Нашу першу творчу високосну зустріч 25 січня в музеї Миколи Лисенка (а з початків 342-у) почали з вітань. Усіх Тетян – з іменинами, а Олександра Курися – з Днем народження, котрий випав на минулий четвер (23 січня). Подарунок вручили, створений малярським талантом Анатолія Горового за підписом усіх присутніх плюс плитку чоколяду Львівського «Світоча».

Увертюру до сьогоднішньої зустрічі підготував Роман Кухарук. Сонячно і тепло стало від віршів чудового поета Павла Савченка. Атмосфера, створена паном Романом, налаштувала кожного з товариства на вихлюп власних емоцій, думок і почуттів, акумульованих у поезії та в інших творчих продуктах.

Тетяна Іванчук представила сигнальний примірник своєї нової збірки «На сто якомусь кілометрі». Отак і живе поетеса – десь наче між небом і землею. Якось же написала вона: «Поети на землі тому й присутні, що зв’язкові між богом і людьми».

Розкішним подарунком літфорумівцям була поезія Миколи Семенюка, члена НСПУ, автора багатьох поетичних збірок та учасника кількох антологій української поезії. Ми почули в авторському прочитанні різнопланові вірші: присвята Василю Герасим’юку, філософська та інтимна лірика, спогади дитинства. Його неримована поезія звучала надзвичайно мелодійно і гармонійно, а розповіді про дідів – дещо з гумором, але не без гордості за свій рід, за Житомирщину, землю, на якій народився і змужнів.

А ще до нас нарешті завітала поетеса із Сум – Надія Позняк. Дорога в понад 400 кілометрів не стала на заваді. І пані Надія представила свою нову поетичну збірку «Ряди Фур’є», прочитала кілька поезій («Це місто», «Неповторність», інші).

Олександр Курись продовжив читання свого роману «Шлях вітру» (книга третя) саме з того місця, де попереднього разу перервав читання. Схоже, що воїни на чолі зі своїм мужнім кентархом Леонідасом скоро таки подолають переправу.

Світлана Макаревська, за котрою ми вже скучили, як і за її поезією, прочитала філософські вірші про час, де прозвучала думка, що опанувати час може лише рівний Богу. А ще прочитала поезії «Бранка», «Дрібничка» та про зраду. І хоч деякі вірші вже відомі, авторське виконання додало їм особливого забарвлення як продовження м’якого шарму самої пані Світлани.

Гостем нашого зібрання був молодий студент-вокаліст, закарпатець Іван Маркович, що з любов’ю розповів про своє рідне село Колочаву та заспівав коломийки, які сам написав. Колочава – цікаве з усіх боків село. Там, виявляється, відбуваються численні фестивалі, зокрема, фестиваль чеського пива та ще цікавіший – фестиваль ріплянки – страви, приготування якої мене особисто дуже зацікавило (основа цього, як його називають, колочавського хліба – картопля).

Марія Гончаренко вдруге з нами. Її короткі верлібри сповнені філософської мудрості. В них проглядає інтелект, інтелігентність та гарний художній смак (авторка – архітектор за фахом). Зачитала кілька поезій з циклу «Споглядання» та з циклу «Монологи». («Скоро віятимеш ти нас…», «Вона – та, що живе не оглядаючись…»)

Несподіваним виступом порадував молодий поет, студент магістратури НУБІП (Національного університету біотехнологій і природокористування) Ігор Матіїв. Нерішучість боролась в ньому з бажанням відкритися загалу. У своїй ліриці він виливає всю щирість, глибину і тривожність перших юнацьких почуттів. («Ти десь у пам’яті далеко загубилась…», «Голос у душі моїй тривожній…»). Цікава поезія «Бездомний кіт», в якій ми бачимо, кого саме автор має за бездомного кота.

Ірина Плюсніна цього разу представила малу прозу, списану з власного життя і досвіду – оповідання «Черешня» з досить несподіваним закінченням та розповідь про отримання нової квартири в столиці після аварії на Чорнобильській АЕС – «Жити в небі», де яскравим штрихом прозвучала заключна фраза дитини (доньки) про те, що жити в небі (тобто на 21-му поверсі висотного будинку) – холодно.

Надія Чорноморець, залишаючись вірною вибраній колись формі сонета, представила поему «Сірий», що складена з низки сонетів, де йдеться про дружбу і відданість вовка і людини (чоловіка).

Марія Волинська прозвучала цього разу досить лірично, хоча вона не зрадила патріотичній тематиці. Вірші «Ще не вечір» і «Різниця є!!!», які вона прочитала – це не просто розповідь про події, що не залишили її байдужою, а скоріше сповідь, де авторка є камертоном, що відгукується на навколишні події найтоншими струнами душі і серця.

Вікторія Микитенко, як істинна актриса, вразила товариство новою роллю. Цього разу більша частина її виступу – це ознайомлення присутніх зі своїми науковими пошуками, переосмисленням ролі громадських організацій, які повинні знаходити в роботі з літніми людьми (в університеті третього віку, де вона викладає) нові форми, що сприяють заохоченню їх до творчості і пробудженню в них національної гідності. Пані Вікторія прочитала два твори її вихованок, жінок досить поважного віку. Оповідання – розповідь прекрасної вази, яку майстер зробив із сірого глиняного місива, та вірш про жінку-шампанське, жінку-свято. Але присутнім, дещо переобтяженим попереднім розлогим викладом бачення цілей і завдань громадської роботи, і вже досить втомленим емоційно (три години напруження уваги) важко було оцінити повною мірою художність цих творів.

Пані Вікторіє, ми хочемо чути ваш спів і знайомитись з вашими власними творчими, а не науковими, знахідками!

Вірі Свистун вдалося одним ліричним віршем повернути загал у звичне русло. Легкий смуток за давнім коханням і світлими почуваннями – такі близькі для всіх – налаштували присутніх на нову хвилю сприйняття.

Під цю хвилю мені вдалося додати і свої «п’ять копійок» в скарбничку творчості: «Із ланок сіродення я випаду у небо й гойдатимусь на хмарах без певних амплітуд».

Заключний акорд від Романа Кухарука прозвучав цього разу якось по-новому, встигла з прочитаного виокремити кілька оригінальних моментів: «У Ірини Жиленко був чудовий вечір, бо там був чай і там був Я», «Звіра втамуй в собі, друзями загодуй». А ще вірш про війну та сповідальна промова пана Романа про неприйняття його душею кровопролиття, збройних сутичок, а також тих аспектів нашого життя, які спотворюють світлі пориви душі, заважають гармонійному розвитку особистості, – що прозвучали щиро і відверто, – заставили всіх нас замислитись над своїми почуттями щодо багатьох речей у цьому світі.

Не пощастило почути Анатолія Горового. Невідкладні справи вирвали його з нашого теплого кола. Пане Анатолію, сподіваємось почути подвійну дозу ваших творчих шедеврів наступного разу!

Прощаємось, але ненадовго. До нових зустрічей!