Виктор — росіянин, вчитель історії у школі, чоловік Нины
Нина — росіянка, кондуктор тролейбуса, дружина Виктора
Істота — якесь божество, виглядає як людина
Дмитро — рятівник, чоловік Оксани
Оксана — дружина Дмитра
Степан — українець із канадської діаспори, чоловік Іванни
Іванна — дружина Миколая
Катерина — донька Дмитра і Оксани, 12 років
Леся — донька Дмитра і Оксани, 16 років
На сцені три локації.
Одна - бідна кухня, грубий дерев'яний стіл, на столі дві грановані склянки, дві дерев'яні табуретки, старий радянський холодильник. На холодильнику телевізор, на телевізорі фото молодого моряка. На стіні картина, повернена обличчям до стіни.
Друга – теж кухня, але нормальна. Стіл зі скатертиною або клейонкою, два стільці, нормальний холодильник, ноутбукна столі. На стіні репродукція картини «Козаки пишуть листа турецькому султану».
Третя локація - кухня з дорогим столом та стільцями, великий та красивий холодильник.
Світло на першу кухню. Чути диктора(голосом Лєвітана:
— Говорит Москва. HeutehabenunsereSpezialeinheiteninder Украина erneutmitderSuchenach Степан Бандера begonnen. Don Кадыров selbstverspricht, ihnzufangenundseineEierineinenSchraubstockzustecken. Undwirglaubenihm, wirwissen, dasserden сатаниста Бандеру und мирных жителей hindernwird, ihmzuhelfen приносить жертвы. EhreseidemneuenRussischenReich.
На сцену виходить Віктор, чоловік худий, блідий, із кругами навколо очей. На ньому старі латані спортивні штани, тапочки, вицвіла та драна футболка. Він повільно прямує до холодильника. Підходить, відчиняє його, дістає пляшку горілки, йде до столу.
Виктор. Нина, Нина!!! (Кричить у глибину сцени). Пить будешь?
Підходить, наливає собі склянку горілки.
Виктор. Небось в магазин пошла. Хах, думает, что там есть что.
З'являється Ніна з порожньою авоською. Вона теж худа, сукня їй явно велика, бліда і з колами довкола очей.
Виктор. О, Нина, доброе утро. Ну что, купила чёйнить в магазине?
Нина. А то ты не знаешь, что кроме водки там ничего нет.
Виктор. Тогда зачем ходила?
Нина. Новости послушать.
Виктор. Интересно, а чем тебе новости из телевизора не нравятся, а? (Він дивиться на неї із злобою, потім посміхається). Ладно, шутю. Водку будешь.
Нина.Витенька, сколько пить можно?
Виктор. А что, это теперь наш хлеб. Жидкий хлеб. Ладно, не хочешь, не надо. (Він підіймає склянку).
Нина. Оставь её!
Виктор. Ага, не даёшь мне выпить за нашу великую армию, за генералиссимуса и вождя всех россиян Путина? Хорошо, я сейчас в ФСБ позвоню, расскажу об этом, тебя быстро в тюрьму запрут. А там знаешь как? Людей не кормят, они друг дружку жрут. Сожрут тебя в первый же день.
Нина. Звони, я им тогда вот это покажу (Вона йде до картини та повертає її. На картині Путін з намальованими вусиками і чубчиком Гітлера).
Виктор. Всё, всё, мир, дружба, жвачка. Согласен, паритет. (Він раптом щось згадує). А ведь у меня две морковки есть, те, что мне тётя Клава на день рождения подарила. Я же спрятал их и забыл.
Він іде за лаштунки. Ніна втомлено сідає за стіл, намагається плакати, але в неї не виходить.
Виктор (виходить з двома морквами і банкою води). Вот, смотри, и вода пока есть. А водка, да с морковкой, да с водой — это уже полноценная еда.(Він підходить до стола, сідає, наливає другу склянку і простягає її з морквою Ніні).
Виктор. Ну, приступаем к приёму пищи.
Він випиває горілку, робить пару ковтків води і впивається зубами в нечищену морквину, Ніна теж випиває і починає їсти морквину. Робить два укуси, але схаменувшись, бере ніж і розрізає морквину навпіл.
Нина. Тут и на два дня хватит. Тебе тоже рекомендую растянуть.
Виктор. Ты ж моя хозяюшка (він ріже моркву теж).
Нина (захмелівши). Что дальше-то, Витенька. Работы нет. Еды нет. Голод уже распростёр над нашей Родиной свои крылья. Но говорить об этом нельзя, посадят. У нас же всё хорошо , у нас всё отлично. Поводов для беспокойства нет. Как нет, Витя, как нет? Да у нас сплошной повод для беспокойства. Это ж не мы виноваты, конечно, это всё другие страны, это они нас просто ненавидят. Суки!
Віктор підводиться, швидко йде до Ніни, обіймає її.
Виктор. Тише, тише, любимая. Ещё услышат, донесёт кто.
Нина (трохи тихіше). И что? Зачем нам жить. После того, как сыночка нашего два года назад убили на Украине, зачем нам жить? Я тебя спрашиваю, Витя? (Вона плаче).
Виктор(похмуро). Мы сами виноваты, мы не вышли на улицы, мы позволили ему (він вказує на картину), мы...
(Пошепки, після тяжкого вдиху). История циклична, но и карму никто не отменял, в который раз убеждаюсь. Мы допустили Голодомор в 30-х годах, а теперь Голодомор пришёл к нам. Так-то. А жить нам надо, чтобы увидеть суд над ним, над упырём этим. Пойдём полежим, так силы сбережём. Пойдём.
Він йде першим, вона затримується на кухні, піднімає голову і звертається до неба.
Нина.Господи, почему ты покинул нас? А?
Кілька секунд стоїть і вслухається, намагаючись почути відповідь на своє запитання, потім понуро йде геть.
ЗТМ
На сцені, висвітлюється людина/істота.
Істота (глумливо). Господи, почему ты покинул нас? Ха-ха. Да он просто сбежал. И он, и архангелы. Я теперь тут главный. И мне надо хвалы воздавать, а не Господу. Теперь это всё моё, Вселенная, светила, планеты, вы, людишки. И я буду делать то, что я хочу. Ха-ха-ха.
ЗТМ
Висвічується друга локація.
За столом сидять чоловік та жінка. Його звуть Дмитро, на ньому кофта, спортивні штани, шкарпетки, капці. Одна нога в гіпсі вище за коліно, поруч стоять милиці. Її звуть Оксана, на ній джинси, светр, шкарпетки, капці.
Жінка сидить, відвернувшись від чоловіка.
Дмитро. Все ж таки я вважаю, що ти повинна була поїхати з нашими доньками. Я б собі раду тут дав, друзі допомогли б мені.
Оксана (голосно). Ага, друзі допомогли? Вони ж поїхали всі. Григорчуки у Вінниці, Славко у Полтаві, навіть Мирослав, хоч він і одинак, поїхав до Івано-Франківська. Ну так хто допоможе? Отож.
Дмитро. Волонтери. Волонтери допомогли б мені. Ну а що, писав би запити. Вони б привозили.
Оксана. Діма, ну все, я не поїхала, змирись з цим. Я кохаю тебе, я не можу тебе зрадити. Дивись, ти ж навіть ходиш ледве-ледве.
Дмитро. Я...
Оксана (перебиваючи). Ти герой, Діма. Так, герой. Ти під обстрілами розбирав завали, ти не ховався. А те, що на тебе впала стіна, так ти не винен. Не винен. Заспокойся вже. Давай я тобі краще їсти дам.
Вона встає, йде до холодильника, відкриває, дістає каструлю, накладає вінегрет у тарілку, ставить на стіл перед ним.
Дмитро. Дякую. (Починає їсти).
Оксана (дивиться на картину). Слухай, а давай і ми напишемо листа Рашистському султану, га? Зараз візьму олівець i чистий лист. Десь у дівчат в кімнаті має бути.
Вона виходить, Дмитроїстьтабурмоче.
Дмитро. От вперта баба. Тут же ж небезпечно. Ні, кохаю і все. А дівчаткам нашим там як? У чужій родині. Бляха. Ще й ця довбана стіна.
Повертається Оксана з папером та олівцями.
Дмитро. Слухай, я от подумав, навіщо? Навіщо писати цьому Іроду? З одного боку, ми його ненавидимо, а з іншого нам не треба давати ненависті поглинути нас. Бо вона зжере нас, зжере нас із середини. Як вона зжерла його. Ми ж перестанемо бути людьми, ми будемо жити ненавистю і помстою, а що далі? Ненависть вбиває того, хто ненавидить. Ти розумієш, через ненависть і злобу неможливо побудувати нічого гарного, цього можна досягти тільки через любов і пробачення
Оксана. Полюбити його, ворога, після Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Харкова? Ти шо, мазохіст? Як можна полюбити чи пробачити цього нелюда?
Дмитро. Ні, це як раз і є той шлях, що приведе нас до перемоги. Так, і тільки так.
Він бере милиці та намагається підійти до Оксани.
Оксана. Та сиди вже, апостоле ти мій. Давай, краще, ще поговоримо, доки тиша стоїть. От ти кажеш пробачати, а відколи ти такий став? Я щось не пам‘ятаю, щоб ти таким був, наприклад,коли тебе кума на гроші кинула. Що ти зробив? Пробачив, полюбив її? Ні, ти заяву до поліції накатав і добився, щоб її посадили. Або той випадок...
Дмитро. Я пам‘ятаю все. Але війна перезавантажила мене. Я зрозумів християнські цінності. Як співалося в одній пісні: «Не бываетатеистов в окопах подогнём». (Чутно вибухи).
Оксана. Так, швидко до коридору в безпечне місце. Може трохи подрімати вийде.
Дмитро бере милиці та залишає кухню, Оксана прибирає тарілку з недоїденим вінегретом у холодильник. Збирається йти, але зупиняється, каже вгору.
Оксана. Боже, за що? За що ти з нами так?
Деякий час стоїть, нібито чекаючи відповіді, потім йде за чоловіком.
ЗТМ
Світло на істоту.
Істота. За шо, за шо? Да просто так. Бо можу. Хоча ні, бо не хочу вас зупиняти. Ви, людішкі, такі смішні, ніяк не зрозумієте, що все, покинув Боженька вас.І вже давно, ви що, історію не вивчаєте. Він пішов зразу, як вас зробив. Мабуть напудився, що таких нікчем зробив. Зовнішність - як у Бога, а от мізки, як у мавпи. Тьху, навіть мавпа мабуть краща. Ви ж бо без його піклування тільки й спроможні, що пакості якісь робити, знущатися одне з одного, вбивати. А я дивлюсь на все це, ніби на виставу у театрі абсурду. Він же дав вам розум, а ви все просрали. Суцільні нікчеми.
Подивіться на себе, ви ж постійно воюєте, вбиваєте одне одного, обманюєте. І так буде завжди. Можливо, він би навчив вас, як школярів, вести себе правильно, але його більше нема з вами. Я думаю, що він пішов через те, що ви вийшли не такими, як він хтів.
Хоча, чи вийшов я таким, як він задумав?
Та, байдуже.
ЗТМ
Світло на третю локацію.
За столом сидять дві дівчинки - 12 років (Катерина) та 16 років (Леся) Охайно одягнені, на кухні, крім них, добре одягнена жінка Іванна.
Іванна. Зараз, зараз, дівчатка, даю їсти.
Вона ставить тарілки з їжею перед дівчатками, потім гладить обох по голові.
Іванна. Їжте, мої любі. (Сумно). Отак, не мали ми з чоловіком діточок, тепер у нас аж двоє. Але ж не таким чином ми хотіли дітей. Не таким. (Вона плаче и цілує обох дівчату маківку, чутно, як відпирається замок). О, Степан прийшов, мабуть смаколики приніс. Смачнючі.
Входить чоловік, добре і зі смаком одягнений, з повним пакетом/багаторазовою сумкою, ставить його.
Степан. А ось і я. (Підходить до дружини, цілує). Як настрій?
Катя. Нормальний.
Леся (сумно). Так, нормальний, як для цих обставин.
Степан. Пробач, Лесю, я не бажав тебе засмутити.
Він відвертається, відходить до пакета, починає діставати смаколики. Видно, що він теж дуже засмучений.
Леся (підскакує, біжить до Степана, обнімає його). Пробачте мені, я не зі зла це сказала. Ви гарні, ми із сестрою вам дуже вдячні. Але розумієте...
Степан. Розумію, розумію.(Він обіймає Лесю, гладить по голові). Ви жили з батьками, у своїй оселі, про щось мріяли, будували плани. А потім раз, і все пропало. Обстріли, жахи війни. І від кого? Від братнього, як ми вважали, народу, але он воно як повернулося.
Леся. Вбивший дракона, сам стає драконом.
Іванна. Що?
Леся. Як що? Це китайці так у казці казали. А під цю ситуацію, під цю війну це як раз підходить. Дивіться: Радянський союз переміг у Другій світовій війні фашизм та нацизм, Росія назвала себе правонаступником СРСР, тобто країною, яка перемогла фашизм. А тепер ця країна сама стала фашистською державою. Дракон помер, нехай живе дракон.
Степан (Іванці). Йой, Іванка, ти диви, які у нас дівчата розумні. Але у мене до тебе, Лесю, питання. А чи є спосіб не стати драконом?
Леся. Є. Треба людей виховувати. Треба виховувати розвиненихвсебічно, культурних та думаючих людей. І тоді, я так думаю, того можна уникнути. Розумієте, дядьку Степан, росіяни, маючи такий великий культурний книжковий багаж, не читали його, а читали низькопробну Донцову. Вони не вивчали культуру своєї країни, а дивилися тупі серіали та пропагандистські програми. Ось і маємо, що маємо.
Іванна. Все, не будемо про сумне, пішли, краще, пограємо у якусь настільну гру.(Усійдуть, крім Степана).
Степан (вгору). Боже, нащо ти таке робиш. Що таке коїться, гинуть люди, діти. Стільки горя навкруги. Що ми зробили не так?
Іванна(здалеку, десь із кімнати). Степане, ти йдеш грати?
Степан. Йду вже, йду. А від тебе, Боже, чекаю відповіді! (Степанйде геть).
ЗТМ
Світло на Істоту.
Істота. І ви туди? За що,чекаю відповіді… Не буде відповіді, бо відповідати нікому. Я ж кажу, не навчив він вас правильно жити. От тепер і мучитеся. Бо вчителя нема. Ха-ха-ха! (Завмирає).
(Перелякано). Хто тут? Я питаю, хто тут є? Хто сказав, ти і вчи?
(Прислухаєтьсядо себе). Це ти, совість? Ти що, і в мене є? Ти вважаєш, що я повинен вчити? Та ні, дурня. В мене її не може бути. (Знову прислухається, потом біжить геть, кричачи). Ні, ні, не хочу, не буду! Відчепииииись!
Світло на першу сцену. Віктор і Ніна сидять на кухні, доїдають другу частину моркви. Поївши, Віктор відкидається на стіну.
Виктор. Интересно, сколько мы ещё протянем, Нин?
Нина. Недолго. Скоро всё для нас закончиться.
Виктор. Я тут подумал вот о чём. Я, как историк, преподававший в школе, ради зарплаты пошёл на сделку с совестью.
Нина. Да что ты. Какая сделка с совестью у простого учителя?
Виктор. Да, Нина, я же преподавал детям согласно книжкам школьной программы. Но ведя я знал, что там враньё, много вранья. И всё равно преподавал. Они росли, запоминая, что все земли СССР — это земли России. Понимаешь? Я им втюхивал эту чушь. Я и такие как я и есть те, кто позволил случиться войне.
Нина. Не наговаривай на себя, Витюша.
Виктор. Я не наговариваю. (Розпаляється). Мы, преподаватели, ничем не лучше всяких, этик, как их, пропагандистов. Скабеевых с Соловьёвыми всяких.
Нина. Ты преувеличиваешь.
Виктор (вже спокійно). Нет, это мои ученики были в армии, которая вторглась к соседям. Мои и моих коллег. Это мы работали с неокрепшими мозгами. И нам нести этот крест вины вместе со всеми сопричастными. А самое страшное, что это я, получается, виновен в гибели нашего сына. (Він вкладає лице на руку і починає плакати).
Нина (встає, іде то телевізора, бере фото, повертається і сідає. Дивиться на фото). А помнишь, как ты называл его Морячок Папай за то, что он шпинат любил?
Виктор (підіймає обличчя). Помню. Как, всё-таки, несправедлива судьба, срочник на крейсере, кок, ни разу ни в кого не стрельнул.
Нина. Война, Витя, это такая тварь, которая забирает самых любимых, самых близких, самое ценное, и ничего не даёт взамен. Абсолютное зло.
Віктор вмикає телевізор. Голос Путіна: «Наша экономика показывает отрицательный рост, несмотря на заявление политиков из недружественных стран. И мы решительно заявляем всему миру — мы не сдадимся, мы не сдадим наши ценности в угоду агрессивному Западу. Мы не прогнёмся и не обменяем наши убеждения на предлагаемую подачку в виде продовольствия. Коллективный Запад во главе с Соединёнными…».
Виктор (різко підскакує, наскільки це можливо для голодної людини, і вриває штепсель з розетки. Кричить). Не война, Нина, не война, а вот это, это — абсолютное зло!!!
ЗТМ. Світло на Істоту.
Істота. Ха-ха-ха, абсолютне зло. Абсолютне зло – це ви! Ви всі - чисте абсолютне зло, ви вбиваєте один одного, зраджуєте, ґвалтуєте, жрете, засираєте планету. Злі мерзенні тарганчики. (Істота замислюється).А може ні? Вони, навіть, інколи смішні та милі. (Істота з острахом дивиться, начебто зазирає до себе всередину). Ні, ні, це знову совість говорить. Треба якось її позбавитися. Але як? І чи можливо це? (Істота замислюється).
Світло на другий стіл. За столом сидить і їсть Дмитро. Оксана ходить по кухні, ми бачимо, що вона трохи знервована.
Оксана. Діма, я тут от що подумала.
Дмитро (з підозрою). Що?
Оксана. Ти пам’ятаєш Віку, подругу мою? (Дмитро морщить лоба, намагаючись зрозуміти, хто це). Ну, режисерка, ми ще ходили на виставу, тобі не сподобалось тоді. (У Дмитра якісь проблиски розуміння). Ну, там де голі всі були у першому акті.
Дмитро. О, пам’ятаю, так. Не режисер, а збоченка якась.
Оксана. Ти не правий, вона просто дуже прогресивна. Це сучасний театр, зараз тренди такі.
Дмитро. Ага, тренди голими бігати по сцені? Сьогодні по сцені, завтра всі по вулицях почнуть так ходити.
Оксана. Діма, заспокойся, я не про театр зараз. Вона пропонує долучитися до волонтерської діяльності. Вони продукти розвозять по селах деокупованих, з виставами на передову їздять.
Дмитро. Ні! Ти що, дурна? Там стріляють. Ти що, хочеш доньок без матері лишити?
Оксана. Не хочу, але і сидіти без діла не хочу. Тобі вже краще, ти вже ходиш по-троху, і я б могла приносити тепер користь ще десь. Ти розумієш — там старі люди, вони без їжі, без ліків сидять. А на передову я їздити не буду, не хвилюйся, я ж не акторка.
Дмитро. Все одно, ні. Там небезпечно, ти що, не хочеш Леську та Катьку побачити? Тобі вже все одно? Я, наприклад, хочу вижити, щоб і далі з ними бути. Потім. Після війни. А ти?
Оксана. Хочу, любий, звичайно хочу, але я хочу бути корисною не тільки тобі, а й людям.
Дмитро (бере смартфон, щось там вбиває, потім тицяє їй у лице). Дивись! Дивись! Попали під обстріл, напоролися на ДРГ, підірвалися на міні! Ти це хочеш?! Це?!
Оксана (дуже спокійно). Так, я знаю, що це ризик, все знаю. Але я все вже для себе вирішила.Не сама праця зробила з мавпи людину, а вміння працювати в команді, вміння бути однією командою, допомагати один одному.
Дмитро (знову тицяє їй смартфон). Але ж…
Оксана. Я кохаю тебе, люблю наших донечок, але я хочу трохи більшого зараз — спілкування, почуття єдності, я хочу допомагати, хочу бачити вираз радості на обличчях людей, зараз цього так не вистачає.
Дмитро, осунувшись, поклав телефон на стіл і продовжив їсти. Запала тиша.
Оксана. Я хотіла…
Дмитро (прикладаючи пальця до рота). Тсс. Пробач, нерви. Роби, як знаєш. Це твоє рішення. Я був неправий, що накричав на тебе. Ще раз, пробач.
Оксана підіймається, підходить до Дмитра, обіймає його, цілує у щоку. Вони завмирають. ЗТМ
Світло на істоту. Вона стоїть спиною і дивиться на те місце. Де були Дмитро і Оксана.
Істота (повертається і починає думати вголос). А вони починають мені подобатися. Не всі, аж ніяк не всі, але серед них є гідні. Отакої, а совість змінює мене, або моє ставлення до них, (пауза) до всіх, до всього Всесвіту. Я добрішаю? (Раптом істота починає кричати). Ні, я не хочу! Я хочу бути таким, як раніше! (Істота починає ридати, між схлипами розмірковує). Болить, у грудях нібито вулкан клекоче, що відбувається? Я вмираю? Але ж я безсмертний. А може це я придумав, що я безсмертний. Я заплутався. (Істота кричить кудись вгору). Боже! Повернись! Допоможи мені!
Істота, продовжуючи плакати, біжить геть.
ЗТМ
Світло на третю кухню. Там за столом сидять Леся та Катя, молодша щось малює, старша читає книжку. Поодаль стоять Степан та Іванна.
Іванна. Степане, не знаю, що робити. Вони не хочуть їхати на щорічну зустріч з нашими друзями та рідними до Саскачевану.
Степан. Ну…
Іванна. Ні, я розумію, що їм зараз тяжко, але ж краще спілкуватися з кимось, ровесниками хоча б. Я так вважаю.
Степан. Добре. Зараз піду побалакаю.
Степан йде до дівчат, сідає за стіл, дивиться, що вони роблять. Леся і Катя не звертають на нього уваги.
Степан. Що малюєш, Катерино?
Катя. Щастя.
Степан. Щастя? А яке ж воно?
Катя. Велике, з голубим небом і сім’єю.
Степан. Круто. Продемонструєш, як намалюєш?
Катя (продовжуючи зосереджено малювати). Ага.
Степан. А ти, Лесю, що читаєш?
Леся мовчки показує книгу.
Степан. Ого, та це ж «Бурлачка», книга мого діда, яка йому перейшла у спадщину. В нього було важке дитинство. Бажаєте, розкажу його історію?
Катя і Леся відкладають свої діла і кивають.
Степан. Мій дід, Микитюк Василь Порфирійович, народився під Полтавою у 1930 році в сім’ї вчителя літератури Порфирія Миколайовича і партійної активістки Клавдії Іванівни. Важкі часи, голодомор тридцять третього, він пережив тільки завдяки матері, яка мала привілеї.
Леся. А чому мала привілеї?
Степан. Бо була не пересічним робітником, а керівником. Потім тридцять сьомий, репресії. Клавдії Іванівни, щоб врятувати життя сину і собі, прийшлось написати донос на чоловіка. Дід розповідав, що це сам прадід запропонував. Таким чином він їх врятував від репресій. А потім війна. Клавдію Іванівну розстріляли німці, за те, що була комуністкою, а діда взяли до себе сусіди, але не на довго. Його забрали німці до Німеччини працювати.
Леся. А як так, йому ж було всього одинадцять?
Степан. Так, одинадцять, але він розказував, що виглядав набагато старше, десь на чотирнадцять-п’ятнадцять і був сильним та витривалим. У Німеччині йому пощастило, як він сам казав: «період темний закінчився, в майбутнє світле я ввійшов». Дійсно, йому після цього почало щастити. Німецький фермер був порядною і доброю людиною, він побачив у ньому жагу до знань і почав менше завантажувати роботою, а надав можливості вивчати мову. Коли німці програли, він залишився у Західній Німеччині. Пішов вчитися, а потім з’явилася можливість емігрувати у Канаду. Він і скористався цим, закінчив тут університет, став психологом.
Катя. Психологом? Чому саме їм?
Степан. Йому завжди цікаво чому люди поводяться так чи інакше під впливом обставин чи під впливом внутрішніх страждань. До речі, він був відомим психологом, вченим, написав багато книг, викладав в університеті.
Леся (бере до рук книгу). А що з книгою? Ми ж з неї почали розмову.
Степан(обережно бере книгу у руки). Це єдине, що дід узяв з собою до Німеччини. Це була пам’ять про його батька, якому ця книга дісталася від його діда. А ще, дід Василь казав, що багато разів перечитував цю книгу і вона йому допомагала, особливо у важкі часи. Вона, розповідав він, казала йому, що треба завжди шукати когось, хто буде поруч, щоб підтримувати один одного.
Леся. А що сталося з фермером німцем?
Степан. Дід Василь знайшов його через багато років, дізнався, що у того німця, от не пам’ятаю, як його звали, дружина померла, проблеми із здоров’ям і що він знаходиться у хоспісі, тож він поїхав і потурбувався про нього. Перевів його у пристойний будинок для людей похилого віку і сплачував його перебування там до смерті німця. Віддячив за доброту.
Катя. І в чому мораль? Ви ж не просто так це розповіли, чи я не права?
Степан. Мораль, мабуть така — треба бути добрими один до одного, треба спілкуватися і підтримувати один одного.
Леся. Угу, Катю, збирайся, їдемо із дядьком Степаном та тіткою Іванною до Саскачевану. Хай це буду наша перша канадська пригода.
Вони всі втрьох підіймаються і йдуть на вихід з кухні.
ЗТМ
Світло на Істоту.
Істота сидить і трохи сумує.
Істота. Яка гарна історія, хоч і трохи сумна, але гарна. (Роздумуючи). Спілкуватися… Мабуть гарно спілкуватися з кимось. А з ким мені спілкуватися? Я вас питаю, з ким мені спілкуватися? З цими дурнуватими істотами, що населяють, як вони його називають, Всесвіт? А я, теж виявляється, сирота. Один-однісінький на світі, ні з ким словом перемовитися. (Задумується. Підскакує). Совість! Буду з нею спілкуватися. Гей, де ти є? (Прислуховується). Хм, мовчить. (Вона починає стукати себе у груди і кричати). Гей! Ти де?!Що, і ти мене покинула?! Відповідай! Відповідай, будь ласка! (Істота сідає, вона дуже сумна). І вона мене покинула. А я тільки но її прийняв. (Істота піднімається і повільно йде геть. Аж раптом зупиняється. Прислуховується). Ні, вона на місці, вона просто спала. Привіт, я так радий, що ти в мене є. Давай побалакаємо. (Істота радісно йде геть).
ЗТМ
Світло на першу сцену. Виходить Віктор, йде дуже повільно та важко. ТБ повторює, як мантру: «Денег нет, но вы держитесь».
Виктор. Нина! Опять пошла в магазин. Зачем? Там даже водки уже нет. (Він підходитьдо портрета, повертаєіпочинаєз ним розмовляти). Ну что, доволен? У тебя небось есть, что есть и пить в твоём бункере.Удивительное дело, как тебе удаётся держаться у власти до сих пор, при таком отчаянномположении народа? Мне, как историку, это непонятно. Так и в колдунов верить начнёшь. Да. В гебистских колдунов.
Він розвертає портрет і б'є їм об стіну, портрет падає, він штовхає його і безсило сідає на стілець. Входить Ніна, мовчки підходить до столу, сідає.
Нина. Всё. Это конец. Нет ничего. Знаешь, и людей почти нет. Даже силовиков нет. Мёртвый город.
Виктор (піднімає очі). Прости меня, если что-то было не так. Я люблю тебя.
Нина (плаче). И ты, Витенька, прости. Кто знал, что оно так будет.
Віктор підіймається, повільно підходитьдо неї, обнімає.
Виктор. Пойдём ещё полежим.
Вони йдуть геть.
Телевизор. Всё хорошо. Вместе мы можем перебороть все трудности. Мы сможем построить процветающее и экономически сильное государство, невзирая на санкции западных русофобов.
Світло та звук повільно та синхронно згасають, різкий спалах.
ЗТМ
Світло на істоту на краю сцени біля лаштунків.
Істота.Почекайте, перестаньте дертися до мене. Я маю зрозуміти, що відбувається. Дві людини, вони ломляться до мене, кажуть, що їх сюди направили. Питаю — хто направив? Не знають.
ЗТМ
Світло на другу локацію. На сцені Дмитрота Оксана.
Дмитро. Останні два дні стали менше гупати. Цієї ночі навіть виспався.
Оксана. Ну так пишуть, що ми перемагаємо. І переговори йдуть успішно.
Дмитро. Може й дівчаток наших скоро побачимо.
Оксана. Так, півтора місяці вже, як їх відправили.
Дмитро. Ось переможемо, відбудуємо місто, заживімо щасливо.
Оксана. Тихі ночі - вже щастя. Діти поруч - величезне щастя.
Дмитро. Як мало треба для щастя.
Звук ракети, вибух, обидва падають.
ЗТМ
Світло на бічні куліси, з однієї куліси виходять Віктор та Ніна, з іншої Дмитро та Оксана. Сідають на краю сцени, Істота стоїть десь позаду.
Виктор. Вы кто? Откуда?
Дмитро.Що? Ви москалі? Ми не будем розмовляти з вами.
Виктор (сумно посміхаючись). Мы мёртвые москали. Думаю, что тут наши языковые принципы бессмысленны.
Істоти (нахиляючись до Віктора та Ніни). Умные слова, но смею сказать, что эти украинцы погибли от русской ракеты.
Виктор. В смысле. Они из двадцать второго года?
Істота. Да.
Виктор. А мы из двадцать четвертого.
Дмитро. Серйозно? А від чого померли.
Нина. От голода. (Починає плакати). Нечего есть было уже в том году. Мы, мы... (ридає).
Виктор. Просто легли однажды, заснули и не проснулись.
Оксана.Простите. Але й нас зрозумійте. У нас там дві доньки залишилися.
Вона починає ридати, до неї рухається Ніна, обіймає, плачуть разом. Дмитро відводить очі, оглядається.
Дмитро (Істоті). А Ви хто? Боже наш? Чи янгол його?
Істота. Ні. Нема його, пішов. Давно пішов, ще як перших людей зробив. І янголи пішли.
Дмитро. Так а Ви тоді хто? Ваша функція?
Істота. Не знаю, хто я. Він мене тут залишив, одного.
Виктор. (Здивовано та захоплено) Сын Божий? Иисус?
Істота. Ні. Не Ісус, він не був сином. Придумав він це, але ідеї у нього були зачьотні. І я не си-и-и-н? (Прислухається).Я? Я твій син, Боже? (Пауза). І це мій світ? Ти для мене його створив? (Пауза). А що мені тепер робити? (Пауза). Вчити їх? Але ж я міг раніше, стільки жертв? Чому ти не...(Пауза). Я не був би готовий? Требо було підрости. Ясно. (Пауза, рішуче). Пробач, батьку, але не можу більше з тобою ляси точити, мені, виявляється, так багато треба зробити. (Він стає на коліна, звертається до обох пар).Пробачте, мені дуже прикро. (Істота плаче, потім підіймається). Пробачте, але і мені, і вам пора.
Виктор. И куда нам? В рай?
Істота. Нет, на консервацию. Я потом создам вам Рай. Как научусь. (Они уходят).
ЗТМ
Світло на третю локацію, за столом сидять дівчатка, Степане, Іванно, п'ють чай.
Катя. ... і ось вона сідає за стіл, а перед нею із паперів вилітає ця іграшка, попригунчик. Інна Мар‘янiвна як закричить, підскакуючи: «Господи Ісусе! А бодай би мене негри покусали». І за серце тримається. А нам смішно.
Дзвонить дверний дзвоник, Іванна йдевідкрити двері, входить Істота.
Іванна. Добрий день. А Ви до кого?
Істота. Добрий день. Я приніс звістку. Погану.
Іванна. Батьки дівчат? Не може бути.
Істота. На жаль, може. Мені дуже прикро, але...
Іванна. Я придумаю, як пом‘якше їм сказати.
Істота. Ні. Це повинен зробити я. Так потрібно, розумієте, так потрібно.
Іванна. Тоді проходьте на кухню.
Істота та Іванна заходять до кухні, дівчата та Степан напружено дивляться на них. Істота стає на коліна.
Катя. Мама і тато? Щось сталося?
Істота. Так.
Леся. Вони загинули?
Істота (з болем і покаянням). Пробачте мені. Це я винен. Це через те, що я довго був дитиною. Я, я...
Він починає ридати, бурмоче про те, що винуватий. Степан та Іванна завмирають, дівчатка встають, підходять до Істоти, гладять по голові, потім беруть за руки, Істота встає, вони йдуть на авансцену, світло тільки на них.
Леся. Ти не винен.
Істота. Ти так гадаєш?
Леся. Звичайно. Подивись на мене. Я ще дитина, чи можу я вплинути на події у глобальному сенсі. Ні. От і ти не міг. Не кори себе.
Істота. Я зроблю все, щоб майбутнє у всіх істот було щасливе. І перше, що я зроблю, це янголів. Справжніх янголів, а не придуманих. І вашими янголами будуть ваші батьки. Я класно придумав.
Катя. Так ти Бог?
Істота. Тепер — так.
Катя (витягає блокнот та ручку). Візьми, будь ласка. Це, щоб ти записував усі ідеї і нічого не забував.
Істота. Дякую. А тепер я повинен іти. До побачення.
Істота йде на місці, дівчата відходять до столу, світло падає тільки на Істоту. Він бере ручку і пише.
Істота. По-перше: зупинити всі війни. Вилікувати всі хвороби. (Чутно молитву, поверх неї ще одна). По-друге: треба написати підручник для людей. Один замість усіх їх «божествєнних» книжок. Правильний і мудрий. (Чутно ще три молитви). По-третє: треба створити янголів для кожного. Хай допомагають вчити. (Чутно ще три молитви, молитви різними мовами, потім ще й ще, в тому числі і неіснуючими, типу інопланетних. Істота прислухається, усміхається).
Істота. Тепер я вас чую! Чую! Я йду до всіх вас!
ЗТМ. Грає пісняВоанергес «Народився Божий син».
Світло на дві протилежні куліси, з одного боку виходить Дмитро, з іншого Віктор, у руках папірці з фото та написами.
Дмитро. О, привіт. Я дивлюсь, тебе теж янголом призначили(він показує на папіру руці Віктор).
Виктор. Да, понимае... (Віктор завмирає, про щось думає, ворушить губами). Розумієш... Слухай, я тепер можу будь-яку мову розуміти й спілкуватися на будь-якій. Understand? Яйферстайн? Ант туфхамн? (Починає радісно танцювати навколо Дмитра). Розумієш, це завжди було моєю мрією! Знати всі мови світу, навіть мертві! Щоб читати все в оригіналі! (Віктор зупиняється). А тепер відповідаю на твоє питання. Так, я янгол і буду опікати хлопчика з Анголи. (Він показуєпапірець Дмитру). І це не просто так, там теж голод. Але я допоможу йому, обов’язково допоможу.
Дмитро. Радий за тебе.
Виктор. А у тебе хто?
Дмитро(з любов’ю). Донька, Олеся наша. Дивись, яка файна. (Показує свою карточку). А у Оксани друга донька, Катерина, так що ми знову будемо разом. (Він, нібито, перестаєпомічати Віктора, світло тільки на Дмитра, він виходить уперед). Ми будемо однією сім‘єю, як раніше. Ми будемо приходити до них у сновидіннях, спілкуватися. І ми зробимо все, щоб люди стали щасливими.
Тут йде канон фрази «І ми зробимо все, щоб люди стали щасливими», за Дмитром вступає Оксана, що виходить з лаштунків, наступний вступає Віктор, потім Ніна, потім Істота. Вони завмирають. ЗТМ, ляскання крил.
ЗАВІСА
