1997-1999

 

 

«Бараболя – то насравді

крашанка чи навіть писанка!

Тілько шо в болоті».

 

Дід Кіндрат

 

 

 

***

Копа Поділля барабольку.

Полісся бульбу оббива.

Картоплю вибира Полтава.

І мандебурку - Галицька земля.

 

 

 

 

***

Йшли татари й попалили

довколишні села

і в заплави при Синьво́ді

попелу наме́ло.

Повернувся на обійстя

з реєстру козак,

що Ворона прозивався,

до матерніх хат.

А хати ті подиміли.

Згариська смердят!

Комини стирчат по то́ках.

Вітро - сват їм й хват.

Нову хату став, Вороно!

І далі пішло.

На тім місці назводилось

новеє село.

Йшли татари і пуляки,

німці, мошкалі, свої.

Село родит й вигибає

віки - день при дні.

 

 

 

 

***

Єк тво коси

й вуса, дедьо?

Сибина неначе.

Берволоз зіпнувся

й піжмороззю взявси.

То як суньце зойде,

йоко твоє плаче,

що зміліла Їстра

й марно качур кряче.

Що зміліла Їстра,

рівчуки зомліли,

не тунеться рибка

і ніц в раки сили!

 

 

***

Параболи бараболі,

як вигини долі

на долоні, хіромантія волі

вітру з поля, горбів та ставів,

куди той нетяга міщуцький забрів.

Параболи бараболі,

по них ельфи і тролі борзо кузками

скачуть у боро́зняний рів.

Параболи бараболі, не накреслені в школі,

сохнуть купами болю та по то́ках

дворів мимо ратиць корів.

 

 

***

Шукаєш, ходиш.

Шо то біліє?

Пурхавка, камінь?

Кат його зна!

Близькіш підтюпиш -

воно у сміхи.

Шо за хулєра?

Ляд йо казна!

 

 

***

Тополя край поля, віяло волі,

з оголеним волом, цятками мигтить.

Калюга їй в ноги, в обрепані литки,

в подерті намітки, відбитком дражнить.

З галузок глузує, здригає крижі,

в обаполи ниже та в дрижі жене.

Тополі байдуже. Не лучче, не дуже.

Усе все позбуде, усе промайне.

Калюга та всохне, до дню обміліє.

У провесінь снігом наточиться знов.

Так само, як в люди, прийдешня, тутешня,

майбутня, колишня, стогрішна, горішня,

потрібна і лишня земная любов.

 

 

***

Шукати стежки у встиглій пшениці!

Четвер ще ниньки, чи вже п’ятни́ця?

Насилу вибивсь, насилу добувси.

В путівці вигріб та й обернувси.

А звідси поле! Колос жовтіє.

Переливає, як вітер віє.

Блакить всивіла в пір’ясті пасма,

як херувимів янголи па́сли.

Церква і школа. І хата попова.

Волошки сині. В’юнок. Берізка.

Скат рип шосою. «Чи ви не зблизька?»

«Так-так, не вельми!» Білий, субтельний.

І далі суне, лиш втулка виска.

Будинок культури села Кривушиї.

Повибрані шибки. Ленін лисіє

у злоті по шию. Сучечка квапко

злі мушки ловит. Пащечка клямца

попід коро́ви. Ревуть рябії.

Сучечка ловить. Вологоока.

Та ніц не вловить! Лише поло́ха.

Шум. Вітер шипіє, у вухо лоскоче.

Крізь те шипіння скавронь дзвінкоче.

Байбачі нори під ноги дюріють.

Рябці вглиб неба про вечір мріють.

Сніжнорунні баранці в блакитняві синій

напасають жир в боки́. Тлусті, шо ті свині!

Пре ґаздиня від черед молоко у путні.

Білий фартух наперед, в білій хустці.

А за нею чічка рве. Рове́р висяває.

Правий п’ястук верне руль.

Лівий - світ тримає!

 

 

***

Романець-романець

жовтий, білий!

А на серці гаманець -

з жили.

 

 

***

Ніт кориснішого діла,            

злізти як на верх кар’єра

і ув озеро на споді

пожбурляти камінці.

Так луна об камінь бахка!

І такі опісля кола!

Та по них церкельні крокви

всіх стовпів - хоч перевір! -

що крокують на Пагурці,

тащат струм по проводах,

шоб катоди і аноди

лізли в гурт під кожен дах.

 

 

***

Руда, поле, рілля, скелі,

верби, річка, комиші…

І по виднокраї видко

на землі ані душі!

 

 

***

В люстро дививси

й подрібно голивси

кат, легінь, дідько,

мольфар, ксьондз, жовнір…

Хтів щоб гладенько,

щоб не кололо!

Шкріб вщерть, ялозив

напнуте воло.

 

 

***

Чах-швах! Швах-чах-чах!

Мию чоботи в хвощах.

Ляскають холоші

лискучі, хороші.

Ревуть короварні.

Женуть думки марні.

Раптом вщухло. Тиша!

Та назустріч - Гріша.

 

 

***

Хто ж цю жебу

роздушив?

Ліс ялин від

шин машин.

 

 

***

Ісправник вітер

попід Пустовіти

зловив волоцюгу

й нагаєм ба-а-бах!

Об боки!

В довбешку!

По мештах!

Бесагах!

Порожніх, як кендюх,

дюравих торбах.

 

 

***

Там, де вітрюгана

репалось весло,

обіч пилорами

тирси натрясло.

Вона вже зчорніла,

взялася коржем.

Кат її не вріже

пилкою, ножем!

Пилорама п’яна

з ранку спит, хропе.

Навкруг вто́вшки

з метр пріє ДСП.

Пилорама срана…

Не кажи їй так!

Скаже, як одріже,

що вона – тартак.

Пилорама п’яна…

Вибачай, тартак!

Йван з Лозни

хмільнененький

спит повз ню навзнак.

Залив очі зизі,

нарубався вшвах,

щоб відйоб від нього

екзистенційний жах.

 

 

***

Торс галичі дрижит.

Неопалимая купи́на!

Скарб попід ню лежит -

цехінчик до цехіна.

Скарб попід ню блищит

натрушених сестерцій.

Та все їдно згниє!

І крає серце.

Лежит те золото,

лежит, не ру́ша!

І свині не хочут,

аби їм і груша.

 

 

***

Покінчене поле,

що тигра у смуги,

рудіє, буріє,

як сонце сіда.

Сліди хрещуть вії,

бо їхалось двічі

комбайном лапатим

туда і сюда!

 

 

***

По Сниво́ді ляскіт чути,

б’є луна ключем.

То орудує над дрантям

змореним прачем

згиненая тітка.

Гне сувої свитком.

Вже допіру спина мокра,

поперек лама.

То - покійної Мокрини

меншая сестра!

 

 

***

Під вербою, у кропиві

прямо перед ночі

вітер лютий, дощ осінній

зненацька заскочив.

Верба, чути, що людина,

тіло гне, здригає,

посрібляні кігті гнуті

з пальців обтинає.

По щоці ломачка плеще,

вуха кут шкребе.

І у вухо патіфоном

відчайдуш гуде,

як Бетховен,

жовтень.

 

 

***

Достобіс тобі, шмаркачу,

рачки плазувати!

І качачим носопирлом

гної шарувати.

Розкладімо ватру білу,

розкладімо синю.

Розпручаймо вгнуч смереку

звербленої спини.

І рушаймо на урльопа,

на баньхоф, до мами!

І нехай стрікоче градом.

І на плечі – мамінт!

 

*урльоп (нім.) - відпустка з фронту

*баньхоф (нім.) - залізничний вокзал

*мамінт (галиц.) – мамонт

 

 

***

Чого вона втопилася?

Така її судьба!

Коняка невеликая,

гніда і молода.

 

Її чіпля мотузками

тягли вп’ятьох з Сули

чоловіки з нагрузкою,

що жилами гули.

 

І витягли.

Лягла вона,

мов берег вигнена.

З обабіч ескаватор - дир-р-р!

Ковшаку підганя,

червоний, розчепірений,

в Святошині хрестивсь.

Тепер бивнями й іклами

в небіжчицю вціливсь.

 

І потягло зашморгнену

в гомілках догори.

Хвіст і лице підвісило

очима до землі.

 

І на прицеп закинули.

Чимдуж зревнув мотор.

Потяг під горб сердешную

й сховався за той горб.

 

Чого вона втопилася?

Така її судьба!

Коняка невеликая,

гніда і молода.

 

 

***

Там, за Лозною,

зрослий травою,

рів під горою,

голий колись.

В липні далекім

тут проривались

танки німецькі…

І прорвали́сь!

 

 

***

Розчепірена ропуха

на кротячій  кучі.

Як крізь хмару сонце є,

видно її лучче.

Шпарку вічка непорушну

бурштином запалить,

як твій чобіт промайне

й далі тюпки валить!

 

 

***

Корчами судомить,

щелепу зводить,

в горлянці сирою

галушкою ходить.

Як з слиною плинуть

вспіло́ї калини

прохромлені іклом

кислющі сциклини!

 

 

***

Йой у тебе вим'я, миню,

як троє чиїх!

Роги грізні в боки різні.

В кутик гемби жмих.

Африка - на цьому боці.

По той  - ЗІЛ-машина.

А на тому боці річки

жовкне черемшина.

 

 

***

- А я? А ти?

- Дроти.

- З дротами я

на ти!

 

 

***

За Трушами визбирую

в стерні галичу.

Взавтра – Чесносекновення!

Тому і тащу

на вареники празни́чні

в кулак завбільшки.

Лиш дряпнувси пу́чком тросі.

Трасьця, галузки!

 

 

***

- Югино, догина токра?

- Шов пісту - не рано!

Симіти жве тісто пора.

 

 

***

В осоки рогози об лезо зілля

хвостаті хвилі мне, ріже,

віє рукатий вітер.

Лютющий, шо Гітлер!

І далі гне грабки по Дубині

блакитні, сині. Грабки-парубки!

Хребти їх стрункі критично хрумтять.

Їден, леле, стят і гулькнувси в яр!

Та вітру бандюзі його,

бач, не жаль тендітного віку.

Навіки каліка! Єдиная втіха

для рідної стріхи - тепер

у жовніри уже не піде.

Бо немічне, хоре,

безруке, худе!

 

 

***

Ґедзик,

над кізяк завислий,

шарпається вбоки

під вербою, у тіньочку,

десь на схід Європи!

 

 

***

Вже корито не вергає,

бо болить на дотик.

В гудзик паці ген загинен

дратуючий дротик.

Нишком вона простяглася,

не жере, не рохка,

бо шпичак прохромить серце

перед Новим Роком!

Мокнуть вії білобрисі,

стигне очка цятка.

На дні очка дере просо

засране курчатко.

 

 

***

Обдер місяць писка свого

об берези гілку.

А павук собі рубає

кола на причілку!

 

 

***

Вищит коса.

Мантачка плине.

Коса стерпіла.

Потім напівколом - швьох!

Її хай камінь в бур’янах обми́не

й косар не впаде п’яний в льох.

 

 

***

Оком жовтим здичавілий

блимає по стежці кіт.

Хтось-то тупцяє. Завидів

і, як сфінкс, закляк, застиг.

Підібгалася пружина,

жебою пружно́ю – ци-и-иб!

Вшквар розпеченая дзиґа.

Миттю зник.

 

 

***

Мислив,

чом се цуцик рохка?

З писка - цівкою роса.

А то чорне, як брикетик,

мілке вертке порося!

 

 

 

***

Як химерно лита брошка

з крапельним надлишком

простяглась поперек стежку

розчавлена  мишка!

Їй роса обсіла вусик.

Зрушилась, тремтить.

Чи від вітру? Чи з судоми?

Мо іще болить?

Бораки пригнули гичку,

каравул несуть.

Бодай кому кара божа

і небесний суд!

 

 

***

Пес замиканий, замизганий, замислений,

мимрить мляво: «Ом-мані-блю!»

Він вилазить, як з буди, з зіниці лівої,

гне параграф хребтиська під тиском…

Люблю, коли дивишся зіпнена, зіпсута,

цівки променем пестиш

кудлатий закарк в ковтунах.

Забуваю про все й вугряка крию скронею

на ганзейських хоральних пісках.

То по лобі журба - топоніміка висновків.

Всі стежини - до Мекки або в Кагарлик.

Пес скандальний, нікчемний, засмиканий

по щоці розтягнувсь горілик.

Я без тебе знидів, заворожений кахлею,

визіркаючись в злюджений плац.

Кутнім пес розгризе чоколяд

цеї пристрасті й втне міхурний абзац.

Втне міхурний абзац.

 

 

***

З малюнка костьолу сяйне оселедцем,

вмить видушить скельце й задримбає скерцо.

Залізнії віта замиканій брамі тінь

зжужмить гачками і торсне об рами.

Майне вітражами зашморгом смертельним

і чергу впекелить по німбах ретельно.

Дзвіницю засмокче в гладущику хмари,

забрьохану пивом з баварських броварень.

За зябри, за ребра й акації літер:

"Сан-Стефано. Відень.

Сім, квітень. Ад. Гітлер".

 

 

***

Мені був сон, що ніби будячок я!

Їден стирчу напівізбляклий край руди.

І вчутно мені ніби хлюпає деінде.

Та я не бачу тої прудкої води!

Мені був сон, що таки будячок я.

Їден стою, як боз, на березі ріки.

Столочена травиця попід ноги.

По ній щити ординські стелять гімняки.

Мені був сон, що справді будячок я.

Під комір лізуть в цяточку смішні жучки.

Чубатить вітер. Сонце пестить ніжно.

Промінчик з жил бринить об колючки.

Мені був нині сон,  що будячок я.

Напівізжарвілий опріч руди стирчу.

І так кортить відлюстритись

у річку стометрово. Та от про то

я не пиздю, мовчу. Мені ж був сон!

 

 

***

Мадам, ноу мор?

Хом’ячий присуд,

залізноволевий надлам.

Мадам, но мо?

Качина пісня, жезлу присмерк,

баран в Монблан.

Рухаймо, мотиль, шорсткий полиск.

Закревно б’ються мугирі.

Шопена профіль,

карк, потилок, куделі, зморшки і вугрі.

Таврує оком, заметлює

тарган желізні волдирі.

Даруйте присмерк.

Задрукує крил літер змах у кухирі.

Шостий, десятий, сто четвертий,

саманний кугіль, гречно баск.

Та горда поспіль, стільник повний

верне в лабаз.

Зелені півні мачетерос.

Каяк, пінгвіни, що глухі.

Нап’ю зеленим інтегрально

картаті в смуги лемехи!

Зарічно видко кам’яниці,

кумедний криці дзиґопляс,

забар човнячий в стратосферу

в очах і по очеретах.

Той птах полету над узгір’ї,

зажомканий фотель,

портфель щитом від всіх пігулок

і омел смарагдів. Кротом!

Багром припертий до бескид омелюх,

гречаний пришкварк до чресла.

Його чекала ти три ве́сни.

Не донесла́!

Чухрають півні іклом весла.

За ними небошкряб закляк у швах.

Обліт літа́чок в арабесках.

Байстрюк твій птах!

Ломаки гнулись, дівкам шилось

і вишивалось матерям.

Тобі – я і мені – ти!

Каюсь, криюсь нишком

у твій стерелізований бедлам.

Причинний шпетюх шепче з хрипом,

міркує, певно, де він є.

А ти гадаєш то взаємно - моє й твоє?

Гадаєш, вітер спочиває,

коли той явір не рипить?

Він прудко елерон метляє,

як гне в «Аллахакбар!» блакить.

 

 

***

Полем чорним,

чорним полем

грудки чорні б`ю.

Напинає вітер лютий

пазуху мою.

Розтинає, роздирає,

хмари рве на клоччя.

Та по них в межі

береза ляскає, цвьохкоче.

Завертає, що ті вівці,

жене до руди

напувати круті боки,

спраглії води.

Полем чорним,

полем довгим

сухі грудки б`ю.

Вітер каченям

сховався

в пазуху мою.

 

 

***

Вітер ще влітку покрав в баби хустку.

Подер геть на сито об гострі галузки.

Подер, гад неситий, розчовп

вщент на друзки, скрутивши,

мов шию різдвяної гуски.

Ондо вона ви́сит папугою дертим,

кутом вбік метляє до нитки зітертим.

Покрав в баби хустку вітер ще влітку.

Гей, простоволоса вдова без намітки!

Верталась у смерку, крізь берег краду́чись,

повз око завидне й язи́ки ядучі.

 

 

***

Гдє бил да гдє бил?

По селах веселий,

обдертий ходив,

здійнявши катаною

парашутиків хмари,

й сметаною з погрібу марив.

Ута́маро згадував

воїнів й дів,

коли під вербою

при-гречно сидів.

 

 

***

Насидівсь коло вдів сиротина.

Одна сіра, як небо, свитина!

Оте бідкання й ниття без упину

без київ та ломак зігнуть спину.

Насидівсь коло вдів сиротина.

Лиш свитина лишилась одна

та кирниця зтемні́ла до дна.

 

 

***

Осінні вологі мжі.

На дорозі поза ха́ти

не встигає висихати

коров’ячий корж.

Зи́міє, мов морж.

Холодні міраклічні мжі

у листопада з жовтнем

на межі.

 

 

СІЛЬСЬКИЙ ПОХОРОН

 

Миколу ховають, ховають Миколу!

Поклали, схрестили в домовину на сто́ли.

Стирчить свічка гостра. Шкварчить, зотліває.

Панотець по колу кадилом киває.

Єлей висяває на лобі, на скронях.

Миколу ховають, ховають Миколу!

Дяк ниє окахвіст. Баби страшно виють.

Невістка, небоги: «Нашо нас покинув?»

Вже батюшка «Вічную пам’ять» заводить.

Задмухують свічки. Нести тра, виносить!

Полудень допіру. Вже дзямкають в рельсу.

Нести тра на цвинтар! Понесли.

Дядьків шість здужалих кивнули до дяка

і кажний вхопивси до свеї ломаки.

Гріб схнябивси тросі. Здійняли на плечі.

Замурзались в крейду, як тягли повз пе́чі.

Вже віко виносять. Зіп’ялись хореги.

Югина заклякла, сердега!

«Отче́наш» затягли уже на вули́ці

сипатії певчі. Впадають вили́ці.

Сім ра́зів хлібами його переймали.

Сім ра́зів «Отче́наш» по хмари лунало.

Хрести повз жалізні до ями принесли.

Прощались. Впущали в цупких перевеслах.

Ридали до щему, як гріб заривали.

Вертались до хати. На лави всідали.

Тягли мовчки чарку. Лишали на споді.

Ховали Миколу. Сховали. Та й годі!

 

 

***

Я видів кинуті садки.

Бур’ян по пахви.

Куди знелюднилось

село до піхви?

Куди поділися хати

й хліви за ними?

Клуні та шопи,

ще льохи, до рими!

Куди поділося село?

Пішло на небо.

Колись було та загуло.

Так, видко, й треба.