Боже провидіння порятувало нас од скверни а московитського небуття. Я се вельми добре усвідомив після прочиту роману начеб бєзабіднава московитського письмака, народженого ув українській Одесі, Валєнтіна Катаєва КЛАДОВИЩЕ У СКУЛЯНАХ, же видано го у Москві у видавництві МОЛОДАЯ ҐВАРДІЯ 1976 року накладом у сто тисяч примірників.

"Я помер від холєри на березі річки Прут у Скулянах" -- сією фразою розпочинається заплутано-наплутана саґа про рід московитських військовиків. Перегук двох світових воєн, одна кров, ріжні покоління. Могло би бути цікаво, аби не московитський шовінізм автора.

Добрі речі у романі: "Мене бісило, же я сам був причиною непорядку, якого на старости років не переносив", "мистецтво гострити гусячі пера видавалося недосяжним", "Подібно до будь-якої живої чи неживої форми існування, я не маю ні посатку, ні кінця. Як усе у природі, я нескінченний. Мій початок, так само як мій кінець, може бути тільки умовним. Розпочати себе я годен як заугодно: з рівним проавом з миті мого народження  чи з миті смерти будь-кого із моїх пращурів", "смерть виявилася усього лишень однією із форм життя", "слідом за нею полковник кинув на віко крем'ях сухої глини зі жмутиком полину", "хлібна пилюга стояла у повітрі і першила у горлі", "чорна коробка млина, же позбавлена духу", "золотогорла пляха", "лавровишні", "час минав у розмовах", "се були слова прекрасні для живих, але для мертвих -- порожний звук"

Неточні визначення -- "великий молдовський коверок на стіні", "з ручної роботи вовняним коверком на стіні" -- а можна мовити одним влучним а окоємним словом -- СКОРЦА.

А от і звіряча ненависть -- як у ненаситі до мишей а гадюк -- до усього українського: "і зрадник Московії кривавий стариґан Мазепа". Не такий уже він і стариґан -- у сідлі тримався, шаблею володів, гроші мав, Україну мурував у прямому а переносному сенсах, дипломатом був перфектовим, поетом чудовим, коханцем теж неабияким. У чім його кривавість? Таких кривавих мудаків, як Петро 1 а його коханець-негідник Мєншіков ще треба пошукати.

Психіка завойовника, окупанта проявилася у Сурамі, де померла Леся Українка: "дивлюсь на прекрасну але чужу моєму серцеві природу", а також у стосунку до невинних блощиць -- вони у нього "крупні білоруські".

"фельдшер-українець з предивним прізвищем Шкуропат". Що ж там предивного? Патрає шкуру, шкіру, білує упольованих альбо свійських тварин. Тільки і усього.

"Краще віддати коня товаришу аніж багатому хохлу". Чого би то?

"у горах заворушився Шаміль". І кого посилають проти нього? Безпереч, "пластунів а козаків", себто українців. Є там і прапорщик Попаленко, і капітан Рубан, і ріка ВЕЛИКИЙ ЗЕЛЕНЧУК, є там і Пересип, є там і Козинець, і Горбокінь, а у нього зять Верстовський. У них разом -- українська кутя,.

"Що могло очікувати народи Грузії, Вірменії а Азербайджану, якби вони потрапили під владу Туреччини а Ірану, відсталіших держав?" Питання -- за кого відсталіших, за Московію? Та не смішіть мої яйці.

Але Катаєв далі шовініствує: "закріпила за Московією величезну смугу Причорномор'я, назавше". Перекусіть, пане, як мовив козак Вінко Руданський. Історія геть не терпить сего слова а сміється з него.

"неурівноважену новоросійську погоду". Ах ти ж падло. Вона така новомосковська, як ти, гнидо, німець.

Любить сей московитський шовініст українізми: "задрипані", "цибик", "думка" як різновид подущини, "срамець".

А от різдвяний вечір з гімном мішає через свою московитську глупоту.

Козацьку Дніпровщину сей вилупок називає Юґом Московії.

Браїлів сей московитський вишкребок чомусь назива румунським містом, хоча воно українське.

Придунайських українців Катаєв називає русинами.

Бреше він, нещадно бреше і про задунайську січ, оспівану ув опері ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ Семена Гулака-Артемовського.

Автор роману чомусь твердить, же у його жилах тече українська кров. Посоромився би.

Отже 1976 рік. Тисячі українців сидять по московських тюрмах. Іде наступ на мову, історію, культуру. Під серцем української нації -- княжим Київом -- окупанти будують атомну станцію, ка вибухне рівно через 10 літ по виданню сего мерезенного чтива. Українці ув імперії -- люди третього сорту. І Катаєв катає свою шовіністятину.

Ще раз мовлю, Боже провидіння дарувало нам свободу од того усього -- свою державу. Цінуймо її.