Кліо

 

 

О Кліо, нащо ж прокляла?

За що ж мене ти не злюбила?

Твій фаворит я, та дарма

Ти вибір цей собі зробила...

 

Люблю історії стежки,

Шукаю їх, де тільки можу,

Мене ведуть вони туди,

Куди, мабуть, один лиш ходжу.

 

Сувої ревно я горта,

Книжки уже затер дощенту,

Та ти мене не відпуска

З обійм своїх міцних та теплих.

 

Прожити мушу я щодня,

Минувщини складні події,

Шукаю правди, та дарма,

Вона дріма в пройдешнім вирі.

 

Тому, прошу, скажи, дівча,

Чому на мене погляд звела?

Що ж ти узріла в тих очах?

О Кліо, ти моя Венера!

 

 

 

***

 

 

Моя поезія не створена для всіх,

Вона — лише відбиток того болю,

Який пече мені останні сотні літ.

В гієні вогняній не місце для любові!

 

Я не люблю людей — то правда моїх літ,

Та й ненависть оця із ними в нас взаємна.

За що ж любить оцих створінь гидких?

Хто з нас потвора — полеміка химерна.

 

Бо геть не я впродовж тисячоліть

Без ліку люду губив за якісь гроші,

Чи ба за владу, або по примсі лиш,

Що виникла так сліпо, так негоже...

 

В ненависті до вас я, зрештою, профан

У порівнянні з вами, людиська мої любі.

Я схожий на старий аєроплан,

Який з підлодкою вступив у бій на морі.

 

Я, чесно кажучи, з Надією шукав,

І Віра мені також в поміч стала,

Любов мені той вектор задала,

І, зрештою, вони утрьох збрехали.

 

Добитися я хочу метаморфоз для них,

Бо знищити я завжди й всюди зможу.

Вважаю так: змінити можна всіх!

Проте чи варті ці створіння того болю?

 

 

 

Мінливість погоди

 

 

Погодка в Києві химерна,

Прокинувся під звук дощу,

Який мені меланхолійно

Співає пісню про весну.

 

Про те, яка вона чудова,

Як світ наповнює життям,

А я лежу собі без руху

І тугу віддаю думкам.

 

Ну що ж, вставати я не хочу,

Але я мушу, тож встаю,

А у квартирі холоднеча —

Швиденько в душик я біжу.

 

Поки я мився, вже й зігрівся,

Почав вдягатися, як тут —

Вже за вікном малі сніжинки,

Танцюючи, вкрива весну.

 

Зачухалась в голові думка,

Не знаю зовсім, що вдягнуть,

Мінлива нині ця погодка,

Мене кида то там, то тут.

 

Ну що ж, нікуди йти не хочу,

Але я мушу, тож іду,

Праця́ сама себе не зробить,

Тож у метро спуска журбу.

 

У ньому їду та дрімаю,

На інший край свого життя,

І от з підземки я повільно,

Підйом веду у безвість дня.

 

Виходжу я з метро на гору

І знов не вірю в те, що тут

На небі жодної хмаринки

І сонце сяє досхочу.

 

І цілий день, мов естафета,

То дощ, то сніг, то сонце тут,

Міняються поміж собою,

Йой, дідько, люблю я весну!

 

 

 

Журба за минувщиною

 

 

А ми йдемо з тобою п’яні,

Отруєні п’янким вином,

І все навколо нас духмяне,

І все блищить весняним сном.

 

Пейзажка, сонцем оповита,

Всміхається чимдуж мені.

По ній я йду та споглядаю

Пейзажі дивні й чарівні.

 

На Старокиївській тій гірці

Лежать руїни десятин,

А недалеко, прям від неї,

Сміється ідол — мій кумир.

 

Колись його тут поважали

І жертви славні несли всі,

А зараз же він — дань поваги

Часам, які для нас чужі...

 

Його та інших зрадив підло

Той Володимир із хрестом,

Бо, бачте, хтів вже поріднитись

Із візантійським тим "царьом".

 

Він геть забув стару образу,

Яку наніс той клятий рід,

Який ще молодого князя

У пастку люту заволік.

 

Ти одружився на принцесі,

Відкинувши своїх богів,

І, мало того, на додачу

Увесь народ мечем хрестив.

 

Відкинув пращурів закони,

В хреста увірував? Авжеж.

З тобою був він ще відтоді

І ґвалтував Рогніду теж.

 

З тобою на плечі сидів він,

Коли старшого брата вбив,

Коли навідував гареми,

Коли нарід вогнем хрестив.

 

Ну точно не заради жінки

Пішла ця гнида на цей крок,

Бо понад все хотів він влади,

Проти своїх пішов в заброд.

 

І що ж отримав ти натомість?

Своє лице серед святих?

Повагу власного народу?

Приставку пафосну схопив?

 

І попри все нарід не втратив

Того зв'язку поміж століть:

Він всі свої старі обряди

Адаптував, а не згубив.

 

Йому приніс ти тільки лихо

Відмовою від тих богів,

Які народ оцей створили,

А ти от змусив зрадить їх.

 

І не одну вже сотню років

Народ несе той страшний гріх,

Який обрав ти самостійно

В супротив всіх законів тих.

 

Ти мусив їх оберігати,

А не в ярмо загнати всіх.

Вже не одну ми сотню років

Спокутуєм не власний гріх.

 

Було пролито море крові —

Усіх доньок та всіх синів,

Яких прирік ти на неволю

На власній, не чужій землі.

 

Та що ж, питання це закрите,

Минуле взад не повернуть.

Тому ми мусимо насильством

Свободу власную здобуть.

 

І от я йду, ущент вже п'яний,

Поруч зі мною тільки меч,

І все навколо вже криваве,

А я щасливий понад меж.

 

 

Храм

 

 

Нам би навчитися в нього любові,

Ненависті також навчитись би нам,

Бо той, хто по-справжньому вміє любити,

Той найлютіше ненавидить храм.

 

Фундамент якого просякнутий гноєм

Блаженного світу обдурених мас,

Стіни його складаються з болю —

Тих помилок, що робив Кожен з нас!

 

Підлога у храмі устелена морем

З крові, кісток та нездійснених мрій,

А от із стелі стікається горе,

Що водоспадами падає в бій.

 

І в храмі постійно триває убога,

Усіма ненависна бабця — війна,

І трильярди життів і знову, і знову

Йдуть в смертний бій — і не видно кінця.

 

Храм цей мерзенний і зліва, і знизу,

І зверху, і справа, як на нього не глянь.

Вікон немає, а двері обширні,

І напис над ними — то є людський край!

 

 

Позиція

 

 

Епіграф:

 

І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати - ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа.

Запитаєш мене, що це за місце?

Місце мужа...Не будьте ворогами своєму ж таки добру, і поки змагаєте до правди, плекайте в душах надію на успіх.

З любов'ю сприймайте корисні настанови, підсилюйте їх власними думками й молитвою.

Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, - ось що конче потрібно для держави роду людського!

 

©Луцій Анней Сенека

 

 

Коли настав той час пророчий

І ворог стрімко лізе в храм,

Здавать його, мій любий друже,

То є ганебно-ниций акт.

 

Що не врятує твою дупу

Від полчищ диких бугаїв.

Тебе цей акт лише принизить,

І ти подохнеш, плачучи.

 

І сльози ті в переміш з кров'ю —

Найкращі із людських чорнил.

Вони вже сотні тисяч років

Малюють страшно-лютий твір.

 

Найяскравіше твір цей пише

Блаженну інфантильність тих,

Хто місце, що дала природа,

Здають так легко, геть без битв.

 

А ось про тих, хто є інакшим

Від цих гидких слабких створінь,

Чорнила пишуть іншу прозу,

Яка наштовхує на здвиг.

 

У світоплинній розбудові

Їм віддана важлива роль —

Боротися до неспромоги,

Коли вже жнець руба косой.

 

Добру своєму вони друзі,

А не природні вороги.

Тому, змагаючи до правди,

Плека надію у душі.

 

І всі корисні настанови

В безмежну вдячність огорта,

Підсилюють це все думками

Й молитву кажуть до Творця.

 

Бо мусять бути нездоланні,

Яких фортуна не торка.

Такі от браві файні хлопці —

То для держави майбуття!

 

 

 

***

 

 

Життя чудове — у нім забув слова,

Лишилось кілька, лиш на малий віршик,

Який розкаже вам, хто всьому голова

У світі, що схожий на край грішних.

 

У ньому — часолад, не зазнає корозій,

У світі цьому живеш з усіх ти сил.

У ньому не бува хуртечі в час амброзій,

У світі цьому — дощі із сліз мерців.

 

Створіння там живуть — сумні, але веселі,

Співають пісні там, у повній тиші снів,

І кожен день живуть, немов вода в пустелі,

Спокійно тануть в морі, що повне почуттів.

 

Журби у них нема, бо кожен з них є грішник,

Вони не дорікають відсутності жалю.

Вони лише співають ті оди героїчні

Катам душі своєї, що сповнена вогню,

 

Який ніяк не згас під водами страждання,

Від них тільки міцнів, ще більше розгоравсь.

Надію ніс вогонь створінням аморальним,

Тьмянів лише їх дух, а от вогонь — горів.

 

І навіть у найгірших в душі пала Надія —

Тому саме вона — усьому голова!

Бо від Любові тонеш ти, немов у гарній книжці,

А Віра їх у світ цей привела.

 

 

 

Гріховна святість

 

 

Ви не зустрінете святих у цьому світі.

Яка ж тут святість, де підступа гріхи?

За руку вас тримають вони міцно

В Едем дорогу перекрили всі.

 

Куди не глянь — усюди квітне заздрість,

Бо як це так: він має, а я — ні?

Чому ж це він красивий від природи,

А я страшний, гидкий так ще й сумний?..

 

Гординя — то є творіння бога!

Бо вона‌ є найпершою з гріхів.

Бо ж сам ваш бог хворіє нею сповна —

Він через неї своє дитя згубив…

 

Розумна лінь - ти є рушій прогресу!

І геть у всіх показуєш свій хист

Навіщо ж нам надміру напрягатись?

Для чого ж нам потрібен отой хвіст?

 

Обжерливість — то насолоди сила!

Нехай від страв прогнеться увесь стіл.

Їж досхочу, поки їство псується

Нехай живіт тріщить від праведних зусиль.

 

Без жадібності світу ти не купиш

Бо геть у всього є своя ціна.

Я маю вдосталь, та хочу мати більше!

І в лозунга цього також своя ціна.

 

О хтивість… куди ж без тебе, мила?

Скрипіння ліжка, пристрасть отих тіл…

А стогін, що лунає з того ліжка,

П’янить сильніше напоїв богів!

 

А гнів — товариш твій одвічний,

Не підведе, підтримає завжди.

Зірвись на будь-кого, не стримуйся, людисько—

І стане плач тобі утіхою в душі.

 

І ось тому святих нема на світі:

Бо хоч один з семи — із вами назавжди.

Тому не варто святих з себе робити —

Не лицемірте, собою будьте ви.

 

 

Сон

 

 

Сонце пливе в океані ілюзій,

Місячний промінь освітлює день.

В світі шалених та хитрих алюзій

На небосхилі царює Морфей.

 

Всім намалює він дивні багатства,

Кожному — того, чого той бажа.

Старий гештальт закриває відважно —

В світі Морфея здобудеш сповна.

 

На цій планеті, що створена з вати,

Ти будеш бігти швидкіше за звук.

Полум’ям тьмяним осяються п’яти,

І п’ять Морфеїв погасять твій дух.

 

Тебе підносять до неба могили

Тих ворогів, що ти мав за життя.

Сам цар Морфей закладає цеглини

Того готичного цвинтаря зла.

 

Та ти прокинувся у своїй хаті,

На своїм ліжку, в світі своїм.

Зранку закінчилась та твоя казка,

Що збудував цар Морфей в світі снів.

 

 

 

***

 

 

А ви радійте, поки змога є,

А ви не плачте, якщо так не треба.

А ви радійте, поки час ще йде,

А ви не плачте — вам того не треба.

 

Життя барвисте, та тьмяне,

Всіх нас в безодню тягне палко.

У ній все є — та в ній все йде,

Як того хоче власник танку.

 

Якщо захоче — враз усіх уб’є,

А може — він пасивно вас зґвалтує.

А чом би й ні? Він може це усе,

Бо він над вами стрімко домінує!

 

Слабкими є ви у очах того,

Що зверхньо спогляда на вас із небосхила.

Із вами рахуватись йому так западло —

З отих вершин, що ви не заслужили.

 

Ви дали слабину — і вам не повезло,

Що вчасно скористалися моментом

Всі ті, які цього чекали вже давно —

Вони не пробачають долі сентименти.

 

І ви раділи, поки мали змогу,

І ви не плакали — бо не настав ще час,

Коли той власник у залізних мурах

Дивився страхітливо так на вас.

 

Ви можете безмежно нарікати

На те, що ви малі й слабкі

Але змінить оце становище — ви здатні!

Якщо захочете шлях правди ви пройти.

 

 

 

***

 

 

І най чека мене відома невідомість.

Вона не проклятуща, не свята,

Бо на шляху її підносять зорі

В далеку далечінь незнаного митця.

 

Я геть усе віддам, щоби отримать волю

Від упереджень, що живуть у світі цім.

Вони усіх зв’яжуть у земні рамки,

Що дух таврують рабським халуєм.

 

І буду я боротись до останку

За все оте, з чого складаюсь сам,

І принципи, які палають палко,

Мене ведуть туди, де вас нема.

 

Десь там не споглядають скоса

На тих, хто є інакшим від усіх.

Десь там мене направлять стрімко

В далеку далечінь, крізь терни — по слідах!

 

І десь в кінці свого шляху земного

Мене зустрінуть славнії мужі,

Які так довго вже чекають того

Тріумфу думки над уявою в душі!

 

 

 

Бидло

 

 

А бидлу зовсім не важливі

перипетії тих віршів,

які для них не зрозумілі,

бо мозок кволий, як той звір,

 

Який, не загнаний в халепу,

лежить собі на острівці,

де небезпеки не існує,

де мир і спокій на душі.

 

Вони галдять у ресторанах,

провадять власний маргінес;

їх абсолютно не турбує,

що дискомфорт несуть без меж.

 

Вони жахливі та нестерпні,

вони дратують геть усіх;

таким — дорога лиш у пекло,

де їх навчать манер земних.

 

 

 

Свобода вибору

 

 

Свобода вибору, то є чи не найбільший міт,

В який і досі відчайдушно вірять люди.

Вони трясуться над оцим, мов паразит,

Який здобув мінливий шанс від Долі.

 

Тримаючи життя свої в долонях,

Людиська кажуть, що їхнім воно є.

Про це їм розповів глашатай бога,

Який так палко бреше їм в лице.

 

Він запевняв у праведності слова,

Що прибуло до них з чертог Творця.

Для сумнівів тепер нема просто́ру,

Для роздумів — він не лишив ні дня.

 

Він написав закони і порядки,

І пояснив, як треба в світі жить.

Навчив сміятись, плакати, вбивати

Всіх тих, що заперечити б могли.

 

Навчив корисного і всякої бридоти,

Давать життя і руйнувать світи,

Співать пісні і малювать ікони —

Творцю, що їх створив на цій землі.

 

Ти ходиш по землі, а не літаєш небом,

Ти плаваєш в морях, а не гориш в вогні.

Ти робиш саме так, як іншим  того треба—

Свободи вибору нема на цій землі!

 

 

 

Карпатська дивина

 

 

Згорав я в попелі цигарок,

Під рясним зоряним дощем.

Краса навколо незрівнянна —

З міським пейзажним кабаре.

 

Оточувала скрізь природа —

Господарем вона тут є.

Про тебе їй усе відомо —

Сховать не вийде, хто ти є.

 

Той дивний вечір десь у серпні

Забуть ніяк не вийде вже.

Та ти і сам цього не хочеш —

Момент той твій, життя твоє.

 

І от в Карпатських височинах,

На полонині, близь Синька,

Чортівське кодло зібралося

Вершить людське життя-буття.

 

Тебе побачивши, зраділо —

Немов оте мале дитя.

Та й як чортам тут не радіти,

Коли до них прийшла рідня?

 

Приїхав родич з міста Кия,

Бо вже давно не бачив їх.

Хотів із ними погуляти,

Бо він так любить їх усіх.

 

В дарунок він привіз їм віру,

Зневіру, ненависть, любов.

Колекція та страхітлива —

Складалася з людських думок.

 

Чорти належно оцінили

Дарунок той, що брат привіз.

Вином та пивом пригостили,

Продовживши свій маргінес.

 

Три дні й три ночі всі гуляли,

Співали, пили і жили.

На тій чарівній полонині

Вони гулянку провели.

 

І от настав той час прощатись —

Братуня їде вже домів.

Нема чого вже тут боятись —

Чорти веселі та сумні.

 

 

 

Київський божевільний

 

 

А що, як ми — лиш витвір уяви,

Одного мужичка, родом із Шафи?

Все життя він працює на Пташиному Ринку,

Він — голова ГО по захисту собак і горобців.

 

Його донька — капітан поліції,

А живе він тут, у будинку поруч.

Побачивши якесь «двіженіє» —

Він вирішив зазирнути до нас,

До витворів власної уяви.

 

Усі собаки й горобці Києва

Пройшли крізь його лагідні руки,

Що тремтять — не від Паркінсона, як дехто міг подумати.

А від власне-невласного прокляття — алкоголю.

 

Він говорить Києво-куренівською говіркою, за якою — століття болю нанесених нам москвою...

При згадці дев’яностих, пускає скупу чоловічу сльозу.

Він існує тільки тут, і тільки зараз.

 

А всі ми — що прожили десятки життів лиш для того

Щоб опинитися тут і тільки зараз,

У цьому бентежному просторі

В його неспокійній уяві.

 

Він — Київський Божевільний.

Таких тут вдосталь.

Такі, як він, можуть робити все,

Де завгодно. Як завгодно. І коли завгодно.

 

А ми — лише відбиток його свідомості.

Просто витвір... його уяви.

Ми — лише витвір його уяви…

 

 

 

Самурай

 

 

Я самурай — такий мій шлях нужденний...

Та не нужденний він — ой, годі дорікать.

Обрав його я сам в пітьмі безмежній,

Довіку буду я по нім блукать.

 

Я самурай — при собі честь я ношу,

Той кодекс Бусідо — зі мною до кінця.

Я не боюся смерті — ой, не можу;

Без роздумів, за сьоґуна віддам своє життя!

 

Я самурай — ганьбу змиваю кров'ю,

Бува ворожою, бува й свою проллю.

Якщо так станеться, що пана підведу я,

Сеппуку вчиню і честь свою верну.

 

Я самурай — безстрашний, чесний воїн,

В обличчя смерті завжди дивлюсь я.

І чайну церемонію я досконало зроблю,

Дотримуючись принципів буття.

 

Я самурай — батьків я поважаю,

Які б вони у мене не були.

Цвіт сакури весною споглядаю,

П’ючи саке — втішаюсь від краси.

 

Я самурай — кінця мій шлях не має,

Мета для мене — то тяжкий тягар.

І смерть свою безмежно зневажаю;

В бою загину, бо там є честь моя...

 

І от він впав в самому вирі бою,

Він був один проти цілой орди.

І в той момент, коли стікав він кров'ю,

Сакури́ спів почув — і з посмішкой спочив.

 

 

 

 

Екзистенційна журба

 

 

Хвилі, милі, кілометри

Спокою‌ нам ніколи не дадуть

Усе, це все, то долі сентименти

Вони всіх нас в могилу заведуть

 

Історія нас ма навчати,

Що геть усе повторює її,

Невідворотня та хвилина слави,

Яка до нас приходить від нудьги

 

Бо люди, то дурні створіння

На помилках не вчаться геть зовсі́м

Саме тому Боги щораз ридають:

Бо розум да́ли, мудрість не дали́...

 

 

 

Сприйняття

 

 

Усе на світі чорно-біле,

Таке насправді вже життя,

І тільки сонячний промінчик

Нам розмальовує буття.

 

Палітру барв дарує славну,

Ох, скільки в світі кольорів!

Кожна дрібничка у природі

Багацько має видозмін.

 

Ти через призму свого ока

Малюєш світ, як хочеш ти:

Зелену травку десь у лісі

Аквамарином бачиш ти.

 

Блакитне небо над тобою

Ультрамарином зазорить,

А кров багряна в твоїх жилах

На волі потемніє вмить.

 

Ти є художник у цім світі,

Все буде так, як пишеш ти.

Цей світ насправді чорно-білий...

Палітру барв тримаєш ти.

 

 

 

 

Гуманіст

 

 

Лежав я сам в пустій кімнаті,

Нікого поруч не було.

Думки зростали епохальні,

Що несли людям тільки зло.

 

Вони на це все заслужили,

Вони огидні і тупі.

Вони самі себе зробили

Рабами власної пітьми.

 

Нема мені чого боятись,

Є праведним оцей мій шлях.

Думки мої не аморальні —

Вони врятують тільки так!

 

Бо люди на оцій планеті

Несуть усім лиш тільки зло.

Пухлина на небеснім тілі —

Їх знищення — то є добро!

 

Я безпринципний та жорстокий,

В крові людей я утоплю!

Буду волать, б'ючи у груди:

"Я гуманіст, я всіх люблю!"

 

 

 

Сутність

 

 

Я був колись веселим,

Я був колись сумним.

Я був неначе жолоб

На дні отім морським.

 

Не турбували зовсім

Клопоти ті людські,

Але хіба так можна

На цій твердій землі?

 

Байдужість неосяжна

Живе в людській душі.

Змінити це не здатні

Ні духи, ні боги.

 

Божественне творіння не знає берегів!

Воно тебе погубить в байдужості тих хвиль.

На дно тебе затягне океанічна глиб,

І тиск ваги морської

Покінчить життя плин.

 

 

 

 

1+1=0

 

 

Ти не одна,

Я не один,

А він, а він, а як же він?

 

Стоїть, мовчить, тебе чекає,

Він тебе любить — ні, кохає!

 

В його душі палає мрія,

Де тільки він,

Де тільки ти,

Удвох застигли у цім світі,

Для вас горить зоря в пітьмі.

 

Проте ця мрія не збулася,

Цей світ не казка,

Не мрійня.

 

Удвох вам буть

Не дала шансу

Реальність нашого буття.

 

 

***

 

 

Мій часолад зазнає шкоди,

Я витрачаю час дарма,

Вночі я дивлюся на світло,

А вдень у темне небуття.

 

На берегах старого моря

Вдивляюся у неба глиб,

А у пустелі неосяжній

Я бачу дюни вічний цвіт.

 

В лісах величних та глибоких

Безкраю пустку бачу я,

А у живих створіннь природи

Я бачу смерті забуття.

 

Немає сенсу вже шукати,

Усюди те, чого нема,

Балансу славного принади —

Забуті вже, їх тут нема.

 

 

 

На берегах

 

 

На берегах старого Борисфена,

В часи незвідані для нас,

Жила істота невгамовна,

Яка любила красти час.

 

Вона була безжальна та жорстока,

Емпатії не мала ніц,

Із горя інших насміхалась,

Було їй байдуже на всіх.

 

Жахлива була ця істота,

Любила нести людям біль,

Вона жадала слухать пісні

Із криків тих людських створінь.

 

Всі почуття живих їй бридкі,

Вона руйнує їх усіх,

Щоб подивитися в чергове

Страждання тих земних створінь.

 

Проте не врахувала та істота,

Що не усе під владою лежить,

Любов була їй недосяжна,

Це почуття не притупить.

 

І най ти будеш грізний перець,

Беземоційний, черствий, злий,

Але та рокова панянка

Тебе поглине, тільки стій...

 

У вир затягне вона знатний,

Навік закрутить тебе в нім,

І всі твої діяння лячні

Вже не врятують, тільки стій...

 

Вона — твоя це протилежність,

Огидне їй усе в тобі:

Уся та злоба, грішність, черствість

Всі їй бридкі, гидкі, чужі.

 

І от, в ім'я цього кохання,

На все ти здатний вже піти,

Щоб тільки бути поруч з нею,

В ній є все те, чого нема в тобі...

 

Ніхто не зна, що було далі,

Чим все закінчилось для них.

Любов — це справді дивна штука,

Може вона змінить усіх.

 

 

 

Невідворотність

 

 

Ой ви не плачте, не журіться,

Цього вже я не потерплю,

Увесь ваш біль, то лише крихти,

Цього святого триндецю,

 

Цей світ жорстокий та бентежний,

Не пробачає помилок,

І не шукайте справедливість,

Її немає вже давно,

 

Сльозами горю не поможеш,

Минуле вже не повернуть,

Будь ласка, люди, схаменіться!

Надаючи усьому суть,

 

Життя-буття це аксіома,

Вона усюди бляха є,

Та не завжди вона вагома,

Щоб ви зважали на це все

 

Ой ви не плачте, не журіться,

Не витрачайте час дарма,

Наш шлях веде лише на північ,

Назад дороги вже нема.

 

 

 

Часопис

 

 

Час невпинно йде, а ми не молодієм,

Ніщо не спинить цей годинник роковий.

 

Роки — мов мить у спогадах людини,

Вони нагадують: що їх не відновить.

 

То й що, що розумієм всю хмурість цих реалій?

То й що, що нам судилося у цьому світі жить?

 

Та все ж ми самостійно обираєм, ким є ми,

Хто ми — і нас вже не спинить!

 

 

 

***

 

 

Зростало зло в людській кімнаті,

Воно завжди було одне.

Тому не варто дивуватись,

Що зло було гидке й сумне.

 

Ніхто його в житті не любить,

Ніхто додому не чека.

Воно одне в своїй кімнаті —

Було, є, буде — до кінця.

 

І буде гучно завивати,

І набридатиме усім.

Йому потрібна лиш увага,

Якої він не заслужив...

 

Літа ідуть, думки минають,

А зло як було, так і є.

З роками звідси не зникало,

Воно було, є, буде — не мине!

 

В кутку воно на вас чекає,

Страшне, огидне та дурне.

І оченятами своїми

Увагою не омине.

 

Воно хотіло буть коханим,

Смішним, щасливим та близьким.

Проте життя ввело в оману —

Воно залишилось чужим...

 

 

 

***

 

Історія однієї зустрічі

 

То був звичайний будній день

У золотисту пору року.

Ніщо не виділялось в нім,

Окрім одного діалогу.

 

З одного його боку — я,

Замучений життям цим смертним,

А з іншого була — вона,

Весела, жвава, ясна, вперта.

 

Любила місто те вона,

Яке й мені було так миле.

Хотіла більше знать вона

Ті чари оку непомітні.

 

І от не встиг помітить я,

Як з нею враз пройшли години.

Той діалог мене згубив —

Тікать уже не мав я сили.

 

У смерті смертної число,

У золотисту пору року,

Удвох зустрілися в неділю

У Золотих воріт глибоких.

 

Її усмішка чарівна,

І очі — ніби два озера,

А гумору те почуття

Мене гризе, мов паща лева.

 

І от я йду, думок тих купа,

Куди тікать — я вже не зна.

Та біс вже з цим, най будь що буде —

Життя одне, вона — одна.

 

 

 

Спокій

 

 

Життя мого, незвідані дороги,

Ведуть мене у небуття

 

Нема там живності, природи

Нема людей, думок нема

 

Вже не бентежать абсолютно

Проблеми нашого буття

 

Тебе нема, ти абсолютне!

Ніщо, бо ти це небуття.

 

 

 

А знаєте?

 

Богам на люд земний — начхати!

З Олімпів всяких та Вальгал,

бо ви лишень невдала спроба

з багна звести священний храм.

 

Ви — їх творіння, безумовно,

ви — їх ганьба, нестерпний біль

за те, що вийшло так жахливо

створити вічно-сталий твір,

 

що не зазнає тих корозій,

немов якийсь брудний метал,

що не піддасться злим принадам,

які так лізуть в божий храм!

 

Вони не так вас планували,

фундамент інший закладали —

на мішаний з чеснот благих,

що втіленням є них самих.

 

Та не здійснилось, як вважалось

їх помилкам нема лічби!

Тож відреклися від огидних,

брудних, шалених мас людських.