От дивіть, на цій чебешній світлинці я ще страшенно юний. Зовсім безвусе щеня! Тінейджер, самозакоханий до нестями. Саме тінейджер, бо мені тут навіть ще нема й вісімнадцяти. Фемінізований прерафаелітський красунчик, що спозирає з виразом абсолютної аристократичної зверхності, пихато, немов сам Рамзес Другий, задерши писка над нікчемним, нескінченним бидлом, що комашиться тлумним юрмовищем між його базальтових ножищ, стікаючись на прощу до Абу-Сімбелу.
Рустикальний Лель з-під берізки – з дівочим личком, обрамленим випещеним довжелезним волосінням, зовсім по-снобськи наслідуваним у пізніх бітлів чи зірок гліттер-року.
Джон Леннон ще живий. І Ленін також, хай і забальзамованою мумією горілиць у мавзолеї.
1977 рік. СРСР, Україна, Київ. Доба брежнєвського застою. «Епоха застолья», як жартували потім.
Ми живемо на жовтому човні,
жовтому човні - підводному човні…
Чом би, Чомбе, й ні?
Та «Бітлз» й не снилася на їхній ляльковій субмарині та ступінь ізоляції і герметичності «самого справедливого, самого гуманного общества в мире». Їм було значно легше, значно - з того боку залізної завіси - розвернутися спиною і показати нашому тоталітарному едему джинсовий зад, стертий до білих плішин всілякими гараздами та надійно прикритий ракетами середньої дальності «Першинг-2». Чи може одночасно і «Другинг-1». Вack in the USSR, так би мовити. А от нам, зсередини, ой, як ні! Не було легше ані на мить.
Натомість кожний божий ранок прокидатись «знову в СРСР», сраному Сересері, де «день байбака» знову пожене тебе по замкненому, безпросвітному колу, не як зледащілого лежня, ожирілого за довгу зиму, а як скажену вивірку у чортовому колесі.
Роздивляючись себе тодішнього, риторично міркую над банальним феноменом, як тендітний весняний барвінок може, немов у готичній баладі чи у скандинавській сазі, обернутися за одну ніч на старого кремезного кнура. Та аж ніяк не навспак! Якщо та ніч довжиною майже в ціле життя.
Травень місяць. Саме психічне буяння весни. Аскольдова Могила.
Але на фотці то не вельми видко. Так, біліє тросі кавалок колони, чи не тосканського ордеру, у самісінькому кутку. І шмат ажурного чавунного паркану з ритмічними кружальцями. Витвір, певно, ще допотопного ковальства. Та його добряче затуляє дядько Саша. Вірніше, третина дядька Саші – кусень плеча, обрубок чуприни навскіс і смужка лиця з половинкою ока. Ще знизу вилискує носаком пів лакованого мешта. Та й потому. Та все їдно, тего всего мені достатньо, щоби впізнати його.
Та нема вже дядька Саші на світі цим…
Ох, давно нема!
До речі, дядько Саша, чоловік мамциної молодшої сестри Тамари, був серед усіх наших родичів єдиним партійцем. І то лиш тому, що був багатолітнім завгаром, начальником автопарку таксівок, статус котрого вимагав обов’язкового членства у КПРС. Ще й до того, дядько Саша був неймовірно схожий на Марка Бернеса та водночас на… Путіна! Просто двійник з тих декількох, яких за твердженням фанатів теорії змов, Путяра має в постійному вжитку. Вірніше, то Пуйло схожий на дядька Сашу, тому що він значно молодший. Правда, що дядько був не такий голомозистий. Ще й до того людиною був хорошою та доброю. І зі мною любив побалакати, бо був серед усієї рідні чи не найосвіченіший. Шкода, що його твар на фотці затуляє моя дженджуриста постава, а то б ви неодмінно впевнились у правдивості моїх візуальних асоціацій.
Ця світлина виглядає ніби знимок весільної пари. Бо мене під лікоть тримає справжня принцеса-наречена, розчучверена з нагоди пристойного пізньосовітського весілля – у неосяжному, як яхтове вітрило, білосніжному кремпленовому строї, з пришпиленим до кіс білосніжним віночком, отороченим прозорим газом білосніжної фати.
Щоб усе-усе, як у «прілічних» людей!
Вилискування показової совкової заможності у відповідності зі сталими суспільними канонами соціалізму, на той раз вже добре розвинутому у талії і сідницях. Обов’язкова данина міщанській мамоні з її прихованим ностальжі за втраченим буржуазним парадизом. Рафінований тодішній гламур.
Вона притримує правицею важелезний оберемок пухнатих троянд, які на світлині видаються майже чорними. Такий собі запас протитанкових гранат для майбутнього звитяжного прориву у здобутті родинного щастя та матеріального достатку. А зверху той букет осідлав мусіпусінький ведмедик, кумедний вилупок, добряче придушений бантиком на шиї. Певно, щоби не накоїв біди у майбутньому сімейному вулику.
Але даруйте, далебі то не моя наречена, бо насправді то одружуюсь не я, а мій брат! Мій єдиний рідний старший брат. А мені ще зарано для такої халепи.
Та справа зовсім не в тім.
Бо все, що мене зараз цікавить, зосереджено у мене під зведеним судомою борлаком, напружено випнутим на буслячій шиї, критично витягнутій від чекання. То чекання пострілу майже впритул. Довге, як вічність, чекання, коли нарешті має клацнути той клятий затвор фотоапарату.
Та ще тої миті, здається, чекати тра чи не цілісіньку кальпу! А може й дві.
Теж напружено очікуючи, з-за вигину моєї шиї, притлумленої важкою, бароково закругленою стріхою пишного волосся, визирають моя незабутня бабця Степанида, вкуратненько запиняна у світлу святкову хустку, вмережану весняним буйним квітом. Татова матуня, завбачливо привезена ним з нагоди весілля онука з далекого села, захованого десь там, на заході, у кишені вигину замріяної Сниводи - серед безмежної краси українського Поділля. Там, де ще з дитинства «завше літо».
Їх, тобто бабцю, теж видно тільки тросі. Більшої частини твару бракує. А те, що лишилося, щільно запнуте на скроні святковою хусткою. Уважне око, глибоко запале у тінь під зжужмленою бровою, напружено вдивляється понад моїм плечем - чи все діється гаразд?
Так, бабуню, все-все гаразд! У доброго ґазди самісінькі гаразди.
О, дивіть-но - я тутай вельми розфренчений дженджик! Ваша гордість і слава по всіх усюдах сільських.
- Ти повинен у шерсті ходити! А не в цих подертих, злинялих штанях, як лайдак ледачий. З тебе люди ж бо сміються! – якось зауважила вона мені ще в селі під час літніх вакацій.
Бабця мали на увазі джинси. «Чжипси», як казали на селі, або «джимси». Улюблену нашу одіж у першому поколінні вжитку на радянських теренах.
А от тітка Ганя, моя люба стрийна, була значно поблажливіша. У що б я не вбрався, вона сприймала абсолютно філософськи, незмінно керуючись патетичним гаслом, яке проголошувала з незмінною іронічною усмішкою:
- Який город, такий й шпацір!
Зрозуміло, що наголос у слові «город» вимовлявся на першому складі, бо малося на увазі таки місто, а не щедро угноєна присадибна ділянка. А «шпацір» означало б у сучасному розумінні стометрівку, яка є у будь-якому задрипаному райцентрі, де місцева молодь та старший загал демонструє себе один одному, здійснюючи вечірнє ритуальне дефіле, тобто «шпацірує».
Стрийна Ганя мала повне право і на зверхність, і на іронічну поблажливість, бо таки відбула з верхом у роки війни в якості гастарбайтера і Німеччину, і Францію, де, як вона казала, «файно побачила світи».