То який же той дотик осені у трактуванні Віри Свистун? М’який і лагідний чи жорсткий і безжальний? А треба просто розгорнути книжку і поринути в цей поетичний світ, який у Віри Свистун має своє, особливе забарвлення.
День
весняний, за мною не йди.
Я в злотавій спинилася осені. («Яблуневі сади»)
Цей срібний дощ закоханий у осінь.
Я – полонянка у його красі. («Осіння рапсодія»)
Її поезію легко вирізнити з-поміж віршів інших поетів: своя особлива манера висловлюватися – лаконічність, обривистість і часом недомовленість фраз та несподіваність висновків, молодече завзяття, почуття, що ллються через край, поривання юної душі і водночас мудрість досвідченої людини, вміння аналізувати і досліджувати, правильно і виважено ставити питання, а потім шукати відповідь і нарешті знайти, відкрити!
Характерним в цьому плані є вірш «Час». Авторка намагається якось означити і дослідити поняття часу:
Час швидкоплинний, дивний, час стрімкий.
Омріяний, майбутній, гомінкий.
Засмучений…
Постає питання:
Хто володіє і дарує хто?
І заганяє хто мене в куток?
І треба знайти вихід з цього глухого кутка, відшукати у Часі не лише безжального бігуна, з котрим даремно змагатися, але й виокремити те, що трохи зігріє душу. Заключний акорд у вірші дає відповідь на питання:
Наввипередки з ним? – Програю враз…
І лиш МИНУЛИЙ нам належить Час.
І таким відкриттям пані Віри чи можна не захоплюватися? Тож ми володарі величезного скарбу, володарі Часу, який колись, або вчора, або хвилину тому тривав у нашому житті, розфарбовуючи його від сірих, сумних, а часом чорних кольорів – до яскравих, радісних! І цього минулого часу в нас ніхто відібрати не може.
Перший розділ книжки має назву «Спроба сонета». Авторка виявила скромність, назвавши його саме так. Однак всі твори цього розділу – повноцінні і виразні сонети, де на плаху форми не покладено зміст! Бо в цих 14-рядкових віршах, окрім яскравого емоційного забарвлення, є і глибокі, цікаві думки, і філософське осмислення буття, й розкриття власних маленьких і великих таємниць.
Вірш «Прийшла зима» – це не опис характерного зимового пейзажу, не нарікання на скутість від холоду, а радість і водночас боязнь настання ще одного нового дня, де існують «слова різкі – неначе бите скло», коли «підмерзлим вітром серце замело», тому:
І боязко ступити за поріг…
Дива й страхи так схожі на дитячі.
І тривожно, бо попереду боротьба:
Життя мого жагуча заметіль…
Хто переможе? День новий чи біль?
І за цим заключним рядком вгадується особиста боротьба за повноцінне, активне, радісне буття без скніння, позиція життєлюбної людини, якій доводиться часом стискати від болю зуби і йти вперед, назустріч майбуттю. А в тому майбутті «сонце вже пропалює замети» наперекір лютуванню зими («Мороз ущипливий…»). І добрий вітер перемін, котрому лірична героїня не зраджує, бо це сенс її буття, приносить очікуване:
Розтане сніг. Спливе. Без вороття.
У вірші «Коктейлю три ковтки» початок уже налаштовує на небуденне сприйняття всього, що відбувається:
Кисневого коктейлю три ковтки,
Соснових фітонцидів повну жменю –
Зронила вмить зажурені роки,
Тягар і біль, і клопіт повсякдення.
І саме тоді приходять думки про вічне. Дарма, що мрії і надії бувають зрубані, як ліс, і відчуваєш безпорадність. Та відкривається нова істина, яка є основою філософії буття:
Від безпорадності і Місяць ледь не згас!
Ми є лиш те, що буде після нас…
І цей висновок вражає. Цінність людини визначається виключно тим, що вона лишить після себе нащадкам. (Згадалися слова геніальної Лесі Українки: «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає»).
У вірші «Мереживо думок» авторка ніби зізнається, що її «палкі і суперечливі» думки спочатку:
Іще не листя, а лише бруньки.
Це вже потім вони ростуть, визрівають, набирають сили і нарешті:
Душі на вірність присягнувши в тиші,
Штовхаючись, вкладаються у вірші.
«Грози передчуття» – вірш, у якому постає перед зором весняне різнобарв’я, яскрава картина воскресіння життя, коли душа оживає:
Травневої грози передчуття,
Стрімкий потік бажань здіймає галас…
Неначе вперше – знову закохалась,
Здавалося, в завмерле вже життя.
І вже не лишається у світі «ні сліду холоду й нудьги». А в зелених заростях знайдеться прихисток для кожного:
Гіллясті шатра – затишний притулок…
І кожна бджілка свій шукає вулик.
В поезіях Віри Свистун завжди є оптимізм – чи краплина, чи навіть ціле озеро. Хоч так небагато у житті для нього підстав. Але якісь зовнішні ознаки і явища природи діють на внутрішній світ ліричної героїні таким чином, що через чагарі і терни душа виривається на світлий шлях віри, надії і любові. І ця незнищенна риса та налаштування на позитив є противагою і великою перевагою перед плаксивістю окремих поетів, у творах яких лише нарікання і безнадія. В поезії пані Віри є чим зігрітися. Хоча й поряд зі сподіваннями живуть сумніви і ледь уловиме відчуття тривоги:
Все буде інакше! Не зразу, не вмить.
То що ж в сподіванні так душу ятрить?
(«Зимовий зорепад»)
Поет завжди почувається трохи самотнім. Навіть тоді, коли він у колі рідних чи друзів. Завжди віднайдеться глибоко на дні душі те, чим він не готовий з повною відвертістю ділитися з кимось, бо воно таке особистісне, інтимне. Лише окремі зовнішні штрихи зі сказаного свідчать про те, що щось лишилося прихованим, недомовленим. Треба мати талант, щоб говорити, але не менш талановито часом треба змовчати про щось. А кожен, хто читає, сприймає мовлене і невимовлене через призму власних чуттів, інтерпретує по-своєму.
У вірші «Я навчилася жити одна» ми бачимо не лише самотню жінку, а ще й поетесу, для котрої самотність вже не така страшна попри «клопіт і рани», бо:
Я навчилась радіти одна.
Є живильне натхнення у слові.
Отож, Слово тримає поета, не залишає у прірві самотності. Але все ж десь, у глибині душі, ворушиться сумнів:
Я навчилась. Навіщо? Одна –
Відчуваю життя не сповна…
Дійсно, повноту життя по-справжньому відчуваєш лише тоді, коли є поряд той, хто слухає і чує, чиї уважні очі – навпроти, тепло чиєї душі зігріває, чия присутність і чиє схвалення дає відчуття, що тебе цінують, що ти комусь потрібен. Адже ще Вольтер казав: «Ні на що не годиться той, хто годиться лише для себе».
У наступному, другому, розділі «Намальоване любов’ю» – присвяти художникам та їхнім витворам. Тут присутні рефлексії та відчуття від знайомства з картинами відомих митців, заглиблення в художні образи, своє бачення і трактування. Поезії цього циклу досить самодостатні і можуть бути сприйняті окремо, без прив’язки до конкретних творів художника. Хоча у поєднанні з картинами вони стають їхнім продовженням, відкривають нові грані художнього твору, допомагають глибше осягнути задум художника-творця. Тому уважне прочитання віршів цього розділу дає нам ключ до кращого розуміння творчості Івана Марчука, Цезарія Ганушкевича, Любові Міненко, Віталія Мовчана, Анатолія Горового. З’являється навіть думка про об’єднання цих двох видів мистецтва – поезії та малярства, – де вони доповнюють одне одного і, очевидно, краще сприймаються в такому вигляді – за аналогією, коли в поєднанні слова і мелодія народжують пісню.
А створення митцями шедеврів пані Віра ототожнює з віднайденням відомої Святині:
Засвітиться обрій і згине печаль,
І істину явить духовну.
То пензлі митця відшукали Ґрааль –
Натхненням й наснагою повну. («Образ Канева»)
Кольори з полотен переливаються у поезію, в барвистість слів і поетичних образів:
А на планеті білій трави нема… («Біла планета)
Квітнуть маки, маки квітнуть,
І з очей знімають втому… («Квітнуть маки»)
Повновидих чорнобривців дивина.
Сонце щедро посміхнулось з полотна! («Чорнобривці»)
Хлібним колосом зігріті,
Зацвіли в злотавім житі,
Поза стежкою, повздовжки –
Неба цяточки, волошки. («Волошки»)
Третій розділ збірки «Назустріч подиву весни» найпитоміший. В ньому – широкий спектр поезій на різні теми, багатоголосся життя, злети і падіння, стремління до повноти існування, пошуки любові та радості:
Дарує осінь спалахи надії,
Жива душа про раювання мріє. («Філософія кохання»)
Та у житті так швидко все змінюється і така мала відстань від радості до журби:
Здається, що не буде вже кінця
Мерехкотінню чорно-білих смуг. («Чорно-біле»)
Але з часом вдається вийти на новий виток осягання суті речей, коли розумієш:
Це лиш здається, що нема кінця
Мерехкотінню чорно-білих смуг.
А безсоння, коли «сполоханим думкам немає меж», проявляє реальність, у якій утворилась порожнеча:
Нема за ким викохувать зажуру,
Нема до кого простягнуть долоні… (Вірш «Безсоння»)
І все ж головним мотивом поезії Віри Свистун звучить гімн життю, спротив старінню і переходу до тупого неактивного доживання. Вірш-пісня «Час сіяти жито» закликає не зупинятися ніколи, продовжувати робити свою справу, незважаючи на перешкоди, важкі часи, роки і нездужання:
У час тяжкий матуся нас ростила.
Всміхатись вчила в колі безнадій.
І ми неспішно розправляли крила
Під мамин приспів: «Помирай, а жито сій…»
Час сіяти жито
І днині радіти.
Хай наші нащадки збирають врожай.
Оце, певно, і є головна мотивація для дії – те, що треба залишити засіяне поле для нащадків. Їм збирати врожай, а потім у свою чергу засівати поля, працювати на майбутні покоління. Лише так створюється неперервність поколінь і добрих дій в ім’я продовження роду людського.
Вірш «Павучиха» налаштовує на боротьбу за життя, де ми, хоч і «пересічні, та не безликі», маємо продовжувати біг, коли «земля з-під ніг», навіть у досить незвичному ракурсі – по стелі, як павуки. Та кожний рік додає досвіду і сивин:
Тримаюся, не піддаюся силі
Тяжіння й зла.
Та падають щорічно заметілі
На край чола.
Але закінчення життєствердне:
Хапаюсь павучихою за стелю –
Продовжу біг.
У вірші «Іксдесять літ» всупереч рокам авторка завзято стверджує:
Я з тих, хто повертається. Я з тих!
У час, події, до людей – покличте!
Запал ще тліє, голос не затих,
Забути хочу про біду і відчай.
Признання, що багато вже літ героїні, та недаремних, – у заключному рядку:
Сліди життя у дітях, їх не стерти.
У вірші «Посіяне» поетеса зауважує:
Нам зарано до раю.
Бо:
Під дощами квітують лани і стежки.
………………………………………..
Ще здригається серце у спогадах щемних…
Своєрідним апофеозом темі життєлюбності є вірш «Співай зі мною, скрипалю!»
Співай зі мною, скрипалю,
В життя закохана, люблю!
……………………………
Моя закоханість в життя
Хай не минає! Хай не минає.
Поетеса закохана в життя, залюблена у свою країну, у село свого дитинства. Це відображено у віршах «Ностальгія», «Майну у дитинство».
Я минулому кричу: вернись!
Там щаслива я була колись!..
……………………………..
Пам’ятаю все і всіх люблю,
Як і долю нелегку свою. («Ностальгія»)
Я дякую, вклонюсь до ніг
За плескіт хвиль, за сталь доріг,
Що ниттю в’ються біля моря.
Вклонюся людям, тим, що творять. («Майну у дитинство»)
В любові до Києва, міста, яке нині є рідним домом, Віра Свистун освідчується у вірші «Мій Київ». Ритміка цього вірша стала цікава реперу, і у його виконанні текст зазвучав по-новому:
Що для мене Київ?
Київ – це Дніпро
І високий берег
В золоті церков.
Запал і натхнення,
Прихисток і шлях,
Благо повсякдення,
Сонце у руках.
Авторка з трепетом і захватом говорить про найбільш відомі улюблені місця столиці. У вірші є новотвори, як: «Андріїв спад» (узвіз), і метафори: «у бузкових мріях ботанічний сад», «відкриті очі паркових озер».
У книжці є присвяти відомим постатям, що так чи інакше пов’язані з певними місцями у столиці. Вірш «Назарівська 21», – про Лесю Українку, яка саме за цією адресою проживала після важкої операції, – поєднання неабиякої сили духу Лесі і тілесної кволості:
Тілесні муки. Ще й душа горить…
Єдині ліки – влучне, гостре слово.
Таке, що здатне упіймати мить,
Щоб не згубилась в часі випадково.
Хвилюючий вірш про відому співачку, іменем якої названа вулиця в Києві, – «Пам’яті Зої Гайдай»:
Я слова підбираю старанно.
Їй вклоняючись, падаю ниць…
Над столицею ллється сопрано
Голосами її учениць.
Ще однієї важливої теми торкається перо поетеси. В сучасному світі важко вберегти душу від надбань і посягань цивілізації. У вірші «Телефономанія» авторка чинить опір тотальному завоюванню життєвого простору новинками техніки, коли численні мобільні апарати глушать глибинні думки і почуття. Ситуація в маршрутці – яскраве тому підтвердження. Хто потрапляє під вплив цієї какофонії, глохне і сліпне, пропускає зупинку:
…зупинка мимо? Люд – як на пожар!
А водіння в умовах великого міста – небезпечна робота, і потрібно бути дуже зосередженим:
А наш водій – сапер на міннім полі.
У заключній строфі тиша перемагає, але майбутнє може бути неочікуваним:
Прогрес технічний – честь тобі й хвала!
Життя спокійне не ховай за грати.
Я вам в дарунок тишу принесла,
Допоки вчаться нею торгувати.
Тема війни проникає у світ поезії Віри Свистун дисонансом, викривленою реальністю:
Закривавлене місто
За фасадами стін.
Наче сила нечиста –
Свист осколкових мін.
Тричі прокляте слово,
Ненависне – війна…
Помолюсь, щоб трималась,
Щоб не впала стіна!.. («Міський мотив»)
Мирне життя людей, птахів, звірів – усієї природи – порушене. Але якось мусять жити в цих жахливих умовах лелеки – символ нашої землі та продовження роду:
Умостився птах
На розбитий дах –
Гуркоту не чує.
…………………
Стогне часоплин –
В небі небезпека.
…………………
Хай летять лелеки –
Десь на півдні спека
Палить небосхил. («Хай летять лелеки»)
У книжці є присвяти воїнам, що віддали своє життя за нашу свободу.
На початку збірки – присвята Олександру Борисенку, що загинув у Луганській області 1 вересня 2014 року. Сашко, котрому лише 21, загинув, а:
Дідусь хрещений, наче сивий січень,
Не міг пробачити собі такої втрати.
Але пам’ять про Олександра житиме, бо:
Ім’я героя – на небеснім тлі.
«Ода захисникам Бахмуту» – це хвала українським воїнам, захисникам міста, що надзусиллями його намагаються втримати попри потужний наступ ворога:
Про тих, хто в окопах
Боронить Європу,
Ми мусимо знати –
Їм ніколи спати…
Вірш має пісенний ритм, з повторами, у яких звучить віра в нашу стійкість:
Ворог суне, ворог суне –
Хай їм трясця!
Не взяли іще Бахмут
І не вдасться!
Дуже щемливий неримований вірш, присвячений Ігорю Мисяку, нашому молодому поету, прозаїку, воїну, що загинув у квітні 2023 року на Донеччині:
Сонце згасає ТОДІ, коли ідуть у вічність люди,
котрі випромінювали його осяйне світло.
Ряд віршів Віри Свистун присвячені ролі поезії та поета. Окрім поезій «Голос поета» та «Слово поета», сюди можна віднести і вірш «Шукати зміст», який стосується всіх, хто пише:
Там, де його нема – шукати зміст,
Що принести червивий гриб додому.
……………………………………….
Як правдою не називай брехню,
Спливе у час неслушний на поверхню…
На меркантильно-шкурну метушню
Дивитися не боляче – нестерпно!
У цих віршах розкривається ставлення самої авторки до творчості та постави митця. Лише активна позиція, лише смілива заява про себе у світі, де важко бути почутим, – таким має бути справжній поет:
Ти не поет, коли нема амбіцій.
………………………………..
Ти не поет, якщо тебе не чути,
Неначе кляп застряг назавше в роті.
………………………………..
Ти не поет, якщо скигливі вірші
Нотують лише темряву і втому. («Голос поета»)
А далі – заклик:
Щоб біль в тобі не проростав,
Не очорни звання поета. («Слово поета»)
Тож Віра Свистун ретельно працює, щоб не очорнити звання поета. Поезія її розмаїта. За формою є вірші як з довгими, так і з короткими рядками. Використано чимало художніх засобів, багата ритміка завдяки різним віршованим розмірам та різноманітним способам римування, метафоричність і образність, алегоричність та гіперболізація.
А як фонетично цікаво звучать рядки, де використана алітерація:
Із далеких, вдивовиж казкових снів –
Тихий гомін, тихий шепіт, тихий спів. («Чорнобривці»)
Або:
Дощ дві доби, дощ дві доби, дощ дві доби,
Злились в коханні в сірім небі голуби. («Дощ дві доби»)
І далі в тексті враження від надоїдливого дощу ще підсилюється повторами-рефренами.
Цей прийом пані Віра використовує досить часто. Бо є речі, на котрі хочеться наголосити, вкарбувати в пам’ять:
Оберіг, оберіг, оберіг –
Серце матері, радісний сміх.
Оберіг, оберіг, оберіг –
Це до щастя безмежність доріг. («Оберіг»)
Повтори (рефрени) часто присутні в пісенних текстах. А оскільки творам Віри Свистун притаманна особлива пісенна ритміка, на її вірші створено багато пісень. Тексти вже передбачають додавання до них мелодій, бо звучать самі мелодійно:
Театр – арена.
Тут Мельпомена
І Терпсіхора. Тут карнавал!
Пильнують дійство,
Спішу в дитинство,
У королівство Кривих дзеркал. («Театральний сезон»)
Ритмічно звучать коротенькі рядки поезії «Як то було?» Вони б’ють навідліг, але різкість ця компенсується милозвучністю та романтичним змістом:
Срібне роса,
Ріже коса
Спогади-трави.
Серце – навпіл…
Сядем за стіл
Випити кави.
Оптимістичне закінчення ніби заспокоює:
Вимрієш шлях,
Смуток в очах
Вітер розвіє.
Мелодійними є низка інших поезій, зокрема «Квітнуть маки», «Волошки», «Яблуневі сади», «Співай зі мною, скрипалю», «Червневе», «Айстри».
Контрастність кольорів у віршах підкреслюють контрасти нашого буття.
Червоне небо в білосніжну ніч –
Червоне, ягідно-червоне. («Червоне небо»)
А далі – питання, на які немає відповіді:
Де ті кордони
У правді-кривді,
В моїй уяві,
В твоїм сновидді?
Динамічно і бентежно звучать рядки, що повторюються:
Під передзвони –
Руки до рук,
І Місяць сонний,
І серця стук.
Червоне небо –
Пересторога?
Скажи що-небудь,
Життя недовге.
Червоне небо – вогонь вирує.
Скажи що-небудь – я ще почую. («Червоне небо»)
У віршах зустрічаємо влучні і незвичні порівняння:
Слова різкі – неначе бите скло («Прийшла зима»)
Айстри, мов розлите кимсь вино («Айстри»)
А ось ще цілий ряд перлів і родзинок від Віри Свистун:
А сонце вже пропалює замети («Мороз ущипливий»)
Шибки заклякли («До ранку декілька годин»)
Мороз, втомившись, скаженів од люті («До ранку декілька годин»)
Замружив очі сонця виднокруг («Коктейлю три ковтки»)
Тріпоче в небі золоте волосся – зимовий зорепад! («Зимовий зорепад»)
За берег вчепився зашерхлий ставок («Чекання»)
Звиваються гадюччям світлотіні («Тінь осоння»)
У плетиві думок, як в павутинні («Тінь осоння»)
А пагони гіркої самоти –
Як сталактити виплаканих сліз («Портрет художника»)
Лиш моря стрімкі береги
Туман підняли над собою («Майну у дитинство»)
Долоні соснові пухнастими віями кивають тобі («Майну у дитинство»)
Павук гамаки розкидає комахам оспалим («Удавана тиша»)
Ріже коса спогади-трави («Як то було»)
По небу котиться зірок кортеж («Безсоння»)
Настояна на думах тиша («Передноворічне»)
Меркантильно-шкурна метушня («Шукати зміст»)
У віршах Віри Свистун зустрічаються рідко вживані слова і словосполучення, новотвори, незвичні епітети. Від цього мова поезії стає багатшою, створюються нові несподівані образи:
Легкодухий ранок, громовиця, безвік, повздовжки, ковзелиця, прослідки собачі, куняє доріжка, пошептом, упинаються, попліч, ніжноспів, часоплин, окіл, позір, оспалий, мерехкотіння, швидкоплин, підсліпувата пам’ять, скигливі вірші, місяць-сонях, сивогривий січень, примерзлі спогади, сновиддя, докіль, Андріїв спад.
В розділі «Замість післямови» – присвяти друзям та вітання від друзів: теплі, щирі слова, що йдуть від серця. Тож любов до близьких людей і друзів, до міста, в якому живе, до кожної щонайменшої живої істоти чи явища природи є визначальною рисою, основою світогляду поетеси Віри Свистун. Вона залюблена в життя і має повне право розраховувати на взаємність.
І тому віриться, що дотик осені для неї – не холодний, не колючий, а трепетно-лагідний. Та й кожна пора року їй до вподоби, бо в усьому вона вміє відшукати щось добре, зворушливе і світле та перенести це у поетичні рядки.
Голова правління ВТС Літфорум Тетяна Шпичук
