На Вечорі Люби Проць у музеї нєізвєстно какой літератури нєізвєстно какой літературний мімуаріст, же протирає брудною ганчіркою свої а чужі верцадла , Михайло Слабошпицький голосно заявив про те, же у свій час ув очі мовив Платонові Воронькові, же він добрий діточий поет,  а дорослий – нікчемний.

Довго думав про се, аж Бог підкинув мені у книгообмінник на вулиці Павла Тичини 2 том дорослих поезій Платона Воронька з чотиритомника (Київ, Дніпро, 1982).

Прочитав.

Пройняло.

Оприлюднив на вечорі Літфоруму у музеї Миколи Лисенка. Пройняло і їх.

Тепер мушу про се написати, аби спростувати неоковирний а зарозумілий закид Михайла Слабошпицького поетові, який уже себе не захистить.

Воронько лірик, але лірик предметний, якісний, настроєвий, гостро український, задерикуватий, правдивий а медитативний.

Він сильний як у короткій мініатюрі, так і у сонеті.

Козацьке  а чумацьке коріння роду – навіч: ЧУМАК ЗАГУБИВ ДЕСЬ КРЕСАЛО, РЕВУТЬ ВОЛИ ЧУМАЦЬКІ НАВЕСНІ, МАТИ ХЛІБ ПРИНОСИЛА ВІД ЗАЙЦЯ.

Багато поезій присвячено природі творчости: СТАРИЙ САТАНА З МОЛОДИМ САТАНОЮ, УСЕ У НІЙ СПІВАЛО, БЛАГОСЛОВЕННІ ТІ СЛОВА, КОЛИ ДИВЛЮСЬ НА СЕЙ ПОРТРЕТ, ЗІРКА УПАЛА В КРИНИЦЮ, КНИЖКИ ДО ЛЮДЕЙ КОРІНЦЯМИ СТОЯТЬ, РАПТОВИЙ ВІРШ НЕНАЧЕ ДЖЕРЕЛО, НЕ ЛЮБЛЮ Я КВІТОК У БУКЕТАХ.

Пронизливі медитативні та фільософські твори: НА ХВИЛІ ДНІПРОВІЙ ПЛИВЕ КУРІНЕЦЬ, ЯК ВИХОР ТАНЕЦЬ, ЯК В  ДОРОЗІ ГРОМОМ  БУДУ ВБИТИЙ, ПІЗНАТЬ СЕБЕ – ТО ШКОЛА НЕЛЕГКА, ШЕЛЕСТЯТЬ ТОПОЛІ НА СВІТАННІ, ЗНАЙШОВ ГНІЗДО, ПЛИВУ ПО ХВИЛІ СПОМИНІВ, В БЕЗСОННІ НОЧІ, НЕ ПОСАДИВ ТИ ДЕРЕВО ЄДИНЕ, З КАЛЕНДАРЯ ШИПШИНИ ВПАВ ЛИСТОК.

Чудова пейзажно- психольогічна лірика: СТРІЛЯЮТЬ ДУБИ ЖОЛУДЯМИ У ЗОРІ КЛЕНОВІ, РУДЕ ЦИБАТЕ ЙДЕ ЗА ВОЗОМ ВСЛІД, КОЛИ НАБРИДАЄ НЕЖИТЬ, ГЛИБОКИЙ СТАВ – НЕ ВИДНО ДНА, НОЧЕ ТИХА СПОЧИНКОМ ОКРИЛЕНА НОЧЕ, ВЕСНЯНА КВІТКА У ХУСТЦІ СИНІЙ.

Інтимна лірика повна експресії, пристрасті, жаги, але й разом з тим мудрости: ДІВЧИНКА СОНЦЕ ЛОВИЛА РУКАМИ, ЛИШЕ НА МЕНЕ ЗАГАДАЙ, КОЛИ Я ПРИХОДИВ НА ТВІЙ ХУТІРЕЦЬ, ПАЛЬЦІ МОЇ ЗАЦВІЛИ ПЕЛЮСТКАМИ, І ОСЬ ПРИБУВ ІЗ МАНДРІВ ЧОРНОГУЗ, ЦІЛИЙ ДЕНЬ ЗАМЕТІЛЬ.

Вершиною – особливо у контексті московсько-української війни, що триває – лірики Платона Воронька є три вірші: ОСЕНИЦЯ (про рід),  І В СІЧНІ СНІГ НЕ ВИПАВ (у контексті сегорічної зими виглядає містко а доречно) і отсей, що його процитую повністю:

О ЯК ВОНИ СХОЖІ

Мої побратими казали, коли їх виносили з бою,

Казали, ділились пожитком останнім, любов’ю.

Казали:

--На чоботи, шкрьобай.

Підметочка добра ще, груба.

--Коня забери, молодий, не дивися на зуби.

-- Візьми мій наґан, там чотири патрони… патрони.

Ґранату залиш, мо’, собі пригодиться, Плятоне.

Казали: як голову вдасться донести до миру…

Один – щоб у Груню,

А другий казав, щоб у Сквиру…

І всі – щоб до матері, а до дружини рідко…

Бо юні вмирали.

І ось я приходжу до тітки.

Матусю убили

І батька убили,

Сестрицю єдину в Дагау спалили.

Приходжу до тітки, у неї чотири онуки;

Чоломкатись пнуться,

Та все, щоб на руки, на руки.

І кожен з онуків на друга убитого схожий.

Отсей на Миколу, що впав під лозою на Сожі.

А той, білобровий  -- на сина загону Павлушу,

Павлушу Приходька, що болем розранює душу.

А тітка розумна мене пожаліла, як мати:

Про небожа зовсім нічого не стала питати.

Бо знає, же тяжко, мовляв, і на тому спасибі.

Малята дзвіночками котяться геть по садибі.

А котре погляне – аж ноги заклякнуть у дрожі:

О, як вони схожі

На тих, же…

О як  вони схожі.

Мені не дивно, же поезія Платона Воронька штивна а вартісна. Він прожив довге цікаве життя. У партизанці був свідком перемовин ковпаківців з бандерівцями, коли бандерівці вивезли Сидора Ковпака у фірі гною з німецького оточення. На очах у Воронька радистка –енкаведистка застрелила комісара Руднєва. Платона Воронька лишили живим, проте він ціле своє довготривале життя чекав арешту. Раз на 10 років, як і Юрій Збанацький, ішов до КҐБ писати сповідь про партизанку. Я й не дивую, чому Слабошпицький не тямить сеї поезії – куди йому, уславителю Загребельного а аґітатору (разом з покійним Дончиком) дисидентів у московитських таборах.

Так, що пане-брате Слабошпицький, не рацію маєте, а глухоту до істинної лірики.

А Платонові Воронькові – слава.