Те, що поети у своїх творах часто звертаються до болючих питань минувшини – не дивина, а традиція. Особливо тоді, коли йдеться про епічні тексти. Згадаю хоча б історичні романи у віршах чи поеми Леоніда Горлача, Бориса Чіпа, які побачили світ ще й у тоталітарні часи. А після проголошення незалежності України цей літературний відтинок заграв новими барвами. А позаяк прикладів тут є чимало, то назву лише Валерія Герасимчука, Наталю Дзюбенко-Мейс, Михайла Каменюка… Трикрап’я, мабуть, можна було б доповнити творами Ольги Бабій, Андрія Гудими, Валерія Гужви…
Та не продовжуватиму цей список, а поведу мову тільки про Любов Сердунич із Хмельниччини, яка нещодавно прийшла до читача з новою збіркою: історичним трипоем’ям «До Врат Острозьких». Це видання, про яке варто, напевно, говорити не тільки з точки зору тематичності, а й оцінювати написане із «дзвіниці» виражальності.
І почну з висловлення думки про перше питання. Тим паче, що тут поціновувачів красного письменства очікує чимало сюрпризів. Наприклад, поема «Городище над Іквою» розповідає історію села Теліжинці. Того, що на Старосинявщині Хмельницької области, бо в краї маємо ще одні Теліжинці, є й на Київщині... Якщо виходити з того, що вона тут народилася, то творчий інтерес до теми зрозумілий. Поетка впевнено крокує шляхом, який уже проторували Наталя Баклай, Любов Геньба, Михайло Пасічник, котрі оприлюднили свою ліроепіку про рідні поселення. (Втім, свою поему Любов Сердунич написала ще в кінці ХХ століття, а 2000 року поема «Городище над Іквою» вийшла окремим виданням із однойменною назвою). Якщо до цього переліку додати ще кілька прізвищ, то це стане лише ще одним підтвердженням думки, висловленої вище). Водномить варто, очевидно, сказати, що на тему твору потрібно подивитися з іншого боку. Ще не багато маємо поетичних текстів, котрі торкалися б часів Болохівської Руси.
Йдемо далі. Перед нами постає поема «До Врат Острозьких». Минувшина княжого міста над Вілією більше висвітлена у творах Петра Кралюка, Анатолія Стожука… Але Любові Сердунич вдалося знайти свій тембр.
Особняком на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». Не заперечуватиму, що твір по-своєму розповідає про голодомор 1930-их років. Не проходитиму повз те, що на цю тему написано чимало поетичних і прозових творів. Пригадую, в одному із журналів на початку 1990-их років натрапив на повість Анатолія Дімарова «Самосуд», яка позитивно вплинула на моє світосприймання, торкаючись теми голодомору. А в цьому випадку поема примагнічує до себе паліндромністю звучання. Згодімося, що в історії вітчизняної літератури такі великі твори є у Станіслава Бондаренка. Окремі паліндроми можна стрінути у Володимира Вознюка, Івана Лучука, Анатолія Мойсієнка. «Раків літеральних» не цуралися й Іван Іов, Микола Мірошниченко, Петро Сорока, Михайло Стрельбицький…
Далі торкнемося окремих питань виражальності. Тут у першу чергу наголосимо на присутності літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети, порівняння… Хіба не варто вважати взірцями метафоричності мислення вислови на взір: «осінній сум хапа за плечі», «стоока вічність дивиться у вічі», «народ до ран»..?
А з епітетами маємо неодновимірність. Наприклад, є словотвори, до яких уже звикло наше сприймання: «стяги малинові», «старий папір», «наше коріння». Якщо у «самостійному плаванні» вони не вражають, то у контекстових означеннях вони цілком доречні. Ще більше про доцільність епітетів мислиться, коли перед зором постають епітети з авторською барвою: «неба стрічечка», «золотоординська неволя», «соло колоса»…
Ще більше про літературні тропи думається, коли перед зором постають порівняння, не однорідні за своєю суттю. Ніхто, гадаю, не заперечуватиме, що їх простість важлива для слововираження. Це, зокрема, характерно для простих порівнянь, у яких використано сполучники на зразок: «лежиш, як у долонях», «зростали їхні подвиги, мов діти», «піднести з забуття, як маків цвіт». А поряд із цими висловами існують ще й такі, що не мають сполучників: «вони – землі моєї берегиня», «де власний розум – батько, а не вітчим», «щодень – іскринки й вічности вогонь».
Поряд із простими порівняннями побутують і складні: «тож поселився – наче тут вродивсь», «життя – немов абзацами», «неволя духу – це життя руїна»… « Прикайданюють» до себе й порівняльності, в яких авторка поєднує іменники з іменниками: «вої-земляки», «ручаї-потічки», «охоронець-гетьман»…
Цікаве питання й про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі й небесні світила… Для підтвердження цієї думки процитую декілька висловлювань із поем авторки: «розкопане вкриває чебрецем», «рідіють лози і всихають вільхи», «збирається над полем вороння», «але, як вихор, налетіли коні», «і заки рання сходила зоря»…
Здається, що саме про слововираження промовляють і кольорові екстраполяції: «як постарівся, посивів ти, Буже», «в догоду все шолому золотому», «за небо це, за землі ці зелені», «рятуючи над нею небо синє», «то тут, то там – мочар, лілеї білі»…
По-своєму приворожує й наявність слововиявів. І в першу чергу таке враження складається тому, що лексика, котру використовує авторка, пофарбована неологічністю, рідковживаністю, говірковістю. Це спадає на лумку, коли надибую «трипоем’я», «сердуньо», «топ», «прителіжитися», «Віди»… Особливого чару додає посилання на історичні джерела.
До речі, це відчувається й тоді, коли читацька увага до минувшини пронизує і крилатослів’я, народжене поеткою: «не утаїш душі за муром веж», «бо мислити – це жити, не коптіти», «лиш той навік живий, хто мислить ще»…
Окремішньою на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». І насамперед тому, що історичну тему висловлено через паліндромність. Саме з її допомогою створено чимало цікавих образів: «біди діб», «вічем мечів», «народ до ран»… Та не тільки цей твір (принаймні так мені здається) говорить про тяжіння поетки Любови Сердунич до незвичайного формовираження». Наприклад, у книзі «ОдКРОВеннЯ» оприлюднено оповідання «Сватання», де використано принцип алітераційності. Мені як літературному критикові за останні роки довелося прочитати чимало прозових творів, але з подібним зустрічаюся чи не вперше. Про примагнічення формотворчістю говорять і паліндроми, хоку, верлібри, етюди письменниці…
Поціновувач красного письменства позитивно сприйме такі словосполуки із «Солоколоса», як «жур руж», «пил лип», «межу ввів вужем». Згоден, що деякі поезомани негативно реагують на подібне й навіть обурюються грою слів. Але така їхня реакція не витримує критики, бо справжня поезія неможлива без словогри.
На тлі усього сказаного історичне трипоем’я «До Врат Острозьких» виглядає логічним явищем і, безумовно, виникає запитання: чого ще чекати від поетки? Маю сумнів, що вона сама достовірно відповість на це запитання. Бо шукає таїну, до котрої прагнуть і читачі.
(Сердунич Л. А., До Врат Острозьких :Історичне трипоем’я. – Вінниця: «Твори», 2021. – 76 с., іл.)