Проза  Василя Махна – ґрінкердівця зі США, який їзде од України по міжнародних літературних фестивалях і захаращує полиці українських книгарень а бібліотек своєю малопоживною і мало прихильною ло українства макулатурою.

Знічев’я узяв у бібліотеці го роман ВІЧНИЙ КАЛЕНДАР, виданий Савкою у 2019 році, аби не бути голослівним.

Отже:

Наприпочатку саме видавецтво лажанулося: у книжці збережено правопис автора. Се не правопис а авторська мова а авторський стиль.

«Останні часи давно з нами».

Герой Сабботай Цві – лжемешіях, кий легкома перехолить ув іслам, коли му до горла прикладено ятаґан.

Авторська глухота: їЇ БІлі.

Та сама – та сАмая. Українською – таж альбо та.

«і коли вигоріла у лямпі олія а підгоріла пітьма».

Праця Іонаикія Ґалятовського МЕСІЯ ПРАВЕДНИЙ ІСУС ХРИСТОС, СИН БОЖИЙ. Розмова християнина з євреєм.

--Хто ти такий, щоби мене питати?

--А якщо ти не одповіси на сі запитання, то я тебе буду питати – хто ти такий?

Площа – площадь – майдан.

Авторська глухота: шляХУ Й ПОДАВСЯ ШУКАТИ МИТНИЦІ.

У романі катма жадної України – польське королівство.

«Перділи сонні коні» -- смішно а не до речи.

Нестикування часів: Гриць Баревич у липні, а Волянський у червни, а діють ув один час.

Ядвіґа – варто вертати ґ у мову при будь-якій нагоді.

Коли курка піє як кугут, то ї одразу рубают. Бо то недобрий для селянина знак. Принаймні на Буковині чинять саме так.

Розпутувати чи розплутувати вівців а конів? Якщо спутані путами то розпутувати путніше, пане авторе.

«А пара од його слів розчинилася у вечірньому повтірі».

«одпустив Баревича зі своїх думок».

Авторська глухота: над їЇ Берегами.

Приймати рішення – приймати стограм на грудь – рішення ухвалюють.

Гора Оливна бо оливи. Оливки – плоди.

Ковтнути виноградину сльози – манірно а огидно солодкаво.

Золотар – гімновіз. Тут варто ужити ювелір.

Роман Махна нагадує подекуди своєю уторинністю а комплексом меншовартости аналоґічний роман СТЕП Сизоненка.

До того ж се переказ, а не художнє письмо.

Де герой?

Хто він?

Нема жодного.

Да і характерів катма.

Українці – як тіні, хоч і на своїй земли. Усе жиди, ляхи, маґометани, айостанці  . Трохи є про гомосексуальні традиції турецького гамаму. Усе покликане працювати у Василевім романі не на українську націю, а на можливі ґранти од прославлених чинників.

У Курячім саді – українською у саду (В САДУ ГУЛЯЛА, КВІТКИ ЗБИРАЛА).

Складалося враження – як се? Українською здавалося.

Уголовина – мабуть, усе ж таки улоговина.

Трояндову воду возили з Єрусалима. Чого б то? Мабуть, з Болгарії.

Кинджал – ятаґан.

Він стогнав криком нічної сови – до чого сей без потрібний патос слюнявого лицарського роману?

Непостійність назви містечка, де одбувається основна дія – дещо дратує: то Язлівець, то Язлівці.

«чим би ти не володів, ти -- порох».

Авторська глухота: одпустив свої спогади про дервіша І МАМУ. При чім тут  імам?

То баклава, то пахлава. Що ж він направду їв?

Замерзла у козуб земля? се як? І чому?

Щоби хтось не поглумився – поґлумілся – над божницею.

Аби хтось не учинив наруги.

Як можна переминатися на конях? Дивогляд та і годі.

Отож далі най читає шайтан сю уторинність.

Із мене годі.