Те,що перекладна література знайомить з особливостями ментальності іншого етносу - незаперечна істина , яка лежить на поверхні. Наче б то темою, про яку частенько пишуть. Тому й не бачимо необхідності повторювати загальновідоме, тим паче тоді, коли бачимо суть проблеми , яка є не менш цікавою.

Що маємо на увазі ? Та збагачення інтерпретатора через пізнання дивовижжя чужих мікросвітів у невпинності макрокосмосу »(саме про це подумалося , коли зі словацького Пряшева від Івана Яцканина отримали його книгу з перекладами прозових творів 15 словацьких, польських , чеських письмаків.

Але перед пізнанням у водокрут чужизни мусимо наголосити на двох моментах. По-перше, інтерпретатор є українцем за походженням, який народився і живе у Словаччині . Отже , можемо говорити про більше засвоєння ним європейських культурницьких традицій, що відображається на виборі творів для перекладу. Додамо сюди фактор проживання серед них : спілкування з прозаїками, твори яких його зацікавили. По-друге, йдеться про інтерпретування прози, що докорінно відрізняється від поетичного перекладу. Якщо при українізації лірики та епосу чужизни часто-густо бачиш індивідуалізм перекладача і не дивуєшся, то у прозі совість має бути малопомітною (в ліпшому випадкові).

Тепер зробимо мандрівку чужими мікросвітами . І відразо опинимося у вирі несподіванок. Здавалося б, що їх і не мало бути. Виходячи з того , Іван Яцканин є прихильником реалістичного письма. Але... Різність в одній ріці таки є. Скажемо, словак Франтішек Швантнер сповідував принципи натуралізму. Близьким до нього був поляк Адольф Рудницький. Чех Міхал Віваг теж стверджує , що його надихає і натуралізм особистого життя.

Чи таки нині стало модним пропагувати твори авторів, твори яких були під забороною через свавілля комуністичної цензури . Іван Яцканин не приховує, що інтерпретує і таких. Для прикладу назвемо поляка Марека Гласко, чехів Івана Кліма та Їржі Кратохфіла, та відправною точкою його словопошуків стає не сам факт переслідувань, а відповідність текстів, які потрапили у поле зору, його душевним устремлінням.

Якщо виходити з неї, то стають зрозумілими шукання реалізму у тяжінні поляка Яна Парандовського до антики чи відданості екзестеційності словака Яна Йоганідеса. (Давайте не будемо приховувати, що ці перетини характеризуються не простістю їх перекладу і вправно долає їх).

Наголосимо, ще на кількох моментах . Словак Леопольд Лагола в оповіданні «Двадцять п’ять різок» приділяв увагу темі відображення воєнного лихоліття. Його земляк Рудольф Слобода - оспівувач інтимного життя. Це яскраво видно на прикладі його оповідання «Самозречення» .Вплив інтимності відчувається і на невеликому за обсягом творові чеха Міхала Вівега «Клініка подружньої смерті».

Багато пейзажності знаходимо у «Татарському зіллі» поляка Ярослава Івашкевича. Вслухаємося у дихання філософічності у «Баладі про велику невідомих» словака Мілана Зелінки. Відчувається нахил до філософського осмислення навколосвіття через документалізм у текстах поляка Збігнева Влоджевєжа Фрончека.

Зерна чарівності проростають у борознах душ читальників, коли вони знайомляться з творами словака Марека Вадаса і поляка Болеслава Пруса .

Залишається тільки мовити, що всі ці нюанси так чи інакше відображаються в оригінальній прозі Івана Яцканина, створюючи шарм неповторності , хіба заради цього не варто віддавати данину перекладацтв дбаючи про пізнання іншого етносу людністю через інтерпретацію та збагачення власної душі через збагачення чужизни .

Олег Василишин, кандидат філософських наук

Ігор Фарина, член НСПУ

Яцканин Іван. Переклади,-Пряшів: Видання Спілки українських письменників Словаччини, 2019, -216с.