Доброму другу філософу

Хадекенові Ульріхсону присвячується

 

 

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

ЯРЕМА ВИШНЕВЕЦЬКИЙ – князь, років 35.

ЯРЕМА – юнак, років 15.

ЯРЕМА – хлопчик, років 5.

ҐРИЗЕЛЬДА – дружина Яреми, років 25.

МИХАЙЛИК – син Яреми і Ґризельди, років 5.

ГАННА – служниця Ґризельди.

СОЛОМІЯ – козачка, кохана Яреми.

МАРІЯ – сусідка Соломії.

КСЬОНДЗ.

БІБЛІОТЕКАР.

ПОЛКОВНИК.

ВОВГУРА – ватажок повстанців.

ПЕРШИЙ ШЛЯХТИЧ.

ДРУГИЙ ШЛЯХТИЧ.

ДІД.

КОЗАК.

ГОЛОС РАЇНИ – матері Яреми.

ГОЛОС БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО – гетьмана України.

НАДІЯ – обличчя епохи. Спочатку це вродлива дівчина, потім зранена жінка.

ХАОС – обличчя епохи, чоловік, воїн, каліка.

ШЛЯХТИЧІ, КОЗАКИ, МІЩАНИ, СЕЛЯНИ.

 

 

ВСТУП

 

Дві валторни в мінорі. Потім тиша.

Велика кімната. Стіл. Книжки. За столом Бібліотекар.

 

БІБЛІОТЕКАР. Найбільше чудо у цім світі – добра книжка. Мудрість людська, геройські подвиги, історії людей, народів – тут, як у скарбниці. А ще – людські негідні вчинки, підлість, зрада, брехні… І наслідки – трагедії мільйонів… І все це в книжці. Як у скрині…  Ось тут про Вишневецького Ярему… Написано багато. Тут він і вбивця, зрадник, він і господар добрий, і герой звитяжний. Пишуть багато, та ніхто і не торкнувся до найважчого – страшного болю князя...  (Іде зі сцени. Зупинився). Хто в часи криваві прагне слави, той може стати сам кривавим.

Затемнення.

 

Голос бандури. Шум битви. Іржання коней. Крик людини. Тиша.

Жіночий вокаліз.

 

Степ. Річка. Виходить юнак Ярема, з ним Шляхтич. Дивиться в степ.

ЯРЕМА. Ось тут я побудую своє царство. (Показує рукою). Там буде замок. (На екрані появляється пишний замок). Гостям шляхетним – хоч нашим, хоч заморським – ми віддаватимемо королівський почет... А там (показує рукою) селяни житимуть, там – ремісники. Місто Лубни стане столицею моєю.  (Кричить до уявного короля). Сигізмунде, чуєш! Ти вигнав мене з матір’ю з нашого дому й заборонив спілкуватися з людьми, а я такий палац зведу, що ти від заздрощів позеленієш. І заберу своє! Все своє заберу! (До Шляхтича). Полковника поклич мені. (Шляхтич покидає сцену. Згодом повертається з Полковником).

ПОЛКОВНИК. Честь вельможному князю!

ЯРЕМА. Честь! Пане полковнику, готуй козаків. Завтра беремо місто Ромни. Мерзенний Адам Казановський колись відняв це місто в мого батька. Завтра ми відвоюємо його.   

ПОЛКОВНИК. Ми готові.

ЯРЕМА. Свобода – це також уміти забрати своє. Віват свобода!

ПОЛКОВНИК І ШЛЯХТИЧ. Віват свобода!

ЯРЕМА. Сьогодні ви вільні. (Полковник і Шляхтич покидають сцену. Ярема сам. Молиться). Господи, я взяв на себе – відновити справедливість. Але я слабкий. Прости мені зухвальство й допоможи мені... Амінь.

 

З’являється дуже гарна пишно одягнена дівчина. Це – Надія. Обличчя епохи.

 

ЯРЕМА (здивовано). Хто ти?

ДІВЧИНА. Я – Надія. Обличчя Епохи.

ЯРЕМА. Благословенна епоха, якщо в неї таке прекрасне обличчя.

НАДІЯ. Князю, я прийшла попередити тебе, що ти можеш стати руйнівником цієї благословенної епохи.

ЯРЕМА. Таке неможливе. Я творець справедливості й гармонії. Руйнівні сили спокушають, але я міцний. Тому зумію тебе захистити.

НАДІЯ. Міцний чи самовпевнений?

ЯРЕМА. Православний піп отруїв мого батька, король мене з матір’ю вигнав з родової оселі. Я вистояв. Тепер забираю своє.

НАДІЯ. Ти забираєш силою.

ЯРЕМА. Так. Де топчуть закони, там сила стає справедливістю.

НАДІЯ. Ти не усвідомлюєш іншого – сили хаосу. Тобі його потуги не здолати. Бійся хаосу!

ЯРЕМА. Ти погрожуєш чи застерігаєш?

НАДІЯ. Прийде час – і ти станеш проти нього сам-на-сам. До зустрічі. (Покидає сцену).

ЯРЕМА. До зустрічі, лиха віщунко… Цікаво, що це? Погроза, застереження чи присуд? Признаюсь, мені лячно. Відчуваю – не жартувала дівка … 

Гул у низьких регістрах. За сценою звуки кобзи. Сумні.

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 1

 

Велика кімната. Бал. Гості танцюють.

На перед виходять два шляхтичі.

 

ПЕРШИЙ ШЛЯХТИЧ. Цей вискочень побудував собі цілу державу. Короля він ігнорує, над сенаторами знущається, торгує з усією Європою…

ДРУГИЙ ШЛЯХТИЧ. Князь працює багато. Грамотно розпоряджається землею. На занедбаних ґрунтах створив квітучий сад… Він сприяє ремеслам. Створив армію, яка захищає його землі – наші теж – від набігів кочівників. Єремія робить те, що мав би робити наш король.

ПЕРШИЙ. І пихатий, як павич… І славу любить…

ДРУГИЙ. Ну, до слави йому байдуже. Просто князь не терпить неповаги до себе і вимагає, щоб з ним рахувалися… Та в порівнянні з іншими він святий.

ПЕРШИЙ. Так, пиха – хвороба всієї нашої шляхти…

ДРУГИЙ. Це лихо почалося, коли наші сказали, що поляки й русини – одне тіло. Але русини, як нігті й волосся. А нігті й волосся час від часу треба стригти.

ПЕРШИЙ. Я згідний з ними. І цього Єремію я зістриг би першим.

ДРУГИЙ. Біда в тому, що українці з таким не погоджуються… й час від  часу намагаються стригти нас… І ми мусимо рахуватися з цим.

 До них підходить Ярема.

ЯРЕМА. Панове, прошу до танцю. (Шляхтичі починають танцювати.  Ярема підходить до Ґризельди і шанобливим церемоніальним жестом запрошує її до танцю. Якийсь час танцюють. Згодом танцюристи покидають сцену. Ярема залишається з дружиною).

 

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, бал вийшов гарний. Але надто витратний.

ЯРЕМА. Дякую, Ґризельдо, що зуміла так добре все налагодити. Гості задоволені. А серед них можуть бути наші майбутні друзі. Завтра відправляю валку поташу до Ґданська, до Кракова – тканини та ювелірні вироби, а до Москви – борошно. Так, що витрати повернуться.

ҐРИЗЕЛЬДА. Але ж Москва заборонила з нами торгувати …

ЯРЕМА. Пусте… Я їхні заборони обійшов.

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, мені страшно… Не дає спокою оте повстання Острянина.

ЯРЕМА. Не бійся. Це повстання організували попи, які прагнуть віддати нашу церкву Москві. Воно вже придушене. А наші люди не мають причин до бунту.

ҐРИЗЕЛЬДА. Коханий мужу, ти не знаєш людської натури. Заздрість, злоба, ненависть можуть зробити з людини звіра.

ЯРЕМА. Ґризельдо, хіба ти не бачиш, що робиться довкола? Ми творимо будущину. Наші ремесла процвітають, земля родюча, хлібороб вільний, хоробрі воїни пантрують спокій. Діти доглянуті, щасливі сім’ї, старі живуть в достатку. Багато юнаків навчаються в Європі.

ҐРИЗЕЛЬДА. А ти з коня не злазиш… Побачити тебе дома – велике свято.

ЯРЕМА. Кохана дружино, доля нас обрала… І вибору нам не оставила… Молімо Бога, щоб вона була милосердною до нас… Ходімо спати. (Обнімає дружину).

 

Вбігає син Михайлик.

 

МИХАЙЛИК. Добрий вечір, тату, добрий вечір, мамо. (Обнімаються. Ярема підкидає сина вгору).

ЯРЕМА. Добрий вечір, розбишаку, а ти хіба не повинен спати?

МИХАЙЛИК. Я собі господар. І вільний, як пташка. Хочу – сплю, хочу – їм печеню.

ЯРЕМА. Ах ти, плагіаторе, чужі слова повторюєш…

ҐРИЗЕЛЬДА. Слова батька не зовсім чужі.

ЯРЕМА. Гаразд, гаразд. Але треба спати. Продовжимо завтра. (Покидають сцену).

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 2

 

Ринок. Шум. Десь грає кобза. Чути голос сопілки. Розмови. Широкий стіл. На столику викладені на продаж полотна. За столом Соломія та її сусідка Марія. Продають полотна.

СОЛОМІЯ. Сьогодні торгівля не йде.

МАРІЯ. Соломіє, ще лиш почався день.

СОЛОМІЯ. А той раз на цей час я всі полотна продала.

МАРІЯ. Той раз купили для князя. А їм багато треба.

СОЛОМІЯ. Та й то…

МАРІЯ. Наш князь герой. Як сильно він недавно побив татар.

СОЛОМІЯ (сумно). А мій… загинув там.

МАРІЯ. Шкода… Але тобі гріх жалітись. Чоловіки в’ються коло тебе, як бджоли коло меду…

СОЛОМІЯ. То чужі чоловіки. Такого, як був мій, більше нема.

 

До них підходить Ярема. Він одягнений, як міщанин, тому його не впізнають.

 

МАРІЯ. Купіть, пане, полотно. Біле, як сніг, тоненьке, як шовк з Китаю.

СОЛОМІЯ. У пана грошей нема.

ЯРЕМА. Звідки ти знаєш?

СОЛОМІЯ. Взуття у тебе старе, штани потерті…

МАРІЯ. Пика червона. Значить, гроші пропив.

СОЛОМІЯ. Та в нього ще й ноги криві. (Жінки сміються).

 

До стола підходить чоловік. Він брутально ляскає Соломію по ягодиці і регоче. Соломія дає йому ляпас.

 

ЧОЛОВІК. Ах, та ти так! (Замахується на Соломію).

 

Ярема блискавично скрутив йому руку і повалив, уткнувши обличчям до землі. Потім вийняв ніж і приставив до шиї.

 

ЯРЕМА. На невинну жінку руку піднімати?! Ти будеш першим, кого я заріжу, як свиню.

ЧОЛОВІК. Паночку, простіть. Я більше не буду.

ЯРЕМА. Ти моли прощення у жінок.

ЧОЛОВІК. Соломіє, прости. Я більше ніколи тебе не ображу. 

СОЛОМІЯ. Відпустіть його, пане. Він не вартий того, аби ви бруднили об нього руки.

ЧОЛОВІК. Відпустіть, благаю.

ЯРЕМА. Іди. Але затям: образиш жінку – я тебе з-піл землі знайду. (Відпускає чоловіка).

ЧОЛОВІК (відійшов на безпечне місце). Я тебе запам’ятав. Стережися! При першій же зустрічі  ми посадимо тебе на палю! (Тікає).

СОЛОМІЯ. Щиро дякую, пане. Це був Вовгура. Ледащо, п’яниця. З ним водиться брат мого чоловіка. У них нема ні благочестя, ні поваги до людей, ні ясної мети. Вони дикі. Як дикий вогонь. Тому, пане, будьте з ними обережні.

ЯРЕМА (до Соломії). Дякую. А ти хоробра.

СОЛОМІЯ. Вибачте за наш недоречний жарт.

ЯРЕМА. Я теж іноді жартую. Ледь не відрізав людині голову… Так, жартома…

СОЛОМІЯ. А звідки ви будете? Бачу, що не наш.

ЯРЕМА. Я з Ромен. Прийшов купити у тебе полотно.

СОЛОМІЯ (посміхається). І багато?

ЯРЕМА. Все. (Дає їй гроші). Скажи, де живеш.

МАРІЯ (здивовано). Оце так жарти!

ЯРЕМА. І в тебе куплю все. (Дає гроші Марії).

МАРІЯ. Ого!… По цій вулиці, друга хата від церкви. Її звати Соломія, а мене Марія. У неї гарний будинок. Сам князь Ярема звелів поставити.

ЯРЕМА. За які заслуги?

МАРІЯ. Чоловік Соломії загинув у бою.

ЯРЕМА. То у вас справедливий князь?

СОЛОМІЯ. Кажуть, справедливий.

ЯРЕМА. Ідіть до дому. А за полотнами прийде завтра мій слуга.

СОЛОМІЯ і МАРІЯ. Дякуємо, вельможний пане. Бувайте здорові. (Забирають товар і покидають сцену).

ЯРЕМА. Бувайте здорові. (Сам). У цієї Соломії якийсь дивний погляд… Як у чистого янгола… А душу пропікає… (До себе). Гляди, Єреміє, щоб не потрапив у халепу… (Покидає сцену).

 

До столу підходить Дід і Козак.

 

ДІД. Гуде земля. Віщує кров велику.

КОЗАК. Земля гуде тут споконвіку. І споконвіку ллється кров.

ДІД. Я знаю. Був на Солониці і під Хотином був.

КОЗАК. На Солониці ляхи людську гідність потоптали й посіяли ненависть. І та давно вже буйно проросла…

ДІД. А під Хотином з ними разом ми врятували християнський світ.

КОЗАК. Вони Хотин забули на другий день після похмілля.

ДІД. Тому земля гуде… І ближній прагне хліб у ближнього відняти… А дикі ведуть диких диким на розправу…

КОЗАК. І проллється кров невинних.

ДІД. І нема на то ради.

КОЗАК. А ксьондзи й священники грабіжників благословляють.

ДІД. Тому й ненависті багато так…

КОЗАК. Говорять, що один шляхтич відняв хутір у козацького сотника і побив малого сина, який помер від того. Сейм на скаргу сотника лиш посміявся, а король сказав, щоб шаблею свої права обороняв.

ДІД. Знаю… Польський сейм – ледачі вар’яти. Король – безправний. Тому горе беззахисним! Тепер над ними замість права пануватиме шаблюка…

КОЗАК. Горе лядським розбишакам! Шаблюки будемо об їхні голови тупити. Кров Наливайка волає про помсту! (Покидають сцену).

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 3

 

Грає віолончель. Дещо сентиментальне.

Хата Соломії. Соломія сама.

 

СОЛОМІЯ. Щось мені той купець із Ромен на виходить з голови. Так щедро ще ніхто не платив. Якийсь дивний він. Сам не вдався тілом, а кинувся на Вовгуру, як дикий звір.

 

Виходить налякана Марія

 

МАРІЯ. Соломіє! Вмерти можна!

СОЛОМІЯ. Що сталося, Маріє?

МАРІЯ. Вмерти можна. Ти знаєш, хто той купець із Ромен?

СОЛОМІЯ. Ні.

МАРІЯ. Наш князь. Єремія.

СОЛОМІЯ (злякано). Не може бути!

МАРІЯ. Так!

СОЛОМІЯ. А ми над ним насміхались…

МАРІЯ. Соломіє, якась тривога заповзла в душу. Я боюся.

СОЛОМІЯ. Чого боятися…

МАРІЯ. Не знаю… Найстрашніше – він стоїть у тебе під вікном…

СОЛОМІЯ. Що ти верзеш…

МАРІЯ. Вийди надвір.

 

Жінки виходять і вітаються до Яреми.

 

МАРІЯ і СОЛОМІЯ. Добридень, вельможний князю.

ЯРЕМА. Добрий день, козачки.

СОЛОМІЯ. Вибачте нам.

ЯРЕМА. А за що вибачати. У мене ноги і справді криві. Тижнями верхи.

МАРІЯ. У вас гарні ноги.

ЯРЕМА (сміється). Хіба лише ноги?

МАРІЯ. Та ні… Руки теж… Даруйте, я щось заплуталась. Піду. До побачення. (Покидає сцену).

ЯРЕМА. До побачення.

 

Якийсь час Ярема й Соломія стоять мовчки. Дивляться одне на одного.

 

ЯПЕМА. Запрошуй до хати.

СОЛОМІЯ. Хіба вельможний князь зайде до простої оселі?

ЯРЕМА. Зайде.

СОЛОМІЯ. То прошу. (Заходять до світлиці).

ЯРЕМА. Гарно у тебе. Затишно. Ти щаслива?

СОЛОМІЯ. Коли був живий чоловік, відчувалася щасливою… Сідайте, будь ласка.

ЯРЕМА. Дякую. (Сідає на лаву). Сядь і ти коло мене.

СОЛОМІЯ (сідає на лаву, але далеко від Єремії). Не може проста козачка сидіти біля князя.

ЯРЕМА. Пусте. Ці умовності придумали недолугі. Наша земля для всіх однаково щедра. Тож і нам треба бути щедрими одне до одного.

СОЛОМІЯ. Скрізь говорять, що князь виявляє доброту до людей.

ЯРЕМА. Дуже рідко. На те нема часу. Господарство наше велике, а не всі управителі сумлінні…

СОЛОМІЯ. А ще кажуть, у князя гарний син росте.

ЯРЕМА. Росте. Михайликом назвали.

СОЛОМІЯ. Хай Бог йому дає здоров’я.

ЯРЕМА. Дякую.

СОЛОМІЯ. Надіюсь, воювати йому не доведеться – війни не буде більше.

ЯРЕМА. Я теж надіюсь. Але не певен… Тому армію тримаю напоготові… Я тобі приніс невеличкий подарунок. (Підходить до Соломії і дає їй намисто).

СОЛОМІЯ (спочатку здивовано й захоплено дивиться на подарунок, відтак встає і насторожено, навіть, вороже). Князю, бачу, ти купити мене хочеш.

ЯРЕМА. Навіщо ти так…

СОЛОМІЯ. Після смерті Федора чоловіки, не приховуючи, розглядають моє тіло, як якийсь товар на ринку…

ЯРЕМА. Чоловіки завжди були такими.

СОЛОМІЯ. Чому ви не допускає, що в жінки теж є душа…

ЯРЕМА. Чоловіки й справді жорстокі. Нас такими зробили війни і втрати.

СОЛОМІЯ. Я також втрачала. Батьків, чоловіка. Сестра ще маленькою померла.

ЯРЕМА. Шкода. Світ несправедливий… А твій чоловік розумів, що в тебе є душа? Намагався її почути?

СОЛОМІЯ. Мабуть розумів. Хоча про це ми ніколи не говорили. Федір був простий і добрий. Умів радіти життю. Жаль, що так мало судилося йому прожити. Загинув у битві. Як чесний воїн.

ЯРЕМА. А я своїх батьків майже не пам’ятаю. Знаю, що батько бажав від мене вчинків, величі, а мати – милосердя, розуму й розважливости… Мама була розумною жінкою. Захоплювалась античною культурою, знала мови. У тому числі давньогрецьку і латинь… А що ти хотіла б від мене?

СОЛОМІЯ. Теж милосердя, розуму й розважливости…

ЯРЕМА. Невже я такий жорстокий, дурний і запальний?

СОЛОМІЯ. Зараз – ні. Але можеш таким стати.

ЯРЕМА.  Ти віщунка? Бачиш майбутнє?

СОЛОМІЯ. Ні. І добре, що не бачу. Бо не знала б, що з цим робити. Але я відчуваю тебе. Кожну думку твою серцем чую. Ти – небуденна душа, здатна любити і на самопожертву.

ЯРЕМА. І все?

СОЛОМІЯ. Ні. Ти ще й добровільно погодився перебувати в хаосі і купатися у темному морі гріхів.

ЯРЕМА. Ого! Та ти розумієшся у складнощах нашого життя. Все наше життя, Соломіє, – темне море гріхів. Принаймні, моє життя. Ти можеш перебувати на березі цього темного моря, можеш залишатися наодинці з собою, природою, а я хочу змінити світ, тому змушений колихатися, як проклятий, у цьому морі. Та найгірше – я все розумію.

СОЛОМІЯ. Тобі важко?

ЯРЕМА. І не питай.

СОЛОМІЯ. У тебе є союзники?

ЯРЕМА. Звичайно. Для звершень потрібні соратники. Їх підбираю і приручаю розумом. Якщо справа складна і треба діяти хитро, потрібні ще й спільники. Тих купую. Але мене мусить щось єднати з цією землею, тому хочу тебе приручити.

СОЛОМІЯ. Ти знатний муж, і на тобі тримається не лише Вишневеччина, а й уся Річ Посполита.

ЯРЕМА. Я вже не знаю, хто я. Часом радію, що мене шанують, просять моєї ласки, слабкі потребують мого захисту. І це не дає мені згадувати про слабкість свою. Та іноді почуваюся так, ніби весь світ розпочав на мене лови. І польська шляхта, і церква, і селяни – всі чогось від мене хочуть. Кожен хотів би спіймати мене у пастку власної пихи, власної забаганки, а потім мучити своїми примхами.

СОЛОМІЯ. Малі хочуть приручити великого звіра.

ЯРЕМА. Так. щоб знущатися з нього… Від всього цього гидко на душі. І бажання втекти кудись... Окрім всього, мене постійно переслідує якесь апокаліптичне відчуття сирітства…

СОЛОМІЯ. У великих і болі великі. Що я можу зробити для тебе?

ЯРЕМА. Ти – жінка рай. При тобі я зміг би грати на бандурі… Ти знаєш, що я вмію грати на цьому інструменті? (Помовчав). На жаль, ні ти, ні Ґризельда не можете дати мені того, чого я прагну все життя – відчуття, що я живу… Живу, а не захищаюся від потвор.

СОЛОМІЯ. Мені шкода.

ЯРЕМА. Але ти можеш прив’язати мене до цих степів, до цієї землі, допомогти зрозуміти її душу і душу цього народу… Тому подарунок візьми, такого в тебе більше не буде. (Дає намисто. Соломія бере).

СОЛОМІЯ. Дякую. Це справді дар великого князя.

ЯРЕМА. Я ще прийду. До побачення.

СОЛОМІЯ. Приходь… До побачення.

Затемнення.

 

Вокаліз. Потім звичайний шум переростає на шум битви. Раптом все стихає і на передній план виходять Дід і Козак.

 

ДІД. Наближаються величні події. Під Жовтими Водами Хмельницький розбив поляків.

КОЗАК. Кажуть, врятувався лише один якийсь пахолок. А коронний гетьман втратив сина.

ДІД. Коронний гетьман послав сина убивати инших синів…

КОЗАК. А инші сини з цим не погодились… Не зрозуміли жарту гетьмана..

ДІД. Нерозумно зробив Потоцький... Нерозумно.

КОЗАК. Він навіть не збагнув, якій силі кинув виклик… Я іду до Хмельницького.

ДІД. Бери й мене. Відчуваю, що буду потрібен – я вмію перев’язувати рани.

КОЗАК. Ходімо. У мене є запасний кінь.

 

До них підходять Перший і Другий шляхтичі. Вітаються.

 

ПЕРШИЙ ШЛЯХТИЧ (провокативно). Біда! Якийсь хлоп знову підняв ребелію!

ДІД. Не якийсь хлоп, а гетьман України Богдан Хмельницький.

ДРУГИЙ ШЛЯХТИЧ. Цього варт було чекати.

ПЕРШИЙ. Пан так говорить, наче він на боці того хлопа.

ДРУГИЙ. Та ні. Просто наша шляхта втратила відчуття міри і не хочуть розуміти, що після Хотина козаки стали иншими.

ДІД. Під Хотином я з вами стояв плече в плече. І ми вашу батьківщину захистили. А ви в подяку намагаєтесь поневолити нас.

ПЕРШИЙ. Ми захищаємо порядки, які встановили діди наші.

КОЗАК. А ми будемо відстоювати порядки, які встановлять наші шаблі. (Трохи виймає шаблю з піхви і різко заганяє назад. Козак і Дід покидають сцену).

ПЕРШИЙ. Бачите, а князь з такими заграє. Набудував православних храмів, монастирів, заходить до їхніх хат. Ще й, говорять, особливо до однієї вдовиці…

ДРУГИЙ. У випадку конфлікту вони про це забудуть… А про вдовицю… Чого тільки пліткарі не повидумують… (Покидають сцену).

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 4

 

Кімната Ґризельди. Ґризельда сама.

ҐРИЗЕЛЬДА. Непевний час… Боюся, що на цей раз війна буде велика... І чого людям ще треба? Земля щедра, родюча, ліси, де повно дичини, ріки, озера, де повно риби… Живи собі, людино, і дякуй Богу за дари такі розкішні… Ні, їй потрібно инше – чуже забрати... Господи, ну чому в людини така нестримна жага забирати чуже?.. Не скажеш… Ти дав нам свободу волі, а ми зрадили Тебе і використали Твій дар, аби принизити ближнього… Гірше – щоб убити його…

 

До кімнати вбігає налякана служниця Ґризельди Ганна

 

ГАННА. Пані, біда!

ҐРИЗЕЛЬДА (спокійно). Що трапилося, Ганно? Чому ти так тремтиш?

ГАННА. Я боюся говорити.

ҐРИЗЕЛЬДА (строго). Що за комедія?! Негайно говори!

ГАННА. У князя є коханка.

ҐРИЗЕЛЬДА (шаленіє). Убити! Знищити! Спалити кубло її! Хто вона?

ГАННА. Козачка Соломія.

ҐРИЗЕЛЬДА. О, Господи! Козачка! До чого опустився князь…

ГАННА. У них дитя буде.

ҐРИЗЕЛЬДА. Це немислимо!

ГАННА. На жаль, це так.

ҐРИЗЕЛЬДА. Що він наробив?! У країні бунти, чернь скаженіє, а він заводить коханку…  Ми пропали… Ганно, що нам робити?

ГАННА. Не знаю… Але з князем треба говорити спокійно.

ҐРИЗЕЛЬДА. Я його застрелю.

ГАННА. І Михайлика зробите сиротою.

ҐРИЗЕЛЬДА. Ми всі тепер сироти… Ганно підеш до тої жінки і спитай, що вона хоче, якщо відступиться від Єремії. Обіцяй все, що вона скаже.

ГАННА. Добре, піду. (Покидає сцену).

ҐРИЗЕЛЬДА (сама). Матко Божа! Як страшно! Мій принц перетворився на потвору! Я вірила йому більше, ніж собі… Жодного разу навіть не підступалося найменше підозріння… І ось… Що сталося з великим мужем? Зі щедрою і сильною людиною? Здрібнів душею, чи зачарувала врода? Піддався дикому шалу тіла, чи й справді закохався? (Промовчала). Хто ж я тепер? Вдовиця при живому мужу чи посміховисько для люду? Ні, щось гірше… Я – як потоптана варваром книга. Потоптана і не прочитана... Знищена й знівечена… Вперше подумала, що краще б не жити…

 

Жіночий голос. Вокаліз. Ґризельда ходить по кімнаті й не знаходить собі місця.

До кімнати заходить Ярема.

Ґризельда намагається щось сказати, але не може.

 

ЯРЕМА. Що трапилось?

ҐРИЗЕЛЬДА (оволоділа собою). От і прийшов той, хто вбив мою душу.

ЯРЕМА. Тільки прошу без трагедій.

ҐРИЗЕЛЬДА (люто). Без трагедій, кажеш! Буде трагедія. Я уб’ю вас обох.

ЯРЕМА (подає Ґризельді пістоль). На. Зроби таку ласку…

ҐРИЗЕЛЬДА (розгублено). Навіщо ти вчинив так?

ЯРЕМА. Я не бажаю про то говорити.

ҐРИЗЕЛЬДА. А доведеться. (Голосно до служниці, яка за дверима). Ганно, приведи нашого сина!

ЯРЕМА. Не треба! Не треба Михайлика сюди.

ҐРИЗЕЛЬДА. Великий воїн! Завойовник! І дитини злякався.

ЯРЕМА. Якщо ти маєш намір калічити його душу, то зробиш це без мене.

ҐРИЗЕЛЬДА. Ти вже скалічив наші душі… Я не бачу ні свого майбутнього, ні його.

ЯРЕМА. Що сталося, то сталося. Зараз не час про це говорити. Війна. І ми мусимо відступати. (До слуг, що за дверима). Покличте полковника.

ҐРИЗЕЛЬДА. Як я тобі вірила! І так обманутись…

ЯРЕМА. Ми всі обмануті… Тобі не зрозуміти… Та жінка прив’язала мене до цієї землі настільки, що я на якусь мить відчув, хто я і що я живу.

ҐРИЗЕЛЬДА. Наче раніше ти цього не відчував…

ЯРЕМА. Відчував. Але інструментом незрозуміло в чиїх руках.

ҐРИЗЕЛЬДА (з викликом). А я в чиїх руках інструмент?!

ЯРЕМА. Ґризельдо, облишмо цю розмову. У мене сьогодні важливі справи.

ҐРИЗЕЛЬДА. Ти взяв мене шістнадцятирічну… З тих пір я чую лише справи, справи, справи. Та ще й бенкети для шляхетських волоцюг…

ЯРЕМА. Останній напад татар теж бенкетом був? Я захистив десятки тисяч чоловік…

ҐРИЗЕЛЬДА. Ти захистив свій чин. Лицарський чин. Не більше. А нині ти його зневажив.

ЯРЕМА. Докір – найгірший аргумент.

ҐРИЗЕЛЬДА. Гаразд… І що ми будемо робити далі?

ЯРЕМА. Один Бог знає…

ҐРИЗЕЛЬДА (роздратовано). Я про нас з тобою говорю.

ЯРЕМА. Я вже не знаю, хто я, тож нема про що говорити.

ҐРИЗЕЛЬДА (спокійно). Ти мій чоловік і батько нашого сина. Втім, якщо ти хочеш відмовитись від цього, то я не стану на перешкоді. Вільному – воля.

 

Виходить Слуга.

 

СЛУГА. Проситься посланець від Миколая Потоцького.

ҐРИЗЕЛЬДА. Хай заходить.

 

Вбігає Посланець.

 

ПОСЛАНЕЦЬ. Я посланець від коронного гетьмана Миколая Потоцького.

ЯРЕМА. Говори.

ПОСЛАНЕЦЬ. Катастрофа! Під Жовтими водами наші війська розбиті. Син коронного гетьмана Стефан Потоцький загинув. Гетьман просить про допомогу.

ЯРЕМА. Де зараз гетьман?

ПОСЛАНЕЦЬ. У Корсуні.

ЯРЕМА. Нагодуйте гінця… Скажи коронному гетьману, що мої війська вирушають

ПОСЛАНЕЦЬ. Дякую. (Покидає сцену).

 

Виходить Полковник.

 

ПОЛКОВНИК. Вельможним князю, княгині мої вітання.

ЯРЕМА. Вітаю. Пане полковнику, стратегія міняється. Готуйте евакуацію. Всіх українців, що в нашій армії, відпустити. Я не допущу братовбивства. Поляки, жиди, ксьондзи, протестанти, а також усі, хто хоче, відступаємо на захід. Один полк хай супроводжує цивільних, інші – на Корсунь. На допомогу Миколаю Потоцькому.

ПОЛКОВНИК. До евакуації за два дні будемо готові. На Корсунь можемо виступити негайно.

ЯРЕМА. Дякую. Вирушайте, я наздожену вас. Ідіть. (До Ґризельди). Клич слуг і готуйтесь у похід. (Полковник і Ґризельда покидають сцену. Ярема сам). Господи, не покидай мене в цей страшний час. Буде кров велика. Загинуть невинні. І з моєї вини загинуть. І я вже ніколи не зможу робити те, до чого лежить душа – вшляхетнювати землю. Прости мені гріхи, які зробив і які зроблю ще. Амінь.

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 5

 

Ринок. Гамір. Голоси: «Кажуть, якийсь Хмельницький побив поляків». «Так їм і треба». «А наші збираються тікати». «Далеко не втечуть». «Що злого вони тобі зробили?» «Нічого». «Тоді навіщо їх бити?» «Не знаю. Але бити треба».

За столиком Соломія і Марія

 

МАРІЯ. Соломіє, я боюся.

СОЛОМІЯ. Чого ти боїшся?

МАРІЯ. Смерти й насильства.

СОЛОМІЯ. Тебе чоловік захистить.

МАРІЯ. Кажуть, Вовгура збирає загони. Мій чоловік пішов до них.

СОЛОМІЯ. Будемо молитись, щоб лихо нас обминуло.

 

Неподалік стоїть Ґризельда. Довго дивиться на Соломію відтак повільно підходить до неї.

 

ҐРИЗЕЛЬДА. Тепер я знаю, яка ти.

СОЛОМІЯ. Не розумію. Хто ви?

Г РИЗЕЛЬДА. Я Ґризельда, дружина Єремії.

СОЛОМІЯ (трохи збентежилась, але взяла себе в руки). І що? Будете мене залякувати? Ображати?

ҐРИЗЕЛЬДА. Ні.

СОЛОМІЯ. Тоді навіщо ця розмова…

ҐРИЗЕЛЬДА. Тобі це не зрозуміти… Однак, скажу. Пропоную тобі рятуватись. Поїхати з нами.

СОЛОМІЯ (здивовано). Їхати з вами?! Куди?

ҐРИЗЕЛЬДА. На захід. Там спокійніше. Ми там захистимо тебе, а дитині дамо наше ім’я. Якщо захочеш, зможеш жити при дворі.

СОЛОМІЯ. Дякую, пані. Але я залишусь тут. Кого мені боятися? Тут моя рідня, сусіди, друзі мого загиблого чоловіка.

ҐРИЗЕЛЬДА. Нема в тебе тепер друзів. Ти блудниця. Князева коханка. Якщо люд повірить, що князь їм ворог, то й ти для них ворогом станеш. Тому, що ділила з ним ложе.

СОЛОМІЯ. Я Єремію покохала. Ви, може, не розумієте, що це таке.

ҐРИЗЕЛЬДА. Я розумію тебе, жінко. Але є кохання левів, а є кохання теличок. Раз тобі судилося стати матір’ю, то й думай, як мати, а не, як коханка. Біда насувається. Велика біда. Знавіснілий люд нікого жаліти не буде. Ні старця, ні жінки, ні дитини.

СОЛОМІЯ. Буду молитися, щоб мене оминула злоба людська. А ви, якщо зможете, простіть мені.

ҐРИЗЕЛЬДА. Ніколи не думала, що зможу пробачити. Були хвилини, коли вимальовувала собі сцену, як я вбиваю тебе. Тоді моє змучене серце завмирало від тріумфу. Нині я знаю – помста не може бути ліками від розпачу. Мене на цьому світі тримає дитина і честь. Бережи себе. Прощай. (Покидає сцену).

СОЛОМІЯ (здивовано). Прощай, шляхетна жінко.

МАРІЯ. Оце пані! Коли вона до тебе заговорила, я перелякалась на смерть. Подумала, зараз вона покличе слуг і ті вчинять розправу.

СОЛОМІЯ. Я теж спочатку злякалась.

МАРІЯ. А вона «Бережи себе».

СОЛОМІЯ. Ми погано знаємо людей…

МАРІЯ. І судимо згідно нашої уяви про вчинок. А у них теж свої уяви…

СОЛОМІЯ. Та і ми, і вони часто помиляємось.

МАРІЯ. Колись мій батько говорив: якщо наші душі чисті, то ми бачимо людей гарними і порядними, а коли самі забуваємо про добро, то й люди здаються нам хижими.

 

Виходить Слуга Яреми.

 

СЛУГА. Добрий день, козачки. Ви Соломія і Марія?

МАРІЯ. Вітаємо, добрий чоловіче. Так. Я Марія, а це моя сусідка Соломія. А хто ти будеш?

СЛУГА. Я слуга князя Єремії. Мій господар велить вам негайно покинути все і долучитися до валки, яка їде на захід.

МАРІЯ. Хай благословенним буде шлях Єремії і його людей, але я поїхати не можу.

СОЛОМІЯ. Ми вдячні за бажання захистити нас. Та ми зостанемося тут… Маємо надію, що князь і його люди скоро повернуться сюди.

СЛУГА. От мені лихо. Князь велів не повертатися без вас.

СОЛОМІЯ. Нехай вельможний князь не сердиться. Перекажи йому наші слова і бережи вас,Боже…

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 6

 

Фагот, віолончель і скрипка. Передчуття лиха... Щебет пташні.

Табір Єремії. Гамір. Єремія вийшов з намету, глянув на небо і радісно усміхнувся.

ЯРЕМА. Гарно ж як… Розкіш… Господи, дякую тобі… А я в турботах і на небо глянути забував… Надіюсь, наші війська вже розправилися з ворохобниками… Як тільки отримаю вісточку, так відразу повертаємось до дому. (Дивиться вдалину). Рідна моя Україно-Вишневеччино, я не покину тебе. Я свою душу віддав тобі. І нині ти розцвітаєш, як писанка.

 

До нього підходить слуга.

 

СЛУГА. Вельможний князю. Гонець від нашого війська.

ЯРЕМА (зрадів). Слава Богу. Впусти його.

 

Слуга покидає сцену і повертається з Гінцем.

 

ГОНЕЦЬ. Чолом вельможному князю… Я приніс лихі вісті. Наше військо не змогло переправитись через Дніпро – вороги переправи заблокували.

ЯРЕМА. Чорт!

ГОНЕЦЬ. Та инша новина гірша. Під Корсунем війська коронного гетьмана розбиті. Миколай Потоцький і Мартін Калиновський у полоні.

ЯРЕМА. О, Боже!

ГОНЕЦЬ. Армія ворохобників рухається на захід. А там повстала чернь…

ЯРЕМА. Господи… За що Ти нас так… (До слуги). Передай коменданту, що табір згортаємо. І поклич полковника. (Слуга кланяється і покидає сцену). Пропало все. Сонна шляхта не зможе протистояти отій жорстокій силі.

ГОНЕЦЬ. Король готує армію. Є певність, що стихію зможемо зупинити. Шляхта покладає надію на ваш талант і вашу військову потугу.

ЯРЕМА. Якщо переправи заблоковані, то моє військо не скоро перейде Дніпро.

 

Виходить Слуга.

 

СЛУГА. Люди з Лубен.

ЯРЕМА. Впусти.

 

Виходить Марія і ще одна жінка. Марія падає перед Яремою на коліна.

 

МАРІЯ. Князю… нема Лубен… Вовгурівці спалили місто…

ЯРЕМА. Встань! Де Соломія?!

МАРІЯ. Її вбили… (Встає з колін). Лубни вирізали. Не пощадили ні жінок, ані дітей…

ЯРЕМА (у голосі відчай і шаленство). Матко Божа, що це? (Тихо, але загрозливо). Смерть! Смерть! Смерть ребеліянтам!

МАРІЯ. Вся Вишневеччина горить… Вогонь і трупи…

СЛУГА. Хмельницький прислав листа і арештованих людей.

ЯРЕМА. Читай.

СЛУГА (читає). «Я твою Вишневеччину не чіпав. Її руйнують твої люди. Кількох я стратив, а цих віддаю тобі».

 

Козаки приводять Вовгуру і ще двох.

 

ЯРЕМА (до Вовгури). Це ти… Господи! Чому я тоді не зарізав його?! (Несамовито). На палю! На палю! На палю! (Десятикратне відлуння: «На палю!» Якусь мить мовчить, потім кричить). Хмельницький! Ти мій смертельний ворог! І я буду нищити тебе і твої сили на кожному кроці до кінця днів! Амінь.

Затемнення.

Моторошна тиша. Низькочастотний гул. Ярема береться за голову, видно, що кричить, та його крику не чути. Гул підсилюється. З’являється Надія, Обличчя епохи. Тут вона жорстока жриця помсти. Скривавлена, люта.

 

НАДІЯ (до Яреми жорстко). Ти справедливості хотів?! Гармонії! І де вони?!

ЯРЕМА (холодно, приречено). Бачиш. Світ мене ошукав. Поманив щастям, щоб розтерзати душу. А гармонію спалив у Лубнах… Там же згорів і я. (Кричить). Ти щось хочеш від мене?!

НАДІЯ. Захисти мене.

ЯРЕМА. Захистити? (З ледве прихованим відчаєм). А хіба ти не знаєш, що в часи великого розбрату, в часи великих темних ігор найбеззахиснішим і найобездоленішим стає досвідчений і хоробрий воїн?

НАДІЯ. Ти стратег.

ЯРЕМА. Хто може бути наївнішим і сліпішим за стратега… Лубни спалені, люди вбиті… А вона носила мого сина…

НАДІЯ (жорстко). Ти князь! Нащадок Рюрика і Гедиміна! У твоїх жилах кров самого Чінгісхана! Так поводься, як личить князю!

ЯРЕМА. Ти мала б розуміти, що й князь не захищений від зради. І саме він найболючіше переносить її.

НАДІЯ. Що збираєшся робити?

ЯРЕМА (жорстко). Кров проливати…

Затемнення. Звукова і світлова вакханалія.

 

 

СЦЕНА 7

 

Військовий табір козаків. Шум. Гамір. Чути голоси.

– Шкода, що під Пилявцями ми ляхів відпустили. Сьогодні не довелося б цей поганий Збараж штурмувати.

– З-під Пилявців вони так тікали, що годі було наздогнати їх.

– Мусили відрізати їм відступ.

– Хмель пожалів ляхів. Мовляв, бити лежачого не шляхетно.

– А даремно.

– Вони збиралися сюди на довго. Меблі везли з собою, посуд, ліжка, перини, подушки.

– І все це Хмель віддав татарам.

– Подушки – це дурниця. Поляки везли з собою тисяч п’ять дівчат.

– Ого! Цікаво, куди вони поділись?

– Частина стала здобиччю татар, частина розбіглась.

– Кажуть, князь Вишневецький під Пилявцями втратив десять мільйонів злотих.

– Є справедливість. Зараз він тут сидить голодний.

– Збараж на замку – миша не пролізе.

 

Виходить Дід і Козак. Дід у білому.

 

ДІД і КОЗАК. Добридень, товариство.

ВСІ. Добридень!

КОЗАК. Є новина. Хмельницький розбив військо Яна Казіміра, яке йшло на допомогу обложеним.

ВСІ (збуджено). Слава! Слава! Слава!

ДІД. Зі Збаража поляки вийдуть змучені й голодні. Мусимо бути милосердними до них.

ПЕРШИЙ З ГУРТУ. Милосердними?! Признаюся, це буде нестерпно важко.

Сміх.

ДІД. Коли побачите їх, то ще й пригощатимете.

Сміх.

ДРУГИЙ З ГУРТУ (хвалькувато береться за рукоятку шаблі). Я вже стількох напригощав…

Сміх.

ДІД. Коли ворог лежить, злість пропадає.

ТРЕТІЙ З ГУРТУ. Значить, треба добивати його без злости…

ДІД. Та я хочу вас попередити про инше. Зборівсько-Збаразька воєнна операція, яку спланував і провів разом з вами гетьман Богдан Хмельницький, є однією з найвеличніших в історії людства.

ПЕРШИЙ З ГУРТУ. А чому не сурмлять сурми? Чому не б’ють у котли?

ДІД. З радістю завжди ходить смуток, зі славою – ганьба.

ДРУГИЙ З ГУРТУ. Батьку, ви приховуєте щось лихе…

ДІД. Лихе не покидало нас… І його буде ще багато.

ТРЕТІЙ З ГУРТУ. Зрозуміло… Війні кінця не видно.

 

Гул на низьких частотах. Потім дві валторни.

 

ДІД. Запам’ятайте сей день – сімнадцяте серпня 1649 року. В дану хвилину підписується угода. Як підсумок великої перемоги Богдана Хмельницького... (Зі злобою і підкреслено голосно). Але переможець Хмельницький плаче, як дитина, а Ян Казімір, якого Хмельницький вже тримав за горло, торжествує.

ХТОСЬ З ГУРТУ. Як таке можливе?

ДІД. А Вишневецький, котрий ледь не помер в оточенні і змушений визнати поразку і ганьбу, радіє. Якщо він здатний радіти. Його найлютіші вороги – татари – допомогли йому краще за найкращих друзів.

ДРУГИЙ З ГУРТУ. Татари зрадили… Даремне Хмель з ними побратався.

ДІД. Кримський хан Іслам-Гірей примусив нашого гетьмана піти на ті умови, які висунув Ян Казімір. Погрожував вдарити в тил козакам.

ТРЕТІЙ З ГУРТУ. Я ніколи не вірив татарам… Значить, повстання і війна були даремними… 

ДІД. Не даремними. Від цього дня Україна стає державою і матиме розвиток, а Кримське ханство, як наслідок зради хана, починає руйнуватись. Небеса непідкупні… Ще будуть битви, перемоги і поразки, будуть зради й героїчні вчинки, але поступ України не зупинить вже ніхто.

Затемнення.

Жіночий вокаліз.

 

СЦЕНА 8

 

Після битви під Берестечком.

Фагот, скрипка і віолончель грають жалобне.

На передній план виходить Бібліотекар.

 

БІБЛІОТЕКАР. Рани історії зробили ворогами багатьох шляхетних людей. А вороги поглибили рани в народів. І закрили перед народами можливість зміцніти, і відібрали у них радість на століття… Ці рани й сьогодні кровоточать і не дозволяють нам знайти і відчути гармонію... (Покидає сцену)

 

Кімната Яреми. Ярема не голений, брудний, неохайно одягнений. Виходить Ґризельда.

 

ҐРИЗЕЛЬДА. Добридень, мужу. Як почуваєшся?

ЯРЕМА. Добрий день, Ґризельдо. Не можу заспокоїтись – вони таки втекли від нас.

ҐРИЗЕЛЬДА. Це Господь розвів нас. Якби вони не відступили – страшно подумати, що було б під Берестечком…

ЯРЕМА (зловтішно, хижо). Та що було б – дві армії лежали б трупом.

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, ти так говориш, наче жалієш, що так не сталось.

ЯРЕМА. Можливо, й жалію. Ходив би й дивився б на те криваве місиво.

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, ти мене лякаєш. Після Лубен ти дуже змінився.

ЯРЕМА. Я той самий. Але колись я любив себе, зараз ненавиджу. Розумієш, Ґризельдо, я ненавиджу в собі людське. Я міг зарізати Вовгуру, та відпустив... Я міг змінити історію, міг врятувати місто, але проявив малість… Тепер прокляття на мені…

ҐРИЗЕЛЬДА. Ти просто не можеш її забути. І думаєш, що було б краще, якби загинула я, а не вона...

ЯРЕМА. Смерть – свобода від всього. Навіть від себе.

ҐРИЗЕЛЬДА. Я не винна, що живу. І мстити мені за це не гідно князя.

ЯРЕМА. Ти не так розумієш моє вмирання…

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, мені важко. Дуже важко.

ЯРЕМА. Що я можу зробити?

ҐРИЗЕЛЬДА. Я попросила до нас у гості ксьондза. Поговори з ним…

ЯРЕМА. А про що я буду говорити з ксьондзом. Щоб ішов зі мною убивати? Так він злякається.

ҐРИЗЕЛЬДА. А ось і він іде.

ЯРЕМА. Хай заходить. Побачу ще одного мерця.

ҐРИЗЕЛЬДА. То розумна людина. Не будь грубим.

 

Заходить ксьондз.

 

КСЬОНДЗ. Слава Ісусу Христу!

ҐРИЗЕЛЬДА. Навіки слава! Отче, сідайте, а я покину вас. (Покидає сцену).

 

Якийсь час тиша. Згодом ксьондз спокійно.

 

КСЬОНДЗ. Князю, я чув, що ти богохульствував. Сміявся над Творцем нашим і навіть кричав, що Його нема взагалі.

ЯРЕМА. Можливо. Я Його присутности у цьому пеклі не відчуваю.

КСЬОНДЗ. Князю, шляхетний муж мусить бути стриманим у своїх відчуттях. Розумію, що на війні навіть благородні лицарі забувають про честь, манери і благочестя. Вони карають ворогів. Але Бог пробачає їм гріхи, якщо ті лицарі віддано служать Речі Посполитій. А в мирні дні нестриманість злочинна. Князю, люд знає тебе, як людину освічену, достойну, як зодчого і стратега. Тож будь таким.

ЯРЕМА. Уже не зможу, отче… В моїй душі все випалено. Нема ні зодчого, ані стратега… І освіченого мужа теж нема. Є привид-вовкулак. Такий, як всі. А всі одного прагнуть – крові!

КСЬОНДЗ. Не треба так. Хула тебе не прикрашає. Звати всіх вовкулаками – то не розмова зрілого мужа.

ЯРЕМА. Ви, отче, мовите розумні речі. Про Бога, благочестя. А ви здатні повернути мені мене маленького? Того безтурботного, радісного, допитливого хлоп’яти, який зачаровано дивився на квітку, небо, зорі? Того, хто дивився на світ здивованими очима і не підозрював, що на нього вже полюють голодні хижаки?

КСЬОНДЗ (строго і холодно). Того ніхто зробити не годен, ріка часу тече в один бік – у старішання і смерть.

ЯРЕМА. Смерть – вона скрізь. І її занадто багато. Вона зі мною. Ось стоїть поряд і жде хвилини… Хоча, я давно вже мертвий.

КСЬОНДЗ. Ти переможець у битвах. Перемога під Берестечком прославить тебе на віки.

ЯРЕМА. Отче, не було там перемоги. Хитрі лотри відступили. Ми вирізали кілька тисяч беззбройних. (Гидливо морщиться). То була гарна забава… Вам би сподобалась…

КСЬОНДЗ. Князю, тобі потрібна сповідь.

ЯРЕМА. Вона мені не допоможе...

КСЬОНДЗ. Чому?

ЯРЕМА. Якщо ви не здатні зрозуміти людину, то як ви можете зблизити її з Богом…

КСЬОГДЗ. Крім сповіді, тобі потрібен лікар…

ЯРЕМА (не слухає). Знаєте, чим відрізняється живий від мерця? Не знаєте… Мерцю не болить істина… Він з нею вже змирився. Смерть – її частина… (Пафосно). Найвагоміша її частина… Живого істина обпікає… Мене вона не обпікає… Вона спалила вже мене.

КСЬОНДЗ. Ти перемагав у битвах, зумій перемогти обставини.

ЯРЕМА. Переможцем став жорстокий хаос… Я все життя творив гармонію й порядок… Прийшла зла сила і спалила все. Тепер лиш смерть… Лиха, жорстока й люта смерть… Отче, а Бог задумав смерть легкою. Затишною, лагідною, як матері обійми... Як зима, що холодом сковує, але вражає чистотою. У неї могли б бути добрі очі, співчутливі. Як у моєї матері колись… (Лякається). До мене прийде инша – злобна, жорстока, безпощадна… Прийде безоке Ніщо. Кістяк у чорному плащі. Зарегоче над моїми болями й потягне, як здобич дешеву, до пекла. А там, у пеклі, ті ж самі. Всі, хто знедолив мене тут…

КСЬОНДЗ. Господь наш милосердний…

ЯРЕМА. Знаю. Колись я був одним із найбагатших людей нашої вітчизни, тепер поховати мене не зможуть… Ховатимуть, як жебрака…

КСЬОНДЗ. Ми всі прийдемо туди голі.

ЯРЕМА. То невелика втіха. Я улаштував життя майже трьомстам тисяч знедолених, а серед них знайшлося з десяток тисяч, які все зруйнували. Всі вони підуть до сповіді, ксьондзи й священники відпустить їм гріхи й відправлять грішити далі...

КСЬОНДЗ. Не суди, і тебе не осудять.

ЯРЕМА. Я заздрю убитим… Їхні душі вже вільні. Моя – розп’ята й кровоточить. А винні ті, що зараз поховались. Хто нашіптував проти мене, хто заздрив, хто підбурював диких головорізів. Я йшов з добром – на мене готували пастки. Щоб принести у жертву. Тепер добра я не чекаю ні від кого…

КСЬОНДЗ. Князю, отямся!  Світ недосконалий. Але ж ми мусимо робити його кращим…

ЯРЕМА. Щоб таті мали що палити… Пробачте, отче, я мушу йти.

КСЬОНДЗ. Куди?

ЯРЕМА. Вбивати. (Покидає сцену).

 

Виходить Ґризельда.

 

ҐРИЗЕЛЬДА. Отче, я боюсь за його розум.

КСЬОНДЗ. Я – теж. Князь відмовився від сповіді. Нема миру в його душі і, мабуть, швидко не буде. Мусимо чекати.

ҐРИЗЕЛЬДА. То я винна, що він занедбав так тіло й душу. Я не зуміла стати його опорою. Ми всі щось від нього хотіли.

КСЬОНДЗ. Молися і не втрачай віру... До побачення. (Покидає сцену).

ҐРИЗЕЛЬДА. До побачення… Матінко Божа, допоможи витягнути мого мужа з рук хаосу. (Кличе служницю Ганну).

 

Виходить Ганна.

 

ГАННА. Слухаю, пані.

ҐРИЗЕЛЬДА. Ганно, що мені робити? Я боюсь Яреми.

ГАННА. Князь пережив багато… Так важко працювати – і втратити за кілька днів.

ҐРИЗЕЛЬДА. Він тужить за тією козачкою.

ГАННА. Можливо. Але я ні разу не почула, щоб він згадав про неї.

ҐРИЗЕЛЬДА. Тужить, тужить… Їй не треба було там залишатись.

ГАННА. Ніхто не сподівався, що люд так оскаженіє… Я бачила їхні очі… Жах…

ҐРИЗЕЛЬДА. Єремія у людях шукав дива, а отримував підлість…

ГАННА. А як він тішився, коли з Європи приїжджали учні, і він з ними вів розумні бесіди… І враз усе згоріло.

ҐРИЗЕЛЬДА. Коли Єремія працював, шляхта над ним насміхалась, тепер, коли він знавіснів, вони почали його шанувати. «Герой!» «Воїн!» «Рятівник ойчизни!»

ГАННА. Не ображайтесь, пані, але та шляхта якась гнила. Їдять і п’ють, п’ють і їдять… Та ще й жінок ґвалтують…

ҐРИЗЕЛЬДА. Не ображаюсь… І виявляють первісне дикунство – регочуть над трупами… Я смертельно злякалась, коли побачила, що це робить і Ярема… Кривава доба калічить кращих… Кривавий час топчеться по людських мріях і сміється над нашим болем… Ходімо спати.

ГАННА. Добраніч, пані. (Покидає сцену).

ҐРИЗЕЛЬДА. Добраніч.

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 9

 

Тихий жіночий вокаліз.

Кімната Яреми. Ярема сам. Бере бандуру і перебирає струни.

 

ЯРЕМА. Дивно. Я вже не сприймаю музику, спів, сміх. (Відкладає бандуру).

 

Вокаліз стає голоснішим. Ярема ходить туди-сюди.

Виходить Ґризельда.

 

ҐРИЗЕЛЬДА. Добрий вечір, Яремо.

ЯРЕМА. Добрий вечір.

ҐРИЗЕЛЬДА. Як почуваєшся?

ЯРЕМА. Зле. Сьогодні ще нікого не вбив.

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, отямся...

ЯРЕМА. Для чого?

ҐРИЗЕЛЬДА. Щоб жити… Не все ще втрачено.

ЯРЕМА. Все, Ґризельдо. Все…

ҐРИЗЕЛЬДА. Розумію, ти тужиш за дорогою душею. Але є ще ми. Я, син, твоя велич і сила.

ЯРЕМА. Що мені сім’я, що велич, сила. Мертвий я. Гнию заживо, і брудні собаки моє падло гризуть, розгризають…

ҐРИЗЕЛЬДА. Михайлик бачить тебе несамовитого, і йому страшно.

ЯРЕМА. Тим краще. Швидше збагне, що весь світ несамовитий… Якби мені малому хтось те сказав, я підготувався б. А так… Я йшов у світ, як у казковий ліс за скарбами й пригодами. Ішов за славою, коханням… (З надривом вимушено сміється). Ґризельдо, подумай, яким бовдуром я був. Смерть батька, наші з мамою поневіряння, її смерть – підозрюю, що її також отруїли – не навчили мене остерігатись… Я ж то думав, що живу серед людей… Серед розважливих сусідів, гонорових воїнів, мирних людей праці… А жив серед вовкулак, спраглих моєї крові.

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, не всі ж такі недолюдки, як ті заколотники. Вони лихе замишляли давно… Але у нас є друзі.

ЯРЕМА. Нема друзів… У бідних друзі є – у них нема що забрати, у ченців є друзі – вони поріднилися через жертву і віру, якщо вона щира. У короля нашого чимало друзів – він бо мрець, ходяча іграшка сейму… Хіба можна не прагнути ласки високородного мерця. А я князь. І я живий… І мене болить, жінко…

ҐРИЗЕЛЬДА. Як же ти в ненависті, болю і люті житимеш далі…

ЯРЕМА (злісно регоче). Ти говориш, що любиш. Якщо так, то зроби мені ласку і вбий мене!  

ҐРИЗЕЛЬДА (сахається). Що ти говориш?! Ти муж мій, батько нашого сина.

ЯРЕМА. Я перестав бути мужем, коли зрадив… Тепер я ворог… А син… Ти ж бачиш, який тепер я батько… Знавіснілий месник з руками по лікоть у крові… Без мене вам буде краще...

ҐРИЗЕЛЬДА (плаче). Яремо… Я так люблю тебе! Скільки раз кам’яніла душа, а злість розривала єство, скільки раз вимальовувала вам помсту, а помисли не відпускали тебе. Я приросла до тебе і тілом, і душею… (Оволоділа собою). Та я давно зрозуміла, що не потрібна тобі. Ти дивишся на мене, як на статую. Наче б то я є – і нема коло тебе. (Тихо). Чим же вона, ота козачка, так тебе до себе прив’язала? Вродою своєю? Жагою тіла? Піснями гарними? Тим, що воїна в тобі пошанувала? Вродливого мужа? А може, ця жінка захистила й обігріла в тобі дитину?

 

Виходить Михайлик.

 

МИХАЙЛИК (обнімає батька). Добрий вечір, тату.

ЯРЕМА. Добрий вечір, синку.

МИХАЙЛИК. Тату, ви більше не покинете нас?

ЯРЕМА. Покину, але не на довго.

МИХАЙЛИК. Я хочу, щоб ви були з нами.

ЯРЕМА. Я буду з вами, Михайлику…

МИХАЙЛИК. Я люблю вас, тату.

ЯРЕМА. Я теж люблю тебе, синку…

МИХАЙЛИК. А я вже вмію читати.

ЯРЕМА. Ох ти, розумнику мій.

МИЗАЙЛИК. І вмію казки розказувати. Про Котигорошка, про Правду і Кривду. Мене тітка Ганна навчила.

ЯРЕМА. Завтра мені розкажеш, а сьогодні йди пограйся з тіткою Ганною і лягай спати.

МИХАЙЛИК. Гаразд. Добраніч, тату. (Покидає сцену).

ЯРЕМА. Добраніч, синку… Не цей раз я нікому не збрехав. Я дійсно люблю цю маленьку людину… У мене кров стигне в жилах, як подумаю, що сталося б, якби він залишився в Лубнах…

ҐРИЗЕЛЬДА. Господь відвів нас від найстрашнішого.

ЯРЕМА. Відвів… відвів…  (як сомнамбула, але урочисто). Дружино! Іди застели нам ложе… Сама застели.

ҐРИЗЕЛЬДА. Іду, коханий мужу. (Покидає сцену).

 

Ярема не розуміє, що відбувається. Спочатку він наче сонний, потім наче прокидається і кричить «Геть! Геть від мене! Привиди скрізь!» На екрані хлопчик і жінка. Це мати Яреми і він маленький. Хлопчик питає матері: «Мамо, а чому нас з дому вигнали? Ми зробили щось погане?» Мати відповідає: «Мовчи, Яремку, мовчи. Ми ще повернемось». Ярема: «Глянь, які гарні квіти». Мати: «У нас і там будуть квіти». Ярема:  «Дивись, а небо синє-синє. А чому воно синє? Його Бог пофарбував?». Мати: «Так, його Бог пофарбував».

ЯРЕМА (злякано). Мамо, що ви тут робите?! Господи, не дай збожеволіти!

 

Грім, блискавиця, скрегіт заліза. І вокаліз. Потім тиша.

З-за екрана виходить той хлопчик, що на екрані.

 

ХЛОПЧИК (лякається Яреми). Який страшний чоловік! Хто ти? Геть від мене!

ЯРЕМА. Хто я? Ха-ха-ха! Я явився собі, щоб відігнати себе від самого себе. Пізно, хлопчику, ти свій шанс утратив. Нас хаос переміг…

 

Грім. З темноти з’являється Хаос. Чоловіче обличчя епохи. Це скалічений, знівечений, спотворений чоловік.

 

ХАОС. Я – Хаос. Обличчя епохи. Хто звав мене? Я тут. (до Хлопчика). А, це ти. Ти – моя здобич. Я забираю тебе.

ХЛОПЧИК. Не хочу! Геть від мене!

ХАОС. Мені байдуже, що ти хочеш. Ти дитя мороку і підеш зі мною у морок. 

ХЛОПЧИК (до Яреми). Забери цю потвору!

ЯРЕМА (б’є Хаоса, той похитнувся і відпустив Хлопчика. Хлопчик зникає).  А… Ти від заколотників прийшов... (Намагається вдарити ще раз). Я вб’ю тебе.

ХАОС (ухиляється від удару). Чим лютішим ти стаєш, тим мене сильнішим робиш. А мої риси стають твоїми.

ЯРЕМА. Звідки ти взявся?!

ХАОС. Ви породили мене і щедро підживлюєте.

ЯРЕМА. Геть звідси!

ХАОС. Я піду, але ти від себе нікуди не дінешся. А ти – це віддзеркалення мене. Ти кинув виклик глупоті, і та стала дибки. Хлопчику, ти переміг себе самого і став страшною руйнівною силою! 

ЯРЕМА. Я побудував міста, дав їм Магдебурзьке право, я прийняв десятки тисяч обездолених і прихистив їх. Нарешті, я створив державу.

ХАОС. Що ти створив, я зруйнував! Їхніми руками. Перетворив у ніщо! Не ти король тут, я – король! А ти мій наймит. У вас з Хмелем не вистачило глузду, щоб стати проти мене разом. Тому обидва свою силу віддаєте мені... А ось і мої слуги.

 

На екрані – вершники апокаліпсису. В одному Єремія впізнає себе.

 

ЯРЕМА. О, Боже!

ГОЛОС МАТЕРІ. Не бійся, синку. Я з тобою. Я завжди з тобою.

ЯРЕМА. Мама?

ГОЛОС. Я синку.

ЯРЕМА. Чому ти так рано покинула мене?!

ГОЛОС. Мене отруїли. Як і твого батька.

ЯРЕМА. Мамо, простіть мені. Я розтрощив своє життя. І себе перетворив на руїну…

ГОЛОС. Тебе намагається знищити заздрість руйнівного світу до людини, яка наважилась творити світ, вшляхетнювати простір і кинути виклик дикунству. (Тиша).

ЯРЕМА (оглядається довкола). Де ти?... Пропав голос. (Мовчки стає на коліна і тихо молиться. Тиша. Згодом встає). Мені всі кажуть, що я переможець. Кого я переміг? Міг під Берестечком, так лотри мене перехитрили.

 

На екрані з’являється портрет Хмельницького.

 

ГОЛОС ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. Під Берестечком ми просто відступили.

ЯРЕМА (оглядається довкола). Хто ти? Де ти?

ГОЛОС. Я скрізь. І ми з тобою зв’язані навіки. Тепер від мене ти вже не втечеш.

ЯРЕМА (розглядає портрет). Хмельницький?! Геть, вороже! Ти був ніхто, ніким і залишився… Ти добре тільки плазувати перед королями міг, а перед силою моєю ті королі тремтіли. Хмельницький! Я переміг тебе!

ГОЛОС. Ти намагаєшся принизити мене, бо вже відчув свою нікчемність.

ЯРЕМА. Ти так говориш, ніби розумієшся у чомусь… У мене люди були вільні, в тебе ж  – грабіжники і таті.

ГОЛОС. Твої, вільні, зруйнували свою хату, мої ж державу творять. Ти побоявся творити Україну, я ж її створив. 

ЯРЕМА. Іди геть від мене!

ГОЛОС. Іду. І ти від себе скоро підеш. (Зникає).

ЯРЕМА (до Хаоса). А ти чого тут?! Марш звідси!

ХАОС. Щоб сказати тобі, що ви з Хмельницьким стали жертвами своїх хворобливих фантазій, бо надто міцно тримаєтесь за свої примари. Тому й стали заручниками нав’язаних світом оман.

 

На тому екрані з’являється Ярема бородатий, скривавлений, в лахміттях.

 

ЯРЕМА (дивиться на портрет). Так ось який я справжній!… Так ось яким дійшов я до кінця… Програв усе. І битви, й війни… А скільки праці… Усе залито кров’ю і спалено вогнем… Спалена честь моя, спалена слава… Вогонь і кров! Вогонь і кров. І діти, і ненароджені, і вбиті мовчазно дивляться мені у душу… Я їх занапастив. (Кричить). А вона вся в крові й вогнем палає! Дивіться, як вона горить, й радійте – ви помстились!

ГОЛОС МАТЕРІ. Яремку, твоє пекло скоро закінчиться. І ти прийдеш до Бога смиренним дитям.

Затемнення.

 

 

СЦЕНА 10

 

Кімната Ґризельди.

Жалобний вокаліз.

 

ҐРИЗЕЛЬДА (стає на колінах і молиться). Матко Божа, верни моєму чоловіку розум. А мені дай сили й мудрості, щоб я могла допомогти йому. Дякую Тобі.

 

Виходить Ярема. Чисто одягнений і підголений.

 

ЯРЕМА (спокійно до Ґризельди). Кохана, ти застелила ложе?

ҐРИЗЕЛЬДА. Так, коханий.

ЯРЕМА (сідає на ліжко). Вибач мені, Ґризельдо. Я до тебе був несправедливим.

ҐРИЗЕЛЬДА. Увесь цей світ несправедливий.

ЯРЕМА. Так. Я любив їх, а вони мене спалили.

ҐРИЗЕЛЬДА. Їх уже нема. Є ті, хто любить тебе й захоплюється тобою.

ЯРЕМА. А ще ті, хто мене боїться і прагне приручити.

ҐРИЗЕЛЬДА. Вони покинули нас… Все вже скінчилося, Яремо. Тепер настане мир, і ми повернемось до дому й почнемо все спочатку.

ЯРЕМА. Так, ми повернемось до дому й почнемо все спочатку… Ти мудра жінка.

ҐРИЗЕЛЬДА. І як поганий сон забудемо усе.

ЯРЕМА. І як поганий сон забудемо усе.

ҐРИЗЕЛЬДА. Почистимо струмки, потоки, доглянемо сади, там будуть гніздитися пташки і ранками будитимуть нас щебетанням, я знову квітів насаджу  – відтворимо все те, що ти колись любив.

ЯРЕМА (усміхається). Дякую, кохана. Звели покликати полковника.

ҐРИЗЕЛЬДА (просить служницю покликати полковника). А на свята і вечорами у тих садах співатимуть дівчата, парубки.

ЯРЕМА. Діди брехатимуть про подвиги свої, ксьондзи лякатимуть усіх гарячим пеклом…

ҐРИЗЕЛЬДА. А памолодь дражнитиме дівчат.

ЯРЕМА. А так хіба було вже?

ҐРИЗЕЛЬДА. Було, Яремо. І ще буде.

ЯРЕМА. Це наче сон про рай…

ҐРИЗЕЛЬДА. Сьогодні це здається сном, а завтра буде справжнім дивом.

ЯРЕМА. Так. До нас повернеться наш рай.

 

Виходить Полковник.

 

ПОЛКОВНИК. Честь великому князю, шана вельможній княгині.

ЯРЕМА. Вітаю. Сідай. Пане полковнику. Ти був другом мені. І в радощах і в горі. Бачиш, світ зійшов з розуму. При якійсь непевній ситуації потурбуйся про мою дружину, сина та про Ганну.

ПОЛКОВНИК. Без найменшого сумніву. Як про своїх рідних. Та будемо сподіватись, що непевні ситуації ми вже пройшли.

ЯРЕМА. Одні пройшли, інші підходять. Миру не буде скоро. Його ніхто не хоче. Ні козаки, ні шляхта. Ми стали заручником дикого часу і надто вперто намагаємось знищити себе... А за нашим розбратом хижо спостерігає дика Московія… Колись на ранах цього розбрату вона підніметься. А сила Польщі й України стане поживою для цих варварів.

ПОЛКОВНИК. Ми всі наробили помилок.

ЯРЕМА (прислуховується, прикладає пальці до вуст). Тихо. Що це? (короткочасний низькочастотний гул. Ярема голосно). Чуєте?! Чуєте?!

ПОЛКОВНИК. Вельможний князю, що таке?

ЯРЕМА. Це Порожнеча кричить!  

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо, глянь на мене. Що ти чуєш?

ЯРЕМА. До мене прийшла Порожнеча!

ҐРИЗЕЛЬДА (злякано). Яка порожнеча?

ЯРЕМА. Я лише зібрався жити, вона ж говорить «Пора!» (Схиляється і падає на подушки).

 

По сцені проходить закривавлена Надія, Обличчя епохи, за нею – Хаос. Їх не бачать. 

 

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремо! Яремо!... Допоможіть! (Намагається його підняти. Вбігає Ганна і разом з Полковником допомагають Ґризельді ). Господи! Навіщо Ти так?!...

ПОЛКОВНИК. Князю! Князю! (Тиша)… Він мертвий...

 

Жалобний жіночий вокаліз.

 

ҐРИЗЕЛЬДА (падає на тіло Яреми, потім піднімається і закриває Яремі очі)... Ось як збулися наші мрії… Прощай, коханий.

ПОЛКОВНИК (до Ґризельди). Вельмишановна пані, а також Михайло і Ганна під моєю опікою. Я виставлю охорону і розпоряджуся, щоб організували похорони гідні князя.

ҐРИЗЕЛЬДА. Дякую, пане полковнику.

ГАННА. Дякую, пане полковнику.

 

Полковник покидає сцену.

 

ҐРИЗЕЛЬДА. Яремку мій Яремку, щаслива й гірка моя доле, навіщо ти так поспішив… Ми ж тільки збиралися жити… Усамітнитись і жити… Слухати щебет пташні, шум вітру, сміх дитячий… (Встає). Цей лукавий світ не зміг терпіти нас. Ні тебе закоханого, ні мене щасливою. Лукавий світ перетворив тебе на потвору, а мене на тінь. А я любила тебе… І любитиму до останнього свого подиху.

Затемнення.

КІНЕЦЬ

 

ПІСЛЯМОВА

 

Вся правда не може вміститися у свідомість людини. Людина зазвичай бачить те, що вона готова побачити (почути)... У всіх народів світу є суперечливі герої, люди, які запам’яталися неоднозначними вчинками. Здебільшого, це постаті трагічні. Їхні вчинки часом важко не тільки виправдати, а просто зрозуміти. Але забувати таких героїв не треба. Історія кожного падіння, кожного безумства – це історія не лише про конкретну людину, а й про добу, суспільство і, зрештою, – про світ.

Кривава доба завжди ошукує сильних мужів, котрі повірили, що зійшли на вершину. Вона здобутки перетворює на руїни, солодкі пестощі на криваві рани, вино на отруту. Але кривава доба не виникає з нічого... Точкою історичної біфуркації, наслідки якої відгукуються ще й сьогодні, можна вважати Люблінську унію… Зла воля Польщі кинула народи у смертовбивство. А Ярема Вишневецький – нещасне дитя цієї епохи...

Мусимо визнати, що у нормальному суспільстві не народжуються люди, які одержимі помстою. Також мусимо визнати, що Лубни були вирізані першими. Вчинок абсолютно дикий. Однак, деякі історики пишуть про цей випадок, як про подвиг, ще й сьогодні. Або просто підспівують ворогові.

Оправдовувати нині не треба нікого, але оплакати маємо всіх.

Неоплакані загиблі можуть стати передвісниками нових трагедій.

P. S. Ґризельда після смерті чоловіка прожила вдовою ще двадцять років. Михайло, їхній син, став королем Речі Посполитої і помер від отруєння.

 

24 04 2020 – 23 09 2020

 

 

.