Дійові особи:

Джон Купер – бізнесмен, мільйонер

Марта Купер – дружина Джона Купера, домогосподарка

Річард Янг – адвокат, друг Джона Купера

Мері Янг – дружина Ричарда Янга, домогосподарка

Стів Уокер – шкільний друг Джона Купера, видатний гольфіст, холостий

Джордж Кокс – стоматолог, друг Джона Купера

Аманда Кокс – дружина Джорджа Кокса, акторка фільмів для дорослих

Барбара Діас – помічниця Джона Купера

Марк Саліван – адвокат Джона Купера

Сюзі – служниця Куперів

Два санітари

Доктор

 

1969 рік. 22 червня. США. Місто Сан-Дієго, дім Джона Купера.

18.00. Зала у будинку Джона Купера. Декілька крісел, журнальний стіл, на столі пляшки з алкоголем, тумба з вініловим програвачем і вініловими платівками унизу, камін. У залі Джон Купер, Джордж Кокс, Стів Уокер і подружжя Янг. Усі чоловіки у бруках різних кольорів і яскравих сорочках. На Мері Янг темно-фіолетове плаття до колін та жовті туфлі на танкетці. Усі тримають в руках бокали.

Усі, крім Джона. З днем народження, Джоне!!!

Вони чокаються бокалами, випивають.

Річард. Ну що, як воно, відмічати день народження знову вільним.

Джон. Ну як сказати, не те щоб вільним…

Річард. Стоп, почекай. Ми ж завершили процедуру розлучення ще пів року тому. Отже вільний.

Джон. Ну, вільний, але…

Стів. Ніяких але. (він наливає всім) За вільного Джона Купера, друзі!

Чутно вхідний дзвінок. Джон вибачається й виходить. Через хвилинку він заходить з жінкою. На ній легкий короткий сарафан у вертикальну смужку. Вона сором’язливо посміхається.

Джон. Знайомтесь, це Марта. Ми з нею збираємось одружитися через два місяці.

Усі називають себе.

Джордж. (у сторону) Тепер зрозуміло, чому не те що вільний.

Стів. Що ти кажеш, Джордж?

Джордж. Та нічого.

Стів. Джоне, а з приводу В’єтнаму ви з Мартою однодумці? (він сміється, доки Джордж не показує йому кулак) Пробач, Джордж, але треба зразу все прояснити, щоб не було потім проблем.

Джордж. Тобі б усе жартувати.

Мері. Марто, вип’єте? Мартіні, віскі, сухе вино?

Марта. Ні, дякую. Я не п’ю.

Річард. Ого, і де ж ти нарив таке диво.

Джон. Та там, по роботі…

Марта. Я працюю в клініці, де лікують алкоголізм. Джон, як ви знаєте, поставляє до таких клінік деякі види ліків. Так і познайомились.

Стів. І давно ви зустрічаєтесь?

Джон. Сьогодні вісім місяців. Я правильно пам’ятаю, Марто?

Марта. Так любий. (вона цілує Джона)

Стів. За це треба випити.

ЗТМ.

 

1974 рік. 22 червня. США. Місто Сан-Дієго, дім Джона Купера.

17.45. Зала у будинку Джона Купера. Декілька крісел, журнальний стіл з телефоном, диван, на столі пляшки з алкоголем, тумба з вініловим програвачем і вініловими платівками унизу, камін, над каміном великий годинник, він показує 10:05. У залі Джон та Марта, вона в платті з квітковим принтом, він у світло-сірому костюмі з модним кльошем, білій сорочці, чорних туфлях.

Марта. Любий, у нас годинник зламався.

Джон. Ну то й що, потім віднесу полагодити.

Марта. Любий, скажи, а ми будемо купувати ту квартиру в Нью-Йорку? А то люди кажуть, що ця нафтова криза дуже підкосила багатьох, а мені так хочеться інколи жити в Нью-Йорку. (вона підіймається й починає кружляти) Там Бродвей, вечірки, мюзікли. (Марта починає щось наспівувати)

Джон. (деякий час любується нею) Марто, не переймайся, ми купимо ту квартиру. На мене криза ніяк не вплинула, бо люди як хворіли, так і хворіють, і ліки їм як були потрібні, так і в кризу потрібні. Вони на їжі та паливі будуть економити, але лікування… лікування вони не кинуть.

Марта. Клас, як я тебе кохаю, любий.

Вона підходить до нього й цілує. Раптом чутно дзвінок у двері. Джон підіймається й виходить із зали. Марта з єхидною усмішкою сідає у крісло. Через хвилину повертається Джон. З ним увійшли Стів та подружжя Янг. Річард та Мері вдягнені в класичному стилі, а от Стів виділяється з-проміж усіх. На ньому модні бруки в клітину, жовта сорочка й жилет глибокого смарагдового кольору.

Стів. (сідаючи разом з Мартою) Ну що, як справи?

Марта. Чудово, Стіве. Ми тільки-но розмовляли з Джоном і вирішили, що…(вона запнулася й подивилася на Джона з німим питанням: «Я можу сказати про Нью-Йорк?» - Джон кивнув) …що ми купуємо квартиру в Нью-Йорку!

Стів. Здається, що день народження сьогодні не в Джона. Так, Джоне?

Марта. Чому? Це ж для нас обох.

Стів. Бо Джону ніколи буде там сидіти, у Нью-Йорку, а ось ти вже, мабуть, налаштувалась подивитися всі бродвейські мюзикли і перезнайомитись з усіма зірками. (Марта надула губки)

Джон. Облиш, Стіве.

Стів. Мюзикли — це дурня. Це і не театр, і не кіно, а казна-що, якась химера.

Джон. Ну нащо ти так? Легкий жанр, як раз для жінок. Так, кохана?

Марта. (типу вона ще ображена на Стіва) Так.

Джон. (переключаючи увагу) Усі підходимо, наливаємо, хто що хоче.

Наливають собі випити.

Марта. (бере теж келих) Можна й мені трішки шампанського скуштувати?

Джон. Звичайно, як бажаєш. (він наливає їй шампанського)

Річард. Джоне, а Джордж прийде?

Джон. Точно, Джордж. Хм, де ж він є?

Дзвонить телефон, Джон бере трубку.

Джон. Алло……Зрозумів……Добре……До побачення. Увага, поки гуляємо без Джорджа, він буде пізніше. Дзвонила його помічниця, сказала, що в нього ще не закінчилася операція, якісь складнощі виникли, зуб не видирається чи що.

Усі разом. З днем народження, Джоне!

Джон. Друзі, а ще я хочу випити за мого тестя, батька Марти, бо він вчора був призначений помічником губернатора штату Каліфорнія.

Всі випивають. Марта прислухається до свого стану, через кілька секунд починає посміхатися від задоволення.

Джон. (на сторону) Тепер заживемо.

ЗТМ

 

1979 рік. 22 червня. США. Місто Сан-Дієго, дім Джона Купера.

16.00. Кабінет Джона Купера. Стіл, шкіряне крісло, два крісла біля журнального столика, шафа, полиці з книжками, бюст Авраама Лінкольна, бар. В кабінеті Джон і Марта. На Марті легкий бірюзовий костюм, вона боса. Джон у класичних бруках та білій сорочці. Джон щось рахує на калькуляторі та записує результати.

Марта. То що, домовились?

Джон. (відриваючись) Про що?

Марта. Та я ж тобі вже п’ять хвилин торочу, що хочу новий Лінкольн Марк П’ять.

Джон. Ні. (повертається до записів)

Марта. Чому ні? Жалкуєш мені щось?

Джон. (сідає обличчям до неї і спокійно каже) Марто, у мене зараз обмаль вільних коштів. Розумієш, у мене новий контракт, а ще й психоз у людей через аварію на АЕС. Ліків дуже багато продається, у мене велика закупівля.

Марта. Нема коштів? Та тобі ж мій батько допоміг на людей з міністерства вийти.

Джон. (дратуючись) Ну от і дякуй батькові, бо це через цей новий контракт усі гроші пішли на закупівлю. (потім додає м’якше) Але через рік вони повернуться в багатократному розмірі, й я тобі куплю нове авто. Домовились? (він знову обертається до столу і починає працювати)

Марта. А я хочу зараз!

Джон. (не відриваючись) Ні.

Марта. (виходячи з кімнати, бурмоче) Нічого, нічого, колись мені трапиться нагода забрати всі твої статки й я її не пропущу. (вона хлопає дверима)

Джон. (відриваючись від паперів) Що ти сказала?

 

 

17.45. Зала. Декілька крісел, диван, журнальний стіл з телефоном та алкоголем, тумба з вініловим програвачем і вініловими платівками унизу, камін, над каміном різні фото Джона й Марти.

У залі Джон, Марта, Річард, Мері та Стів. Джон та Річард убрані в класичні костюми з легкої тканини пастельних кольорів та в білі сорочки, на ногах туфлі. Стів, як завжди, виділяється модним одягом, на ньому яскраво-блакитний костюм з широчезними кльошами, темно-синя сорочка й велика чорна краватка-метелик, на ногах темно-коричневі туфлі на платформі. Марта вбрана в так звану селянську сукню, ніжно-блакитну з мереживами, Мері в білому костюмі.

Стів. Де це Джорджа знову носить? Я вже бажаю підняти келих за нашого Джона.

Річард. Та зараз прийде, почекай. У нього є ще п’ятнадцять хвилин до шостої.

Дзеленчить дверний дзвінок. Сюзі, служниця, заходить у двері.

Сюзі. Містер Купер, там Джордж, він прохає Вас вийти до нього.

Джон. Добре, йду. (повертаючись до інших здивовано) Хм, що там у нього сталося?

Він виходить.

Стів. Дійсно, цікаво, що сталося?

Ніхто не встигає відповісти, як відкриваються двері й заходить Джон.

Джон. Ем, хвилинку уваги, Джордж прийшов не сам, трохи хвилюється, тож будьте, будь ласка, ввічливими й не починайте зразу жартувати у своєму дусі. Зрозуміло, Стів? (Джон обертається до дверей і каже) Джордж, Аманда, будь ласка, заходьте.

До кімнати нерішуче заходять Джордж і Аманда. Джордж теж у легкому костюмі, а на Аманді комбінезон білого кольору з відкритою спиною та руками.

Джордж. Добрий вечір усім. Познайомтесь, це моя дружина, Аманда.

Аманда. Добрий вечір.

Стів. Ого, дружина? А ми ні сном, ні духом. Джордж, як так сталося?

Джордж. Ну так вийшло, пробачте.

Стів. А, зрозумів, шалена пристрасть, три дні в ліжку й під вінець! (він сміється, посміхаються інші, Аманда ніяковіє)

Джордж. Амандо, він так завжди жартує, усе нормально.

Річард. Амандо, а мені щось Ваше обличчя здається знайоми. Де я Вас міг бачити?

Джордж. (хитро посміхаючись) Мері, твій чоловік спалився, тепер ти будеш знати, що він робить на одинці. Аманда — акторка фільмів для дорослих.

Стів починає реготати, дивлячись на розгублене обличчя Річарда, а також на кулак, який йому показує Мері, потім до нього приєднується Джон та Джордж, потім сміятися починають усі. Стів плеще в долоні.

Стів. Браво, браво, а тепер, нарешті, ми можемо наповнити наші келихи.

Джон. Стривай, Стіве. Дай мені можливість усіх представити.  Аманадл, знайомтесь, це Стів, найвеселіша людина в нашому колі й спортивна зірка, відомий гольфіст, моя дружина Марта, Річард і Мері Янг, мої давні друзі.

Аманда. Дуже приємно.

Стів. Ну все, познайомились, я наливаю. Аманадо, дозвольте я за Вами попіклуюсь, що будете пити?

Аманда. Є сухе вино?

Стів. Біле.

Аманда. Гаразд, я буду його.

Стів наливає їй вина.

Марта. Стіве, а мені налий будь ласка, віскі.

Джон. Марто!

Марта. Що?

Джон. Відійдема на звилинку.

Він міцно бере її за лікоть і веде подалі від гостей. Видно, що Марта невдоволена поведінкою свого чоловіка, але йде з ним, хоч і з кислою міною.

Джон. (пошепки) Марто, скільки можна пити? Це вже п’ятий день поспіль буде. Випий лимонаду, будь ласка.

Марта. Та що, у тебе день народження, чому я не можу випити за твоє здоров’я?

Джон. Марто, не можна стільки пити. Ну ти ж бачила, коли працювала, до чого це призводить. Я тебе прошу.

Марта. Будеш до мене доколупуватись, скажу батькові, що ти мене ображаєш, він махом зачинить тобі двері в міністерство. Зрозумів, любий?

Вона висмикнула руку й пішла до столу. Джон приклав руку до лоба.

Джон. Як я втомився від цього.

Стів. (наливши віскі Марті) Джоне, ну йди вже до нас.

Джон повертається до столу.

Всі (хором, крім Марти) З днем народження, Джон!

ЗТМ

 

1983 рік. 22 червня. США, місто Сан-Дієго, дім подружжя Купер.

12.00. Кабінет Джона Купера. В кабінеті знаходиться сам хазяїн і його дружина. Джону сьогодні п’ятдесят, він досі високий, мужній чоловік, який виглядає молодше своїх років. На ньому легкі світлі брюки та біла теніска, на ногах – еспадрільї.  Марта ще доволі приваблива, але на обличчі видно сліди частого вживання алкоголю. На ній бірюзовий бавовняний легкий костюм, пластмасові яскраві буси. Марта вже на підпитку.

Джон сидить у робочому кріслі й щось пише, Марта нервово снує по кімнаті.

Джон. Марта, так ти всіх запросила? Усіх, як я прохав?

Марта. Так.

Джон. І Барбару?

Марта. (зло й невдоволено) Так, і твою Барбару.

Джон. (перестає писати й повертається до дружини) Може, досить. Так, для мене дуже важливо, щоб сьогодні вона була на вечері. І скільки тобі казати, що Барбара не моя, що вона просто помічниця. І, як я не один раз казав, дуже кмітлива.

Марта. Ага, скажи ще: «І дуже вродлива».

Джон. Може, хоч сьогодні, у мій день народження, ти облишиш цю пісню про мене й Барбару. Я тобі уже стільки разів казав: у мене з нею нічого нема й нічого бути не може. (Він підіймається й намагається обійняти дружину, вона його відштовхує).

Марта. Я не вірю тобі.

Джон. (зітхаючи) Слухай, може я тобі грошей на приватного детектива дам. Ти його наймеш, він прослідкує за мною й усе. Ти побачиш, що в нас тільки ділові стосунки.

Марта. Ага, знайшов дурну. Ви ж будете знати про детектива і будете поводитись відповідно.

Джон. (махаючи руками) Усе, годі. Не бажаю більше про це балакати, бо ти знову випила й, як завжди, дуже агресивна після цього. Скажи краще, чи приготували на вечерю все, що я прохав.

Марта.(знову розлючено) Приготували, все приготували. (виходячи через двері) Тобі все сподобається.

Закриває двері. Джон дістає із шухлядки стола папірець. Двері відкриваються, заглядає Марта. Джон налякано ховає папірець.

Марта. А з приводу випивки, то я доросла дама та сама знаю, пити мені чи ні. І коли!

Марта вийшла, грюкнувши дверима.

Джон. (сам собі) Нічого, нічого. Треба до вечері протриматися. А ввечері все стане на свої місця.

Він бере папірець, на якому писав до того. Читає.

Джон. (пробігаючи очима, бурмоче) Так, перша дружина пішла, ага, боявся, люблю Марту, угу, угу, сьогодні, зізнатися. Начебто все вірно.

Джон кладе папірець під книгу, посміхається чомусь своєму й виходить з кімнати.

 

17.00. Зала. Декілька крісел, диван, журнальний стіл з першим у світі мобільним телефоном DynaTAC , фуршетний стіл, тумба з вініловим програвачем і вініловими платівками унизу, камін, над каміном картина, щось у стилі Поллока. В кімнаті Джон і Марта Купер та Стів Уокер. Всі вдягнені по-святковому. У всіх у руках бокали з алкоголем, Джон і Стів п’ють віскі, Марта – мартіні.

Стів. Ну що, Джоне, відчуваєш, що вже пів сторіччя топчеш цю землю?

Джон. Ні, мені взагалі здається, що я молодіти почав. «Загадкова історія Бенджаміна Баттона».

Марта. (роздратовано) Так, так, Стів, він молодіти почав. Ха-ха. Сивина в бороду, біс у ребро.

Джон. Марта, знову починаєш?

Марта. А! (маше рукою на нього й залпом випиває мартіні. Іде до столу й наливає ще)

Дзвонить телефон, Джон бере слухавку.

Джон. Алло, слухаю… Містере Стівенсоне, дуже радий Вас чути…Почекайте хвилиночку. Я перейду до кабінету.

Він з телефоном іде до дверей.

Джон. (прикриваючи слухавку рукою) Вибачте, це мій давній бізнес-партнер. Я вас залишу хвилин на десять.

Він виходить, Стів дивиться у вікно, Марта уважно роздивляється мартіні.

Марта. Так і будемо мовчати, Стіве?

Стів. А що казати.

Марта. Отакої, тобі вже нема що мені сказати? Тий так вже півтора року мовчиш. Не дзвониш.

Стів. Якось так.

Марта підіймається, підходить до Стіва, намагається його обійняти, Стів ухиляється.

Стів. Марто, зупинись. Між нами вже нічого нема, наш зв’язок був помилкою.

Марта. Помилкою?

Стів. Так, і мені дуже соромно перед Джоном.

Марта. Щось, коли ми були в одному ліжку, тобі соромно не було. А зараз що сталось?

Стів. Я дам відповідь на питання, що сталось, але згодом, ввечері.

Марта. Подивимося, чи будуть цікаві комусь твої відповіді ввечрі.

Вона демонстративно повернулася й вийшла. У дверях вона майже не збила чоловіка.

Джон. Стіве, що сталося? Чому Марта така розлючена? Хоча, я знаю, чому.

Стів. Розумієш Джон я дещо сказав їй. Таке, що їй не сподобалось. Мабуть важко бути одруженим, га, Джоне?

Джон. Ееее…

Стів. Ти ж не знаєш, а я майже одружився. Це було двадцять п’ять років тому. Ми тоді, після університету, мало спілкувалися. (Джон намагається щось сказати, але Стів не дає) Та це цілком зрозуміло, початок кар’єри, нові знайомства, нові друзі. Я теж тоді дуже багато тренувався. (Стів замовк, про щось думаючи або витягаючи щось із пам’яті) Так ось, я зустрічався, та ні, уже жив з дівчиною. Вона було сиротою, тож досить швидко переїхала до мого першого дому.

Джон. Як її звали?

Стів. Це неважливо. І взагалі, дай я доскажу, не перебивай. (Стів сідає в крісло, видно, що йому важко дається цей спомин, тому він починає казати швидше) Ми жили разом уже десь з пів року, я зробив їй освідчення, ми готувалися до весілля. Одного дня я вирішив поїхати після закінчення змагань додому зразу, не чекаючи вечірнього фуршету. Розумієш, я кохав її, я хотів приїхати раніше, хотів зробити сюрприз, тож не подзвонив. Приїхав і побачив чуже авто біля нашого дому. Це авто я знав, воно належало Базу. Пам’ятаєш його? Ну. Це той навіжений з паралельного класу,  що помочився у сумку старшокласника за те, що той його при всьому класі облив колою у столовій.

Джон. Так. Так, пам’ятаю.

Стів. Ага. Так от, я його авто добре знав. По-перше, це був Кадилак Ельдорадо Біарріц, тяжко не помітити таку автівку. По-друге, я часто проїздив повз клуб «Айс», де постійно бачив База з цією машиною. Ти знаєш, я все зрозумів. Одразу. Але не став іти й влаштовувати розбірки. Я почекав у віддаленні, ну, щоб переконатися. Потім поїхав до сестри. А ввечері поїхав до клубу «Айс», мені хотілося спитати в База, як так вийшло. Я не збирався його бити, я хотів просто побалакати. У клубі я знайшов його. Звичайно, він пам’ятав мене, хоча ми з ним майже не пересікалися. Я й спитав його, як воно, спати з дівчиною, яка вже майже одружена. І тут мене чекала сенсація. Виявляється, що вона розповіла йому, що я нікчема, що вона просто живе в мене за секс, що в мене й батьки страшенно нудні й тупі, й я нудний. Там багато чого вона йому розповіла. Загалом, ми напилися, я переночував у нього. А вранці, вранці, я подзвонив їй і попрохав, щоб вона мені дещо особливе приготувала на вечерю. І щоб це зробити, їй потрібно було пів дня їздити купувати все це. Вона була така мила, так воркувала по телефону… (знову довга пауза)

Джон. Так і що далі було?

Стів. А що далі? Я дочекався, поки вона поїде, прийшов додому, зібрав усі її речі, виставив надвір, замінив замок на дверях. Я його зразу вранці купив. А, і машину свою не заганяв у гараж. Щоб вона зразу бачила, що я вже вдома. І все, вона приїхала, речі надворі зразу не побачила, я їх так поставив, щоб у око не кидалися, зайти додому не змогла, почала дзвонити, я їй усе пояснив, вона ще довго благала її пробачити, потім кричала, що я лайно й так далі. Потім поїхала до моїх батьків, дурна. Я ж їм усе розповів, та не сам, Баз зі мною вранці до них  приїздив. А весільну сукню її та наше фото вдвох спалив ввечері надворі. 

Джон. Я не знав цього. Ти ніколи не розповідав. Тепер зрозуміло, чому ти досі холостий, травма юності.

Стів. Так, є речі, які не хочеться згадувати. Але сьогодні… сьогодні, я хочу дещо розповісти. І не тільки це. Мабуть сьогодні такий день…

Чутно дверний дзвінок. Джон і Стів повертають голови до дверей.

Джон. О, ще гості. (обертаючись до Стіва) Так який сьогодні такий день?

Стів. (передумавши щось розповідати й радіючи дзвонику) День? А, день відкритих дверей. Легкий жарт.

Двері відкрилися й у кімнату увійшло подружжя Кокс та Марта. Джордж, ровесник іменинника, був у легкому костюмі, Аманда, його молода дружина, у дуже короткій сукні.

Джордж. (підходячи до Джона) З днем народження! (тисне йому руку)

Аманда. З днем народження! (вона підходить, обнімає Джона, цьомкає в щоку й жартівливо бере за дупу) А ти ще ого-го! (дивиться на Марту, та не реагує на жарт) Я дивлюсь, щось Марта сьогодні не в гуморі.

Джон. Є таке. Аманда, як у тебе справи? Джордж, тебе не питаю, у тебе все одно все однаково – зуби, щелепи, імпланти й гроші, гроші, гроші.(Джон і Джордж сміються)

Аманда. Джоне, справи вау! Буду зніматися в серйозному фільмі.

Джон. Для серйозних дорослих?

Аманда. Так, Джоне, він буде лише трошки еротичним, а так це цілком серйозна робота.

Джон. Добре. Добре, вірю. От тільки наскільки трошки еротична? Половина фільму? (він, Джордж і Стів сміються)

Аманда. (жартівливо надувши губки) Та ну на вас, піду он до Марти.

Джон. Так, якщо хто щось хоче пити, не соромтесь, підходьте до столу, наливайте. За стіл не будемо сідати, доки всі не прийдуть.

Марта. Аманда, пішли подивимося, чи накрила Сюзі стіл у столовій.

Жінки виходять, чоловіки наливають випити, деякий час мовчки п’ють.

Стів. Джордж, а от скажи мені, як тобі вдається не ревнувати Аманду? Вона ж он у яких фільмах знімається.

Джордж. (посміхаючись) Розумієш, Стіве, там, під час зйомок, усе не так, там нема сексу. Вони просто грають на камеру.

Стів. Але все одно, там молоді хлопці… Ну, ти мене розумієш?

Джордж. Я не переймаюсь. Нам вдвох файно, а чи є в неї хтось, чи нема, на наших стосунках це не відображається. Он, Джон пам’ятає мою першу дружину, Керолайн, вона була невинна. Невинна, красива й нудна. Вона нібито вся була просякнута цією нудьгою, але, як виявилось, це було не так. Нудьга й невинність були тільки для мене. (Джон щось намагається сказати, але Джордж продовжує) Джоне, для тебе це теж нова історія.

Джон. Почекай, то хіба ви не через політичні протиріччя розійшлись? Вона ж, нібито, проти втручання у в’єтнамський конфлікт була, ти – ні. Ви сварилися, вирішили розійтись.

Джордж. Це, як кажуть, версія для преси. Послухай, як було насправді. Отже, одного дня до мене прийшов постійний клієнт. Я до того дня не знав, чим він займається. Було зрозуміло, що він людина заможна та владна, але його джерело доходу мені було невідомо. А тут він прийшов, дуже веселий, він світився від задоволення. Ну, я зробив комплімент з приводу його настрою, а він вирішив поділитися зі мною своєю радістю. Виявилось, що бізнес у нього не зовсім законний, ну різні там справи, у тому числі й не дуже давно придбана студія з вироблення порнознімків та тиражування їх для продажу. І от нарешті він отримав з цієї справи прибуток. І прибуток цей виявився набагато більшим, ніж він очікував. А потім він витягнув фотокарточки й почав мені показувати свою продукцію.(Джордж замовчав, подивився в стакан з віскі, випив залпом. Потім пішов до фуршетного столу, налив собі ще й повернувся до друзів. Ті стояли мовчки увесь цей час і спостерігали за Джорджем. Той повернувся, сів і продовжив свою історію) На одному із знімків я побачив свою дружину Керолайн. І, я вам скажу, там було на що подивитися. Я не знаю, як я не викрив себе, як мені вдалося бути спокійним у тій ситуації, але я почав розпитувати про «акторів». Спитав про одну, про іншу, а потім, ненароком, і про Керолайн. Він такий каже у захваті, що це взагалі якась бестія, що вона таке виробляє, ти б здивувався. (тут алкоголь починає на нього діяти, він веселішає) Не можу передати, як я здивувався. Бо вдома у нас постіль була раз на десять днів, бо «я ж релігійна, я справжня протестантка», і завжди у міссіонерській позі. Отака вона – релігія протестантів. Дома була важка розмова, виявилось, що в цьому винуватий я, бо я багато працюю, їй сумно. Загалом, вирішило розповісти про В’єтнам усім, я їй дав трохи грошей і більше я її не бачив. Отака finitalacommedia.

Стів. О, Джордж, то в тебе династія особливих жінок?

На ці слова Джордж підхопився, стиснув кулаки й зло подивився на Стіва. Він явно мав намір щось сказати або, навіть, вдарити Стіва, але тут втрутився господар.

Джон.(стає між Джорджем і Стівом) Джордж, а чому ти це вирішив сьогодні розповісти?

Джордж.(без сил сідаючи назад) Керолайн сьогодні вночі загинула в автокатастрофі. Її мати мені подзвонила вранці, післязавтра похорон. Я, я не знав, що досі є якісь почуття до неї. Вирішив, як розповім, то легше стане. Але ні… (він закриває обличчя руками)

Стів. Пробач. Я не хотів.

Джордж.(махаючи рукою) Не переймайся, все гаразд. (він підіймається) Треба ще випити.

Знов дзеленчить дверний дзвоник. Джон з надією дивиться на двері. Заходять Річард та Мері Янг, теж ровесники Джона. Річард у брюках, спортивній кофті та футболці, на ногах кросівки. Мері в брючному костюмі пастельних тонів, на ногах туфлі на високих підборах. Джон трохи розчарований.

Річард. (підходячи до Джона) З днем народження! (потискає руку)

Мері. (підходить, щось тримаючи за спиною) А це наш подарунок. (вона дістає вініл) Це іспанське видання «Зестікіфінгерз».

Джон. Вау, тут ще трохи інакший трек-ліст і обкладинка не класична? (він бере у руки подарунок, роздивляється його, потім обережно несе до програвача й ставить на полицю) Крутезно, де ви це узяли?

Річард. Ну, може хай це буде секретом?

Всі. Ні, розповідай.

Річард. У мене був нещодавно один клієнт з Іспанії, онучка Франко.

Джон. Того самого?

Річард. Так, того самого. Диктатора.  А я, наразі, шукав, щоб тобі таке подарувати. І, знаючи твою любов до Роллінгів, а особливо до цього альбому, надибав, що було ось таке видання, а я його в тебе не бачив. Та й продавали його тільки в Іспанії. Тож я й висловив прохання до неї, знайти мені таку платівку. Як бачиш, у проханні мені не було відмовлено.

Джон. Друже, дякую тобі, це супер подарунок.

Мері. Джоне, а де Марта та Аманда?

Джон. Я думаю, що в їдальні. А може надворі.

Мері. Піду пошукаю. (вона виходить)

Джон. (іде до фуршетного столу) Комусь щось налити ще?

Всі чоловіки підходять. Джон наливає кожному.

Стів. Річарде, ну що там у судах? Усе однаково: шахраї, вбивці, грабіжники?

Річард. Так. (пауза) Хоча, є цікава історія, але не з моєї практики, а з практики мого компаньйона містера Олдмена.

Джон. Розповіси.

Річард. Звичайно. Коротше кажучи, ось така справа. Одна жінка звернулася до партнера, вона просила через суд відновити її добре ім’я та, відповідно, вирішити цим самим її майнові претензії до чоловіка, який подав на розлучення. Як ви здогадуєтесь, він подав на розлучення через її зраду. Але її розповідь була не зовсім звичайна. Вона розповіла, що з чоловіком досить давно жили просто, як то кажуть, за звичкою. Різні кімнати, майже не спілкуються. Знаєте, взагалі незрозуміло, нащо так жити. І от, десь з пів року тому, її чоловік прийшов вдень додому, сказав, що в нього обід і він її хоче. І в них все відбулося. Вона була щаслива, а він почав приходити два-три рази на тиждень. Та й ввечері почав з нею розмовляти. От тільки сексу у них ввечері не було, чоловік казав, що він ввечері не має бажання, бо втомлений, а от вдень, вдень він повний сил. Так тривало десь з пів року. Але одного дня, коли він прийшов до неї по обіді й вони були в ліжку, до кімнати увійшов… Як вважаєте, хто?

Джордж. Хтось із дітей, напевно… Або, може, чистильник басейнів, або… Грабіжник чи…

Джон. Газонокосильник…

Стів. Ні, мабуть, поліцейські. Типу, не можна цим займатися вдень у нашому штаті.(він сміється)

Джон. Ні, ні, його шеф…

Річард. А от і ні. Ви не вгадаєте. Вона каже, що додому прийшов її чоловік. Вона побачила його, повернулася до ліжка, а там, з її слів, теж її чоловік. Вона й знепритомніла. Коли прийшла до тями, у домі був її чоловік, який сказав, що він подає на розлучення, бо вона зрадниця. І що в нього є фото, які зробив приватний детектив, де можна побачити, що вона в ліжку з якимось чоловіком. А на всі її заперечення та переконання, що тож він і є, казав, що у нього є алібі на цей час, що у нього були зустрічі й багато хто може це підтвердити. А на жодному фото не видно лиця того, обіднього, чолов’яги.

Джон. Якось усе дивно. Якась містика.

Річард. Ніякої містики. А, до речі, ще одна обставина. У неї та її чоловіка був шлюбний контракт, за яким вони залишаються при своєму майні й нічого не ділять, якщо розлучуються за згодою, але якщо через зраду когось, то все майно ділять у пропорції вісімдесят на двадцять на користь ошуканого й зрадженого. Так-от, містер Олдмен з’ясував, що, на момент укладання шлюбного контракту,  він уже був майже банкрутом, але приховав це, а жінка була вельми замужньою, в неї була дуже велика спадщина від батька. І взагалі, усе це почало нагадувати якусь шахрайську схему. І мій партнер поринув глибше, почав копирсатися в його минулому й виявилось, що в цього чолов’яги є брат-близнюк і вони такі схожі, що, мабуть, їх рідна мама не могла розрізнити. Це з ним вони розробили такий план, як стати багатіями.

Джон. І чим усе скінчилось?

Річард. Їх обох звинуватили у шахрайстві й посадили, та ще й на пристойний термін. Уявляєте, містер Олдмен довів у суді, що їх дії могли привести до невиправних наслідків у психіці жінки. Тож там досить тяжка стаття вийшла.

Джордж. А що приватний детектив? Він теж був у змові?

Річард. Частково. Відібрали ліцензію.

Усі задумались. Джон подивився на годинник.

Джон. Хмм, вже п’ятнадцять хвилин по шостій.

Річард. А ми ще когось чекаємо?

Джон. (неуважно) Так, так. (він звірився з годинником на руці)

В цей час до кімнати зайшли жінки. Було видно, що Марта п’яна. Вони підійшли до фуршетного столу, де налили собі алкоголю.

Джон. Марта, а ти ж запросила Барбару?

Марта. (на підвищених тонах) Що ти до мене прискіпався! Всіх я запросила, але її на вісімнадцять тридцять.

Джон. Але чому не на вісімнадцять?

Марта. Бо хотіла, щоб усі вже були, бо у мене сюрприз.

Джон. Який сюрприз? Ти не твереза, які ще сюрпризи?

Марта. (розпаляючись) Отакі сюрпризи! Хочеш, зараз почну, бо в мене їх багато!!! На всіх вистачить!!!

Джон. Марто!

Марта виходить до журнального столу й стає на нього, у руці вона тримає недопитий бокал.

Марта. Слухайте всі. Перший сюрприз. Я і Стів – коханці. (починає сміятись і скидає одну туфлю)

Джон. Зі Стівом? (він повертається до Стіва й бачить, що він ховає очі) Стів. Це правда?

Стів. Частково. Ми були коханцями. Але півтори року вже ні.

Джон. Як? Ти ж мій найкращий друг. Ти ж сам був у такій ситуації.

Стів. Я, ми, ми напилися якось у барі. Ну ми там зустрілися випадково. І якось так вийшло. Та й було потім ще декілька разів. А, що я кажу, пробач, Джон.

Джон. Ладно Стів, але ти, Марто. Нащо? Що я тобі зробив?

Марта. Скоро побачиш. А в мене сюрприз номер два! (ми бачимо, як Мері Янг починає нервувати) Мері Янг — теж моя коханка!

Річард. Мері?

Марта. Так, твоя Мері — моя коханка.

Річард. Чому, Мері?

Мері. Річі, пробач, але ти так багато працюєш, мені біло самотньо, тож, коли до мене підкотила Марта, я вирішила, що з жінкою — то не зрада. Я…

Річард. Мері, та я ж у цьому, у…(він хапається за лоба, за серце)

Джон. Марто, а що тобі Річард зробив?

Марта. Я впевнена, що він знав про твої адюльтери. Тож я і його покараю, бо у мене є фото наших стосунків з Мері. І я їх надішлю до його клубу, членством у якому він так пишається! Ні, пишався, бо там, як я знаю, усі такі консервативні й не дозволять людині, у якій жінка має лесбійські стосунки, бути членом клубу.

Марта скидає другу туфлю, випиває залишки алкоголю, Річард робить крок до Мері й дає їй ляпас, а в цей час у двері хтось дзвонить, усі завмирають. Відчиняються двері.

Сюзі. Міс Барбара Діас.

До приміщення входить жінка, їй тридцять, вродлива, вдягнена в елегантний костюм сірого кольору (жакет, юбка, біла блуза), на ногах туфлі-лодочки темно-сірого кольору.

Марта. (кричить) Знайомтесь, коханка мого чоловіка, хвойда Барбара Діас! Оплески!(вона починає голосно співати якусь бравурну мелодію)

Барбара, Джон. (одночасно) Хто коханка?

Марта. Твоя помічниця, Барбара. Ти що, думав, що я не дізнаюсь? Аж ні, я допетрила, чому у тебе постійно Барбара це, Барбара то. І розумна, і талановита, і вродлива, як виявилось, і в ліжку, мабуть, офігезна! Чи не так, мій колись коханий чоловік? Пані та панове, ця дама є коханкою мого чоловіка вже десять років. Що, Джоне, подобаються дуже молоденькі дівчата?

Барбара нарешті розуміє, що кажуть про неї, вона хапається за серце та осідає на підлогу, Джон і Стів кидаються до неї.

Джон. (зло) Я тебе! Я тобі!

Марта. Що ти мені? Ти забув, хто мій батько? Так я тобі нагадаю – один із найвпливовіших сенаторів, тож як ти мене образиш при  розлученні, він тебе голим босим зробить. Ясно, серденько моє?

Джон. (розгублено) Так я ж теж сюрприз готував усім. Ось. Я навіть написав невеличку промову.

Він достає папірець із карман і трусить їм, до нього підходить Джордж, бере його й читає.

Джордж. Знайомтесь, це Барбара, моя помічниця й моя донька. Я дізнався про неї лише п’ятнадцять років тому. З її матір’ю в нас була лише одна ніч. П’ятнадцять років тому вона знайшла мене й розповіла про Барбару, через тиждень її не стало, рак. Я зразу розповів про неї моїй першій дружині, але вона не хотіла, щоб я зустрічався й допомагав Барбарі. Її аргумент був таким: у тебе не лишиться часу й любові на наших майбутніх дітей. Оскільки я не збирався кидати спілкування з дочкою, моя дружина пішла від мене. Згодом я познайомився з Мартою. Оскільки я люблю Марту, я не наважився їй сказати про Барбару, бо боявся, що й вона піде від мене. Але сьогодні я вирішив зізнатися їй і вам і розповісти правду про мою помічницю.

Усі завмерли, тиша стояла повна, аж, раптом, Марта почала п’яно глузувати.

Марта. Що ви всі як риби, стоїте й хапаєте повітря ротом?

Мері. Заткнись і злазь, ідіотко.

Марта сідає на журнальний столик, вона начебто починає дрімати. Стів і Джон сидять біля Барбари, їй стає гірше.

Джон. (кричить) Сюзі, терміново викликай швидку.

Стів. (підіймається, нервує) Ну, оскільки сьогодні день зізнань, то зізнаюсь і я. Ми з Барбарою збираємось одружитися. Чуєш, Марто? (та підхоплюється)

Марта. Що?

Стів. Кажу. Що вже півтора роки зустрічаюсь з Барбарою. Джон, ми збирались тобі сказати це сьогодні. Такий сюрприз.

Джон. Що ж ти накоїла, Марто? У Барбари від народження слабке серце. Їй не можна так хвилюватись. (він плаче)

Стів. І ще одне — Барбара вагітна.

Звук сирени швидкої, заходять санітари, беруть Барбару на ноші, виходять. Джон і Стів йдуть з ними. У кімнаті тиша, кожен думає про щось своє. Раптом, серед цієї тиші лунає хропіння Марти. 

 

19.50Медичний центр Сан-Дієго еМСі, приймальний покій.На стільці сидить Джон. Стіва не видно. Виходить лікар. Джон підривається до нього.

Джон. Ну що, як там у неї справи?

Лікар. Пробачте, ми нічого не могли вдіяти. Мені дуже шкода.

Джон не відповідає, розвертається й, не бачачи, іде на вихід. У дверях він стикається зі Стівом, але мовчки проходить повз нього. Стів усе розуміє. Він притуляється до стіни й плаче.

Джон підходить до телефонної будки, набирає номер.

Джон. Містера Салівана, будь ласка………..Це Джон. Джон Купер……….Ні, терміново……….Повторюю, це терміново, дуже терміново………Марк, це Джон Купер, добрий вечір………Мені терміново треба переробити заповіт………Я зараз заїду.

22.30 Зала дому Куперів. Джон повертається додому, заходить у залу. На дивані спить Марта. Джон підходить і дивиться на неї.

Джон. Нащо ти так, Марто. Я ж кохав тебе, а тепер… Її нема, і все через тебе. А я не можу більше мати дітей.

Хоча, я, мабуть, теж винний. Може, треба було з тобою серйозно побалакати. Але коли? Ти завжди, коли вип‘єш, агресивна, що тобі не скажи.

Джон стоїть так деякий час, потім раптово, рішуче розвертається і йде геть.

Кабінет Джона. Джон сидить у кріслі біля столу. На столі ввімкнена настільна лампа. На столі майже порожня пляшка віскі.  Джон п’є.

Джон. (розмовляє сам з собою) Думала, як батько сенатор, то я буду боятися тебе? Дзуськи, я більше нікого не боюсь. Ти думала, що, позбавивши мене всього: доньки, друзів, (довга пауза) онуків - ти переможеш? Ні. Ти програла. (він наливає собі ще, випиває, ставить склянку на стіл) Заповіт поміняв, листа тестю написав, залишилося ще одне.

Джон вимикає світло, сидить, потім відкриває шухляду.

Лунає постріл.

 

1983 рік, 25 червня. США, місто Сан-Дієго, дім Куперів.

11.00Зала у домі Куперів. У залі Марта, вона, як завжди, на підпитку. Вона зовсім не виглядає, як удова. Сюзі заводить у залу чоловіка. На Сюзі чорне вбрання. Чоловік одягнений у класичний костюм.

Сюзі. Містер Саліван. Адвокат.

Саліван. Добрий день. Я прийшов оголосити заповіт покійного містера Джона Купера. (за ним входять Стів та Річард) Він прохав, щоб ці два джентльмени були присутні при зачитуванні заповіту.

Містер Саліван сідає в крісло біля журнального столика, відкриває свій дипломат і витягає заповіт. Марта посміхається, Стів і Річард скрушно кивають головами.

Саліван. Сан-Дієго, 21 червня 1983 року. Я, містер Джон Д. Купер, який народився 21 червня 1933 року в місті Флагстаф, Аризона, та який проживає за адресою 2746, бульвар Мішен, Сан-Дієго, Каліфорнія, на випадок моєї смерті роблю таке розпорядження:

1.      Всі мої статки перевести в Фонд боротьби із серцево-судинними захворюваннями.

2.      Мій дім у Сан-Дієго та квартиру в Нью-Йорку за адресою 444, Центральний Парк Вест 5А заповідаю продати, а гроші перевести в Фонд боротьби із серцево-судинними захворюваннями.

3.      Усі мої активи, акції, фабрики передати під управління представників Фонду боротьби із серцево-судинними захворюваннями.

4.      Автомобілі Каділлак Купе де Вілль, Мерседес АМГ 500, Лінкольн Контіненталь Марк Шість, БМВ шістсот тридцять три передати Фонду боротьби із серцево-судинними захворюваннями.

Заповіт прочитано вголос особисто мною, Джоном Д. Купером, та власноруч мною підписано в присутності нотаріуса Марка Салівана.

Запала тиша.

Марта. Щось я не зрозуміла, що дістається мені?

Саліван. Нічого, місс Купер. Нічогісінько.

У Марти з обличчя сповзла посмішка, стакан з алкоголем випав із руки. Раптом вона вибухнула.

Марта. Ви, покидьки, вирішили мені помститися? Гей, ти, Салмон чи як тебе там, ану віддай мені цей заповіт.

Саліван підіймається й робить декілька кроків від цієї фурії.

Марта. Ану стій! Ах ти сучий виродку!

Марта кидається до Салівана, він ховається за спинами Стіва та Річарда. Не в змозі прорватися, Марта відступає і починає озиратися, вона бачить пляшку на каміні, хапає її і робить з неї розочку, кидається до нотаріуса, але робить тільки один крок, зупиняється, хапається за груди, хрипить і падає. Всі стоять заклякши. Вбігає Сюзі.

Сюзі. (ще не бачачи Марту) Що сталося, містере Уокере?

Стів. (розгублено) Марта померла.

Сюзі бачить Марту й, розуміючи, що в неї більше нема роботи, починає плакати.

Сюзі. (схлипуючи) Що..мені..робити?..умене..мамахвора..де гроші брати.

Стів. (пригортаючи Сюзі до себе) Ну-ну, тихіше, щось придумаємо.

Світло згасає, тільки один білий промінь падає натіло Марти, вона підводиться й починає йти на світло.

Чутно спів пташок, вона посміхається. Поруч з нею з’являється Джон, він іде з нею, але на його чолі гримаса болю та розчарування. Раптом світло стає червоним, на обличчі Марти з’являється страх, який переходить у жах, вона кричить, але нічого не чутно. А Джон, навпаки, починає радісно посміхатись.

ЗТМ