Після романів португальця Еси де Кейроша з його смішними апоплексичними ударами (висміяними Камілем Кастело Бранко) братися за ще одного португальця було якойся не з руки.

Береш а кинеш. Береш а кинеш.

А тут пішло.

Роман ЗГУБНА ЛЮБОВ – майстерний, цікавий, на матеріялі сімейного архіву, але про що він?

По суті, се португальська ПОХВАЛА ГЛУПОТІ.

Головний герой любе одну, її тато не дає їм шлюбу, розлучає.

Бог дає му другу – доньку ковалеву, же го любе безмеж, але він ї не торка.

Усі умирають.

Чи не дурня?

Симан: «У ті дні, коли Симана не бачили ув авдиторіях, го не бачили ніде у місті», «я ніколи не міняюся у лицю», «яка ріжниця, од чого умерти – од голоду чи од петлі?», «звинувачення мені висунуто, властиво – я сам собі його висунув», «шибениція – єдине свято для народу. Одведіть звідсіля бідосю, же плаче, вона – єдине створіння, для якого мої муки не є розвагою», «як видно, вона народилася під моєю нещасливою зорею», «Що за хоробрість – умерти, коли нема надії зберегти життя? шибениця – торжество, коли нею закінчується шлях, яким вела тебе честь», «могильної плити ніколи не здоймити», «пристрасть моя свята, бо вона поглинула усі инші пристрасти», «тепер він жадав життя, і не жадав більше любови», «любов задихалася у ньому, бо смерть неминуча, коли нема ніякого просвітку  в імлі, що заповнює душу»

Тато Симана. Корежидор: «він уже натягав панталони – утім, навиворіт», «зі студеним скрипучим смішком», «правосуддя приносить безчестя тому, кого карає», «старість коли не мудра –смішна (…) і достойна жалю»

Балтазар де Каутіньо, кузен Терези а нещасний суперник Симана: «виливши душу у пострілі з мушкета», «рочок у монастирі – чудова ригачка для серця»

Тереза: «у кожного чоловіка є серце, а у жінки молодість тільки одна», «то ви хочете призволяти волю мою?», «воля серця найважливіша у світі», «тремкітливо прочитала а перечитала листа», «слуги ідуть на смерть з вини боягузів, що ховаються у них за плечима», «смерть трудно дається», «що таке небо, милий Боже?», «мої зірки – бліді, як я», «тут я житимк альбо помру»

Тато Терези Тадеу де Албукерке: «в усякій жінці живуть одночасно ще троє. Ні одну з них збагнути неможливо. І думки кожної в усьому суперечать думках усіх инших», «на килими моїх предків ніколи не ступить нога якогойся нікчемаки».

Коваль Жоан де Круз, батько Маріяни: «показав на уласній нозі місце, же його розвередив кобилі віл», «дайте мені оцету а воску, розведеного ув оливковій оливі, і я вам воскрешу онг ту чортову душу. Же слухає, як трава росте», «хто врага не прибере, той од йОго і умре», «людей поважних запитаннями не обтяжуть », «у моїм домі один господар, і се -- я», «милувався донькою а конячинкою», «жінок на світі як сарани, вони як жаби у болоті – одна нирконе, а инші виринуть – цілих десять», «що уперед крочити, що успак – однаково си притомиш»

Маріяна: «Городські над снами сміються, але Господь зна, пощо сни посила», «бути би мені коханою Симаном як кохана ним ся Тереза», «плату я озму тільки з того, хто мене послав сюди», «краї там спекотніші за наші. Але і там є хліб і живуть люди», «серце Маріанни було жіночим серцем»

Домінґо Ботельо, тато Мануела: «древні філософи із люб’язности одступали своїх жінок своїм друзям, якщо тільки вони не тікали з ними теж із люб’язности»

У романі, як і ув усіх своїх новелах автор присутній – тут він розмислює про мистецтво слова, вільно себе почуває у світовій культурі і багато іронізує, при чім нетільки з инших – і із себе, грішно-сердешного теж: «героїня роману майже ніколи не буває посередньою жінчиною», «у романах детально пояснюються усі колізії, опріч одної – устидкого безгрошів’я», «у нас достобіса усе можних можливостей»,, «ані кому не у тяжу чиясь безодвітна любов», «любов. яку нам дарують, вивищує нас ув уласних очах», «мистецтво оповідача потребує зв’язности а послідовности», «засипати квітами кривавий слід», «правда подекуди  ворожа романові», «хай мудрий читач вирішує сам. Я пропоную його увазі події, а не теорії»

«зарости куманіки»

«затеплила лямпадку»

Цікава зустріч суперниць несамохіть – Терези а Маріанни: «були обі у сльозах».

Одне слово – усі умерли і ніхто ні з ким не спав. Так виглядає португальське глупство.

Якщо Сервантес опріч роману про Дон Кіхота написав низку слабеньких, шмаркатих нвель, то Бранко – Сервантес навпаки: його новелі моц сильні. Художньо вартісні, повні авторської іронії а  самоіронії.

КОМАНДОР. «з поголеною, як у хворого пса, головою»

 «тато у неї з характером. Він добре чинив з нею – прихильно зауважив найрозпусніший з присутніх».

Історія звичайна: підкидень – суворий тато коханої – Бразилія –повернення – старий священик – гепі-енд але гепі-енд не вимучений чи штучний. А природний, вистражданий життям героїв.

ЛАНДИМСЬКИЙ СЛІПАК.

Подвійний аґент і злочинець.

Іронія автора: «святий інстинкт чадолюбства притаманний тиграм. Трапляється він і у людей», «у такий вечір закохатися могла би навіть ломбардська капуста».

СПАДКОЄМИЦЯ МАЙОРАТУ РОМАРІС.

«Сам Ромул – розбійник – же заснував Рим»

«жагучі поцілунки»

МАРІЯ МОЙЗЕС.

«тупість сильніша смерти»

«на найліпше полотно осідає гімно»

«Коли колотили  дзвони у церкві Спасителя потрійним благовістом звіщаючи про хрещення Марії Мойзес, дзвони церкви святого Олекси у селищі Санто-Алейшо плакали за померлою», «одні народжуються. Инші помирають. Не тямлю, хто щасливіший»

«квіткоїд»

«твори добро але у силу своїх можливостей»

«змушені убивати кроликів, аби убити свій час»

«прощайте умерлим. Наш обов’язок – молитися за них, а не вимагати од них одвіту »

«лик її красою не поступається душі»

«битви, же звершуються у нас у душі – щонайтяжче болючі»

«голос дрижав од сліз»

Отже, Бранко – майстер іронії, був би доречним в українському – українному – перекладі.