З’ява у діточій літературі знаного українського поета, одного з семи вартісних у нашому поколінні, Івана  Андрусяка мене трохи подивувало але рука не тягнулася до його діточих книжок.

На рекламно-макулатурно-туснячий галас я мало зважаю альбо геть не зважаю .

Іванко, де працює, там тягне своїх кумів-друзяк і до сраки му, що вони там пишуть – добре а чи хуєту – аби кум чи друзяка.

А ще хуювата одміта – де працює Іван – там видавецтво си завалює.

Три Т.

Фонтан казок.

Легенда.

Наш формат не устиг розвалитися, дирехторь щойся передчув да й попрощався з ушлим діточолітературолюбом.

Потім Іван хуйнув нечувано антиукраїнську річ – видав переклад з ГУЦУЛЬСЬКОЇ МОВИ, а передмову до ої хуєти написав Василь Герасим’юк. Сю фронду до української нації фінансують двоє наших історичних ворогів – московити і ляхи, бо їм вигідно розкласти українську націю на субетноси, проголосивши їх народами, окупованими українцями. Яскравий приклад – русинство на Закарпатті. Та менше з тим. се тупе гуцульство най полишиться на сумлінні Андрусяка-Герасим’юка.

Але руці урешті дійшли до діточого доробку Андрусяка, то ж розпочинаєме.

Першою розглянеме МОРСЬКОСВИНСЬКИЙ ДЕТЕКТИВ.

Детектив?

Ув Андрусяка?

Не инак як го Кокотюха укусив.

За що?

Не скажу.

Бо не знаю.

Коти у нього як огирі альбо хорти – гасають, шумкують, творять суцільний гуїт, і у мові своїй грубуваті – мов і не коти на разу.

Але хоч українці – Тимко а Степан.

Дівчинка Стефа – ми ї не бачимо, бо її нема у творі. Тільки ім’я. Привид.

Узагалі людей у творі не густо – дівчинка, яка хоче купити  звіря, хлопчик, який намагається го продати.

Усе.

Се як маляр. Який не уміє малювати людей – і у нього якійся натяки альбо силуети.

Детектив Жерар. Нема пояснень – чому французьке назвисько у йОго, як потрапив до України, а дія в Україні чи у просторі? Хзн.

Чому Жерар?

Чому славетний?

Як потрапив до України?

Який край України автор описує?

Аліса – не Ївга, не Немидора, не Василина, не Хівря.

Екземпляр – примірник, бо про книжку бо мова.

Невигадливі обмани – вигадливою може бути особа. Обмани можуть бути легкі, нескладні, мимовільні, ненаплутнаі тощо.

Буквально – московське, бо там буква, а у нас літера. Тут щойся тра питомо українське.

Самі розчарування – теж бринить Москва.

Авторська глухота: мала й. малай тут ні до чого.

Попросив – попрохав.

Розказував – оповідав, бо у московитів рас сказ, а у нас оповідання. Казка, сказання – то инше.

Ступор – варто теж українізувати.

Особливо обурює, же щур у йОго Копиленко. Олександер Копиленко – прекрасний український прозаїк, і Андрусякові далеко до його шедевру НАВКОЛО ПОЛУМ’Я. Така неповага до колеги, хоч і покійного, неприйнятна.

Той самий – тот самий – той же.

Щури – то і є пацюки, так мовлять на Заході України.

Туснув – тусонув.

Прикре враження од такого писання для українських дітей.

Прикро, що сих прикрощів не побачили відповідальні а редактори – Олена Рибка, Юрій Бедрик, -- дивно, як їм не соромно за сю книжку.

Таке.