Жовтень упав на Медвин, став розповзатися. Під зимним його черевом бронзовіло опале листя, висихало, мов від браку дихання. Він заповз до лісу, суотував подих, волочився крізь дерева, обмацуючи їх і плямлячи брунатом.
На селі стояв важкий чад. Згустіле повітря терпко купчилося між горілими чорними хатами. Імлисте небо укрили широкі хмари, і воно зяяло самотньою світлою плямою. Сиротливі собаки блукали і раз у раз натикалися на безживні тіла, спускали вогкі очі і принюхувалися.
Увечері з волосної управи вивели колону й посунули з нею у бік Ковтунового лісу. Темрява укрила усе, огорнула і сховала. Тиша ковзала між тупотом чобіт, гавкотом псів, ріжними згуками і неслася до села. Досить швидко наповнилася неспокоєм.
Якоїсь миті донеслися постріли. Перший… другий… третій… залп… Стали долітати крики… Пси настрахано загавкали… Тиша умерла, наповнившись бучею. Межи сполоханих селян поскакали зойки, скрики, схлипи… Вітер посилився, став хилити шпилясті верби і рвати на них листя, здіймав куряву, перекочував уцілілі діжки, підхоплював пострах і носив його по селу, приносив у хати, до людей… За деякий час усе ущухло.
* * *
Я відчув власне тіло, відчув гостру ломоту. Десь під плечем пульсує щось вогке і пекуче. У скронях гупає, з кожним ударом серця – мов щось сталеве з тріском проламує череп… Студений ґрунт упинається у спину, кожен камінчик боляче тисне у хребет, під самі ребра…
Я важко пролупляю очі, щось липке на повіках… Щось липке і на чолі, і на вилицях… Зрю низьке гілля, що заплямувало темну беззоряну синь. Вона дивиться на мене, дихає страшною тишею…
Намацую пальцями плече, од того дотику воно вибухає болем, мов розпечений, аж білий, ніж увіходить туди по руківʼя… Голова пішла обертом, туман огорнув усі думки, я замружився. Кривавий серпанок зарябів у склепінні повік, залізне биття посилилося… Я стікаю кров’ю…
Лежу у холодній пітьмі. Важко підводжу голову, спираюся на лікті і роззираюся – темно, аж блима. У ніздрі свербить кривавий запах…
Обмацую землю довкола, натикаюсь на сухі жмути трави й гілочок, раптом… рука. Я одсахуюся, немов обпечений… Удивляюся… Тьмяний зір помалу малює мені сю руку, а відтак усе тіло, що лежить поруч зі мною… Тіло не дихає… Знову мацаю руку: вона холодна і липка од крови. Бачу розхристаний тулуб, розірвану свитку, що спеклася з тілом у місиво, у якім зяють глибокі вирви. Я з жахом починаю борсатися у сухій траві і раптом тицяюся у щось ногою… Дивлюся: ще тіло… Що ж се?..
* * *
Глуха ніч не спала і не давала спати людям, ганяючи страх. Хмари помалу рвалися, і між шматків став виглядати блідий горбатий місяць, кидаючи на село холодний погляд і жмути тьмяного світла.
Коли неспокою села забракло вісімдесятьох, коли загін вернувся з лісу, коли ніч ся важко насіла на усе живе і неживе, матері і сестри жахно посунули на пошуки.
«Прокляті… Прокляті!.. Мій син зараз там, неживий… Синочку!.. Прокляті…» Вона важко бігла, мало не падаючи, спотикаючися об камені, розпихаючи людей, вайлувато махала руками, ніби розганяла сум. Зривисто сапала й ридала. Думки сплутано тіснилися у сивій голові, набряклі од сліз очі замивало. Сльозами?
* * *
Важка тінь на ґлузді раптом відступає. Туман розвіюється, і до мене помалу повертається пам’ять. Згадки розмито зблискують перед очима: ось до села приїхав загін… Нас загнали до волості… «Ви бандітскоє сєло!.. Должни вєрнуть усьо разграблєнноє!», – кричить комисар… Стрілив з нагана у голову чоловікові… дивіться, мовляв, як буде… Ось нас вивели і ведуть… Ось ми скупчилися на стрімчаку балки… «Па-а сволачі-і… Плі!»... Останнім згадую матір. ЇЇ посічене зморшками лице, її повні смутку очі. Здається, що чую її, підводжу голову і удивляюся: здається, бачу удалині, бачу, як вона наближається, мов легко пливе крізь морок.
У голові мені знову паморочиться і я безсило кладу її долі. Силуюсь дихати, але щось здавлює легені. Темна хвиля накочується ів заливає розум, думки розмиваються і тихо щезають. Легкий порив вітру несе мене десь далеко. Сухий ґрунт усотує кров і забирає біль. Я уже нічого не чую…
* * *
Нічна тиша дзвінко вибухнула, коли люди дісталися балки і побачили геть усе. Місячне жмуття освітлювало їм порубані і постріляні тіла, що великим навалом лежали просто неба. Ридання розтинали тиш, безумно рвучись до неба, до горбаня-місяця, що визирав з-поміж дрантя хмар і байдужно спозирав з-догори.
«Господи!.. Бідний мій, де ж ти?.. Де ти?..» – думалося їй, коли добігла. Роз’ятрена, задихана вона стала носитися і удивлятися у кожне молоде лице, що біліли мертвим супокоєм. Аж раптом угледіла щось знайоме у рисах одного, що лежав навзнак. “Левчику!” – жалібно і здавлено скрикнула вона і прожогом кинулася до сина. Син уже не дихав. Блідий місяць сховався у хмари.
Море дихало
Юрко стояв на березі. Повітря було просякнуте вдихами й видихами моря. Вдихи – помірні всотування живого, коли все довкола змертвіло тамується. Видихи – вибухи вітру й повітря, шумне розлиття свіжости. Море дихало… ………………………………………………………………………………………. Юркові радісно було бачити море, в цім збувалася єдина його мрія. Віддавна марив тим, кортів хоч раз глянути на далеч і велич, на незмірний і неозорий обшир стихії; кортів відчути іншість морського повітря, подихати ним хоч раз. Тепер побачив і відчув. Хитко стояв на березі межи скелястих виступів і слабо дивився перед себе. Заграва надзахідного сонця лягала на море й переливалася золотом на темних брижах води. В очах Юркові приємно рябіло. Різкі повіви вітру здіймали химерні форми хвиль і шумно плюскали ними об скелі; дрібні краплі прохолодно збризкували хлопцеві розпашілі лиця, а вітер ніжно дмухав на них, студив жар. Гармонію розтинали згуки чайок, що силувались перекричати шумний морський подих. Вони все перегукувалися, скрикували, носилися маревом на тлі неба. Юрко заплющив очі й зривисто вдихнув на повні груди, втягуючи вологу остуду. Йому здавалось, мов море дихає у вуха, нашіптуючи щось, і ніжно-ніжно, як мама, цілує чоло, щічки, підборіддя й кутики вуст. І так йому було добре в тих морських обіймах… ………………………………………………………………………………………. Він мимохідь став згадувати, як колись разом із мамою кидав камінчики в тепле озеро, думаючи про те, як гарно було б кидати їх у море. Згадував мамин усміх. Вона захоплено гукала й заохочувала хлопчика, що силувався жбурнути камінець «млинцем», жбурнути якомога далі, якомога вправніше. Як вона раділа за Юрка, коли йому таки вдалося. Кинулась до нього й радісно пестила, лоскотала, а Юрко сміявсь і вигукував: «Вийшло! Вийшло! Бачила?! Ти бачила?!» Тепер мами немає, а камінці довкола негодящі для жбурляння: не пласкі. Та й не треба Юркові забавок. Він хоче до мами. Враз морський шепіт посилився, воно зашипіло, а вітер обдав Юрка зимними бризками, від чого той спантеличився й розтулив очі. Попереду стояла мама й тепло-тепло всміхалась. Юркові перехопило подих, він замружив очі й розплющив знов. Не примарилось… Перед ним стояла його мама. Вона хихотнула й простягла ніжну руку до Юркової щоки, що вмить спалахнула від того дотику. Хлопець раптом відчув, що море стихло й більше не дихає. Вітер не дме й не спорскує ніг і лиця… Натомість до вух долинало тихе дзюрчання води, цвірінькання птиць і голосне кумкання жаб. Юрка обдало зеленим теплом, і він втямив, що вони з мамою коло озерця. Відчув у руці плаский камінчик. Підвів розгублені очі на матусине лице, що й досі ясно всміхалась. Кудовчила його світле волосся й чекала на чергову спробу жбурнути «млинцем». – Мамо… – здавлено вимовив Юрко й нараз здивувався з власного голосу, що звучав тонко, майже пискляво. – Що тобі, мій синочку? – ласкаво відповіла мама. – Спробуй-но ще. Тобі вдасться! Юрко міцно затис камінь і вирішив спробувати. Бентежно відійшов од берега й примружив одне око, цілячись. Завів руку з каменем… – Я кидаю! – тим самим голосочком промовив до мами, що вже затамувалася в чеканні. Заведена рука тремтіла, Юрко схвильовано наблизивсь до води й м’яко послав туди камінь, заплющивши очі… Почув мамин радісний сміх, що став наближатись до вух. «Вийшло!», – подумав. Ураз сміх став шипотіти й у вухах зачулося знайоме дихання. Хлопець вражено розплющив очі й знов побачив широке море, що сунуло на нього своїм холодним подихом. Став розгублено роззиратись, але так і не вгледів любої мами. ………………………………………………………………………………………. Юрко сам-один на березі. Сам-на-сам із морем. Чайки десь розлетілись. Вже й думки полишили його, відтак і серцебиття, відтак і зривистий подих. Одне лиш море все дихало, мов хижий звір, і не лишало Юркового тіла. Жалібно дмухало на нього й по-материнськи цілувало йому вже мертве лице.
