Книжку Василя Портяка  У СНІГАХ (Київ, Факт, 2006) купив одразу ж, а одного разу навіть автограф ув автора вижебрав («З земляцькою симпатією Василь П. (автор) 6 вересня 2006 року»). Прочитав значно пізніше. Прочитав і відклав на майбутнє – часу море – устигну написати реценжку.

Ага.

Уже і Василя нема на сім світі, а я усе дляюся з тим.

Дарма.

Ім’я Портяка гриміло усередині вісімдесятих. Роман Іваничук з Дмитром Павличком навувипередки намагалися засвідчити чительникови українському з’яву нового таланту у новельному жанрі. Як результат – рівно двадцять років тому у видавництві МОЛОДЬ  у Київі у серії ПЕРША КНИГА ПРОЗАЇКА  виходить збірка молодого автора КРИСЛАЧІ. У тій книжці уразила своєю космічною поліфонією новеля МИЦЬО І ВОВЧУР.

Василь тоді працював фотокором у фастівській районній ґазеті.

Перша книжка отримала добру критику, поспільство чекало  од нього ще а ще, але Василь поринув у кіносценарну справу. Уластиво, на прем’єрі фільму ВИШНЕВІ НОЧІ Аркадія Микульського за однойменною повістю Бориса Харчука і за сценарієм Василя у спілці письменників ми і познайомилися. Я там виступив після перегляду, щось мовив про метафорику і образний ряд – і автори фільму забрали мене у свій бункер на розмову. Се було неповторно – майстер-кляса двох видатних майстрів українського кіна.

Потому були инші фільми а инші стрічі – Василь завше був суворим, зі своїм шрамом, але добрими очима.

Ув останні роки читав запоєм його пости у фейсі про його дітвацтво, про школу а патронат,  виш…

І раптом … нагла смерть… похорон…

Аж тепер мушу зо кілка слів мовити про його книжку.

Від автора КРИСЛАЧІВ нич не полишилося. Кіношна школа далася знати: лапідарність вислову, герої і події – через діалоги і дію.

Про що се мова?

Про КРАЙ і людий, про їх боротьбу з окупантами, про любов до КРАЮ і самопожертву заради нашого з вами українського  сьогодення.

Чи варто переказувати сі новелі? Ні, у сьому нема сенсу, їх треба убирати як свіже повітря і правду.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ РІК (на берегах старого календаря). Гуцул жиє від свєта до свєта – і усі, уластиво, українці. Але як жиє. У тому то й   річ – як. Гідно а вартісно.

Мова так само вартісна: «Батьки їли квасне, а оскома у синів на зубах», «не кривдував», «намкнувся», «лавустять», «ґаздик», «лиґнув», «жвиндіти», «город веснувати».

Автора календаря арештували московити , але  справу його продовжує син.

У НЕДІЛЮ РАНО. Розмова у хаті. Остання? Московська мова – як шріт по рушникови, як гімно на квітках – неорґанічна. А ґранати – матеріальне її утілення – утілення української смерти. А розмова про вічне: «ні сліду зробити», «усе до вікна наслухаю», «вітер із голих верхів».

ПЕРЕД КОСОВИЦЕЮ. «силянка». «бігла від хати мама. З темними очима на білім лиці».

ХОВАНЕЦЬ. Штрих про відредаґовану українську клясику – «але се скупа книжка». «лиш зброю, сукно і страх».

У СНІГАХ. Удатна спроба мовити про першу світову війну і про перших московитів.

ЦВІТЕ ЯСНИЙ.

ІСХОД.

Післямова Василя Герасим’юка вартісна, повнокровна, світла а свіжа.І він найліпше мовить про книжку і автора: «у чужій шкірі прожити хоч кілька митей иншого життя, прожити повнокровно і повносило, знаючи, як і на кому  усе отсе окошиться, як і те, же чужої шкіри не буває при такому письмі, же не буває і своєї, як не буває узагалі, шкіри не буває узагалі».

Пазоліні мовив про життя як хаотичне фільмування і про смерть як монтаж того фільмування.

Смерть монтує.

Василь Портяк зробив свій слід.

Тепер справа за живими – осмислити, перевидати, запустити ув обіг.

Усе.