СИНІЙ ВІТЕР З РОДОЩІ

Повість у новелях

Матері

МІНА

У нижній шибці передпічного вікна розплилося замурзане обличчя Кольки Настиного.

--Ходи сюди швидше! – гукає мені.

Лишивши полуднувати, вилітаю пріч.

--Чого?

--Біжімо, хлопці міну принесли.

--Куди?

--У Мотрину копанку укинули.

--З великих хто є?

--Нє. Одні наші.

Ми припустили вулицею. Ох здорово!

Міна – і одні наші.

Мало не щодня за селом бухкає, аж хати здригаються і деренчать шибки у вікнах. То велткі хлопці рвуть у пісковні ґранати. Ай, як кортіло нам, малюкам, подивитися на теє бухкання чи і самим бухканути. Проте нас гонять у шию од пісковні, а де беруть ґранати великі хлопці. Ми не знали. Нам полишалися патрони, але то геть не цікаво. Патронів тих гори лежать коло кузні; ми розряджаємо їх пачками, палимо порох і кидаєме цілими у вогонь. Тільки що ж теє лопотіння проти вибухів ґранат. Немов тітки соняшникове насіння лузають. Якби нам хоч одненьку да ґранату…

І ось – міна.

Біля Мотриної копанки спраужня ярманка. Поставали науколішки кругом міни, роздиуляємеся. До чого гарнюня. Чорна, тупоноса, да ще і з крильцями. А от що із нею робити – ніхто не зна. Брали у руки, смикали за крильця, а міна хоч би що.

Вирішили оббити крильця а подивитися, що там усередині. Налаштували дві цеглини, поклали міну місивом і хутко узилися за діло. Один стукне цеглиною, одбіжить. Не вибухнула. Другий підходить. Якщо міна звалиться з цеглин, Паращина Христя тут як тут: налаштовує – бере міну обома руками, старанно укладає усмак. І так били, били, били…

І лише після удару Михася Вапчиного міна перехнябилася. Михась бухнувся науколішки і закрутив над головою крильцями, гукаючи:

--Готова, готова…

І таланить е тому Михасеві. Розбив міну, тепер хваста…

Живіт міни звисає з цеглини, а з нього сиплеться жовтуватий порошок. Брали той порошок на палець, хтойся навіть лизнув.

--Тол.

--Витрусиме да запалиме.

Зайняті толом, не угледіли, як пристрибав на милицях дядько Тимко. Побачив міну да ну кричати на нас:

--Ах ви ж зірвиголовиах ви ж нехристи. Що ж ви ото витворяєте?

За секунду нас мовби вітром здуло.

--Я вам руки поодриваю. Ото я вас… -- сварився услід дядько Тимко.

Сидячи у бур’янах, ми з жалем дивилися, як дядько затиснувши під пахвою наш скарб, поскакав геть.

Увечері мати узяла мене за комір, обернула до себе, і моучки подивилася мені у вічі. Од того потужного погляду мені стало не по собі.

--Убити ж могло, непуть же ти отака.

--Таж міна не розірвалася. – мовлю.

Доля змилосердилася над нами – ми полишилися у живих.    

ЧИТАНКА

Забіг до хати щось укинути до рота, а у нас якайся чужа тітка.  

--Добрий день вам – вітаюся і з цікавістю поблискую на неї: не так часто приходять чужі тітки. Хто вона? Чого прийшла?

--Отсе і є він, мій неслух – каже мати до тітки.

Та сміється.

--Ні, чому ж, він гарний хлопчик – навіть вітатися уміє.

Дивна тітка. Вітатися треба – меж людьми жиємо.

--Не крутися. Іди сядь, -- наказує мати. – Оксана петрівна прийшла записувати тебе до школи.

--Так, -- мовить тітка. – післязавтра уранці прийдеш до школи. Знаєш, де вона?

--Знаю. Коло маґазину, -- кажу.

 --Так. будеш кожного дня приходити і я навчу тебе читати гарні казки. Казки любиш, ге?

-- Мені баба Катря завжди розказує. Про одинадцять вовків, же напали на одного ведмедя. Про крочку Рябу…

--І ще у школі научишся писати.

--Листи? – цікавлюся.

--І листи теж. Що собі захочеш.

От добре. Научуся листи писати. Сього навіть мама не уміє.