П’єса на три дії
Лицедії:
Письмак. Схожий на Бабляка. 50 літ. Ювілянт.
Ґафія. Жона го. Колишня доярка. Дорідна проста буковинка. Літ 45.
Маруся, джурналісточка. 25 літ. Полохлива.
Герої новелі Бабляка – Він а Вона.
Гості:
Василь Срака – голова місцевої філії шпільки письменників.
Щур – редактор райґазети.
Мар Іванівна – начальниця управління культури.
Мих Мих – директор театру.
Славік – стукачок.
Ґоровіц – місцевий активіст усього, же приносить гріш а славу.
Успак – молодий священик, ласий до хлопчиків.
Русивель – сирота з патронату.
Смерд (він же Господь).
Ісус
Петро
Русивель – уже воїн 33 роки.
Успак – священик-кастрат.
ДІЯ ПЕРША.
Ява перша.
Сцена порожня.
Вона приносить стола.
Потому приносить кероґаз.
Потому приносить пішву курудзіної муки.
Потому приносить милницу.
Потому приносить чавунчик.
Потому приносить ринку.
Потому приносить сито яєць.
Потому приносить кусник сала.
Потому приносить кошик городини.
Потому приносить дерев’яне начиння: мелештевка, дві ложки, дві виделки, ніж.
Потому приносить одну велику але файну макітру.
Потому приносить путню води.
Потому приносить круг до мамалиґи з сировою ниткою, притороченою до ручки.
Далі бере си до варива і собі шос там співає.
Наколи мамалиґа вивернута на крузі парує а порізана нитков уздовж а упоперек, до хати увалюється Він.
Він.Слава Йсу.
Вона. Навіки Богу слава.
Він. Я… (паде знесилено на лавку. Плече розбите у кров. На лиці рубці.)
Вона. Ви..наш. Чи…їх?
Він. Вам не варто то знати.
Вона. А то чо?
Він. Маїте льох?
Вона. Маю півницу.
Він. З пивом?
Вона. Та нє. То ще мій мошул коли-с змурували. Тримаю там барабулю, бурачок – ади – моркву, корінь петрушки.
Він. Пахне.
Вона. Шо? Мамаличка? Йо. Таже я даю туда грудку масла, насіння ружного -- коріандеру, льону, гірчиці.
Він. Біблійне дерево.
Вона. Я май чула. У церкві як піп казання казав.
Він. Піп – наш?
Вона. Нє. Але по нашому знає добре.
Він. Шо мете варити?
Вона. Сусмаку.
Він. Борш?
Вона. Нє. Сметана нині зборшіла. Та й бурачок не дуже – леда шо. Млавий.
Він. Перев’яжіть ми.
Вона. Йо. (Бере вутлий шалічок з голови. Перев’язує. Потому утирає му чистим катранчиком, змоченим у горівці з плетеника його красиве лице). Файний ви. Ік намальований.
Він. Можна на ти.
Вона. Нє. Я так не навчЕна.
Він. А як?
Вона. Делікатнечки.
Далі – мовчки – варит, а він – мовчки – дивиться а наслухає.
Вона. Я засуну хорімні двері.
Він. (іронішно). У вас – хороми?
Вона. Но. Хороми. Споконвіку так. Ще за світа Тимка.
Він. А.
Вона насипає до макітри сусмаку. Приноси дві короткі лавиці.
Вона. (хреститься на образИ і каже отче наш. Він мовчить і не хреститься. Перехрещує вечерю). Благослови, Господи, сю вечерю…
Він. …і руки, же ї зготували…
Вона (дивиться з подивлінням на руки і ховає їх у довгі рукави сорочки). Призволяйтеся. Повечеряєме чим Біг післав.
Він. Біг послав мені тебе… вас…
Вона. Мною – нє. Я…
Він. Панна?
Вона. Дівка-м є.
Сідають. Вона мовчки наливає у чарки горівку з плетеника.
П’ють.
Наливає ще.
Він. Мені доста.
Вона. Шо?
Він. У мене…
Вона. Но, таже так вам буде май ліпше. Та й у найгирішній хаті три чарки перекинути за драбинку таки годит си.
Наливає му а підсуває під самий ніс.
Їдять поперемінно ложками.
Вона страшна а носата. Він красень з м’якими губами.
Очі в очі.
Лице у лице.
Біль а благання – вона.
Біль а відраза – він.
Вона.Тут на лавиці коло вікна…
Він. Нє.
Вона (сполохано). Нє? А то чо?
Він. Ліпше у льох.
Вона. Але ж там миші, а у вас таке делікатне лицьо… павуки там. Кліщі а мурахи.
Він. Сего я си не бою.
Вона бере у руки нафтову лямпу і…
Гриміт у двері. Потому у вікна.
Він закриває рукою ґніт.
Темно.
Світло.
Письмак. (улітає з каламом у руках, біла піжама у чорнилі) Дякую вам я, золоті мої. Так моц а фист заграти – то є шос.
Він а Вона (скромно ув один голос) Дякуєме.
Письмак. (дає їм по папірчику) Ось візьміть. Се буде чудовий заспів до ювілею. Чудовезний.
Він.(роздумує чи брати).
Вона. бере обидва.
Ґафія. (увіходить з милницею олів’є а двома хлібами). Мой, ти, Бабляку. Не міг шось ліпшого вібрати, але сю пердодію…
Письмак. Пародію.
Ґафія. А я шо кАжу? Таже маєш ВИШНЕВИЙ САД.
Письмак. У Чехова ліпше.
Ґафія. Та де. Гай май борзо – іди си убери файно. А то ходиш як посмітюх який.
Письмак. Шо?
Ґафія. Кур’яче капшо. Бери той костюм, шо ти Гончар дав. Той швайцарський.
Він а Вона ні в сих, ні в тих.
Письмак. Таже ти казала, же то на похорон. КапЕлюх, мешта.
Ґафія. Нині маш репетицію. Можеш убрати. Але як даш капанец альбо шо – я тебе обезвічу.
Письмак. Йо.
Ґафія. (до лицедіїв) Вйо, бо дощ і коні мокнут.
Він а Вона. (непричком у двері). Та, та… (в один голос).
Письмак. Нє, а коньяк?
Ґафія. Нема коли, мой, штурпаку воден. Таже зара будут тоті твої пуважні гості си сходити, а у мене ще студенец добре не ємивси і завиванец не остиг добре.
Письмак. Айно
Лицедії, що застряли у дверях, ідуть пріч.
У дверях з’являєсь Русивель.
Русивель. Слава Йсу.
Ґафія. Навіки Богу слава. Добре, хлоню, же прийшов. Будеш мені помагав.
Русивель. Так. З превеликою охотою. Лише дайте ми фартушок.
Письмак. А там шо у пакунку – новий роман?
Русивель. Ні. Подарунок.
Письмак. О.
Русивель (розкриває пакет і виймає звідти дерев’яне начиння: каламар. калам, записник у дерев’яній оправі).
Ґафія. Мой. Нашо було си так тратити…
Русивель. Та нє. То я сам…
Ґафія. Йой. Але і пахне.
Письмак. Справді. (удихає запахи).
Русивель. Обкладинка з ялівця, калам з бука а каламар з дуба.
Письмак. Файно. Но красно дякую, Русивелю. А духовно що?
Русивель. Духовно нич. Небо закрите, пане меценасе.
Письмак. Ге ж. У мене теж так буває. Тоді я -- п’ю.
Ґафія. Ет, коли ти не п’єш. Уже усьо гет чисто пропив – і талант, і печінку. Лиш я – ади – си тримаю.
Письмак. Ти йо. Йо.
Русивель одягає фартух і береться до праці – струже картоплю.
Письмак. (до жони) А де то усьо, же маю убрати?
Ґафія. Там, де усьо на смерть. Моє і твоє.
Письмак. О, Господи.
Ґафія. Не згадуй Господа усує. Ліпше до церкви піди.
Письмак. Пощо? Я член партиї.
Ґафія. До сраки твоя партия. Вісповідайси. Причастиси. Лекше на душу стане.
Письмак. Йо. Лекше.
Русивель. Там джурналісточка до вас іде. Перестрів ї перед домом. Забула диктофон у редакції.
Ґафія. Хто?
Письмак. А. Маруська. Я і забув. Добре, же нагадав.
Ґафія. Йо. Пиздуська.
Письмак. Ґафіє…
Ґафія. Я ти дам пиздуську. Так дам же змокрієш зразу.
Письмак. Таже мой. Таже вона з БУКОВИНИ.
Ґафія. Но тай шо. З БУКОВИНИ. Там самі курви робля.
Русивель. Кажут, вона лесбіянка.
Письмак а Ґафія в один голос. Що?
Русивель (зашарівшись). Я не тямлю що то, але так кажуть.
Ґафія. (до Письмака) Іди уже, нещістя. А то стоїш тут як вібитий. А Маруська сфутдиґрафірує.
Письмак. Засвітлить.
Ґафія. Я, я, натюрлішь.
Письмак іде.
Ґафія. А ти як там – дівок уже мотлошиш?
Русивель. Нє. Я ще малий.
Ґафія. Малий. Малий-малий, а в рот налий.
Русивель. Нє. Мені важливо не се. Хочу бути письмаком як ваш муж.
Ґафія. Ет… Пише Мошко на дошку. Пише, шо не лише а з собов не озме. Та й пропав тато з дурнов мамов. Та не мали шо робити запалили хату. Усі біжа гасити, а він кае – диви си: як запалити, то нема кому, а як си гріти – то усі біжа.
Русивель. Файно ви мовили, пані…
Гафія. Я. Коло панів була, панів є-м не виділа. (Співає). Напила-м си вуці, стала баламуці. Де найбілша калабаня а я лежу як та паня.
Русивель. Ви такі життєрадісні.
Письмак (при параді уходить до покою). Життєствердна.
Русивель. Які ви точні у визначеннях.
Письмак. (самовдоволено ) Нно.
Ґафія (озирає го притьмом) О, Господи, Боже мій.
Письмак. Шо?
Ґафія. Шо ти шокаєш, мой. Таже диви си: капці облізли, костюм моля ззіла. У чім тебе буду ховала?
Письмак. Ну…
Ґафія. У гну. Поїдеш до Мушкетика а озмеш нове.
Письмак. О, той комсомолець мене моц цінує. Андріяшик казав…
Ґафія. До сраки твого Андріяшика – піяк востатний. Три жінки – шестеро дітий.
Письмак. Зате романи які.
Русивель. Так. Я читав.
Письмак. Але не пиши, як Андріяшик. І як я -- не пиши.
Русивель. Знаю. Треба бути майстром.
Письмак. О. Тямиш. Думаєш, я з гордині кладу своє ім’я-прізвище на книжку? Нє. Се клеймо майстра. Як на ложці, чи макітрі, чи на тарелі. Ніґди не купуй нич такого без майстерового клейма.
Русивель. Цікаво. А я і уваги не звертав на се.
Письмак. Тепер будеш. У письмакові не мусит бути жадної краплі гордині. Бо у чім моя заслуга, же я уродився? То зусилля тата—мами а не мої.
Ґафія. І Господа – Бога нашого.
Письмак. Не згадуй ім’я Господа усує…
Ґафія. Шо?
Письмак. Кур’яче капшо. Не устрявай, коли двоє письмаків мають межи себе інтелектуальну бесіду.
Ґафія. Та я…шо…
Письмак. Про шо я мовив?
Русивель. Про гординю.
Письмак. А… Так от. Ніякої заслуги. Так само з талантом. Бог дав талант – іскру Божу. І я собі у сім не належу.
Ґафія. Але ж талант можна просрати, пропити, закопати…
Письмак. Так. Але се не про мене. Я звершив себе.
Ґафія. Гординя, мо.
Письмак. Я свідомий свого таланту. Як ти свого олів’я.
Ґафія. Я?… Мой іди, бри, си перебери, бо джурналісточка прийде, а ти як опудало.
Письмак. Уберу дідові полотняні штани, вишиту сорочку від баби і конопляні мешти.
Ґафія. Йо. Будеш щирий українець.
Русивель. (жартома). Український буржуазний націоналіст.
Письмак. Я, я, натюрлішь.
Ґафія. А то усьо скинеш і Русивель однесе ув альтфатер.
Русивель. А де він?
Ґафія. Та ади, за рогом, коло Штефанової ригачки.
Письмак. Не смій.
Ґафія.Шо?
Письмак. Ображати наше мистецьке кубло.
Русивель. Політ над кублом зозулі.
Письмак. Кізі?
Русивель. Форман.
Письмак. Читав у ПРАВДІ.
Ґафія. Іди уже.
Письмак іде пріч.
Павза.
Мовчки працюють на кону.
Письмак приходить перебраний у то, же казав.
Дзвінок.
Ґафія. (утирає руки у фартух). Ой. Уже гості а у мене нич не готово.
Русивель. То, певне, Маруся.
Ґафія. Йо? То утвори їй. А я піду на кухню (бере милницу з олів’є в одну руку ринку з картоплею у другу та й іде пріч).
Маруся. Привіт.
Русивель. Доброго дня, пані…
Маруся. Панно.
Русивель. Даруйте, панно. Я вас проведу.
Маруся. Ось подарунок.
Русивель. То ви йому дайте.
Маруся (заклопотано) Ага. Так. Так.
Ідуть.
Русивель повертається з лахами та й іде у двері.
Ява друга.
Письмак. Ідеме у мій кабінет.
Маруся. А тут?
Письмак. Тут царство мої старої.
Ґафія (голос) кого?
Письмак. Мого сонечка найяснішого а найюнішого.
Ґафія (з’являєсь з начинням а хлібом). Гай мой не жвинди. Іди давати ювілейне терв’ю.
Письмак. А так-так. (До Марусі) коньячку?
Маруся. Я не принесла.
Письмак. Я маю.
Ґафія. Я тобі дам, піяцюго. Я усьо чую. Я ще не глуха.
Письсмак. Я, я, натюрліхь. (тікає, притьмом потягнувши Марусю з собою).
Ґафія (сама). От старе луб’є…
Русивель (убігає з порожними руками).
Ґафія. Найшов?
Русивель. Так. Як ви і казали…
Ґафія. Коло ригачки.
Русивель. Так. Що вам запомогти?
Ґафія. Не знаю. Давай стіл поклади і накривай поволи. Начиння знаєш де.
Русивель подальше мовчки то усе робить, як тінь.
Ява третя.
Рипають двері. Убігає Ґоровіц. Ув одній руці картина, у другій квіти, під обома пахвами по книжці.
Ґоровіц. Слава Йсу.
Ґафія. Навіки Богу слава. (Кидає працю, обіймає гостя, цілує ув обидві щоки три рази). А шо се ви так запакований?
Ґоровіц. Йой, Ґафіє, не маю пуцира, аби за мнов носив, то мушу…
Ґафія. А шо, у конторі не видають…
Горовіц. Одні піздюлі. Та й то задурно.
Гафія. Ай вей…
Ґоровіц. А де сам?
Ґафія. Дає курві…
Ґоровіц (ласо) йо?
Ґафія. Інтерв’ю, старий буздуґане.
Ґоровіц. Аааа… (начебто розчаровано) .
Ґафія (си вертає до куховарки). То шо ви там притарґали-сте?
Ґоровіц. Нич купованого. Усьо сам отцими от руцями…
Ґафія. Та йо. Ви ж комбайнер широкого профілю.
Ґоровіц (удоволено) І жнець, і стець, і на дуді гудець.
Ґафія. І шо на сей раз?
Ґоровіц. Прошу пані – моноґрафія про маляра Алімпія, повна збірка поезій, картіна і вирощені отсими отсьо руцями …
Ґафія. Не кажіть руцями бо мені чомусь си причуває пуцями…
Ґоровіц. Йой, Ґафіє, пуцями ми теж здольні….
Ґафія. ВАри?
Ґоровіц. Ой Ґафіє, якби не Письмак, я би сі до вас та й си посватав.
Гафія. Ади бри. Женило на півшестої…
Ґоровіц. Шо? Та я… зараз… (кидає усе на коверок і береться за матню)…
Ґафія. Мой, патлаґарю старий, таже не при дитині…
Ґоровіц. Хто – сей? Та він у патронаті уже своїх мо мати.
Русивель. А ви коли вотстатний раз у нас були?
Ґоровіц. Я?
Русивель. (приступає до нього). Ви.
Ґоровіц (знічено)Та я… якойся…
Русивель. Що? Контора не веліла?
Ґафія. Ціхо ша. Про контору у мому домку нич ані слова.
Виходять Маруся з Письмаком.
Письмак (самозадоволено) про задум мій нич ані слова. Але поза рямцями інтерв’я мовлю вам – задумав великий роман: НІЧ АБЕЛЯРА.
Маруся. О. (до Ґоровіца). Тату, і ти тут?
Ґоровіц. Я -- тут. А ти…
Маруся. Татку, ну ти ж папа Маші Горєвой…
Ґоровіц. Я?
Письмак. Добре. (до Марусі) Мо ся полишите?
Маруся. Нє. Татка вистарчить з головою. (до Ґоровіца) До моми коли зайдеш?
Ґоровіц. В сраку. Ніколи.
Ґафія. Але ж ви не розведені, нє?
Ґоровіц. Нє. Але ж двайцікь років як не жиєме.
Ґафія. Ого. (до Письмака) Ось тобі і сюжет. Глибина психолоґізму. А ти про того кастрата…
Письмак. Ти страта моя. Ти – оферма моя.
Гафія. Я – ферма? Нашо напоминати? Мой, ти мо, мутуле дурний.
Маруся. Я пушла… Мене машина чекає…
Русивель. Коханка ї чекає.
Ґафія (киває на Ґоровіца) Бий си по писку, мой.
Русивель. Я…
Ґафія. Я, я. Ти…
Письмак. Коньячку?
Ґоровіц. Мона. Се усе вам.
Письмак. О. Дякую-дякую. А особливе дякую за рецензію у БУКОВИНІ. То на рівни таки Олександера Білецького.
Ґоровіц. Та? Я скромний працівник…
Письмак. Йо. Несім до мене…
Ґафія (владно). Нє. Русивелю, однеси.
Русивель . Так.
Письмак. Я поможу, поможу. (ідуть).
Ґоровіц стає зайвим. Не тямить, де себе подіти. Сідає. Устає. Ходить. Нарешті:
Ґоровіц. (до Ґафії) може що помогти?
Ґафія (знущально) А що мо робити?
Ґоровіц. Я? (потім гордо) Вишняк шістнадцятого сторіччя, монастирську кашу сімнадцятого…
Ґафія. Ну ми, чей, не монахи і не у Монахові…
Ґоровіц. Та йо…
Ґафія. Покрайте, ади, сало.
Ґоровіц. Крижок?
Ґафія. А йо-йо. З Полудневої України – тета передала.
Ґоровіц. На солімці житній шмалене. (занюхується).
Ґафія. А йо-йо. То шо книжка пише.
Ґоровіц. Но то файно. Бо я поза-учера пішов на Зелений. Там ікас дівка продає сало, а на нему пише – вінницьке. Я си питаю ї – то крижок? А вона мені каже – а шо то? А я ї кажу – ти крижі маїш? Я? – кае. Маю. А шо? Но то у свині тАки крижі є. То шо я свіня? – вона. Та у крик…
Русивель регоче (у дверях).
Ґафія. О. То мали-сте тарапати.
Ґоровіц. Ге ж…
Бере ніж а крає сало на дошку.
Ява Четверта.
Заходять Мар Іванівна а Мих Мих з пакунками а квітами.
Ґафія. О, які люде… А я – ади – у фартусі і…
Мих Мих. А де юбиляр?
Ґафія. Готуєся. Як доїхали?
Мар Іванівна. Та… сей довбень мер.. піяцюга ся… усе місто переорало. Хоч ґвинтокрила замовляй.
Мих Мих. Так-так. Такі тарапати.
Ґафія. А. Мені добре. Усе пішкарусом – ринок, аптека, шпиталь, дома. Добре, же тутка жиєме.
Мар Іванівна. Айно. А я, видите, мушу поневірятися у чоловіковім маєтку. А то …
Ґафія. Но. Номенклатура, я.
Мих Мих. Я до юбиляра. (зникає з пляхою у руці).
Ґоровіц дорізає сало, витирає руки об рушник.
Ґоровіц. Мар Іванівно, моє шануваннячко.
Мар Іванівна. А. Ви? Що нового?
Ґоровіц. Моноґрафія. Збірка вибраного. Нові картини.
Мар Іванівна. Но то файно. Запрошуйте. Приідеме. Да якуйся премійку вам дамо.
Ґоровіц. Премного, премного вдячен вам за усіх і за усе.
Ґафія. Ми шо у церкві?
Ґоровіц. У храмі пані Ґафії – моц а моц ґаздині.
Ґафія. Ет… («моц ґаздиня» виходить).
Ґоровіц а Мар Іванівна виходять на балькон. Закурюють.
Мар Іванівна. Шо ето у вас шкварчить?
Ґоровіц. Се серце моє шкварчить.
Мар Іванівна. Та що ви. Се ваша цигарка шкварчить.
Ґоровіц. Я знявся яко актор у десяти фільмах.
Мар Іванівна. О. Я уже оден виділа.
Ґоровіц. Кий?
Мар Іванівна. Там, де ви молочко – і п’єте, і ллєте…
Ґоровіц. О. Знаменито. Довелося то молоко з водою розводити.
Мар Іванівна. Йой.
Горовіц. Та. Я півроку не міг по тім на молоко си дивити.
Мар Іванівна. Ет. Виськусьтво требуєть жертв.
Ґоровіц. Еге ж. Але є ще одна галузь мистецтва, не задіяна мною.
Мар Іванівна. Музика?
Ґоровіц. Нє. Я до сього не здольний.
Мар Іванівна. Опера?
Ґоровіц. На жаль, голосу теж не маю доброго.
Мар Іванівна. Що ж тоді?
Ґоровіц. П’єси.
Мар Іванівна. Мих Мих зара си верне – та й поґадаме.
Ґоровіц. О.Ви мені нагадали єден анекдот з часів Хрущова.
Мар Іванівна. Він до речи – українець.
Ґоровіц. А то чо?
Мар Іванівна. Инакше був би майскожуков. Хіба ні?
Ґоровіц розкотисто усмак регоче.
Мар Іванівна задовлено гладить му бороду.
Мар Іванівна. Ну-с?
Ґоровіц. Анекдот. Хрущов з візитою у Польщі. Міністерка культури Фурцева – з ним. Заходя до склепу. Фурцева переглядає матеріЇ. А продавчиня ї кае: то, прошу пані, для пані забляда. А Хрущ кае – ти диви, і тут уже знають.
Регіт.
До них приєднуєсь Мих Мих. Він не сміється.
Мих Мих. Паньство, у домі повішеного – нич про мотузок.
Мар Іванівна. Ви про доярочку нашу?
Мих Мих. А йо.
Ґоровіц. Облиште. Вона свідома свого місця і – без особливих комплексів на тен темат.
Мар Іванівна. Проїхали. Пане дирехторе, тут талант пропадає, а театр…
Мих Мих. Хто? Пан Ґоровіц? Він до нас не звертався.
Мар Іванівна. Звернеться.
Ґоровіц… Я…
Мих Мих. Ми завше раді. Ми. Так. Раді.
Ява п’ята.
Заходять гуртом Щур, Василь Срака, Славік.
Розціловуються з начальством.
Ґоровіцу не раді.
Ґафія накриває на стіл. Русивель їй запомага.
Приходить Письмак, вітається з усіма.
Письмак. Сідайте, гості дорогі. Чим Бог послав…
Щур. Файно послав.
Василь Срака. Шпілька запомогла.
Славік. Та й ми… ми..
Ґоровіц. І я.
Мар Іванівна. Якби не партія а не ми…
Мих Мих. І театр…
Русивель. Весь світ театр…
Ґафія. А ми у нім вахтьори. Сідайте, наливайте, накладайте.
Письмак. А панотець?
Усі гості разом: що?
Письмак. Ґафія го любе. Він ї сповідає, причащає етцетера.
Ява шоста.
Убігає отець Успак.
Благословляє Ґафію а Письмака.
Сідає.
Русивель сідає наупроти нього.
Письмак. Ну, усі у зборі. Дякую же прийшли. Приступім. Отче, благословіть.
Василь Срака. Ми – члени партії…
Письмак. Члени партії можуть сидіти альбо вийти.
Щур. На балькон?
З вулиці чутно – на хуй.
Ніхто не виходить.
Письмак, Ґафія, Русивель, Славік і Ґоровіц устають.
Успак. Отче наш… Благослови сі наїдки а напої і руки же їх приготували…
Сідають.
Ґафія. Мусиме обрати тамаду.
Успак. Се дуже просто. Довіртеся хлопчику сьому…
Русивель. Я?
Ґафія. Нічо. Не святі горшки ліплять. На. (кладе перед ним список тостуючих).
Русивель. Ну, першою слово бере пані Марія…
Мар Іванівна. Шановний ювіляре. Ми вас цінуєме, любиме а підтримуєме. За вас.
П’ють. Закусюють.
Ґоровіц. Між першою а другою куля не пролітає.
Ґафія. З вас такий ватажил як з гімна куля.
Ґоровіц.Що?
Русивель. Слово надається голові Шпільки…
Василь Срака. Чернівецької філії. Уточнення. Пане письменнику, ви наша совість і честь, світла фіґура, автор з великої літери.
П’ють. Закусюють.
Славік. (до отця) Отче. А ви вірите у Бога?
Німа сцена.
Успак. Я вірю у воскресіння.
Ґафія. А я віру вам.
Щур. Але ж се антинауково. Се суперечить здоровому ґлузду.
Успак. А ваше народження?
Ґоровіц. І смерть.
Успак. Життя і смерть кожного. Се хіба не чудо Господнє?
Мар Іванівна. Се природа…
Успак. Природа се завжди Бог. Він незбагненний а вартісний.
Горовіц. Я переконаний язичник.
Славік. А мені більше протестантизм до душі.
Василь Срака. У вас є душа?
Славко. Є.
Мих Мих. Фікція. Вигадка. Се як маґія театру. Нема ніякої маґії, коли знаєш як се улаштовано.
Русивель. Я…
Усі воднораз: ЩО?
Русивель. Я вірю у Бога.
Ґоровіц. Ти що – не піонер?
Русивель. Я піонер з принуки. А у духові своєму – ні.
Щур. А то чому?
Успак. Славно, юначе. Респект.
Мар Іванівна. Ви, отче…
Ґафія. А шо? Я давно мала вас просити узяти хлопчика під свою отчу опіку.
Славік. Хе-хе. Мо дасте мені слово?
Русивель. У мене за списком Мих Мих.
Мих Мих. Співає многая літа.
Усі підхоплюють а устають.
П’ють,закусюють.
Успак. І що ж тебе сподвиґло до віри у Бога?
Руисвель. Ви.
Успак. Я? Як?
Ґафія. Я го брала два рази з собою і він чув, як ви правите, як кАзання кажете…
Успак. А…
Русивель. Слово має пан редактор.
Щур. Ви, пане майстере, розпочинали свій шлях у велику – та що там – величну українську літературу з нашої скромної маленької але незламної райґазети.
Ґафія. І жону там собі найшов – мене, нендзу.
Щур. Та що ви, пані. Пане письменнику – за вас.
П’ють, закусюють.
Ґоровіц. Бог – се що? Для мене – се самореалізація у творчости.
Василь Срака. Для нас – членів партії – Бога нема.
Успак. Бог се воскресіння.
Гафія. Так-так.
Русивель. Слово…
Письмак. Досить. (встає. Бере порційку горівки у руку). Ви тут нажвинділи ми премного. Я. Йо. Хуй там.
Ґафія. Боже…
Мар Іванівна. Нічо, нічо…
Письмак. Ви культурні. То скажу вам культурно – ви суки і бляді.
Василь Срака. Що?
Письмак. Суки і бляді. Ось ти, курво стара. Кілько уже культуров керуєш ту? Га? Років з 18. І шо-с накерувала? Скільки раз подання на Шевченківську завертала-с? я недостойний? Недостойний імени Шевченка? Я – недостойний. Я знаю се. Нам нікому не дано дорости до Шевченка. Але ти… А ти Мих Мих, кілко раз інсценізацію ЖВАНЧИКА знімав зі сцени? Разів три. Як мінімум. Не та Ґафія, не так лижку тримає, не так мамаличку варит. Нє? Нє. Прийшов. Хуйню тут пороти. А ти, Щуре, кілко раз си щулив, як я писав про сокровенне, про наболіле, про головне? «Посилайте до Київа, бо я то не годен». А люди – люди не у Київі, а по селах а хуторах правди від тебе чекают – від тебе і твої підтирачки сраної, а ти їм про посіви а про надої. А для душі шо? Про сих людий хто напише? Може, ти. Срако? ЗЕМЛЯ ЖИЖІЯНОВИХ ПРАВНУКІВ – се про них? Твої срані п’єси про націоналізм а реліґійний дурман – се для них? Та Едіку Цісельському сором було після твоїх п’єс на кін виходити на поклони. Ти знаєш про се?
Василь Срака. Я…
Письмак. Помовч, гнидо. Забув, як тебе до Бориса Тена приставили? У Житомирі. А Борис Тен – Борис Хомичевський – український буржуазний націоналіст з Дерманя. З того Дерманя, яке Падличко обісрав. З того Дерманя, де Мелетій Смотрицький писав свої ґеніяльні твори. З того Дерманя, де народився ґеній Уласа Самчука. І ти, гнидо підзалупна, був приставлений до сего великого чоловіка. Як посмів, ти пампуху, набитий смітєм? Борис Тен приуселюдно мовив: знайомтеся, паньство, се мій новий стукачок. Свіженький, неоперений, неолауреатений. Прошу го не кривдити, не пИздити тупим кирзаком по єбАлу, але й не толерувати му теж. Забув? Я ти нагадаю.
Славік. Я…
Письмак. Ти? Строчиш на мене вдень і вночі.
Ґоровіц. А я?
Письмак. О. Ти птаха високого польоту. Ти сереш витончено а влучно. Юні дівчатка коштують грошей. Та й кримінал, знаєте… Ото ж. Будьте ви прокляті і горіть у пеклі. (п’є, кидає келішок до підлоги і йде пріч).
Гнітюча тиша.
Успак. У пеклі води нема.
Василь Срака. Бо і пекла нема.
Ґафія. Бійти си Бога.
Русивель. Я…
Ява сьома.
Через зал сягнисто іде Смерд. Має на плечі міх насіння.
Від нього штиняє.
Голос залу. Хто пустив? Що за неподобство? Куди дивиться дирекція театру?
Мих Мих. Що за неподобство. Хто допустив? Припинити беззаконня. Усі – у мій кабінет. Хутко.
Смерд не зважає.
Іде.
Вийшовши на кін кидає міх Русивелю у руки.
Смерд. На, потримай.
Русивель. Я…
Смерд. Ти. Потримай.
Смерд сідає у крісло письмака. Наливає. П’є. Закусює.
Далі мовить.
Смерд. Ви тут казали про усе – про життя, смерть, про Бога просторікували. Славно. Дякую, отче, же вірите у воскресіння. Дякую, Русивелю, же віриш. Дякую, Ґафіє, же робиш сей світ не остогидлим для мене. А ви… Ви… Ви… Що таке холод? Холоду не існує. Холод – се відсутність тепла. (павза) Що таке темінь? Теміні не існує. Темінь – се відсутність світла. (павза).
Русивель. Бог – се тепло і світло?
Смерд. Ти сказав.
Успак. Вірую.
Ґафія. Вірую.
Русивель. Вірую.
Смерд. Що таке зло? Зла не існує. Зло – се відсутність Бога.
Павза.
Завіса.
.
Дія друга.
Ява перша.
На верхотурах. Унизу літо. Бджоли над гречкою. Птаство дуріє у голосах.
Петро а Ісус лежать як на хмарах. П’ють мед. Їдя рибу. Ламають опрісноки. Обидвоє у білому.
Петро. Щось тяжко, Ісусе, нині мені.
Ісус. Чого? Знов папа дурниць натворив?
Петро. Та рот не закриваєсь.
Ісус. Забрати?
Петро. А що Господь скаже?
Ісус. Авжеж. Де він ходи? З тиждень уже як нема.
Петро. Там якийся ювілей якогойся письмака і якийся Русивель – сирота.
Ісус. Знову насіння дерев у мішку і сади, же усі мають садити?
Петро. Йо. Одержимий Господь чомусь тими садами.
Ісус. Так. Ні рибарів, ні мисливців-номадів, ні степових кочовиків він не любить так, як тотой САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ.
Петро. Дивна якайся любов.
Ісус. Нам то не розбагнути.
Петро. Так, Ісусе.
Ісус. А ти теж пропадав чи не вічність.
Петро. Та де. У Римі був.
Ісус. Кугутів різав?
Петро. І се. Але не тільки. Зайшов-єм непричком на стрічу до ОПУС ДЕЙ.
Ісус. О. Поважна контора.
Петро. Йо. А вони, знаєш, анекдоти мовля.
Ісус. Про мене?
Петро. Так.
Ісус. Знаю?
Петро. Не знаю.
Ісус. Кажи.
Петро. То про твою маму.
Ісус. Про матер Божу?
Петро. Айно.
Ісус. Щось погане?
Петро. Та нє.
Ісус. Но то кажи.
Петро. Добре. Слухай. Іде Ісус Галілейов…
Ісус. О. Давно-м там не був. Як там?
Петро.Туризм.
Ісус. Тобто?
Петро. То, же було нашим з тобою життям – тепер туризм.
Ісус. А. Був там Ренан такий. Жабоїд. Усе ходив нашими слідами. Стрів го у Назареті. Нє. У Кані Галілейській. А він сидит у піску, плаче отакими сльозима, глушить ґранатове свіже вино і топче свіжо виписаний перґамен. Я кажу – що є тобі, чоловіче добрий? А він ми мови: я пройшов усю го дорогу. Усю. Дух го вів мене на сі верхотури у сю Галілею. «І що?» -- кау. А він ми – я науковець. «Ну – мовлю – се несогірше аніж фарисей ачи митар». Так то воно так – мовить мені сей Закгей від науки. Але я не вірю у воскресіння.
Петро. Що?
Ісус. Дак ото ж. «Е, небораче – мовлю му -- то ти не Закхей од науки. Ти Тома невіруючий».
Петро. Таааа. Поки у рани пальці не упхав – не повірив.
Ісус. Но. Давай свій опусдеївський анекдот.
Петро. Лиш не перебаранчай, бо я – знаєш — не красно мовлю.
Ісус. Доста красно, аби збагнути.
Петро. Дякую.
Ісус. По спині ломакою. Кажи уже.
Петро. Но. Ідеш ти, Ісусе, піском пустелі. Дивиш си а там обступили кусь маґдалину книжники а фарисеї. З каменюччям у дланях. І ти до них мовиш.
Ісус. (до залі) Що я мовлю до них? Є тут у залі вірні?
Зал проказує: ХАЙ КИНЕ У НЕЇ КАМІНЬ ТОЙ, ХТО БЕЗ ГРІХА.
Ісус. Красно дякую. Ви супер. (кланяється і під оплески сідає на свою хмару на верхотурі). (До Петра) Мов далі.
Петро. Далі – раптом – з-за спини твої, Ісусе, камінь – фуррр – і маґдалині тій у голову. Кровіща, біда. А ти са обертаєш і гучно мовиш: мамо, я ж тебе просив – сиди дома.
Обидва регочуть.
Запивають медом.
Заїдають рибою а опрісноками.
Петро. Но, а шо православні?
Ісус. Добре.
Петро. Добре гризуться?
Ісус. У Андрея запитай.
Петро. Мо ще до Павла мене спровадиш?
Ісус. До Савла.
Петро. Ге ж.
Ісус. Православні так само мають свої анекдоти.
Петро. Ну, давай.
Ісус. Новопреставилися водій автобуса а священик. Постали перед Господом. Господь глянув на одного, на другого. Перелистав бекґраунд – одного, потому другого, та й каже: до водія автобуса – ти у рай. А ти – строго мовить до священика – а я? – писклявить священик. А ти, лобуре, у пекло. Яяяк? А то чого так?—писклявить священик. А того – каже Господь, -- же як ти службу правив а казання казав, то усі спали. А як сей віз то усі си до мене молили.
Сміються оба розкотистим гомеричним сміхом.
По тому п’ють мед, заїдають рибою а опрісноками.
Чути стукіт.
Ісус. Хто то там?
Петро. Та. До брами хтось гримає.
Ісус. Йдеш?
Петро. Нє. Не війна. Почекає.
Ісус. А як хтось вагомий?
Петро. Вагомий не гримає. Вагомий має терпіння.
Ісус. Йо?
Петро. Є.
Гримкіт наростає.
Ісус. Добре, іди, Петре.
Петро. Іду. Йду.
Ява друга.
Смерд іде поволи з міхом насіння за плечем. Б’є у браму.
Ніхто не утворяє.
Б’є коштуром.
Нич.
Б’є міхом.
Нич.
Б’є ногою.
Знову нич.
Нарешті б’є з розпачу головою.
Брама різко розхиляєсь.
З’являється Петро.
Петро (перебирає ключі при боці). Шо хтів-ес?
Смерд. Я християнин.
Петро. І?
Смерд. Я вірю в Ісуса.
Петро. А я з ним мед п’ю і анекдо…
Смерд. ТИ?
Петро. Так.
Смерд. Я рибалка з над Галілейського моря. Колийся давно Ісус нас покликав.
Петро. Багато покликаних але мало обраних.
Смерд. Я християнин.
Петро. Католик? Православний?
Смерд. Маєш ріжницю?
Петро. Та нє. Не особливо.
Смерд. Я християнин і хочу бачити Ісуса?
Петро. Доконче?
Смерд. Так.
Петро. Але ти й смердиш.
Смерд. І що? Дух мій животворить.
Петро. Нюх мій не залізний. І люди ту теж. Диви си як файно убрані. Дами з сумочками. Хлопи з пахучими цигарками.
Смерд. І?
Петро. А ти … сам видиш…
Смерд. Ісус де?
Петро. Ти почекай. Ту. Я зара прИйду.
Брама – грим – си закрила.
Смерд сідає на мішок. Чекає.
Ява третя
Ісус. Хто там?
Петро. Та якейся смердюче а гидомирне ніщо.
Ісус. Се насторожує.
Петро. Тобто?
Ісус. Ти ж знаєш, як Господь любе пожартувати.
Петро. Та з гумором у Господа усе океєчки. Думаєш, се він?
Ісус. Хто зна. А сей що каже?
Петро. Хоче до тебе.
Ісус. Сюди?
Петро. Айно. Каже, же він рибалка з-над Галілейського моря, же ти колись там щось заснував…
Ісус. Шо? Я?
Петро. Ти, Ісусе, ти. Натворив там такого, же…
Ісус. Та шо я там такого…. А… Згадав. 2 тисячі літ і двайціть два роки штири тижни і два дни і три години сорок филин дві…три…чотири…п’ять секунд тому я створив ТОВАРИСТВО МИСЛИВЦІВ А РИБАЛОК.
Петро. О.
Ісус. І що, воно ще існує?
Сміються.
Беруться за чаші а рибу а опрісноки, але гриміт у браму змушує їх здригнутися, покласти то усе на столі.
Ісус. Іди мерщій, Петре, бо то таки він.
Петро. Йо?
Ісус. Вйо бо дощ і коні мокнут.
Петро. Добре, же не кугути. Йду… йду… йду…
(вибігає)
Розкриває браму. Без мови. Очі вирячені. Червоний з натуги.
Смерд скидає з себе лахи і стає одним суцільним вогнем.
Петро. Господи. (паде на землю навзнак. Чути як кугути піють три рази).
Господь уривається до господи Ісуса, б’є го міхом з насінням раз, і два, і три.
Ісус паде ниць.
Господь. Шо ти тут робиш? Га?
Ісус. Я…
Господь. Ти. Травиш з сим куґутячим відречником анекдоти? І про кого? Про матер Божу. Про мене.
Ісус. Господи…
Господь. Ти… сидиш тут і травиш анекдоти, коли сатана мій рай стирає з лиця землі. Гля. Гля. Видиш:
На підлозі інсталяція війни в Україні.
Ісус. Господи…
Господь. Іди.
Ісус. Знов? Туда? У ту тюрму? Я не готовий. Ще.
Господь. Світ готовий.
Ісус. Але ж шо такого си стало? Чи по раз перший Сатана хоче знищити рай твій, Господи? Садок твій вишневий коло білої хати…
Господь. Тоді мені було не до того. А зараз -- ні. Зараз – ти маєш прийти по раз другий. Але уже на сю знекровлену землю.
Ісус. Се важко. Се як Горинь мовив – тяжко іти до тюрми – свідомо – удруге.
Господь. Але він – пішов.
Ісус. Так. Він – пішов.
Господь. Мусиш. Прийшла пора.
Ісус. Петра брати?
Господь. Петра ні. Там найдеш своє товариство рибалок а мисливців.
Ісус. Даруй, Господи…
Господь. Я прийду теж. Маю там єдну справу недовершену.
Ісус. Добре, Господи. Не покинь мене по раз другий. Чи най мине мене чаша сія?
Господь. Не мине. Не мене. Не мана. Повна чаша вогню.
Ісус. Отче наш же єси… хліб наш над-сущний дай нам сьогодні…
Дія третя.
Ява перша.
Церква.
Смерд заходить. Кладе міх насіння на земляну підлогу. Стає на коліна. Молиться.
Розкриваються царські ворота і з них виходить у халатику на голе тіло Успак. Ув одній руці келих шампанського у другій таця з канапками. За ним дріботить юночок, схожий на кастрата.
Успак. Ти хто?
Смерд. Всеблагий а чоловіколюбець.
Успак. На що ти натякаєш?
Смерд. Спочатку був лоґос…
Успак. Шо? Я по суботах не подаю.
Смерд. Я не потребую вуд тебе нич. Маю хліб а вино. І дві рибі. І штири смокви. А жменю олив. Мені сього досить.
Успак. То чого прийшов-єс ту перед мене?
Смерд. Я прийшов не до тебе.
Усмак. Се моя церква. Затям.
Смерд. Там де троє – там я поміж них. А для молитви не треба ні хліба, ні вина, ні навіть священика. Тільки відкрите серце а сердешна душа.
Успак. Що?
Рипають двері. Заходить Русивель ув однострої.
Смерд забиваєсь у кут.
Юначок мовчки зникає.
Успак. Ти?
Русивель. Та.
Успак. Чого прийшов?
Русивель. Сповідь на смерть.
Успак. О, я не готовий.
Русивель. Іди уберися. Юначок тобі запоможе.
Успак. Ага.
Юначок виходить зі священицькими уберями.
Мовчалечки убирання.
Юначок з халатиком а начинням іде пріч.
У священика хрест у руці.
Сповідь.
Смерд. Шо ви там бубоничите? Людим нич не чути.
Успак. Ти ще ту?
Смерд. А де мені бути?
Успак. Ми не в театрі.
Смерд. А де?
Успак. Де?
Русивель. Нас троє – а там де троє – Господь посеред нас.
Смерд. Віриш?
Русивель. У воскресіння.
Смерд. (до священика) А ти?
Успак. Я?
Смерд. Добре. Не буду вам заважати а важити на вашу востатну сповідь. Продовжуйте. (відходить у свій кут).
Успак. Що ще маєш мені повісти?
Русивель. Про ту ніч.
Успак. Про яку ніч?
Русивель. Про нашу.
Успак. Першу чи другу?
Русивель. Першу я давно забув. Був ще дитиною. Та й упився поминальним вином. Та й ти був ніжний зі мною. Можеш коли хочеш.
Успак. Міг. А друга?
Русивель. Другу пам’ятаю до кождої зірки, запаху, шереху, шурхоту.
Успак. Ніч?
Русивель. Так. Твоя ніч Абеляра.
Успак. О. То був ти?
Русивель. То був я.
Успак. А відсидів – той?
Русивель. Так. Маю гріх на душі – камінь тяжкий а немилосердний.
Успак. Геть звідси.
Смерд. Що? Е ні, браччику, він тут у себе. А ти…
Успак. Та ніч Абеляра змінила усе.
Русивель. І мене теж. І мій ніж…
Успак. Міжніж. Ех…
Смерд нараз перетворюється на суцільний вогонь.
Русивель. (до Успака)Прости мені.
Успак. Бог простить. (по павзі)Прости і ти мені.
Русивель. Бог простить.
Господь. (до Русивеля)А ти сад посадив?
Русивель. Так, Господи.
Госаодь. (до Успака)А ти?
Успак. Сподіваюся, Господи.
Бог. (до зали)А ви?
Стоїть і дивиться в зал. З міха менькою цівкою висипається насіння.
Завіса.
2024
