Сабіні Гаральдіні, донці Італії,

учасниці Майдану, волонтерці,

добрій подрузі України

присвячується.

 

 

 

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

ІВАН ХРЕСТИТЕЛЬ, років 30.

ІВАН ХРЕСТИТЕЛЬ – у дитинстві, років 12.

МІРА – дружина Івана.

ЄЛИЗАВЕТА – мати Івана Хрестителя.

ІСУС ХРИСТОС.

ЙОАН (ІВАН), СИН ЗАВЕЛЕЇВ – учень Івана Хрестителя, пізніше апостол, богослов, автор Євангелія, Послань та «Одкровення» (Апокаліпсис), років 25.

АНДРІЙ – учень Івана Хрестителя, перший учень Ісуса Христа, апостол (Первозваний), років 16.

ІРОД АНТИПА – правитель Галілеї, років 50.

АШТІ ІРОДІАДА – дружина Ірода.

САЛОМЕЯ – падчерка Ірода, донька його дружини і його племінниця.

АННА – первосвященик, тесть Каяфи.

КАЯФА – первосвященик, зять Анна.

ЛЕМЕЛ – фарисей.

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА – завідувачка хімічно-біологічної лабораторії, професор, років 50.

РИТА – аспірантка, співробітниця лабораторії, років 25.

ВАСИЛЬ – режисер, наречений Рити.

ДИТИНА – хлопчик років 5 – 7.

ЗРАНЕНИЙ МАНДРІВНИК (ЧАС).

СТРОЖ ТЕМНИЦІ.

ПРИДВОРНІ. ВІЙСЬКОВІ. РАБИ.

РИМСЬКІ ЛЕГІОНЕРИ.

ГОЛОСИ.

 

 

 

ВСТУП

 

Кімната. На скромному ліжку спить жінка. Це мати Івана. Він, дванадцятилітній, співає їй колискову.

 

ІВАН.

Спи, моя мамо, зникніть тривоги,

В спокій на хвильку поринь.

На твого сина чекають дороги

Ще – лиховісні, скорботні дари.

 

То не простії ті будуть дороги –

Стрінуть мене і дощі, і вітри.

Та я мушу слово просте й не лукаве

Людям незрячим нести.                                        

 

Прийде Син Божий, але не для слави –

Для нелегкої святої мети.

Та, щоб розчистить для Нього дорогу,

Мені доведеться на плаху піти.                                        

 

Раптом на екрані червоні плями. Кат замахується сокирою. Характерний стук сокири.

 

МАТИ (різко встає з ліжка і злякано). Що це?! Господи! Порятуй нас. (До сина). Ти тут? (Обнімає його і тулить до грудей). Ти тут. Боже мій, Боже мій, не допусти того.

ІВАН. Пробач мені, матусю. Я розбудив тебе?

МАТИ. Мовчи… Мовчи… (Оглядається довкола). Господи… Тільки не це…

ІВАН. Що з тобою, матусю? Ти налякана дуже.

МАТИ (відсторонила від себе і дивиться йому в вічі). Іване, сину, мужайся. На тебе жде випробування страшне…

ІВАН. Я вже знаю, мамо…

МАТИ. Будемо молитись, аби те лихо тебе обминуло…

ІВАН. Будемо молитись, аби я не схибив, і вистояв, щоб ворог слабкості моєї не побачив.

МАТИ. Синку, ти говориш, як дорослий…

ІВАН. Мамо, я вже дорослий

 

На екрані картини воєн, вбивств, атомні вибухи.

Лабораторія, де намагаються вивести мікроби для біологічної зброї. Дві жінки тримають пляшечку з рідиною і щасливо посміхаються.

 

МАТИ (кричить). Зупиніть! Зупиніть їх! Вони збожеволіли!

ІВАН. Мамо, що з тобою?

МАТИ. Вони збожеволіли і хочуть світ убити!

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 1

 

Лабораторія. Глафіра Владленівна бере пляшечку й урочисто показує аспірантці Риті.

 

ГЛАФІІРА ВЛАДЛЕНІВНА. Ми, Рито, таки вивели цю формулу. Аналіз на комахах дав позитивні результати. Наступний аналіз робимо на тваринах. Ти, Риточко, геній. (Показує їй смартфон). А зараз… повідомлю тобі… радісну новину. На твоє ім’я перераховано… мільйон доларів. З цього апарата ти зможеш відкрити рахунок у будь-якому банку світу і перевести з цього мільйона будь-яку суму і отримати її. Як тільки закінчиш роботу, одержиш цей апарат. Виставляєш код – і ти мільйонерка.

РИТА. Я боюся.

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. І це тільки аванс. Сума може бути подвоєною… Потім захистиш докторську дисертацію. Та якщо захочеш, поміняєш прізвище і виїдеш на Захід. До кінця життя ти будеш забезпечена. Знайдеш гарного чоловіка…

РИТА. У мене хлопець є…

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА (строго). У жодному разі ти йому не повинна нічого говорити. Вивела сорт пестицидів – ось що світ має про тебе знати. І що ми напишемо у звіті… Витік інформації смертельно небезпечний. Ти ж розумієш, нас з тобою, якщо не викрадуть, то просто уб’ють.

РИТА. Розумію… Тому і страшно так…

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. Відкинь страх. Ще пару тижнів – і ти вільна. А там – життя на повну ногу…

РИТА. А що далі?

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. То вже не наша турбота. Тема буде закрита, а лабораторію ми перепрофілюємо…

РИТА. Сумніви заповзають у душу… Глафіро Владленівно, наша формула – це основа. Але потім ту формулу можна модифікувати…

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. Пусте. Ми не боги, щоб перейматися долею людства. Не ми то зробимо, зробить хтось інший. Ти ж розумієш, це відкриття на часі.

РИТА. Так.

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. Ти дівчина мудра, і я захищу тебе – генії на дорозі не валяються (сміється, але не щиро).

РИТА. Дякую.

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. Весілля справлятимеш у Парижі... А хто ж він, обранець твій?

РИТА. Василь – режисер театру. Зараз готують драму про Івана Хрестителя.

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. Ой, а навіщо ці історичні розкопки?

РИТА. Василь каже, що це найбільш сучасний твір. Там розкриваються якраз ті проблеми, які мучать людину сьогодні.

ГЛАФІРА ВЛАДЛЕНІВНА. Людину завжди мучать проблеми… Все людство весь час мучиться в них… І коли вже воно вирішить їх? Не вирішить… Хіба що в театрах…

 

СЦЕНА 2

 

Сцена репетиції п’єси. Василь, режисер-постановник; актори-виконавці.

 

ВАСИЛЬ. Повторюємо наступну сцену. Палац Ірода. Сам Ірод у сумнівах. Тільки прошу без пафосу. Іродіада – носій абсолютного зла. Її донька – як сучасні мажори. Розбещена до крайності, й мікроскопічний розум… Ісус Христос – філософ оптиміст, спокійний, у розмові немає й тіні передчуття трагедії, посміхається… Сам Іван Хреститель – єдиний, хто розуміє, що відбувається. Тому він безкомпромісний. І ще. Він беззахисний, як дитина… Почали. (Усі йдуть за куліси).

                                                            

Палац Ірода. Ірод сам.

 

ІРОД (ходить, роздумує). Щось мене мучить, тривожить, душа неспокійна, і я не знаю, що з цим робити… Я маю все… Владу, багатство, покірних рабів… Я собі взяв найвродливішу жінку... У Галілеї спокій… О! Яке воно солодке слово – влада… Та все це нічого не варте, якщо я не можу читати в душах людей… Вони для мене таємниця. Кланяється, улесливо посміхається, а в душі злоба і заздрість… (Підкреслено). Хоча б один знайшовся, кому б я повірити зміг… Хоча б один… Та я б озолотив його! Нема такого… (Робить знак рукою, і заходить придворний. До придворного). Скоро до нас приїдуть високі гості. Готуйте бал.

ПРИДВОРНИЙ. Так. Вельможна цариця сказала, що бал буде за два місяці.

ІРОД. Готуйтесь, щоб не осоромитись.

ПРИДВОРНИЙ. Так. (Кланяється і покидає сцену).

ІРОД. Маю ціле царство – і залишаюся самотнім… (Іде зі сцени).

 

Затемнення.                                                                                     

Та ж сцена.

Ашті Іродіада сама. Перед дзеркалом поправляє прикраси.

 

АШТІ. Не можу повірити – мені підкорився наймогутніший муж! Сам правитель Галілеї! А він, наївний, думає, що приручив мене... Так, я корчу з себе покірну, але для того, щоб він виконував волю мою… І він це робить… Яка то насолода, коли тобі послушний сам могутній цар! Я маю владу над тим, хто має абсолютну владу… Тепер Галілея у моїх руках… До доньки сватаються дужі й багаті женихи. Дехто з них буде на банкеті… Я впевнена, що й Саломея скоро стане царицею… (Робить рукою знак, заходить рабиня і поправляє їй одяг. До рабині). Що робить Саломея? 

РАБИНЯ. Із педагогами вивчає танці.

АШТІ. Гаразд. (Жестом відправляє рабиню). От тільки шкодить нам якийсь базіка… Зібрав коло себе жебраків і теревенить про якогось нового царя… Треба його прибрати з дороги… (Іде зі сцени).

 

Затемнення.

Сцена майже така. Саломея перед дзеркалом робить танцювальні рухи.

 

САЛОМЕЯ. Невже це справді я? Моє тіло? Мої перса? Невже і справді я зможу приборкати отого могутнього дикого звіра, який називається моїм вітчимом? От буде слава… Скоро бенкет… А там будуть інші звірі. О! Їхні масні і хижі погляди! А я – в’юнка, як гадюка… І всі вони підкоряються владі мого тіла. Всі! І що захочу – матиму. (Сміється). Влада дівочого тіла – безмежна. Я використаю свій шанс.

 

Виходить Ірод.

 

ІРОД. Вітаю, Саломеє. Учителі твої говорять, що ти старанна учениця.

САЛОМЕЯ (робить поклон). Хочу тобі догодити.

ІРОД. Похвально.

САЛОМЕЯ. На балу я буду танцювати на твою честь.

ІРОД. Підлещуєшся…

САЛОМЕЯ. Так. Хочу завоювати твою прихильність.

ІРОД. Вважай, що ти уже її маєш.

САЛОМЕЯ. Дякую.

 

Виходить Ашті.

 

АШТІ (жартома). Бачу тут проти мене змова.

САЛОМЕЯ (обнімає матір). Так. Ми тут змовляємося, що моїй матусі подарувати…

АШТІ. І що придумали?

ІРОД. Прийде ювелір, і ти собі замовиш, що захочеш.

АШТІ. Дякую. Ви краще пообіцяйте, що подаруєте мені те, що я попрошу. Але не сьогодні.

ІРОД і САЛОМЕЯ. Обіцяємо.

АШТІ. А ювелір буде іншим разом… Там назріває якийсь бунт. Люд хвилюється.

ІРОД. Кажуть, що Іван, син Захарії, баламутить народ. Говорить, що прийде не то новий цар, не то месія і порятує народ.

АШТІ. Цьому треба покласти край.

ІРОД (робить рукою знак, заходить придворний; до придворного). На березі Йордану збирається всілякий непевний люд і його баламутить Іван, син Захарії. Пошліть туди наших людей і спитайте, що він хоче.

 

Придворний кланяється і виходить.

Затемнення.

 

СЦЕНА 3

 

Берег річки Йордан. Люди сидять на землі. Іван стоїть і говорить до них.

 

ІВАН (спокійно). Ми живемо не праведно. Забули дідівські заповіти. Сильні принижують слабих, багаті віднімають хліб у бідних, скрізь повно ґвалтівників, розбійників, злодіїв. (Голосніше). Ми стаємо, як тварини, і оскорбляємо Небо! Творець відвернув від нас Своє лице! Ми мусимо змінитись! Очиститись від скверни, покаятися у гріхах і не грішити більше… Тоді до нас прийде Месія. Прийде, щоб врятувати від пекельного вогню.

 

Люди по одному підходять до Івана.

 

ЛЮДИ. Ми каємося у гріхах. Охрести нас.

ІВАН (до нього підходять, і він хрестить). Іменем Творця, Матері-Землі і Матері-Води очищаєшся від гріхів.

 

До гурту наблизилась людина. Це Лемел, фарисей. Посланець Ірода.

 

ЛЕМЕЛ. Мир вам!

УСІ. Мир тобі.

ЛЕМЕЛ (до Івана). Мене послав правитель дізнатися, хто ти і що тут робиш.

ІВАН. Я той, хто розчищає шлях.

ЛЕМЕЛ. Який ще шлях?

ІВАН. Це шлях для Того, Хто прийде відкупити гріхи наші.

ЛЕМЕЛ. Гріхи? Нема у нас гріхів. Ми ревно тримаємося приписів пророків наших.

ІВАН. І забираєте спокійно у вдовиці хліб.

ЛЕМЕЛ. Хто ти такий, щоб нас учити?!

ІВАН. Я той, хто йде перед Учителем, аби казати вам: хто не почує Його і хто Його не зрозуміє, той загине.

ЛЕМЕЛ. Це богохульство.

ІВАН. Богохульство – забрати у вдовиці хліб.

ЛЕМЕЛ. Ми живемо в законі і по закону.

ІВАН. І дозволяєте розбійникам законно грабувати вбогих.

ЛЕМЕЛ. Ми Вараву посадили у темницю.

ІВАН. Варава – це один з-посеред вас.

ЛЕМЕЛ. Не смій порівнювати нас з розбійником!

ІВАН. Так ви ж не відрізняєтесь від нього. Тільки він грабує явно, а ви – під личиною доброчесності.

ЛЕМЕЛ. Це вже занадто…

ІВАН. Ні, не це занадто. Хоч ви вдаєте з себе порядних, але такими не є. Та найгірше інше – з вашої вини мільйони впустять Вараву у своє серце… Ви, фарисеї, навчите їх… І вони посміхатимуться, як зараз ти… І з посмішкою обдиратимуть малих, і з посмішкою будуть зраджувати їх. А при нагоді, убивати. (Сильно). А я кричу вам: зупиніться! Ба кара буде люта!

ЛЕМЕЛ. Ти збожеволів.

ІВАН. Ви божевільні! Не знаєте, що стелите собі до пекла шлях.

ЛЕМЕЛ. Ти бунтуєш і розбещуєш людей. Тому правитель наш сердитий. Зупинись!

ІВАН. Правитель сам порушує закон. Чужу жону забрав собі.

ЛЕМЕЛ (налякано). Мовчи, нещасний! (Покидає сцену. Всі інші покидають сцену теж).

ІВАН (сам). Мене звинувачують у своїх гріхах… Та ні просьбу, ні погрози, ні застереження вони слухати не хочуть… Ніхто не чує… Дерево чує, людина – ні.  

 

Заходять два бідно одягнені чоловіки. Іван впізнає їх. Це Анна і Каяфа.

 

ЧОЛОВІКИ. Мир тобі.

ІВАН (подивився на них пильно). Мир вам… Чого прийшли?! Ви ж каятися не збираєтесь. Ви заскорузли у гріхах настільки, що зрозуміти праведне життя не здатні.

АННА. Облиш…

ІВАН. Навіщо ховаєте себе від себе? Чи думаєте, що Господь вас не побачить?

АННА (скидає з себе лахміття). Кажуть, ти розмовляєш тільки з убогими.

ІВАН. З убогими я не розмовляю взагалі… Для вас сьогодні виняток зробив…

АННА (зло). Гординя тебе мучить!

ІВАН. Ти вже мовчав би про гординю…

АННА. Кажуть, ти себе пророком називаєш.

ІВАН. Я розчищаю гній, щоб Той, Хто прийде, людей в людях побачив.

КАЯФА (теж скидає з себе лахміття, і говорить спокійно). Ти говориш, що прийде спаситель. Ми теж це знаємо. Назви його справжнє ім’я, і ми дамо тобі гроші.

ІВАН. Месія Сам назветься.

АННА. Ти не зрозумів. Ми тобі скажемо його ім’я, а ти це ім’я проголосиш людям. Всі інші, хто потім назве себе месією вважатимуться бунтарями.

КАЯФА (подає Іванові гаман з золотом). Тут вистачить тобі на все життя. Тільки назвеш месією того, кого ми скажемо…

ІВАН (зі зневагою). Купується те, що продається. Яким мізерним треба бути, аби допускати, що правду можна купити. (Зло). Роде зміїний! Хто навчив вас тікати від гніву майбутнього?! Не втечете! Кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане і до вогню вкинене! На ваше коріння вже замахнулася сокира!

АННА (з відчуттям переваги). Правду казали, що гординя пре від тебе. Хіба ти не знаєш, що ми від народження є дітьми Божими?!

ІВАН. Не народження робить синами Завіту, а вірність Заповідям Божим. Ви ж заповіді ці топчете…

КАЯФА. Нам сказали, що ти бунтуєш, зваблюєш народ. Що це за дикий ритуал – хрещення водою?

ІВАН. Життя ваше – дикий ритуал. Ви вбиваєте невинних, ґвалтуєте дочок убогих, багато людей голодні лише тому, що в них ви забираєте їхній обід. Я ж тут для того, аби сказати вам: зупиніться і вчиніть справедливість!

КАЯФА. Годі! Це зухвалий наклеп!

ІВАН (приречено). Ви не зупинитесь... Жадібність, гординя – це сенс вашого буття. І ви не знаєте, для чого ви живете…  

АННА (спокійно). Іване, ти ж знаєш, як за богохульство наш закон велить карати…

ІВАН. Богохульство – говорити правильні слова і чинити зло.

КАЯФА. Ми не чинимо зла.

ІВАН (сумно). Ні… Просто з вами діляться краденим… (Жорстко). Ви речете іменем Бога! Іменем Бога будете покарані!

АННА. Ми попередили тебе. Не зупинишся – будемо карати. Пожалій сина і дружину. (Покидають сцену).

 

СЦЕНА 4

 

Берег річки. Іван сидить, задумавшись. До нього підходить дружина з сином.

 

СИН (кидається до батька й обнімає його). Тату, тебе так довго не було дома. Ми з мамою злякались.

ІВАН (обнімає сина). Не бійся, синку.

МІРА. Іване, до нас приходив посланець від Ірода і погрожував... Може, зупинишся?

ІВАН. Міро, кохана дружино моя, ти пропонуєш мені стати зрадником?

МІРА. Не говори так…

ІВАН. Світ здичавів, а я, розуміючи, повинен мовчати?

МІРА. Ти знаєш, як ми з сином любимо тебе… Без тебе нам життя не буде.

ІВАН. Мужайся, кохана. Може, біда ще обмине нас…

МІРА. Вони всі такі жорстокі…

ІВАН. Знаю… Але це треба змінити. Хтось мусить їм сказати, що вони втратили себе.

 

Син сідає до батька на коліна й засинає.

 

ІВАН (співає колискову).

Сину мій милий, люба дитино,

Спиш ти, невинний, як сад навесні.

Ти ще не знаєш: я скоро загину.

Вже не ужитись з цим світом мені.

 

Мати твоя безутішно заплаче.

Ворог зрадіє на мить: переміг.

Тільки… мій шлях в небі зірка позначить.

Ні, я не зникну безслідно в пітьмі.

 

Я повернуся вітриськом печальним,

Я повернусь, коли сад зацвіте.

Сину мій милий, не словом прощальним

Співом ласкавим зігрію твій день…

 

МІРА. Іване, навіщо ти таке страшне говориш? Ти лякаєш мене.

ІВАН. Міро, мене уб’ють.

МІРА. Господи!..

ІВАН. Будь розважною, Міро. Це – війна. Війна між минулим і майбутнім, війна між добром і злом. Війна між життям і смертю. І я у цій війні не жертва. Я – полководець, який окреслює стратегію на тисячоліття…

МІРА (у відчаї). О, Боже… А як же ми без тебе?

ІВАН. Дружина полководця мусить бути героїнею…

МІРА. Я не переживу…

ІВАН. Міро, не ми обираємо – нас обрали…

МІРА (зводить руки до неба). Господи! Чому обраний мусить помирати?! (Якась мить мочання). Мовчиш… Усі мовчать, а зло говорить. Нахабно, безпардонно.  Та ще й регоче над людським горем.

 

Син прокидається

 

СИН. Тату, я уві сні бачив такі гарні дерева, квіти, струмки з чистою водою, люди привітні…

ІВАН. Це, синку спогади про Рай. Ти колись там перебував…

МІРА. Живемо у пеклі, а нам сниться Рай…

ІВАН. Не гнівімо Бога, Міро.

СИН. Тату, ходімо до Раю. Він там. (Син показав рукою, і вони з батьком покидають сцену).

МІРА (сама). Господи, захисти їх – вони невинні.

 

Виходить Зранений Мандрівник

 

ЗРАНЕНИЙ МАНДРІВНИК (ЧАС). Добра жінко, дай краплю води.

МІРА (дає води). Хто ти? Звідки й куди йдеш?

МАНДРІВНИК (п’є воду; потім). Я втомився іти світом. Я вийшов з благодаті і потрапив у хаос.

МІРА. Ти дивно говориш. І не відповів на питання. Хто ти? Хто друзі твої? Чи маєш родину?

МАНДРІВНИК. Мої друзі – це вільні душі, які вміють любити й не розминулися з сумлінням. Ти теж є моїм другом. А родини у мене нема. Я – Час. (Зникає).

МІРА. Господи… Час може мати людську подобу…

ГОЛОС ЧАСУ (голосно і впевнено). І зупинятися перед діяннями великих…

МІРА (оглядається). Про кого ти?

ГОЛОС ЧАСУ. Про твого мужа…

 

Затемнення.

Той же берег Йордану.

Люди.

 

ІВАН (до нього підходять по одному, і він хрестить). Іменем Творця, Матері-Землі і Матері-Води очищаєшся від гріхів.

 

З натовпу чути питання: «Що буде дальше?»

 

ІВАН. Мусимо навчитися жити по-людськи… Зрозуміти, що є в людини совість і гідність. Має прийти Месія. Той, Хто допоможе нам це зрозуміти. Але ми повинні припинити грішити. Я для цього тут… Та я водою хрищу, а між вами вже стоїть, що Його ви не знаєте. Він Той, Хто за мною йде, Хто до мене був, Кому розв’язати ремінця я не гідний… Він христитиме вас Святим Духом і вогнем!

 

Повільно виходить Ісус Христос.

 

ІВАН (радісно). Це Він...

 

Час зупинився. Усі, крім Івана, як стояли, так закам’яніли. Хто схилився, хто підняв руку, хто зібрався говорити – усі завмерли. Тільки дитя у когось на руках заплакало – над чистим дитям час не має влади.

Ісус підходить повільно.

 

ІСУС. Мир вам!

 

Всі наче ожили. Почали рухатись.

 

ІВАН. Це Він.

УСІ. Це Він.

ІСУС. І мене охрести.

ІВАН. Чи мені хрестити Того, Кому я не гідний шнурки на сандалях зав’язати.

ІСУС. Ми всі діти Батька нашого. Хрести.

ІВАН. Іменем Творця, Матері-Землі і Матері-Води очищаєшся від гріхів.

 

На Ісуса падає промінь світла. Чути голос.

 

 ГОЛОС. Це син мій…

 

Здивовані люди оглядаються, потім розходяться. Залишаються Іван, Ісус Христос та учні Івана – Андрій та Йоан.

 

ІВАН. Це – мої учні Андрій та Йоан.

 

Ісус подає їм руки.

 

АНДРІЙ. Учителю, де ти живеш?

ІСУС. Ти перший підеш зі мною. (До Йоана). Ти другим будеш.

ІВАН. (схиляє голову перед Ісусом). Учителю, якби ти знав, як мені важко… Люд знавіснів і все зло, яке він чинить, проходить крізь мою душу. Не можу більше. Прости мені і відпусти…

ІСУС. Знаю все, Іване… (Суворо). Не всього себе відчуваєш ти. Не всю силу, яку тобі дано, прийняв ти. Не всього себе зрозумів і пробачити зміг. Ти людей учиш, а сам несеш у собі їхній біль. Чому на самого себе ти очі заплющив? Вижени з себе сумнів, бо не твій він. Бо той сумнів диким, пораненим світом накинутий тобі. Колись, коли душа твоя була в Раю біля Всевишнього Батька, у тебе сумніву не було. І туги не було, й не переймався тим, що хтось тебе не зрозуміє…

ІВАН. Прости.

ІСУС. Іване, наш шлях буде важким… Можливо, коротким. Та нам доручено цей світ уберегти. Порятувати від вогню й отрути…

 

Ісус показує на екран. Там картини битв, убивств, зради, кровопролиття. Атомні вибухи, підземні ядерні вибухи і, як наслідок, землетрус (Спітак). Руїни. Знову лабораторія. Укладається договір про виготовлення речовини… 

 

ІВАН (злякано). Що це?

ІСУС. Людство готовить самознищення. І ми з вами покликані зупинити божевілля.

ІВАН. Учителю, не зможу я, бо я слабкий.

ІСУС (строго, але спокійно). Сказав тобі: вижени сумнів.

ІВАН (уже спокійно). Наказуй, що робити.

ІСУС. Продовжуй навчати. І не чекай подяки…

ІВАН. Проти зла ми безсилі…

ІСУС. У мене сумніви також бувають… Та ми покликані те зло здолати…

ІВАН. Мені погрожують…

ІСУС. Це свідчить, що вони слабкі…

ІВАН. Що буде далі?

ІСУС. Не знаю… Якщо не трапиться лихо, то навчимо людей жити по совісті, якщо загинемо, то наша смерть стане фактором, який спонукає людей самим шукати способи так жити.

ІВАН. Ти сказав: лихо.

ІСУС. Я так сказав. Та воно ще може оминути нас…

ІВАН. Чому Небо не захистить Тебе?

ІСУС. Людям дана свобода волі.

ІВАН. А вони користуються нею для творення зла.

ІСУС. Тому я тут…

ІВАН. Ти знаєш майбутнє?

 

Ісус мовчки показує на екран. Там піп освячує ракету. Інший говорить: «Освячена ракета краще вцілить».

 

ІСУС. Бачиш, моїм іменем освячують убивство…

ЙОАН. Я знаю, хто це. У мене сьогодні було видіння…

ІВАН. І що ти бачив?

ЙОАН. Я чув голос Ангола. Він говорив: «Упав, упав великий Вавилон! Став він оселею демонів, і сховищем усякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв усі народи! І земні царі з ним розпусту чинили, а земні купці збагатіли від сили розкоші його!»

 

У цей час на екрані Москва. Розкоші. Іноземці. Газова труба.

 

ІСУС. Про це, Іване, ти напишеш. Прийде час і зрозуміє люд, звідки для нього небезпека.

ЙОАН. Там зародиться всюдисуще зло. Воно намагатиметься розповзтися по всьому світі.

 

На екрані комуністичні гасла.

 

АНДРІЙ. Я теж видіння бачив. Це було неймовірне щось! Ріка велична, гори, пороги. Це Борисфен! І місто бачив. Величні храми. Люд працьовитий… Бачив, як місто горіло. (Кадри спустошення Києва). Горіло. Відновлювалось, горіло знову і знову відновлювалось… (Кадри відновленого Києва).

ІСУС. Там, Андрію, ти навчати будеш. (До Йоана і Андрія). Ідіть, я вас покличу.

 

Йоан і Андрій покидають сцену.

 

ІВАН. Це будуть віддані тобі учні.

ІСУС. Так… І це добре. Погано інше. Найбільшу шкоду нам вчинять не вороги, які заперечуватимуть і переслідуватимуть нас, найбільшу біду скоять проти нашого вчення заздрісні слабкі та пихаті послідовники наші.

ІВАН. А як навчити їх правди?

ІСУС (ніби не чує). Вони захочуть словами нашими свої вади затулити від людських очей. Захочуть кров’ю нашою відкупити собі любов юрби. Вони захочуть ближніх своїх підкорити собі лише тому, що колись були наближені до нас. І у світі почнеться хаос. І стане нам після смерті до сліз боляче.

ІВАН. Підкажи, що мені робити?

ІСУС. Та навіть не це найстрашніше. Лихі іменем моїм благословлятимуть убивство. (Кадри спалення людей на вогнищах).

ІВАН. Це ж вони на пекло нашу землю хочуть обернути.

ІСУС. Ні. Але можуть так зробити.

 

Ісус знову показує на екран. Там все горить. Ядерні заряди знищують все живе. Земля палає.

Ісус сідає на землю.

 

ІВАН. Господи!

ІСУС. А ці хочуть… Та ми це мусимо спинити.

ІВАН. Як?

ІСУС. Я ще не знаю…

ІВАН. Учителю, я з тобою…

ІСУС. Дякую, Іване. Сідай коло мене. Я заспіваю, а ти послухай. (Кладе долоні на землю і тихо співає).

Долоні теплі матері Землі.

Торкаюсь їх: і бачу – всі у ранах.

Ну, що тут вдієш, люди надто злі,

Налякані і завидющі.

Й лише в дитячій усмішці

Любов і доброта

Безмежна, щира.

Як не втрачати нам оте добро –

Всевишнім дане сяйво,

Коли стаєш дорослим?

Питань багато…

А Земля – печальна.

 

Мовчанка. Згодом – Іван.

 

ІВАН. Я думав, ти тільки ткач і столяр, а ти ще і співець…

ІСУС. Так, я знаю багато пісень, тільки не відаю, чи проспіваю їх…

ІВАН. Ісусе, не говори сумне…

ІСУС (не зважає на слова Івана). Тому скажу тобі найсокровенніше…

ІВАН. Учителю, а чи достойний я чути від тебе найсокровенніше…

ІСУС. Достойний… Іване, що ти думаєш про людську душу?

ІВАН. Вона безсмертна.

ІСУС. Так, але… Запам’ятай: кожна людська душа – це частка Душі Бога.

ІВАН (крайнє здивований). Що ти кажеш?!

ІСУС. Іване, послухай ще раз. Кожна людська душа це частка душі Нашого Батька. Тому, коли грішить людина, Йому нестерпно боляче. Він відчуває вину за гріх.

ІВАН. Ти говориш страшні, водночас – безмежно радісні слова.

ІСУС. Тут радості мало. Оскільки людина не може цього зрозуміти, то вона не може зрозуміти, що душа у її ворога – теж частка Бога… Відштовхуючи душу ближнього, людина відштовхує від себе ту частку. А це обмежує значимість душі власної. Тоді верх бере розум.

ІВАН. А він недосконалий…

ІСУС. Так. Звідси війни, злочини, гріхи…

ІВАН. Учителю, мені страшно…

ІСУС. Мені теж…

ІВАН. Скажи щось радісне…

ІСУС. Відкинь ненависть. Чим більше ти ненавидиш, тим менше тебе є. (Встають. Ісус мовчки іде зі сцени).

 

Іван залишається сам.

 

ІВАН. Пішов… Заспівав востаннє і пішов на смерть… А мене залишив самого… Я просив сказати щось утішне, а ти посіяв сумнів... Ти показав страхіття, яке собі готує навіжений люд… А я кричати вже не можу… І хто зупинить божевільних… 

 

Скрегіт заліза, сатанинський регіт і голос. «Ніхто. Тут я володар».

 

ІВАН. Брешеш! Ти там, де є продажні. Де людська гідність, ти – ніхто. Гниль, пліснявина і прах. Щезни!

 

Скрегіт заліза, потім – тиша.

Затемнення.

 

Івана оточують озброєні люди Ірода.

 

ПРИДВОРНИЙ. Іване, сину Захарії, ти арештований. (В’яжуть Іванові руки). Тебе звинувачено у підмові до бунту і в богохульстві.

ІВАН. Я всього лиш намагався нагадати вам, що людина має бути сама собою, а не збиральником чужих брехень. Ото і вся провина… Та ви не зрозуміли…

ПРИДВОРНИЙ. Ти будеш у темниці, доки наш правитель не накаже тебе звільнити.

ІВАН. Як сильно ви боїтеся слова…

ПРИДВОРНИЙ. Ні, але в країні мусить бути порядок.

ІВАН. Я нікого не закликав до бунту, не лякав нікого, а чому ви злякались?

ПРИДВОРНИЙ. Ми не знаємо страху.

ІВАН. Як не знаєте, що таке правда…

ПРИДВОРНИЙ. Досить. Ходімо.

ІВАН. Прощавай, сонце, прощавай, вітре, прощавай, рідна земле, і прости, що не обробляв тебе ретельно.

 

Тихий голос флейти.

Затемнення.

 

СЦЕНА 5

 

Темниця. Іван сам.

 

ІВАН. Ось і відняли світ у мене… Відняли землю, відняли небо, відняли річку… А я всього лиш хотів, щоби насильство і неправда припинились… Не почули… Що тепер буде з дружиною, що з сином буде… Господи захисти їх, не допусти насильства над ними…

 

Заходить сторож.

 

СТОРОЖ. До тебе. Прийшли.

ІВАН. Хто?

СТОРОЖ. Він сам назветься.

 

Заходить Ірод.

 

ІВАН. О! ще один невільник!

ІРОД. Я вільний. І тебе звільнити можу… Чому ти повстав проти мене? Я ж тебе не ображав.

ІВАН. Ти образив Небо – живеш у неправді.

ІРОД. Живу, як велить мені мій статус.

ІВАН. Ти викрав жону чужу. Ти не любив її. А забрав у брата із заздрощів і через непомірну свою пиху.

ІРОД. У сильних так прийнято – бери, яку захочеш. У мене сила, у мене воля. А Ашті сама добровільно прийшла. Я лише натякнув. Пообіцяй, що мовчатимеш, і можеш виходити звідси хоч зараз.

ІВАН. Нема в тебе ні сили, ні волі… Та й самого тебе вже нема. Ти – тінь, через яку хтось хитріший за тебе переганяє зло у світ цей.

ІРОД. Що ти верзеш…

ІВАН. Ти не почуєш правди…

ІРОД. Хто ти такий, аби мене повчати?!

ІВАН. Я той, хто знає відповіді на всі твої питання. І той, хто бачить, як душа твоя гниє і розкладається на гній.

ІРОД. Ти поводишся нерозважно. Я вважав тебе мудрішим.

ІВАН. Ти нічого не міг вважати, бо не живеш своїм розумом. Ти живеш з чужої ласки… Ти навіть не здатний усвідомити себе самого.

ІРОД. Востаннє пропоную: замовкни і виходь на волю.

ІВАН. Я вільний – у мене ж бо страху немає, а ти наляканий. Ти раб того потворного світу, який сам і створив. Але ж він і уб’є тебе. (Сильно). Покайся! Поверни братові жінку і живи доброчесним життям!

ІРОД. Тра-ля-ля, ти знову за своє. Я живу, як хочу, а ти можеш скоро померти. І, щоб ти знав, жінка теж живе, як хоче.

ІВАН. Ти живеш з ласки чужинця, з ласки ворога вітчизни… Я мертвий буду живіший за тебе. Я помру у славі, ти – у безчесті.

ІРОД. Ти так говориш, ніби не я тебе, а ти мене присудив.

ІВАН. Ти присудив, ти. Але затям: ти не тільки мене присудив. Ти присудив себе, жінку, яку називаєш своєю, і дочку її…

ІРОД (роздратовано). Отямся – і вийдеш на свободу.

ІВАН. Свобода із замкненими вустами – така ж неволя. Шкода, та цього ти не втямиш… (Майже з сумом). Як не втямив, що у твоєму царстві я один, кому ти можеш повірити…

ІРОД (сильно здивовано). Що… що… ти… сказав?!

ІВАН. Сказав, що я в неволі вільніший за тебе, правителя держави. Я знаю, для чого жити й за що померти, а ти не розумієш найпростішого: для чого тебе мати народила.

ІРОД. Я не прийшов сюди вислухувати всілякі дурощі юродивих. Ти був на мить від свободи… На жаль, ти не зміг підтвердити надію, яку посіяв сам… Не хочеш свободи – сиди. З тобою все вже скінчено.

ІВАН. Скінчитись може тільки те, що народжене минущим. А я прийшов і говорю з тобою не від себе і не для себе. (Грізно). В ім’я Безсмертного Творця прийшов я. Іроде, чуєш?! Смерть моя кінцем не буде.

 

Ірод злякано дивиться на Івана якусь мить, потім швидко покидає сцену. За ним навздогін повторюється: «Смерть моя кінцем не буде».

Затемнення.

 

Кімната Ашті Іродіади. Вона сама. Чепуриться.

 

АШТІ. До бенкету ми підготувались добре. Вишукані вина, страви – надіюся, вельможних гостей ми зуміємо здивувати. (Рукою кличе служницю, та підходить, мовчки поправляє вбрання і так же мовчки покидає сцену). А ще – я маю для них несподіванку. Велику несподіванку…

 

Заходить Міра.

 

МІРА. Мир тобі.

АШТІ. Мир тобі. Як ти увійшла? Я веліла охороні нікого не впускати.

МІРА. Я з добром прийшла.

АШТІ. А з чим іще можна приходити до мене…

МІРА. Відчуваю, ви задумали лихе щось. Прошу відмовтесь. Відпустіть Івана.

АШТІ (зі злістю). Він зайшов надто далеко. Йому не треба було втручатися у наші з Іродом справи.

МІРА. Ти ж знаєш, що він добра людина.

АШТІ. А мене не цікавить, яка він людина. Він став мені поперек дороги, тому я мушу його з цієї дороги прибрати.

МІРА. Ашті, будь милосердною. Ти сама – і мати, і дружина.

АШТІ. Все. Розмова закінчена. Іди собі.

МІРА (люто). Не закінчена! Бачу, милосердя тобі невідоме! Тож послухай: уб’єте Івана – загинете самі. У муках будете гнити заживо!

АШТІ (зневажливо). Хто ти така, щоб мені погрожувати. Та я роздавлю вас, як хробаків.

МІРА. В ненависті ти сильна.

АШТІ. Так. І жорстока.                                    

МІРА (спокійніше). Ашті, якщо людина щось ненавидить, значить воно є в ній самій.

АШТІ. Та мені начхати, що там у кого є. Геть звідси!

МІРА (ласкаво, майже принизливо). Ашті, повір – мій Іван нічим не провинився, а для тебе він рідніший за всіх твоїх рідних.

АШТІ. Я не хочу слухати тебе. На землі, де я володарка, має бути порядок!

МІРА. Так мій Іван теж цього хоче. І робить все для того. Помічника, кращого за нього, ви не найдете.

АШТІ. Охорона! Виведіть цю жебрачку!

МІРА (жорстоко). Затям: собі і своїй сім’ї ти приписуєш смертний вирок. Доля беспощадна.

 

Заходять охоронці і виводять Міру.

Затемнення.

Кімната Саломеї. Саломея розмовляє зі своїм відображенням у дзеркалі.

 

САЛОМЕЯ. Яка я гарна! Кращої у всьому царстві не зустріти. Може, навіть, у всій імперії. Це не я придумала. Так сказав мені один вельможа…

 

До кімнати заходить Міра.

 

МІРА (до Саломеї). Мир тобі.

САЛОМЕЯ (злякано). Мир тобі. Ти хто?

МІРА. Я дружина Івана, якого називають Хрестителем.

САЛОМЕЯ. А… Того бунтівника.

МІРА. Він не бунтівник. А для тебе він може стати найкращим другом.

САЛОМЕЯ (Гидливо). Другом?!  Навіщо мені старці у друзі.

МІРА. Дівчино, ти не знаєш, що говориш…

САЛОМЕЯ. Досить! Я не хочу більше тебе слухати!

МІРА. Саломеє, доки не сталося найстрашнішого, іди до Ірода і проси його звільнити Івана. Я благаю тебе…

САЛОМЕЯ. Ти зараз просиш, як жебрачка, а в мене влада. А ще в мене – врода і сяюче майбутнє.

МІРА. Врода твоя – то позика Неба щедрого. Вона могла б іще довго бути з тобою, якби не пиха й жорстокість матері твоєї та не хижацьке самолюбство твоє.

САЛОМЕЯ. Так. Ну й що?

МІРА. Саломеє, я хочу добра тобі.

САЛОМЕЯ (здивовано). А чому ти не повинна хотіти мені добра?

МІРА. Але те, що намірились ви з матір’ю зробити, знищить весь ваш рід.

САЛОМЕЯ. Навіщо ти мені говориш це?!

МІРА (не може стриматись). Ти не хрестителя уб’єш, не мого мужа, ти не сина нашого сиротою зробиш, ти янгола свого уже осиротила. Сама у себе ти долю вкрадеш. Сама із себе ти здереш блискучу вроду. Скажу більше – у тебе навіть могили людської не буде. Загинеш ти ганебно, риби хижі об’їдатимуть твоє м'ясо з кісток. І ніхто за тобою не заплаче.

САЛОМЕЯ. Я не боюся. Це марення дружини божевільного, яка скоро стане вдовицею.

МІРА. Це ти зараз мариш, танцівнице лукава, рабине демонів бридких. Невже не розумієш, як багато могла б ти мати, лишившись чистою. Кохання, славу, дітей щасливих, пошану людей. Мала б ти щасливу старість. Тоді навіть зморшки твої здавалися б промінцями сонця. Твій муж любив би тебе і цілував ці зморшки з ніжністю. Та злочин, який ви з матір’ю задумали, закреслить все. І станеш ти потворною. Такою, як закривавлена сокира Іродового ката.

САЛОМЕЯ. Твої марення я послухала – вони мені не цікаві. Скоро я знову для царя танцюю. То буде танець перемоги. Іди. Ти набридла мені.

МІРА. Твоя самовпевненість дика, а думка, що хтиве тіло всесильне, заглушила розум. (Грізно). Розплата не забариться. І буде страшною. Я попередила тебе. Прощавай.

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 6

 

Кімната Ірода. За столом вельможні гості. Бал.

Виходить Придворний. Усі оживились.

 

ПРИДВОРНИЙ. О, славний царю Іроде! Тобі шле вітання наш великий імператор Тиберій. (Подає свиток).

ІРОД (розгортає свиток). Великий імператор Тиберій вітає нас і засвідчує свою прихильність. Хай живе великий імператор Тиберій!

УСІ. Хай живе великий імператор Тиберій! (П’ють).

ПРИДВОРНИЙ. Слава Іроду!

УСІ. Слава Іроду! (П’ють).

ІРОД. Ми живемо у час великих звершень. Ми всіх здолали ворогів, і Галілея наша славна живе і процвітає.

УСІ. Слава Іроду! (П’ють).

ІРОД. Хай наша дочка Саломея гостей розважить танцями своїми.

 

Грає лютня, флейта і маленький бубон.

Саломея, як вітер вривається на сцену,її танок заворожує гостей. Усі вигукують похвалу і плещуть у долоні. 

 

ІРОД (розчулений). Неймовірно! Проси, що хочеш! Коштовності, хутра, шовки. Хоч півцарства – все тобі віддам.

САЛОМЕЯ. Не треба мені ні шовку, ні коштовностей, ні царства. Я хочу дуже мало – голову Івана Хрестителя.

 

У кімнаті тихо загуло. Ірод збентежений.

 

ІРОД. Саломеє, бери півцарства, станеш правителькою.

САЛОМЕЯ. Ми обіцяли мамі подарунок. Обіцянку треба виконувати. Я хочу голову Івана Хрестителя.

ІРОД. Я покличу торгівців шовками, ювелірів – вибирай найдорожче.

САЛОМЕЯ. Ти дав слово, дотримай його.

ІРОД. Так, я необачно це слово дав. (До варти). Ідіть і принесіть ту голову. (Кричить до музикантів). Припиніть!

 

Музика обірвалась. Варта покидає сцену. Моторошна тиша. Чути характерний удар сокири.

На сцену виходить режисер і до тих, хто за кулісами.

 

РЕЖИСЕР. Накрийте голову... Перед очима Ірода відкриєте, хай гляне й зрозуміє, що до нього вже насувається Ніщо. Потім віддайте Саломеї.

 

Асистенти так і роблять. Накриту голову показують Іродові. Той зімлів. Потім накриту голову підносять до Саломеї, показують їй. Саломея похитнулась і присіла.

Придворний говорить: «Ходімо в сад».

Всі покидають сцену. Залишається Саломея і на таці накрита голова.

 

САЛОМЕЯ. Навіщо я зробила це? (Відкриває покривало і кричить). А-а-а! Поверніть усе назад! Поверніть усе назад!

 

Виходить Зранений Мандрівник (Час). Увесь у кровавому лахмітті.

 

МАНДРІВНИК. Люди просять повернути час назад лише тоді, коли усвідомлюють, що їхній вчинок ниций. Ти усвідомила?

САЛОМЕЯ. Іди геть, божевільний!

МАНДРІВНИК. У вашому божевільному світі навіть час забуває, хто він.

САЛОМЕЯ. Що ти тут робиш?! Геть звідси!

МАНДРІВНИК. Я прийшов, щоб показати тобі тебе.

САЛОМЕЯ. Я вже побачила себе…

МАНДРІВНИК. Ні, насправді ти інша. Весела, щаслива…

САЛОМЕЯ. Звідки ти знаєш?

МАНДРІВНИК. Ось глянь.

 

На екрані божевільна Саломея щасливо танцює на березі річки, відтак, посміхаючись, іде на лід, що вкрив річку. Лід тріщить, вона падає у воду, хапається за крижини, щоб порятуватись. На неї напирає велика крижина і відрізає голову.

Мандрівник зникає. Саломея спочатку кричить, як божевільна, потім, не розуміючи, що робить, співає і танцює.

Виходить мати і забирає її зі сцени.

Затемнення.

 

СЦЕНА 7

 

Вулиця сучасного міста. Виходить Рита. Вона щаслива пританцьовує.

 

РИТА. Щоб там не було, а я вільна. Вільна! Трам-та-там-та-там. Трам-та-там-та-там. От здивується Василь, коли я скажу, що ми їдемо вінчатися до Парижа. Ми колись вважали це нездійсненою мрією, а зараз – добридень, Париж! (До неї підходить дитина).

ДИТИНА (до Рити). Ти Саломея?

 

Рита зупиняється, як вкопана.

 

РИТА. Ні. А навіщо ти питаєш таке?

ДИТИНА. Ти танцюєш, як Саломея.

РИТА. Звідки ти знаєш про неї?

ДИТИНА. Вона витанцювала собі голову Івана Хрестителя. А що ти витанцюєш?

РИТА. Ти багато запитуєш.

ДИТИНА. Її показували в кіно.

РИТА. Це кіно для дорослих.

ДИТИНА. Я мислю краще за дорослих. Шкода, що ви не вмієте мислити, як діти.

РИТА. Чому шкода?

ДИТИНА. Бо тоді ви вміли б цінувати своє життя…

РИТА. Хто тобі таке сказав?

ДИТИНА. А ти хіба не знаєш? Якби Саломея цінувала життя, то сьогодні не було б атомної бомби.

РИТА. Що ти таке говориш?

ДИТИНА. Ви, дорослі, як діти. Зовсім нічого не розумієте. А ти не відповіла, що ти витанцюєш?

РИТА. Не говори так…

ДИТИНА. Злякалась? А лякатись то добре.

РИТА. Чому?

ДИТИНА. Бо коли злякаєшся, то зупинишся і не зробиш помилки.

РИТА. Звідки ти знаєш все це?

ДИТИНА. А ще я знаю, чому люди вигнали себе з Раю.

РИТА. Чому?

ДИТИНА. Люди вигнали себе з Раю тоді, коли кожен почав вважати себе кращим за іншого. І захотів визначати, як то іншому треба жити. Ти теж вважаєш себе кращою за інших. (Дитина побігла).

РИТА (сама). Оце дитя наче б то щось знає… Саломея витанцювала голову, а що витанцювала я? Вивела формулу препарату, з якого легко зробити наркотик, отруту… Господи! Та наслідком може стати ціле кладовище… Що я говорю! Яке там кладовище?! Мільйони й десятки мільйонів можуть бути платою за мій веселий танець… Що я роблю?! Треба це зупинити… (Бере телефон і телефонує). Василю, добрий день… Ти говорив, що ми можемо виїхати за кордон… Негайно… Що я натворила? Щойно спалила мільйон доларів… Ні, це не жарти… Тоді за годину забери мене. Я буду біля театру…

 

З’являється Зранений Мандрівник (Час). Одягнений у військову форму учасника АТО. Налягає на одну ногу. Спирається на милицю. Рита злякалась.

 

ЧАС. Не бійся, Рито. Я – Час. Так, так. Справжнісінький час. Ви мене не марнували, тому я до вас прихильний. Добре, що ви не розминаєтесь з собою. Світ буде оновлюватись. Може, завдяки вам, і я одужаю. (Зникає).

 

Затемнення.

Наступної миті на екрані показано, як Рита у лабораторії обливає рідиною прибори і підпалює. Лабораторія спалахує…

Затемнення.

На сцені режисер, актори.

 

ВАСИЛЬ. Закінчуєте виставу без мене. Спокійно, без лишнього пафосу. Ірод спочатку надутий, як індик, потім – нещасний, згорблений. Іродіада – зло, яке наздоганяє кара. (Покидає сцену).

 

Кімната Ірода. Ірод, придворні, Іродіада.

 

ІРОД (важно, майже урочисто). В країні нашій настав спокій. Життю нашому й життю народу ніщо не загрожує. Як у часи нашого батька Ірода Великого. Ми добилися того, до чого прагнули. Та люди часто допускають помилки, і ми мусимо стежити, бо за них доводиться розплачуватись. Гірше – є помилки, які виправити неможливо… І чим вище людина стоїть, тим важча розплата за помилку… А Саломея де? Чому її нема між нами?

 

Скрегіт заліза.

 

ПРИДВОРНИЙ (переляканий оглядається на скрегіт). Вона пішла на річку. Я вже послав за нею.

 

Грім. Усі лякаються.

Вбігає Військовий.

 

ВІЙСЬКОВИЙ. Аравійський цар Арефа напав на нашу землю. Наші війська розбиті.

ІРОД (міняється, стає розгубленим). О, Боже! Ще одне лихо.

ВІЙСЬКОВИЙ. У Римі зміни. Тіберій помер. Новим імператором став Калігула.

ІРОД. Тепер нам кінець.

ІРОДІАДА. Я підготую від твого імені подарунки для нового імператора. Надіюся, йому сподобаються.

ІРОД. Так. У нас є чим здивувати навіть імператора… Так значить, Калігула…

 

Вбігає ще один Придворний.

 

ПРИДВОРНИЙ. Сталося лихо. Страшне лихо. Саломея загинула. Крига винесла на берег лише…

 

Заходять люди і заносять на таці накриту голову Саломеї. Точно так, як заносили голову Івана Хрестителя. Ірод похитнувся.

 

ІРОД. О, Господи…

 

Іродіала кидається на голову Саломеї,

 

ІРОДІАДА. А-а-а!

 

Заходять римські воїни і беруть Ірода під варту.

 

ІРОД. Що це?

КОМАНДИР. Наш імператор Калігула звелів, щоб ти прибув до Рима

ІРОД. Під вартою? Так поводяться з арештованими.

КОМАНДИР. Ми тебе будемо охороняти. Бери найнеобхідніші речі і відправляємося негайно.

ІРОД (приречено). А з Рима до Галлії.

КОМАНДИР. Мені про це не можна говорити.

ІРОД. У Галілеї я був першим, у Галлії буду останнім. О доле лукава, як важко людині піднестися і як легко ти кидаєш її у грязь.

АШТІ (до уявного Івана Хрестителя). Ти переміг мене, Іване. Більше – ти вигнав мене зі своєї землі. (До Ірода). Я буду з тобою.

ІРОД. Знай: там нас чекає безчестя і смерть.

АШТІ. Вони вже поряд. Я чую їх огидний запах. (До римлян). Дозвольте поховати дочку.

КОМАНДИР. Дозволяю.

 

Завіса.

12 12 2017 – 21 03 2018