або Химерний прихисток для живих: «Легіт» випуск 7. Весна.
- а ти, молодий поете...
скільки в тобі чорноти!
скажи,
кого читаєш з ровесників?
Коли вітер стає прихистком, земля втрачає вагу. Так народжуються химерії. Земна реальність у повітрі стає інакшою — вона губить матеріальне начало. І весняний «Легіт» — це про витворення леткого первня, первня не з речовини чи Логосу, а з прихищених досвідів. Це різність, яка гартує самість.
Кожен автор — свіжий внутрішній порив. Не завжди художньо й формально витончений, але щирий у своїй небанальності. Така поліфонія сильних голосів по правді, як зазначають творці журналу в передмові, перетворює “ніжний вітерець” на “буревій”, хоча для мене авторські звучання радше зливаються в єдину гераклітівську річку, де хвилі, накочуючись одна на одну, постійно творять новий потік у протиборчій єдності: “бо життя не змагання, а алфавіт щирості й щедрості, де, що не людина, то літера — мала, незамінна, дотульна” (Ія Ківа). І ця плинна абетка не губиться в небі і не ховається під землю — вона балансує на межі, приваблюючи читачів будь-якого “зросту” — легіт можуть відчути всі. Тому не дивно, що головним авторським інструментом тут постає метафора. Вона не лишень вивищує ідею над формальною досконалістю, а й відкриває простір для інтерпретацій, надаючи багатозначності навіть другорядним тропам (“п'ятистопний янгол” (Ірина Ткачук); “руки — вигріті скориники хліба”; “місяць-ледянка” (Юлія Масюра); “застояне світло” (Олександра Однолітка) тощо) — і це не просто абстрактна метафора як прийом, це метафора самості: “коли всі пішли він іще довго стояв на сходах перебираючи за тонкими губами в'язанку мідних горобчиків приспіву яких ніхто не почує” (Ада Єлагіна). Отже, “самість” авторів — перебування їх у стані “горобчиків приспіву”, тобто, їхня чарівна нішева стишеність, котра стає оприявленою, лишень вилившись у “зв'зяку” й подолавши “губи” матеріальних перепон. Кожен мистець у “Леготі” бореться за право бути почутим — це видно між рядків. Щоправда жоден автор досі не зумів перерости “приспів” і стати творцем повноцінної енергетичної композиції.
Насправді важко оцінювати силу безпосередньо авторського звучання через невеликий розмір добірок (з кожного по 1-2 тексти), тому доведеться відокремлювати твір від творця, а це, власне, водночас позбавляє можливості говорити про особистість автора і дозволяє об'єктивно сприймати текст як явище незалежне й самобутнє. Отже, і від виміру ідейного дозволяє перейти до формальної витримки. З особливостей: домінація верлібрів над силабо-тонікою, яка, що прикро, дуже поступається в якості: квадратні рими (“водою” - “лускою”; “трамваю - “зграю”; “пташенят” - “Плеяд”) Леоніда Скрипаля, які затьмарюють надпотужний образ “покинутої майстерні” (тут влучним буде рядок Остапа Кудлатого: “я кричав, але звук мій виходив квадратним”); епігонство Івана Бережного та Артема Сергієнка щодо Сергія Жадана (“ось Мойсею твоя непохитна земля спалюй усе розбудовуй усе з нуля” - “Пливи, рибо, пливи — ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова...” й інтонаційне наслідування “ручка на дверях купе вигинається, ніби змія. Визираю з вікна до землі і запитую: ти чия?” відповідно); роздроблений, за моїм визначенням, на “block of flats” текст Людмили Суворової (кожен катрен, наче відірваний, відмежований звуковими “стінами” від сусідніх). Однак, сила видрукованої в “Леготі” силабо-тоніки в її химерній, хиткій ритмічності — це почасти переплетення різних розмірів у майже гіпнотичні мелодії:
дощ вишиває нетепле скляне мереживо
будемо плисти ладнай до потопу човен
тільки хто в нього полізе потрібно стежити
щоби не взяти зайвих чужого нічого
(Анна Іва)
птаха ворожа хижо вгорі гуде
їй що вали що мури
трави схилились знають де упаде
пір'я її похмуре
(Єлена Дорофієвська)
Тихе світло крізь сон
Шлях подяки за сон —
Це в леткому тумані поразки
Де сплетіння імен
І неясність знамень
Та триває твій вірш ніби казка
(Світлана Кмита)
Таке різноманіття свідчить про зовнішні естетичні пошуки, які аж ніяк не шкодять смисловому наповненню — тут мімезіс (наслідування) переходить у синтез людського з природним — це химерний метамодерн: поезія рефлексує себе на ґрунті традиції, виливаючись у такі знайомі, здавалося б, але ще більш химерні ритми. Іноді таку тяглість можуть оприявнити лише три слова: “го, раціо, го” (Валіза Ховрах) — перегук зі славнозвісним Шкурупієвим “geo o geo” з “Автопортрета”. У “Леготі” поезія живе: перетікає з реальності у химерні згустки повітря. Доказ цьому — вірш Софії Цап, де звукопис гармоніює зі злиттям силабо-тоніки й білого вірша, при цьому аж ніяк не шкодячи смисловому наповненню:
відлига вогкою правицею торкає вільхи
і втіха вільно стелиться землею
ефір фіранкою пливе в світлицю
тремтить тривожне тріпотливе пір'я
компут кудлатих хмар височини
весна в розповні повнокрила
жахтять бруньки
пучавіють
свавільно:
“нове життя!
і дихать вільно!”
Межова стійкість тексту. Для мене це — втілення “Леготу”.
Але й тут не без ґанджів. Іноді автори не витримують балансу й не тільки програють художньо, а й мимовільно “падають” у інший рід літератури. Проблема ця стосується верлібристів, зокрема Мирослава Клина й Редріха — їхні тексти радше схожі на розбиту на рядки прозу, де на користь поетичного грають лишень паузи (та й вони почасти додають звучанню кострубатості): “Мені наснилося, що я Був одним із первнів у створенні світу. Ув осібнім будинку Колись було скла пребагато — Ми те все звели по піщинці” (Редріх); “Ми йдемо / чи пливемо? Усі йдуть, / і я пливу — / куди — не знаєм, / та навіщо мені знати, / коли ноги самі йдуть?” (Мирослав Клин). Подібне звинувачення, проте інверсоване, можна закинути Роксолані Жарковій: її “Астроном”, хоча й є вдалим прозовим експериментом, але фрагментами перетворюється на непоганий верлібр. Однак, у випадку авторки поезія грає на користь прози, чого не скажеш про зворотне: “перша сходинка / друга... / Звертається до неї / на Ви, як до Ді-ви...” (Роксолана Жаркова). Підсумовуючи віршовий вимір “Леготу”, я наголошу на його своєрідності і химерній єдності текстів: читати оди можна коментуючи строфами з іншого — це свідчить про чудово здійснений підбір. Поезія постає суцільною, без значних тематичних чи якісних розривів, а наслідком цього є плинність. Плинність, яка не дозволить звучанню загаснути, навіть у часи мертвої тиші.
“чи вмієш ти плакати римами, коли зникає мова?” (Остап Кудлатий)
Відповідь очевидна.
“журнал витинають люди, й у фразі “журнал витинають люди” важливим є саме другий іменник”, — саме завдяки цьому “Легіт” і живе: тут багато повітря, простору для звучання окремих текстів, але за всім стоять саме люди: автори, команда і, звісно ж, читачі. Це і є література. Саме література, а не книжковий ринок.
