КАСКАДЕРИ А ҐЛАДІАТОРИ ЛІТЕРАТУРИ
Потаємний код ритуалу мистецтва найважче розшифрувати, запевне, наприпочатку кождого століття, а на при початку нового тисячоліття – і поготів. Се паморочливе, туманне передчуття позавтрього дня се глибинне блукання у невідомости, се велике мовчання, ке обов’язково настає, саме у такі часи творча особистість глибоко відчуває світ а зміни у ньому.
«Знаєте сі вимордовуючі порожнечі, коли щойся вивершується . а інше ніяк не розпочнеться. У голові утворюєсь порожнеча» -- писав у відомих своїх щоденниках польський яйцеголовий письмак Вітольд Ґомбрович.
Як зараз писати, коли у цілому світі нічого нового а переконливого не пишеться? Чи варто узагалі писати? А раптом майбутнє слово заховається у пласких дискетах, у мерехтливих глибинах комп’ютерних мізків а екранів, у безпосередньому спілкуванні -- віч-на-віч – двох яйце голових особистостей на ріжних краях Планети у тільк їм відомому цитатному енцикльопедичному чи ще якомуйся вербальному потоці. Чи двотисячні роки – тільки пауза, коли завершилися оті двадцять століть а відтак розпочалися наступні двадцять?
Чи се тільки пауза, чи усе таки відсутність чітко усвідомленої межі поміж грою а знанням, поміж вишуканою, тонкою інтелектуальною грою та варварством хаотичних знань, як слушно підмітив у знаменитій праці HOMO LUDENS (1929) видатний нідерландець Йоґан Ґейзінґа.
Давно не таємниця для яйцеголового, же західна цивілізація не менш червива аніж Московія. Мистецький а інтелектуальний вибух шістдесятих минулого сторіччя перейшов ув абсолютно експериментальний, нудотний, ні у чім непереконливий постмодерн та жалюгідний маскульт. Не віриться, же кожен, кому за сорок, сучасник Дмітрія Шостаковіча, Юрія Ґаґаріна, Федеріко Фелліні, Джона Леннона, Сергія Параджанова, Кшиштофа Пендерецького, же не бавилися у чуже, а вели свою уласну якісну повносправну гру.
Країни колишнього соцтабору спробували розвалити тільки тоталітарні підвалини, а країни ситого заходу ніяк не утямлять, же усезагальне комфортне існування – кшталт тоталітаризму не слабший, а сильніший за будь-яке Ґестапо чи КҐБ. Сього кшталту тоталітаризм руйнує духовність малопомітно але і во стократ підступніше. НЕМА ПРОБЛЕМ – був такий жабоїдський фільмець – се та усеохопна філософія, же заперечує саме життя.
Розвиток людства трива у незбагненному напрямку і ми се гостро відчули – ми, яйце голові, ув імперії зла одвічної московської орди. Повна таємниць, непорозумінь, катаклізмів еволюція колишніх підмосковних республік, зокрема України, куди ніяк не припрошкує нове життя. Щось уперто заважає усім нам звестися з колін.
Та і не тільки нам.
Світ ріжний.
І світ єдиний.
І зі світом сим щось та не так.
Хіба не страшно, хіба -- не ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ – оті теракти 11 вересня 2001 року у США?
Ось у сій системі координат читалися якойся твори кількох українських літераторів ріжних часів, написані у двадцятому сторіччі: амстердамська повістина Юрка Покальчука зі збірника ПСИ СТАРОГО ЮРА, роман ПЕРВЕРЗІЯ Юрка Андруховича, палімпсест ВОЦЦИК Іздрика, а також ПІД ЧУЖОЮ ТІННЮ Андрія Содомори, а також СТАНЦІЙНІ ПАСТОРАЛІ Григорія Гусейнова, а ще чомусь пригадався мені Грицько Чубай… та й сі, майбути, згадалися.
Для повноти картини варто пригадати трохи совдепівської гісторії, а конкретно – як усе отсе починалося. Коли Покаль переклав та уклав антологію латиноамериканської прози, аніхто не міг уявити, чим се усе завершиться.
Була зима 1979 року.
Сентиментальні семи десятники боялися бідности а падали ниць перед успіхом. Поки Покаль перекладав, Андрухович а Іздрик бігали у совдепівські школи і вивчали героїчний життєпис Павліка Марозава. Про яку українську літературу можна було тоді мріяти? Ну там вибити з тематичного плану видавництва кого графомана і видрукувати свою обсмоктану цензурою прозу чи поезію обов’язково з промосковським паровозом. Юрій Покальчук – свій серед чужих – у невеличкій кватері під небесами на Русанівці – 16 наверх – поміж стелажів книжок а пляшок із текілою іронічно мовив комуйся із гостей: «І ти пишеш? Так от, аби-сь знав -- куда ти преш? Ся праця небезпечна, як африканські піски. Я маю де приховатися, заляягнути на дно, якщо не те напишу. Утечу до Норільска, до оленярів. Але од гебні навіть спринтер нч і ніде не скапАє, навіть коли пробігає стометрівку на рівни».
Однак така уже була воля Божа – се покоління вибрало. І вання були , і мук вистачало, коли переобтяжене мосаовитсько-окупаційною освітою подобисько душі таки обирала не комфорт, а таки українську мову а літературу. А задвалося – так легкома мо одректися… а податися услід за своїма вікопомними предками – Микола Гоголь-Яновський, Володимир Вернадський та чимало инших – у Лєнінґрад чи до Москови.
Отака казочка і так вона розпочиналася, а тому, панове товариші, ґаспада і дами, переходимо до її розвитку а углиблення. Конкретніше – до каскадерів а ґладіаторів української літератури. Тобто гу із гу, тобто хто каскадер, а хто – гладіатор. Ріжниця між сими, мовлять, небезпечними професіями не вартує пояснювати кожному, та й часу на се багато не маю. Коли стовідсотково несентиментальний Покальчук видрукував стовідсотково сентиментальну книжку прози ХТО ТИ? досвідчені читачі вирішили більше не читати сього автора. Вирішили читати Андруховича. Про Іздрика ще не чули.
Андрухович пише багато – романи, вірші, есеї, оповідання, нариси, про які инша розмова а ув иншому місци. Ще більше а наполегливіше пишуть про його доробок. Тим часом Україна стається самостійною державою. І ось у якийся загадковий момент, же обов’язково настає, коли літературний простір вільний од над завдань а соціальних запитів, коли ніхто нікому не мовить, що йому писати, коли ніхто нікого не контролює, до чого давно уже в Україні звикли, -- обидва Юрії – Покальчук та Андрухович – сходяться на одній темі, наче ґладіатори на арені.
Тема банальна, а проте завше актуальна: наші ув Европі. Покальчук закидає свого героя до Амстердама, Андрухович – до Венеції: у два казкові міста на воді, і, як очікували досвідчені читачі, останній Юрій мав отримати безперечну а стовідсоткову перемогу, але раптом – нищівна а стовідсоткова поразка.
Дак от як ото пише Андрухович – читаєме.
Читаєме розкішні, стилістично вишукані описи Венеції, тобто ПЕРЕВЕРЗІЮ, же медичною латиною означає кейся заяложене сексуальне збочіння. Звичайно. Аж позанадто. Андрухович самою назвою намагається заінтриґувати читача: узгадаймо РЕКРЕАЦІЇ а МОСКОВІЯДУ. Кожен автор пише про себе. Се теж аксіома – азбука прози. Автор може описувати ляльку на смітнику, але водночас описуватиме себе.: свій унутрішній стан, світ, дитинство а переверзії. «Мадам Боварі – се я» -- зізнавався Ґустав Фльобер. Отож, довірливий, ба навіть досвідчений читач, припускає, же його автор якойся пережив карколомні сексуальні пригоди і тепер намагається осмислити їх, одягнути у шати фільозофічні.
Що маєме у тексті? Перша гола а підозріла фраза упадає ув око на перших же сторінках роману – перших тридцять сторінок будь-якої прози варто читати максимально уважно. Як правило, після них для досвідченого читача стає зрозуміло – читати далі чи відкладати книжку пріч. Окремих прозаїків можна відкладати на другому абзаці. У принципі, ув одному реченні , як у побільшувальне шкло, видко автора, навіть якщо він грає вар’ята. Отож абстрактна фраза: «Він постійно ризикував – майном, талантом, життям» -- понадто небезпечна, якщо не зацементована конкретикою альбо не осмислена до решти. Се відчувається – як не маскуй. У романі вона провисає у повітрі. Але стиль, мереживо лискучих знайомств із лискучими словосполученнями просто зачудовує: «спокійні як двері» альбо «пасистий метис». Автор знайомить слова.
«Пишіть коротко а неясно» -- повчав Наполеон. Андруховчи пише ясно а некоротко. Перечитуєме ще раз а ще хвилюючу імпровізацію «За що, Італіє, я так тебе люблю?» Осьдечки де переконлива проза шестистопного ямбу. Аж раптом далі простий перелік – і проза розтає, неначе міраж у пустели.
Мушу знову нагадати прописні істини літературних хрестоматій – прози не буде, коли прозаїк сам себе нещадно не скорочуватиме. Якщо не скоротить, то свідомо-підсвідомо наробить купище помилок. «Одна волосинка на голові – дуже мало, але вона ж – у борщі – дуже багато» -- ось така філософія техніки художньої прози. Альбо як мовив Сашко Гарматний «відчуття співмірности а співрозмиру».
А український довірливець-читач, яко жінка, же півроку без гарячого кохання (тіло свербить, сни одповідні) – учитуєсь а чекає – жде – оргазму, чи – хто з них – мо катарсису, проте опріч стилістично вишуканого пілотажу (майже Бунініські розділи 4, 6 а 7) усе якейся знайоме, усе уже було. Се, як мовив маляр Борис Жданюк, «як килька у помидорному сусі альбо як роман Франсуази Саґан ТРОХИ СОНЦЯ У ЗИМНІЙ ВОДІ – опріч назви – таки нич». Але ж стривайте, доречно зауважить досвідчений читач, погоду у літературі робить не чудовна кавалерія, а піхтура – королева полів, рабиня чорної непомітної праці. Безперечнечки так, проте Юрій Андрухович давно у літературних єнералах, і тому до йОго вимоги наймаксимальніші. В іншому разі нащо то усе писати, видавати а товкти воду у ступі?
Проза – жорстка а жорстока гра, а не забавка. «Нащо ся дорога, якщо вона не веде до храму?» Тенґіз Абуладзе, фільм ПОКАЯННЯ.
Але ми спільно з автором-перветиком продовжуєме летіти галопам па Европам, устигнеме заколю битися у напівоберт а у напівпрофіль а у напівогин, смакуєме низку італійських імен, мандолін, пускаємеся ув елеґійні венеційські мандри до місця призначення, розганяєме кров, утягуємеся у ритм, і раптом як серпом по яйках – ікий опис – але не зтої опери – але який опис – просто таки мусиме проскочити го по діаґоналю щоби знову дейся милуватися напівобертом голови і напів огином тіла, чи розкішшю підозри,же у жінки не ув остатню чергу – голос. А у жінки найголовніше, панове, саме голос, як знають вишукані збоченці. Однак знов ж таки перебір,як у картах 22 (кавалок з монсеньйором, розділ 8), чи сповідь, де нема ані священика, ані покаяння (розділ 10), чи знову досконалий опис, поза романом а його контекстом – сам по собі, який пролітаєме по діаґоналі, а там десь ще поспіктнешся, на сей раз на жаклін Онасис. Як хто зомлів, то не инак, як Жаклін Онасис. Могла така паня там бути? Але ж такий підозрілий лист-запрошення на з’їзд інтелектуалів зі усього світу? А найменший епізод у прозовому тексті мусить ані на йоту не фальшувати.
Отакий то наш піїта Стас Перфецький з недодуманими фільозопіями. Чао, Перфецький. Як усі нарциси – не танцюйте на льоду, пане Перфецький. Одвічно юний нарцисе Перфецький, що не оповіла тобі Ада?
Так гірко мені яко читачеві – прочитав – і що? Мені і так часу бракує. А тут таке – нібито є усе – і нема таки ніц. Розібрати роман на кавлки, на есеї можна, але пощо? Романи Україні ріжні до потреби. Для спадкоємців, аби знали…
Каскадер може загинути -- не урахує там якуйся секунду на майданчику, чи про кохання не допише у романі, як не стараєсь у ліжку – тільки перемоги каскадерові фатально ніколи не побачити. Як свого лівого чи правого-каправого вуха. Хіба у верцадлі, але там хуй розбереш.
Перемогти може тільки гладіатор. Альбо перемогти, альбо загинути.
А тепер до Амстердаму. У вилизану Европу. Без копійки, пшепрашам, цента у кишені. Ночуєме у смердючій нічліжці, і сусід – ніґер – гомосексуаліст, без жартів. Якайся там стара любов київська проживає, ностальгійна рафінована європейка у престижному авті, у ґранд-ресторані намагається розвіяти своє нудотне існування. І третій коханець у розкішному ліжку – вертлявий песик з гарячим язичком – теж без жартів. І другий приїзд до Амстердама. І вона – уже така, яка є, якою була чи стала ув Европі – холодна і слизька як сира печінка.
Се уже, пани-товариші, ґаспада а дами, Юрій Покальчук. Тут – без жартів. Не конкретні, але психольоґічно вивірені, достовірні, гострі епізоди. Вони – як удари мечем. Можливо, стилістика не така аж вишукана, але повірте досвідченому читачеві – се уже байка.
А не вірите – дак самі беріть а читайте. Тут без жартів – наші ув Европі.
Анальоґічно, без жартів а самозакоханости пише Іздрик. Істинно не тямить про себе, же поклав початок покаянню. Ніколи не забуває подивися ув очі читачеві але не тямить, чи направду серйозну розмову провадить. Істинні а без фальшу як ОСТРІВ КРК так і ВОЦЦЕК, а узагалі – П’ЯЦЦА ДІ САНТА ПІЦЦА І БАСТА.
Автор сих рядків має підозру, же усе, що він тут сам понаписував, не добре а не погане. Більше того, може бути, же се і не добре, і не погано.
Тобточки, думайте самі, вирішуйте самі – мати чи не мати велику українську літертуру. Иншими словами – гу із гу а гу молоко козяче.
І ще одне. У шістдесятих роках минулого сторіччя у Польщі вийшов друком альманах КАСКАДЕРИ ЛІТЕРАТУРИ. Мо, вартує і в Україні укласти подібний альманах. Я би дав до нього ще кілька романів, листів а міркувань.
Зокрема романи СТАНЦІЙНІ ПАСТОРАЛІ Григорія Гусейнова а ПІД ЧУЖОЮ ТІННЮ а НАОДИНЦІ ЗІ СЛОВОМ Андрія Содомори. Про отсі дві книги пана Андрія ще напишуть не одну книгу чи статтю, я ж, читаючи, неначебто перебував у невагомости космосу. Де верх, де низ, де філософське осмислення часу, коли го просто не треба. Там де є слово і є голос -- стан душі, наодинці з вишуканим, точним українським словом, без жадного сентименту, та ще і у мереживі шляхетного оформлення – більше п’ятисот мініятюрних малюночків графіки Ольги Скоробагатько.
Ґрафикиня плакала після роботи над книгою Содомори а мовила: «Не було а більше такої книги у мене не буде». а оформила ж понад тридцять поетичних а прозових книжок.
На жаль, українська критика сі романи не помітила, що уже стало украй небезпечною практикою. Вона якойся осліпла ув остатні роки од сих понадто стрімких перемін. Не бачить того, що повинна. Яка ж вона після сього професійна?
Скажімо, не помітила вона і документальної оповіди у листах малярки Катерини Білокур Я БУДУ МАЛЯРОМ у розвідках Миколи Кагарлицького. Ся фантастична епістолярна проза, яку тридцять років збирав неутомний Микола Кагарлицький, не тільки розкриває істинну велич Катерини Білокур, котру поверхові недоумки звели до самоука-селянки, не помітивши її унікального філософського мислення, а і заводить читача у нерозгадані таємниці української національної ментальности, альбо й раптом, у якомуйся листі уточнює, де справжні – істинні – корені ґенія Миколи Гоголя-Яновського.
Читав навперейми – один лист Білокур, инший -- Сенеки у перекладі Содомори – ЛИСТИ ДО ЛУЦИЛІЯ.
Скільки ж отсе ми вихлюпуватимемо разом із водою і дитинча?
І до яких пір вивчатимуть українські діти в українській школі творчість українця Гоголя-Яновського як зарубіжного письмака?
Аще – наостанок – маю за честь написати публічного листа до Григорія Гусейнова – як подяку, а ще видрукую два листи Ольги Скоробагатько з Італії – країни, ку так полюбили услід за Стасом Перфецьким наші робітні україночки.
За що, Італіє, я так не тебе люблю…
Перший італійський лист Ольги Скоробагатько.
Святослав Гординський – мистець, же через Париж меж українською а світовою культурою. На жаль, був громадянином США.
Народився Святослав Гординський 30 грудня 1906 року у Коломиї. Закінчив мистецьку школу Олекси Новаківського у Львові, продовжував студії на курсах рисунка у Берлінській академії мистецтв а також на курсі композиції а пляката у Фернана Леже у Паризькій академії Жуліан.
Поет, перекладач, мистецтвознавець, автор десятьох поетичних книжок. У Римі у соборі святої Софії виклав мозаїку у понад 600 метрів квадратових. Переклад Франсуа Війона (1973) був чи не найповнішим в усіх тогочаних слов’янських літературах.
У Львові у 1990 році вийшла книжка Святослава Гординського І ПЕРЕЛИВИ БАРВ, І ДИНАМІЧНІСТЬ ЛІНІЙ. Упорядником а автором передмови виступив Володмиир Лучук, а редактором – Майа Білан. До збірки увійшли поезії 1933-1941 років.
8 травня 1992 року у США видатного мистця не стало. Читаючи сю сумну звістку, згадала зустріч із ним у Львові 6 червня 1991 року.
О пів на десяту ранку я зайшла до готелю ДНІСТЕР до покою числом 312. Двері було прочинено, бо Святослав Гординський із самого дитинства мав ваду слуху. Саме пакував книжки.
--Основна проблема – вивезти книжки. – Стишений звук слів складався у монотонну вимову.
Потім написав побажання читачам журналу СВІТЛО А ТІНЬ , акуратно переписав начисто – чернетку я непомітно поклала до своєї торбинки – украла. Прийшов пан Яців із приятелем – мовили про Львів 20-30. Пішли.
На великому жовтому аркуші з блокнота – тримав позавше го коло себе відважилася му написати – «Чи можу я з Вами піти до картинної ґалереї?»
--О, так, прошу – переклав до лівої руки ціпок з полірованою ручкою а поправив чорну сумку через плече. Був у сірому елеґантному костюмі. Перед виходом з покою вив’язав смугастий темно-синій крават. Міцно учепив мене під руку і ми вийшли у парк Костюшка. Я помітила, же аркуші з моїма запитаннями а своїма відповідями пан Гординський складав до окремої – спеціяльної? – теки.
-- Я пам’ятаю сей парок, коли тут росли низенькі кущі. Де вони си поділи? А коло собору святого Юра не було високих дерев – виднів цілий як на долони. Тепер тілько маківку видко. Я купив великий образ Юра на аукційоні у Парижі. А також портрет Андрея Шептицького. Чи збереглися портрети митрополита? Пам’ятаю один із його портретів ув образі Мойсея. Чи знаєте ви мови?
Я написала, же мовлю по французьку. Згадала його переклад Війона. Як перемінився тембер го голосу:
--Париж.
СВЯТ Гординсьткий оповідав, а я навіч бачила вузенькі вулички Латинського кварталу , ще вужчі східки на поверхи готелю. До перил треба притискатися, аби весела кумпанія скотилася попри тебе долу. Виходила з підземних накрутів метра Шателе, прямувала до Лювру.
У тридцяті Лювр був без шкляної піраміди. А тепер у шелесті чужоземних мов проникаєш під шкляні площини, а на тебе пильно спозирають Рішельє альбо Вольтер, же сховалися у нішах палацу. Поволи спускаєшся по відкритій плятформі до підземелля, де у присмерковому світлі -- стіни романського замку, ґотичні склепіння церкви – прадавні камені дванадцятого сторіччя, що дало життя палацу французьких королів.
І з того присмерку поступово переходиш від древнього Єгипту, античної Греції, поглинутої Римом Етрурії до фресок Ботічеллі а Мони Лізи Да Вінчі.
--Коли я приїхав до Парижа, гриз французьке р а вільно спілкувався зі французькими малярами. І вони навіть без розписок дали мені свої роботи на виставку у Львові – вона відбулася 1931 року. Я навіть плащ полишив у Парижі, аби більше полотен привезти до Львова. Мене дивували галичани, же їздили до Парижа але не бажали навчитися мови. Моя донька працює у Сорбонні у відділі середньовічної літератури. Вона була тут моїм перекладачем, уже поїхала. Я сорок років стояв на риштуваннях – голова не паморочилася, навіть не прив’язувався – мовив, опираючися на мою руку. – А тепер ноги шпортаються, важко ходити сходами.
Перейшли закапелками картинної ґалереї до кабінету Ольги Ріпко. Я готувала каву, пан Святослав мовив вийнятково про мистецтво, зокрема про майстрів малярства.
Неодмінно першим прочиняв двері, де були поручні – піднімався сам, без сторонньої помочи. Був ув усьому незалежним. При заході до Осоллінума мовив:
--Чи бачила пані Жоржа де Лятура? Я оглядав го картини у Парижі.
Розмова не припинялася ні на хвилину.
--Архипенко писав до мене листи по московському а мовив доброю українською мовою. Маю дві олії Архипенка. Він малював мою дружину у 1934 році. Коли я малював Ензегавера, він запитував: «Чи не бажаєте кави, єнерале?»
Побачив на столі пані Рішко СУЧАСНЕ МАЛЯРСТВО ПОЛЬЩІ, погортав, побачив зображення знадливої кобітули у сукни у крапочку мовив:
--Сукня, подібна до вашої…
До кави подали полуниці, андрути у маленьких білих мисочках.
Я переглядала каталог міжнародної малярської виставки за 1931 рік.
--До нас приїздили на виставку з Польщі. Понад 20000 одвідувачів. Се було надзвичайно – згадує Гординський. То він сей каталог тоді готував. І провадить далі: -- Цікаво стежити, як малярство, по своїй сути мистецтво інтернаціональне – але кожен мистець передає характер своєї нації. Характеристичною ознакою французького мистецтва є якість а точність.
Оглянув твори Олени Кульчицької, занотував відгук у книгу відгоків. Підійшовши до олії ГУЦУЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ 1943 року мовив:
--Характеристичною ознакою українського малярства є гармонія а ритм у замкненому просторі.
Уважно переглянув роботи Леопольда Левицького, прочитав відгук професора з Франції:
--На жаль, не був з ним знайомий. Чудова графіка.
Записав ув альбумчику свої думки про маляра.
Наближалася обідня пора і Гординський запросив мене до ресторану.
--Пообідаєме, попишеме… -- Адже усі запитання я писала на аркушах. – Замовляйте усе, чого бажаєте. Чи є пиво, мінеральна вода?
Пива не було. Попрохала сухе вино, воду, салати, натуральне м’ясо, борщ. Не дозволив торкатися до салату, мусили-смо дочекатися борщу.
Ви читали романи Булґакова?
--Знаю, же у світі є чудові романи, проте я стежу за поезією Англії, Франції, Польщі, України, Московії. Не маю на инше часу. Перекладав Єсєніна – цитує.
Написала, же не люблю Єсєніна. Для мене дорогі Бунін, Набоков, Ахматова.
--СЛОВО О ПОЛКУ Набокова англійською справжня містифікація. Неудало. Пушкіна ЄВҐЄНІЙ ОНЄҐІН знаю напам’ять.
Чи ображаєтеся на Гоголя-Яновського, же писав по московському?
--Чи маю я ображатися на великого ірляндця Бернарда Шоу, же писав по англійському?
Чи знайомі з математиками?
--Ні. Мій брат – президент біо-гемічної лябораторії.
Ваша улюблена страва?
--Коли молодшому братови виповнилося 75 ми засмажили на вогнищі бика, різали м’ясо а їли з величезним апетитом. Національна американська страва – шмат волячого м’яса.
З насолодою розпили пляшку прохолодного сухого вина, при тім чаркувалися.
Чи знаєте польського поета з Кубани, же написав 33 поеми про Україну?
--Ні.
Довго чекали-смо на замовлені страви.
--Цікаво, чи вони уже порізали буряки на борщ? – посміхнувся. – Дивні ціни у вашій країні. Я заплатив 2 доляри за обід. Проїзд у метрі – 1 доляр 20 центів. Та ще 20 центів газети. Можна робити бізнес, але се не для мене.
Як вам львів’янки через 47 літ?
Прочитав львів’яни.
--Львів був глухої провінцією Польщі. Я уважався моц авангардистом а леворуціонером.
А львів’янки?
--Вони по завше мали почуття, що називалося ґустом… Чому ви пишете кав’ярня? Продають каву? Треба писати каварня. Бо кав’яр – се що иншого. Віршів Лишеги не читав-єм. Де він друкувався? Чи доходять до мене листи? Певне, так, але ідуть од вас кількаро місяців.
Зирнув на дзіґарок.
--Має прийти мій родич. Попрощатися перед од’їздом до Київа. Чи маєте мою адресу? Пишіть. Колекціоную листи. Маю 300 віршів Богдана-Ігора Антонича, друкованих на машинці, по декілька разів правлених го рукою. Треба видати факсиміле. Поетам буде цікаво. Дуже ціную Рильського.
Згадав про школу Новаківського – вікно кляси було на першому поверсі.
--Я зробив портрети усіх учнів школи. Хотів би подарувати вашій картинній галереї.
Важко було прощатися з МИСТЦЕМ. Поцьомав ми руку. Потім тричі розцілувалися на прощання.
Він повернувся до рідного міста через 47 літ. І то був останній день Святослава Гординського у Львові.
Я ішла у тінях а променях парку і з болем у серці пригадувала рядки, писані ним у Парижі: «Де вістря гостроверхих верб веде таємні розговори де плеще хвилями Дністер де пнуться в небо темні гори».
Другий італійський лист Ольги Скоробагатько.
23 січня Галина Чубай запросила друзів на вечір пам’яти Григорія. Зібралося у ДЗИЗІ, же на Вірменській, люду небагато, але співав Тарас Чубай композиції на слова батька, гучала віолончель, а потім -- голос поета. Напередодні Тарас натрапив на касету, увімкнув, а там – Гриць читав сам свої вірші.
Галина Чубай: саме була на кухни, раптом чую голос Тараса, забула про м’ясо, канапки, бурачки з морквою, словом – усе забула. П’ятдесятий день народження.
Після поминальної чарки дивилися на портрет Чубая, згадували. Михайло Павлюк, племінник Гриця оповів таку історію:
--мій дідо Гетьман Макар Васильович а батько Грицька – рідні брати. Петро Васильович мав одинадцятеро братів а сестер, працював бригадиром колгоспу у селі Гаївці на Житомирщині. Мусив змінити коромольне прізвище. Обрав псевдо Чубай. Церква а школа були у сусідніх селах, одинадцять років ходили туди разом. Ішли. Гриць читав вірші, я слухав. Старший брат одружився з бібліотекаркою. Пані Лідія підбирала літературу. У читальні проводив увесь вільний час а мене залучав. З повагою ставився до учителів. Був спокійним а виваженим. Тільки з уладою конфліктував. Недалеко од нас Берестечко і Гриць хотів мати козацькі реліквії. Ходив до тих місць, найшов дві шаблюки, же збереглися добре. але ж і ґвалту було. Приїхали ґебісти з обшуком. Батька тягали. Родина а село були шоковані. Тепер тих земель з реліквіями нема – меліорація а болото поглинули їх. Гриць спілкувався зі священиком і той подарував му Єванґелію. Церква православна, правили по московському. Колядували українськоб а по московському. На Різдво збирали великий вертеп, шили костюми. Я був пастухом а Грицько по завше був Янголом. Ми не заморочувалися над поняттям український, а Грицько любив усе, що рідне, ніби Україна проростала у ньому. Се, зупевне, од нас не залежить. Так Бог дає. Після школи шляхи наші розійшлися. Я – авто інженер, а Гриць – поет.
Звучить гітара. Тарас грає, запрошуючи до великої залі. Виконує НОСТАЛЬҐІЮ на слова Галини Петросаняк: «Країна без тебе».
Потому десять композицій на слова батька. «Дерев’яна зозуля дзиґарка старого одкує осамітнення час» -- рядки для дружини.
До голосу Тараса долучається чистий тембер сестри Соломії. Слухаєме, наче приворожені: «але хтось невидимий раптом скаже ХРИСТОС ВОСКРЕС і усі си обернуть успак».
Лист до Григорія Ґусейнова.
Нині субота. Не беру до лапок, бо речення – не пляґіят зі вашої сповіди під назвою СТАНЦІЙНІ ПАСТОРАЛІ. Мав і я колийся таке речення у новелі УСЕ ЖЕ ПОЛИШИЛОСЯ.
Тільки дочитав вашу книгу. Коли отримав її у січни 2000 року (подякую хоча би тепер) одразу ж почав читати, як читаю завжди: до тридцяти сторінок, а далі вирішую, чи працюватиму далі – і потрапляю у кутику сторінки 29 на речення, яке мене наздоганяло упродовж попередніх сторінок – «Коли ще не пізно, облиште непевне отсе читання. Я не маю наміру уважного читача чимось подивувати а чи, не приведи Господи, поучити» -- отож розмірковуючи одкладаю книгу вашу пріч. Усе отсе уже було. Отак про дітоцтво своє уже писали: ГУСИ-ЛЕБЕДІ Михайла Стельмаха, ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА Олександера Довженка, ДІТОЧІ РОКИ БАҐРОВА-УНУКА Сєрґєя Аксакова.
Справді на тридцятій сторінці покинув читати вашу книжку, пане Григорію, але у квітни коли наводив лад у хаті перед Великоднем, та й пригадав, же так само робила ваша мама, і моя так само то робила. І я повернувся до вашої книжки. І сприяло сему поверненню не механічне метушіння у покоях, а підсвідоме відчуття тих перших тридцяти сторінок, же постійно було оприсутнім десь у далекій пам’яти.
Сей текст – такий улучний як на наші неспокійні, зварійовані часи. Сі точні інтонації, ся вишукана оповідь без повчань чи зайвого моралізаторства, сей дивний стиль, у який занурюєшся а забуваєшся. Автор – чуєш се – про усе теперійше має свою думку але мовчить. Тут інше заудання, надзаудання: повернутися до себе у сповіди.
На перший погляд, обмаль узагальнень, фільозопських одступів, одвічні станційні картинки та характери, трохи знеодноманітнюють текст але…але…
Раптом: «Знову, Гусейнов, ти проспав» -- і я зриваюся як у сні, до своєї першокласної двійки, яку утопив у буській Полтві. Перший раз чомуйся згадується та далека шкільна пригода…
Чи штендер. Ми гукали за м’ячем у небо – штандер.
Чи супер-райдуга після пожежі та грози над димарем згорілої хати. Цілісна, урівноважена суть тих часів поміж абстрактним образом-символом та реальним, точним поясненням прихованого змісту. Се десь на меді кіноекрану та слова.
Відпочиваєш душею поряд з такими картинками.
Чи пацани.
Напівпризабуте а рідко уживане у наші злі україно-американсько-ґондураські часи слово набухає а вибухає снопами дівочих споминів.
«Пацани, у Полтві є риба» -- пригадую те давнє рибарювання, коли місяць дощило, стави рибгоспу порозливалися і коропи чкурнули на свободу – у чорну масну од львівських промислових відходів нашу знамениту ріку. Про неї писав – слушно у вступі до БУБАБУ – Віктор Неборак – за Буськом зливаєсь із Західним Богом а гордо прямує до Польщі. Дак от, тая нещасна риба стояла приберезі і зяпала ротом, а пацани тягли ї до себе. Тазиками. Баліями, милницами, путнями носили. Далі мами відмочували рибу ув оцеті а смажили.
Отаке було а було б загуло, аби не ваші ПАСТОРАЛІ.
І ще.
Десь по через вашу Герасимівку проїхав я з Одеси на Київ, коли уперше пробіг сотню за 10,7 секунди і цілу ніч розкошував ув глибочезних очах припадкової попутниці, майбутньою дружиною а матір’ю моєї доньки, може, то ваша стація так на мене уплинула, щойся мені нашепотала, бо більше такої ночи у мене не було. З 23 на 24 вересня 1974 року.
А ще у Львові сніги а морози, громи а блискавки, бо весну уже чути.
Дивне відчуття.
ДЗВІН число 4 за 2002 рік.
До друку зладив Василь Велимчий липня 7 дня року Божого 2022 у Чернівцях.
Ярослав Павлюк
