На запитання інформаційного агентства український парламентський клуб НАЦІЯ відповідає МАЙБУТНІЙ український поет і МАЙБУТНІЙ філософ Богдан-Любомир ПРИТУЛА.

Розкажи про свою родину: хто ти, звідки?

Як на дитину, виховану в україномовній сім'ї, місце народження мого видалося мало привітним — москворотий Сімферополь. Але мене на той час це мало обходило. Хоча й було, що у маршрутках озиралися на усілякі мої вигуки, але робили те почасти з усмішкою здивування.
Батько мій — журналіст, мати — редакторка. Дуже пощастило з дідусем — палким націоналістом у душі і ученим-садівником у дійсности. Він бува вивозив мене у ліс, як був я малим, і читав  вірші — мо, саме ця містична практика у майбутньому і вилізла боком. Бабуся — учителька української мови та літератури.
По батьковій же лінії дідусь був викладачем фізики, бабуся працювала лаборантом.
Як копати глибше, то сліди роду знайдуться і у польскій армії часів Другої світової, і навіть серед козацької старшини сімнадцятого століття. Таке.

Вибір майбутньої професії чинив самостійно чи хтось допоміг тобі у сьому?

Радше сам дійшов до цього. Світ завше видавався мені чимось більшим, аніж у сприйнятті пересічної людини, тому не дивно, що потягнувся до філософії. Відчував у собі схильність до нематеріального, бажання будувати нові виміри у дійсности нашій. Мо, це і видається занадто наївним і романтичним, але саме завдяки цій іскорці усвідомлення, що я мислю якось инакше, вибрав для себе шлях не лиш у філософію, а й у поезію. Воно усе укупі ходить, одне підтримує инше.
Поетом досі себе не уважаю, хіба початківцем. Як вище згадував, тут заслуга не лише діда з віршами, а і загалом родинного сприяння. У нас читають усі, тому у літературу пірнув змалку — а потім закрутилося...

Які маєш захоплення поза фахом?

Ну, як одкинути поезію і філософію, то лишаться заняття зі світу цього: футбол, спортзал, колекціонування LEGO — речі, притаманні звичайному підліткові.
До речі, читання книг, дослідження історії і таке инше  уважаю складовою письменницького фаху, тому тут обійдемось без них.

Маєш багато друзів ?

Вірніше, друзі мають багато мене.

Що порадиш тому, хто хоче прийти у твою професію і збутися у ній?

Читати (бажано усе, що під руку попадеться), аналізувати прочитане, писати щиро, без унутрішнього примусу, не задирати високо носа, аби не упасти потім у яму графоманії. Ще одне: творити уласний голос. Важливо потвердити свою унікальність, бо переспівами (ще і недоладними) сьогодні нікого не зацікавиш.

Що значить для тебе Київ, чи пов'язуєш своє подальше життя з сим містом?

Раніше я його ненавидів. Асоціював із забудовами, смоґом і величезними сірими джунґлями. Він тиснув на мене, змушував оідчуватися маленьким і упослідженим. Тепер же я схожий на стриманішу версію Степана Радченка, тільки без частини з дівчатами...

Що для тебе самореалізація?

Коли прийдешній день починаєш з розумінням, що ти уже кращий, аніж був учора.
P.S. Таке враження, ніби узяв цитату з мотиваційного пабліку

Чи є у тебе діточі мрії, які хотів би зреалізувати?

Я і досі хочу зайти в умовний іграшковий магазин і купити у ньому геть усе. Иноді здається, що, якщо на планеті зникнуть усі люди, крім мене, то першим місцем, куди попрямую, буде LEGO store.

Що побажаєш читачам нашого агентства?

Нескромно процитую себе ж:

“Пам'ять змушує кожного з нас переживати усе знову і знову, наче у Вертепі. Найкраще - хороші спогади також існують. Найгірше - це ніколи не закінчиться.

Лишається одне: склеювати фраґменти життя, наче шматочки жіночих тіл з порнографічних журналів, займатися цією сраною аплікацією, як і тоді, коли у тебе на волоссі усе ще були зелена і синя барви”

Дякую за розмову.

Розмовляв Василь ВЕЛИМЧИЙ.