх їсти не два грами, а вже три. Я хотів підвищити планку і зрозуміти більше, аніж те, що я розумів попередні рази. Прикол цієї Токи-мутанта, що вона, на мою суб'єктивну думку, щонайменше втричі сильніша за звичайну току. Якби я не вирішив проконсультуватися з Артемом щодо цього питання, якби Артем тоді не дізнався оцю додаткову інформацію, яку мені потрібно було знати, я біс його знає, що б зі мною трапилося. Бо той барига сказав що 2-2.5 грами — це вже для професіоналів, тобто для людей, які з грибами знайомі значно довше, аніж я живу. Настільки ця Тока-мутант серйозна, тому мною було прийняте рішення з'їсти 1.5 грами, для ознайомлення з цією мутантською сумішшю.

Я хотів знайти все ж таки людину, яка б мені склала компанію. І взагалі, ми поїхали кудись на природу, в якесь передмістя Києва. Можливо, в ту ж саму Пущу-Водицю, для того щоб в більш природних умовах я їв гриби. Але, на превеликий жаль для мене, я нікого не знайшов, хто б склав мені компанію. А з тим, що самому їхати фіг зна куди (бо я ще в Пущі-Водиці не був) і знаходитися там ще й під грибами, які не зрозуміло як на мене подіють цього разу, я бажання не маю. Тому що попередня Тока і ця Тока-мутант знаходяться на різних щаблях ієрархії, тому мною було прийняте рішення з'їсти їх знову у себе вдома, в звичній для мене атмосфері. Бо, як я і казав раніше, атмосфера при поїданні грибів дуже багато вирішує.

Не зраджуючи вже усталеній традиції, я вирішив з'їсти гриби зранку після того, як прокинувся, бо не треба було займатися підготовкою до їх вживання. Тому у суботній ранок, як тільки я прокинувся і прийшов до тями, відмірявши собі ці півтора грами, а важив я їх на електронних вагах.

Чесно кажучи, я й досі не впевнений, чи це було півтора грама, чи ближче вже до двох, тому що точність тих електронних ваг, які в мене були, викликає сумніви, бо зважують вагу мінімум від грама, тобто вже якісь десяті частини грама я дізнатися не міг. Тому будемо вважати, що я з'їв цієї Токи мутанта півтора грама.

Вони відрізнялися від попередньої Токи не тільки силою ефекту, а навіть зовнішнім виглядом. Якщо попередня Тока, яку я куштував, хоч якось нагадувала гриби, то ця Тока-мутант мені прийшла в такому вже трохи кристалізованому вигляді, такими маленькими спресованими шматочками. Настільки мені було дивно, як вони виглядали, що я навіть трошки засумнівався в тому, чи не відправили мені якусь херню. Але, довіряючи Артему і довіряючи тому баризі, який вже неодноразово нам давав гриби, ще й дуже якісні гриби насправді за дешевою ціною, то всі мої сумніви зникли. На смак ця Тока-мутант була ще гіршою, аніж усі попередні гриби, тому я правильно зробив те, що, як і попередні рази, купив собі гранатового соку для того, щоб потім запити той післясмак, який вона давала. З'ївши гриби, я вирішив ще вийти перекурити на вулицю, тому що зрозумів, що надалі мала ймовірность того, що я з хати буду кудись виходити, поки ефект грибів не закінчиться. Я вже потихеньку почав відчувати дію ефекту, і, як на мене, що дуже головне в цьому, я чомусь почав згадувати свій невдалий досвід який був минулого разу, тоді коли мене "попаяло" і я думав, що зійшов з розуму і на все своє подальше життя таким, власне, і лишуся. Ось я почав про це згадувати поки курив цигарку, а момент, в якому ти заходиш в стан грибів, він насправді дуже важливий, тому що я вже підсвідомо себе запевнив у тому, що мені буде погано. Тому, докуривши цигарку, я пішов додому. Прийшовши, вже почав відчувати значно суттєвішу дію грибів, і тому, поки вони остаточно не почнуть діяти, я вирішив полежати у себе на дивані. Як і минулого разу, дія грибів повністю вже себе почала проявляти через півгодини.

Але, на відміну від усіх попередніх разів, вони із самого початку почали мене нищити. Чесно кажучи, я потрапив у своє маленьке пекло. Лежачи на дивані, я ніяк не міг знайти для себе комфортного положення: то мені заважала рука, то мені заважала нога, то думав, зручніше лежати на спині, то врешті-решт на животі. І так я метався з одного краю дивана в інший, шукаючи для себе комфортного положення. Гриби на мене почали тиснути дуже сильно. Як і раніше, навпроти дивана в мене знаходяться полиці з книжками, які почали переливатися ще яскравіше, насиченіше, із такою полум'яною аурою навколо них. Скоропадський, Сковорода та Шевченко вже були щонайменше у 20 вимірах.

Стіни дихали, неначе навіжені. Таке відчуття, ніби вони пробігли марафон і після цього всього, коли зупинилися, вирішили віддихатися. В якийсь момент мені стало дуже холодно, на секундочку на дворі спека +30°, а мені дуже, прям дуже холодно. Тому, укрившись ковдрою, я лежав.

На телефоні я ввімкнув максимально розслаблюючу музику, і в голові ще з самого початку в мене було стійке відчуття того, що: "Ну все, цього разу вже, чувак, ти попав, цього разу тебе вже не відпустить". Тому, лежачи головою донизу, я слухав музику і промовляв про себе: "Боже, які ж люди дурні, світ такий чудовий, а їм би тільки воювати, все нищити: природу нищити, себе нищити". Люди в мене почали повністю асоціюватися з руїною. Я дивився на годинник, думаючи про те, скільки ще триватиме ефект, і час йшов дуже і дуже повільно. З того часу, як гриби почали діяти і як я почав задаватися цим питанням, пройшло не більше ніж півгодини.

Я розумів, що якщо я і далі залишатимуся в такому стані, я просто щось зроблю із собою, бо в мене було стале, просто самозгубне бажання, щоб усе це припинилося. Оскільки в мої плани не входило самогубство, я вирішив набрати Маратоса для того, щоб він склав мені компанію, щоб я мав хоч якийсь зв'язок із реальним світом, бо реальний світ, мені здалося, я вже повністю перестав бачити. Та знайома квартира мені з самого дитинства відчувалася якоюсь чужою. Усе, що я бачу, — це світ у п'ятьох вимірах, які накладаються один на одного, створюючи тріщини у світобудові. Я зупиняв себе думкою, що насправді не треба нікому телефонувати, я сам з усім упораюся. Але з іншого боку, в мене було відчуття, що ні, сам я з цим не впораюся, і тому я почав телефонувати Маратасу. Він доволі швидко взяв слухавку. Я йому пояснив свою ситуацію. Він до цього знав, що я збираюся з'їсти гриби, і тому він просто почав зі мною розмовляти.

Маратас сказав мені: "Ти ж з'їв гриби не для того, щоб тобі було погано, а навпаки, щоб отримати користь та насолоду від них, тож отримуй". Він паралельно з цим грав ще в якусь гру, і для того, щоб тримати мене в тонусі на якійсь одній думці, щоб я не почав занурюватися в себе все далі й далі, поки не збожеволію, він мені розповідав про цю гру. Попри те, що він неодноразово мені повторював, що ми говоримо про гру, в мене було відчуття, ніби це цілком життєві обставини. Я вважав, що ми говоримо зовсім не про гру, хоча він розповідав події з гри і що він там робить.

Насправді, розмовляючи з ним, мені стало трохи легше, хоча не дуже сильно, тому що коли я розмовляв з ним, я взагалі почав сумніватися в тому, що Маратас існує. Я почав сумніватися в тому, що існують закони фізики, що взагалі цей світ, який мене оточує, що він реальний. У мене склалося відчуття, ніби всі спогади, які були в мене до цього, це була вигадка мого власного мозку, бо я увесь цей час знаходився тут.

Моя кімната перетворилася на місце поза часом і простором.

Я уявляв, ніби я створив цей світ, усе, що мене оточує, це все справа моїх рук, усе це нереально. А я тут уже сиджу вічність і керую цим вигаданим світом із цієї маленької кімнати в хрущовці.

Я постійно ставив Маратасу одне й те саме питання: "Чуєш, а мене ж відпустить, правда? Я ж не буду вічність сидіти в цьому всьому? Я не можу сидіти вічно в цьому всьому. Скажи, що мене відпустить, скажи, що все буде гаразд". І він казав, що відпустить, я з ним погоджувався, кажучи: "Так, усе відпускає з часом". Я з ним погоджувався на словах, всередині себе ж і досі вважав, що він не більше ніж вигадка мого власного мозку, моєї бурхливої уяви, і все, що він каже, це кажу я сам собі для того, щоб себе заспокоїти, запевнити в тому, що ні, я не зійшов з розуму. Я просто з'їв гриби, і їх ефект рано чи пізно мене відпустить, і все буде гаразд. Я знову буду бачити світ таким, до якого я вже звик. Так як на вулицю я вийти фізично не міг, мені було страшно, некомфортно, а курити хотілося, хоча насправді не хотілося, але я думав, що мені хотілося, але не треба було. Але все ж таки я покурив у себе в кімнаті. Цигарка мене заспокоїла, але трошки.

В якийсь момент я починаю відчувати, що мої нутрощі лізуть назовні. Я починаю кликати Едіка і хутко біжу до вбиральні.

У вбиральні я починаю блювати. Коли я блюю, я бачу, як Всесвіт тріщить, і вбиральню я починаю бачити лише уламками. По нутрощах, які я виплюнув, повзали маленькі мошки і поїдали їх. Мені стало трохи легше. Я пішов до ванної, вирішив умитися. Подивившись на себе в дзеркало, я побачив дуже сумну картину: себе в дзеркалі, повністю розгубленого та наляканого, з очима, як по 5 копійок. Залишки нутрощів, які були навколо мого рота, я почав змивати холодною водою, яка насправді не була холодною, а була окропом. Умившись, я трошки прийшов до тями і повернувся до кімнати, бо Маратас почав перейматися, чи не трапилося зі мною щось, адже я перестав розмовляти через вищезгаданий мій похід до вбиральні. Мені здається, тоді мене трошки попустило, бо я виплюнув повністю вміст свого шлунку, який у мене тоді був, а складався він лише з грибів і того гранатового соку.

Попри те, що мені стало трохи легше, мені все ще було дуже хріново.

Як і раніше, коли розмовляв, я говорив не тільки від себе, а й від грибів, які промовляли в мене в голові. Ті очі, про які я розповідав раніше, стали значно чіткішими, той вираз обличчя став значно виразнішим, хоча, згадуючи зараз на тверезу голову про нього, я не згадаю і близько, як виглядала та сутність. Я говорив до грибів: "Відпустіть мене! Ми ж стільки з вами знайомі вже, я не витримаю далі в такому ж дусі і просто зійду з розуму, а воно вам треба? Бо мені воно не треба, і з вами я б хотів будувати значно приязніші стосунки, а ви ось так до мене ставитеся". Хоча, знову ж таки, проблем собі наробив я сам в першу чергу, бо, як влучно казав той барига, гриби показують нам те, що хочуть, вони показують нам те, що нам треба, і такий от досвід мені насправді був потрібен. Так, ми з Маратасом ще проговорили кілька годин до того часу, поки мене не відпустило.

Остаточно мене відпустило аж через годину, але тоді, коли я вже міг реально дивитися на світ, ми припинили з Маратасом розмову, бо в нього ще були плани.

Я йому подякував за ту підтримку, яка мені була на той момент жах як необхідна, і ми попрощалися з ним. Після цього я ще кілька годин сидів і думав про весь той досвід, який у мене з'явився, про все те, що я пережив. Це було страшніше за смерть. На той момент, коли я був під грибами, мабуть, одна із головних причин, яка мене зупинила від скоєння самогубства, це було тверде переконання в тому, що смерть нічого не змінить. Я таким і залишуся, я від цього вже не втечу. Тому, так як смерть нічого не вирішувала, то і думки про самогубство в мене зникли, так як це мені ніяк не зарадило б і не виправило того становища, в якому я опинився.

Не знаю, чого мені тоді в голову стрельнула думка наступного тижня знову спробувати гриби, але вже не півтора, а один грам. Зрештою, окрім того, що я хотів знайти якісь відповіді на питання всередині себе, які мені мали допомогти вирішити гриби, я ще й хотів відпочити в цьому стані. Коли все добре, він дуже яскравий, позитивний і наштовхує тебе на такі ж яскраві, позитивні думки. Але для того, щоб опинитися в цьому стані, треба також бути на позитиві. А я, чесно кажучи, на позитиві тоді не був, як я потім зрозумів.

З'ївши 1 г за тією ж самою процедурою, як і минулого тижня, вже знову через пів години я відчув їхній стан. На відміну від минулого тижня, вони почали діяти значно спокійніше. Я почав занурюватися в себе для того, щоб знайти відповіді на ті питання, які мене турбували. Відповіді я на них не знаходив. Потім я почав знову розмовляти з грибами і дорікати їм за події, які були минулого тижня.

Казав їм, що друзі так не чинять, що можна було б зі мною і лояльніше обійтися, а не кидати мене у стан повного і цілковитого відчаю. Тут я, мабуть, занадто багато наговорив, бо, пройшовши дві вершини і вже рухаючись до третьої, я почав відчувати, що перебуваю в неспокійному стані, в максимально некомфортному стані. Я почав думати, що таке спокій взагалі і як його досягнути, і де можливо його досягнути. Зрештою, я прийшов до висновку, що мені ніде не буде спокою, хоч де б я не був: чи тут, при житті, чи вже після смерті, я спокою не досягну ніколи. І ця думка мене остаточно добила.

Я на деякий час фізично перетворився на овоч. Для мене моє життя втратило абсолютно будь-який сенс. Я не знав, що мені робити, як з цього виплутатися. От я лежав на дивані, і мені взагалі нічого не хотілося. Мені хотілося просто розчинитися, мені хотілося, щоб я зник і нарешті віднайшов той спокій. Цього разу знову промайнула думка про самогубство. Я все ще мав надію на те, що на тому світі я все ж таки досягну дзену і знайду спокій. А оскільки я там ще не був, то остаточну відповідь я дізнаюся саме там. Але після кількох хвилин цього нав'язливого брейншторму я відкинув куди подалі цю ідею, тому що самогубство нічого не вирішує. Самогубство — це слабкість і відчайдушна міра для тих, хто вже здався. Мабуть, найстрашніше тоді, коли ти складаєш лапи донизу і перестаєш щось робити. У мене на короткий проміжок часу було саме таке відчуття. Після цього я вирішив поговорити з Маратосом і розповісти йому те, що сьогодні трапилося.

Він мене вислухав та намагався підтримати, почав заспокоювати та давав вектори для вирішення тих питань, які гриби сьогодні підняли для мене. Невелика розмова з Маратасом врешті-решт мене підбадьорила, і все відчуття внутрішнього спустошення потихеньку зникало та з часом пішло куди подалі. Я ще кілька годин сидів і роздумував над тим, що зі мною трапилося сьогодні, над тим, що трапилося минулого тижня, і взагалі над усім тим, що було раніше.

Ось такими, власне, і були усі мої пригоди з грибами. Вони насправді багато чого мені дали в плані роздумів, бачення світу із зовсім іншої призми і зовсім іншого боку, з якого за звичайних умов я б навряд чи колись подивився. Вони мені допомогли вирішити чимало тих питань, які я не міг вирішити вже давно, а останні рази вони чітко показали ті проблеми, з якими мені потрібно буде працювати надалі.

Висновок

Розповівши про всі ці речовини, які траплялися у мене на шляху, нарешті настав час підбивати підсумки. Зрештою, що цигарки, що алкоголь, що трава, що ті самі гриби — це насправді дуже страшні речі. Переважна більшість людей звертається до цих речовин уже тоді, коли вони мають якісь проблеми, а ці речовини тим чи іншим способом ці проблеми перекривають, допомагають їх забути, призабути або й узагалі позбутися, принаймні вони так вважають. Головне — треба зрозуміти, що хоч як не старайся, скільки не вживай, від реальності ти не зможеш утекти за допомогою цих речовин, єдине місце, куди ти зможеш за допомогою їх утекти, так це на той світ. Бо що алкоголь убиває, що куріння вбиває, люди все одно свідомо п'ють і свідомо курять, бо так простіше. Завжди простіше відкладати проблему, чимось її затуляти, щоб вона тобі не докучала, замість того, щоб узяти й вирішити. Усі звикли обирати простіші варіанти. І чи можна засуджувати людей за те, що вони обирають легкі варіанти?

Та насправді можна засуджувати, можна й не засуджувати — це все залежить від вашого світогляду. Хоч засуджуй, хоч не засуджуй, ти не зміниш думку людини щодо цих речовин, які тут і зараз їй необхідні.

Ти можеш багато часу розповідати про те, як ти себе цим вводиш в оману, як ти відтягуєш вирішення проблеми, і з часом ця проблема буде тільки, як сніжний ком, все збільшуватися і збільшуватися. А цими речовинами ти не допоможеш вирішити проблему, ти її радше тільки сильніше поглибиш. Тому, мабуть, головна думка, яку я хочу донести до тих нещасних, хто все ж таки прочитає від початку і до кінця моє оповідання, що ці речовини — це тимчасовий дофамін. Особливо на початках він допоможе тобі перекрити якийсь момент, усе далі перетворюється на просту і банальну залежність, і навіть те корисне, що ти міг отримати від вживання оцих речовин, з часом повністю нівелюється і стає тільки поганим.

Отож, моя думка в тому, що якщо вам це цікаво, то, мабуть, варто спробувати та втамувати свою цікавість, але тільки в тому випадку, якщо вам дійсно цікаво, якщо ви дійсно хочете подивитися на світ із зовсім іншого боку. Але не тоді, коли ви хочете втекти від реальності, в якій у вас є якісь проблеми, а тоді, коли ви будете в цілком нормальному і стабільному стані, не будете зловживати і використовувати це дійсно тоді, коли потрібно. Чим рідше, тим краще. Особливо це стосується грибів. Якщо алкоголь можна пити, в принципі, щотижня в нормальних дозах, палити можна щодня, курити траву краще раз на місяць, а гриби варто вживати тоді, коли у вас є якісь ґрунтовні питання і вам потрібен абсолютно нестандартний погляд на ці питання. Але при цьому всьому у вас цілком стабільний моральний стан, ви знаєте, хто ви, де ви, куди ви рухаєтесь і чого хочете досягти.

Бо у випадку, коли у вас є якась проблема, яка потребує нагального вирішення на тверезу голову, то не дай Боже вам вирішувати цю проблему через гриби, бо гриби не вирішать цієї проблеми, гриби не вирішують проблем, і алкоголь не вирішує проблем. Жодна з цих речовин, які я назвав, не вирішує проблем. Вони вам можуть задати вектор, показати шлях, як можна цю проблему вирішити, і тільки в тому випадку, коли ви зрозумієте їхній посил, тоді ви можете їх використовувати як речовини, які вам допоможуть закрити те чи інше питання в якомога коротші терміни. Узагалі всі питання можна вирішити повністю тверезою головою і маючи цілком стандартний погляд на світ. І попри всю спокусу піти легким шляхом, завжди обирайте складний, тому що легкі шляхи ведуть до легких рішень, а легкі рішення у своїй переважній більшості ведуть тебе в могилу, ну або в кращому випадку в прірву, з якої ти навряд чи колись виберешся. А от складний шлях навпаки приведе тебе на вершину, прямо як похід у гори.

Для того щоб зрозуміти всю цю красу і повністю злитися з природою, треба пройти складний та тернистий шлях, повний перешкод і усіляких проблем, але тоді, коли ти досягнув своєї мети, тебе наповнює повне відчуття насолоди. Ти починаєш згадувати весь цей складний шлях не як щось жахливе і погане, хоча тобі моментами могло бути і жахливо, і погано, а як порцію позитиву та релаксу, ти починаєш пишатися собою, пишатися тим, що попри все і попри всіх ти пройшов цей шлях і досягнув тієї мети, яку ти перед собою ставив. Отож, людиська, не шукайте легких шляхів. Обирайте складні.

Така от психоделіка.