ЗВУКОПИС МАЛЬОПИСУ

Шлунок липне до хребта, як до святенника спокуса.

Статус-кво огмдним мукусом загус на язиці --

Не сплюнути. Не сплю -- дивлюся,

Щоби мозок остаточно не зацвів.

 

бо слиз не дає ковтати повітря

та штовхати назовні новітнє:

Ідеї без жодного зсуву буксують

Усує.

 

Гаманець на долівці .

Підняти -- нахилитись.

Чи схилитись?

Тимчасовий успіх усе ж матиме мій персональний відтиск

і не зможе пройти через нитку митниць.

 

А грець усьому уже настав, а ся ідіома була би зайвою.

My is not mine, я майню найми, най ми

наїмося досита не тільки розсипом слів гострих.

Автомат висів на стіні роками і снив постріл.

 

А з ним -- постери.

 

Для імпостера усе imposible -- самозрада як lifestyle.

Став босим босом самоосуду, загнав коня ло стайні.

І як востаннє, лихоманно шепочу перелік утрат,

Хоч і загубив лік витрат

 

За дратівливі.

 

Непрактичність,

Невротичність...

Недотичність...

 

Новий рівень фінансових пірамід. ННН.

Згасає світ, де-не-де

Останні зорі кліпають очима на прощання --

Повчально.

 

Марко ЛАФЕР

 

ДЕНЬ СОТАННІЙ

 

Мені наснилося, що я

Був одним із первнів у сотворенні світу.

Ув осібнім будинку

Колись було шкла пребагато --

Ми те усе звели од піщинки.

А потім шкло перенавпачилось --

Ми полишиоися піщинками

У щілинах од колишніх шиб,

Затиснуті зобабіч старим світоустроєм.

Я та инші -- між двох суціль

Аморфного чогось.

Усе падає та провалюється

У розмитий дощем схил.

Дощенту ховаєм себе у бульбашки

Замішаного тіста.

Заміщеного тіста.

І я -- земля.

Вода мене зранила та скалічила.

Підкорила мою крихку волю

Своїй тягучости.

Моє обличчя уливається у її.

Ми одночасно живі і мертві.

Ми одночасно мчимо потоком ьагна живого.

Кричимо одсапуємося

Крізь порушене шкла безладдя.

Що єдиномиттєво упало крізь нас у ядро.

Його биткУ безхарактерність, безталання

Разом із заломлИвістю тлустих шиб

Успадкує, мабуть,

Прекрасний новий світ.

Ми одночасно і вий, і жевриво.

Омиваємо безбережжя одне одного,
Чекаючи переродження.

Вона -- вода -- і я.

 

Але так і не сталося так.

І був вечір, і був ранок -- день останній.

 

14 січня 2026.

 

РЕДРІХ

 

 

**** 

 

Вірші чіпляються за верхівки дерев,

як стомлене листя восени.

У сій країні вітрів вірші,

здається, тільки і можуть,

що чіплятися за лерева.

Дощ просочується крізь вії,

гостро обціловує лице,

малюючи на щоках звивисті струмки.

Щось ріже очі зсередини,

тремтить і сплутується з дощем.

У сій країні вітрів давним-давно

хтось наплакав озера глибокі.

Тепер люди вибирають з озер найкрасивіші камінці

і носять у лівих кишенях курток.

Сонце тут таке перевтомлене, що прокидаєсь запізно,

ліниво перекочується на инший бік

і безсовісно щасинає знову.

Каву тут готують на дощах і туманах.

Кава тиут пахне опалим листям і тепллом ґазет.,

у кау тут здебільшого просто фарбують будинки.

Кризітні яблучка обіцмають схудлі гілки

і співають так тихо,

що тільки вітер їх чує:

чує прохання їх розбудити,

коли одцвіте мовчазливий верес.

Вірші чіпляються за мокрі

од нічного дощу гілки,

опиняючсиь так близько до землі,

мацйже стрибають 

у простягнуті д'горі долоні.

Але дерева розчепірюють пальці,
і невагомі вірші губляться серед хмар.

Іди тепер на верхотури шукати свої вірші,

іди сміливо,

людино з крилами.

 

Маруся ЩЕРБИНА

 

НЕОБХІДНІСТЬ

 

У день, коли у нас не стане Бога,

Доведеться любити більгше.

Ніж любив хтось когось до сього,

Ніж любив хтось когось раніше.

 

Підпирати плечем балкони,

Прикоадатися серцем босим

До пораненого бетону,

Бути житом, пшоном і просом..

 

У день, коли нам не стиане світла,

Доведеться палити ватру

І крізь вогнище говорити

І, палаючи, цілувати..

 

Денис БОДНАР

 

журнал ЛЕГІТ, число 7, 2026.

 

до друку підготував  Василь ВЕЛИМЧИЙ