За віршами цього поета стежимо ще із 70-х років минулого століття, коли вони зарясніли на шпальтах періодики. І привабили неординарністю вираження думки. Це було характерним і для його дебютної книжки «Листвяний дзвін». Зрештою, такі ж думки виникали й тоді, коли перечитували наступні видання. Особливо «Трагічну помилку небес» та «Горіхові револьвери». Бо ці друки ствердили, що віршар, пливучи річищем свого думання, стає оригінальнішим, бо бачить власне покликання в тому, аби бути собою на непростих вітрищах абераційного часу.

І ось перед нами з’явилися «Сухі дощі» — найостанніший у часовимірі фоліант у доробкові версифікатора, чи можна на його основі говорити про «повторні кола» у висловленні розмислів? Далекі від такої думки, бо побачили тут таку поетичну справжність, що не може не радувати.

Виражальність говорить про це сама собою. Візьмемо для прикладу численні згадки про «населення» поліграфічного виробу, до якого поціновувачі віршованого слова зараховують рослини та дерева, птахів і звірів, зірки і небесні світила. «Ледь чутним запахом левкої», «а може, липа хоче стати богом», «відходить юність, буйна до нестями, за ангелами вслід, за журавлями», «кивав у небі місяць бородою». Зауважимо, що це — лише дещиця цитат. Адже взірців можна відшукати значно більше.

Гарні приклади, правда? Та причаровує не тільки це. Приваблює і те, що часто-густо «населення» поєднується: «вмерла мальва з криком журавля», «липа, ніби клітка птахів повна, на вітах цвіту білого бавовна», «і забере рябу корову ворона десь у небеса», «лиси їли цитрини».

Не сумніваємося, що ці рядки з окремих віршів краянина (пан Олександр свого часу жив у Вовківцях на Борщівщині) свідчать про органічну небуденність слововираження. Як і тропи, котрими він послуговується у «Сухих дощах», зараховуючи сюди порівняння, метафори та епітети.

Але порівняння мають у собі неоднорідність. Цей взірець тропи — триєдиний. Скажімо, вирізняють серед них прості з використанням сполучників типу «наче», «мов», «ніби», «немов» тощо. «Зникне пристрасть, ніби дим», «звичним був, мов співи мамині», «ти розквітнеш в обіймах, немов тюльпан». Цей пласт дивовижного тропу доповнюють прості порівняння без сполучників: «місячне світло — легальний дим», «я — мати любові й вогню», «глек цей — глини подарунок», «полювання — справжнє жниво», «пісня моя — мій дарунок тобі». До цих порівнянь додаються взірці такого тропу з елементами обох видів: «Мова — як музика на полях», «життя — не більше, ніж блискавка», «жінки читають вірші, як ніколи — аж їх собі на тіло накололи», «як у морі — сліди комети», «і ще груди мої — галузки, тремтливі, як вітру жест». І знову мусимо мовити, що перелік чарівностей можна продовжити.

Вистачає і вдатних метафор: «печаль наклала вже давно арешти», «будуть до неба кричати очима круглими пні», «зима збудує стіни з булок», «плаче вітер в лісі до ягоди», «на цій дорозі вітер дочитає». До них варто приєднати і численні епітети: «барельєфи сліду», «записи дощів», «небо краси», «сонця очі», «ангел світанку», «антологія звірів», «пам’ятник сумний моїх скорбот».

Варто, напевно, зачепити й питання про слововияви, котрі вражають своєрідністю. З одного боку, лексика автора «Сухих дощів» ніби й не вирізняється на традиційному тлі. А з другого? Занурюєшся у неї та починаєш думати, що потрапив у незвичайність і «чорнопис», «водоверть», «згубник». Саме такими вони видаються у контексті творів. Слід, мабуть, мовити добре слово й про рідковживаності: «сновига», «шаноба», «позамежність», «прозирати», «широковіто»...

Виражальності сприяють також кольорові екстраполяції: «дитинства золотого дивний світ», «що випере зранку срібні риби», «білі метелики дня», «такий довірливий, аж синій», «долетіли з них червоні птиці»... А ще відзначимо, що всі ці чарівності є органічними для нової поетичної книжки, що надає їм особливого шарму.

Та не тільки про виражальність у цьому контексті варто говорити. Бо маємо й те, що бродить помежів’ям між нею і темарійністю. І передусім, очевидно, мовити про богошукальницькі мотиви — один із напрямків філософської поезії. Вчитуємося у поетичну логічність. «Бог приліг спочити на веселку», «піти під владу Божої десниці», «за плином небесних висот око Боже спостерігатиме», «я до Бога подамся», «підтримують вони цей світ — Творця творіння». Коли вже зайшла мова про релігійні мотиви у поезії Олександра Астаф’єва, то зачепимо два аспекти теми. Якщо вчитуватися у тексти, то натрапляєш на численні біблійні алюзії. Це традиція української поезії, починаючи від Тараса Шевченка. Тільки автор додає до всього дихання сьогочасності. Ще про одну познаку сучасності мовимо на цьому тлі. Органічність богошукальницьких мотивів, коли так знемагаємо від релігійної нещирості. Бо, на жаль, нерідко натрапляємо на римотвори та верлібри із силуваністю релігійної мелодії.

Ще одним напрямом філософської поезії варто вважати розмисли версифікатора про непростість мистецької творчості та її роль у житті особистості. «Живі думки нікуди не втікають, якщо чуття поета заторкають»; «Дивна епоха, як інші, подібні, які затягнув зеленавий дим, коли поети вже не потрібні і кожен стає чужим» (як точно ці слова відбивають сьогоденні реалії); «Місяць затонув в артеріях митців»; «від зламів закривавлених століть мене і мої вірші відірвіть»; «сонми образів дивних, рефлексій плоди», очевидно, тут слід балакати й про інші культурологічні акценти, спровоковані епіграфом з Анрі Реньє, згадкою про художника Куїнджі, перекладами з Вольтера Альфреда Теннісона... (хочемо того чи ні, а це підштовхує нас до роздумувань про неординарність культурологічних наголосів).

Якщо на основі розмислів про релігійні та культурологічні акценти можна однозначно висновкувати про виражальну і темарійну сув’язь, то є і мотиви, де оці переплетення не належать до таких зримих. Навіть думаємо, що не буде перебільшенням теза про рух мелодій до того чи іншого тематичного річища, бо виражальність майже не прозирає. Це, зосібна, стосується мотиву дороги... «І щезає самотність, як сонце в струмкові, як вітер серед дороги»; «І те, що я людина, а не ідол, за це потрібно дякувати Богу. У справах, у земних для мене гідом, він був один, показував дорогу». А ще маємо «геометрію доріг», «вино вечірньої дороги». Хіба після цього не скажеш, що «дорога серце рватиме моє»? Чимало цікавих цитат бачимо й тоді, коли маємо на увазі криниці, місяць чи сонце. «І місяця гойдається листок у чистім небі, між ясних зірок»; «Чи про того криниця знає, який над нею нахилився?»; «І сонце, покидаючи кімнату, мабуть, ще раз оглянеться на стіл, чи хліб на ньому є, чи в тьму крилату зорею білою засяє свіжа сіль?» Усі ці рядки значною мірою говорять про схильність автора до медитацій громадського, філософського і пейзажного планів. Іноді все це передається через інтимний індивідуалізм. Та думаючи про це, не хочемо штучного обмеження любовності тільки через взаємовідносини жінки і чоловіка. Бо кохання в інтерпретації поета має набагато ширше значення, адже особистісне переростає в загальнолюдське, що носить на собі познаки віковості.

Саме про це мислиться, коли читаємо рядки, котрі народжені нею. «Залишиться незнищеним зелене знамено їх роду»; «У посуд тіла сила миротворна зцідилась смутку золотим дощем»; «Все-таки щось залишиться, коли ти вже навіть щез»; «Без віри в людей засохну я». Дехто скаже, що нерідко такі словотвори обрамлює почуття печалі або відчування Великого переходу, чого не було у «Листвяному дзвоні» та «Заручинах» — книжках понад тридцятилітньої давності. Тут не дискутуватимемо, але ствердимо, що вік поета залишив на рядках свою мітку, та не тільки тоді. Коли говоримо про орієнтири думання. Бо про словотворчість теж мусимо говорити, стверджуючи, що поет на схилі віку став ощадливіше у промовлянні буквотворів.

Ще один цікавий момент. Знову змушені повернутися до питання про виражальність. Але якщо раніше йшлося про певні тропи і суто лінгвістичні нюансики, то тепер у полі зору опиняється формотворчість. У книжці поряд з римотворами є верлібри та білі вірші. Про це промовляють цикли «Молекулярний Ерос», «Орієнтири», «Ідучи по обриву днів».

Питання про виражальність різноформ’ям продовжують поеми. Їх у цій книжці дві. Перша з них «Одкровення св. Йоанна Богослова», наповнена біблійними рефлексіями. А «Фауст» має інше джерело — давньонімецький рукопис «Доктор Фауст, або Великий некромант». У цих творах існує чимало цікавинок. Почнемо з порівнянь. «І кожна з них, як небожитель»; «Єрусалим — житло Господнє» («Одкровення св. Йоанна Богослова»); «Кипучі, наче смолоскипи», «Моя хода у тих дзеркалах — мара померлої дороги» («Фауст»). У багатьох розділах цих творів натрапляємо на небуденні метафори: «І голос натовпу на небі враз «Алилуя!» став кричати», «вином розпусти впивалися усі народи» («Одкровення св. Йоанна Богослова»); «І плаче з голоду мій дух», «джерела, переповнені дощами, несуть високі зорі»  («Фауст»). Імпонують й епітети з обох поем: «гори каменолиці», «пожата земля», «небесні вири», «пензлі мертвоокі», «Обійми сизої імли», «людських порад холодна земля» («Фауст»). Щодо останнього твору, то не можемо оминути ще один нюанс. Уже перший рядок прологу нагадує про вірш «Фауст» із дебютної книжки «Листвяний дзвін», бо починаються вони однаково. І далі у новому тексті знаходимо повтори колишніх думок, перемелені в часовій призмі. Що можна сказати з цього приводу? Хтось, напевне, побештає віршника за цей прийом. Та не гадаємо, що стає поштовхом для написання твору. І нас цікавить не спонука, а рівень (творчий) написаного. І є логіка в тому, що «Фауст» із «Сухих дощів» Олександра Астаф’єва нас приваблює саме через це.

...Заглиблюємося зором і сприйманням у нову книжку віршофікатора-краянина. Зацікавлює вона. І водночас думаємо: що буде далі? Якщо з’явилася така думка, то поет має підстави вважати своє завдання виконаним, пробудивши читацьку цікавість.

 

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

головний редактор журналу «Літературний Тернопіль».

Ігор ФАРИНА,

член редакційної ради

цього ж журналу.

Пронзають серце радощі і смуток

 

Олександр Астаф'єв. Сухі дощі. Вірші, поеми. – К.: Логос, 2019. – 492 с.

 

1. Споминальне

Цей солідний том поетичних творів уважно перечитав вже давно. І навіть встигнув відгукнутися разом із ще одним письменником на його появу рецензією в декількох ЗМІ. Але недавно ще раз вглибився в книгу й зрозумів, що знову візьмуся за перо, аби мережити літероспелетеннями білі аркуші. Черговий вибаг літературного критика? Можете так думати, якщо хочете. А чому б знову не написати про друк, який подобається?

До речі, коли гортав його, то чомусь згадалися наші юнацькі блуканини вулицям и Львова і Тернополя. І розмови про життя-буття, що здебільшого зводилися до літературних тем (та й зрозуміло це, бо обоє жили красним письменством). Певні відголосся молодечого романтизму і нині бачу в рядках. Адже основоположні принципи поглядів людини на крутоверть буднів та свят не змінилися. Додалася лише мудрість прожитих літ. «Вставай, бо днів веремія / твою випробовує міцність. / В дорогу зове тебе мрія, / щоб ти не заснув на місці».

 

2. Найменувальне

Оте, заклик в дорогу? Безумовно! Але не тільки в цих рядках його чую. Щось подібне озивається в моїй душі, коли натрапляю на розмисли, за допомогою яких намагаюся розкодувати назву. «У пору потрясіння або смути / людину дощ сухий наздоганя». «І дощ сухий будуть пити / кожні очі жадібні». (Диво якесь, скажете. У процитованих строфах не існує жодної згадки про дорогу, а відгукувач мислить про неї. Хіба не має права на існування контактовість?).

А тепер погляньмо на наймення з іншого боку. Назва з двох слівє характерною для книг пана Олександра. І вже навіть стало правилом, що кожна з них має свій метафоризм: «Листвяний дзвін», «На березі неба», «Горіхові револьвери»… (Як на мене, то тут бачимо углиблення у традицію, яку підтримують вітчизняні віршники: «Гіллясте лице» Петро Коробчук, «Сміх ополонок» Василь Старун, «Крапля зсередини» Василь Слапчук.

Та цю традиційність не назвав би одновимірною. Деякі поети, приміром, віддають перевагу цифрогрі: «Перше коло» Богдан Залізняк, «Третій заповіт» Ігор Шевчук, «Чотири вітри» Михайло Каменюк, «Тисячоока хвиля» Анатолій Шкляр. Інші кидаються у вири оксюморонності чи паліндромності: «Фата розлуки» Володимир Кравчук, «Словник мовчання» Богдан Смоляк, «Віче мечів» Анатолій Мойсієнко, «Варта трав» Василь Рябий. А окремих версифікаторів супроводжує географія: «Космацький узвіз» Василь Герасим'юк, «Слобожанська сіль» Олександр Вертіль, «Золото Карпат» Василь Кузан, «Квиток до Бережан» Геннадій Мороз. А дехто «зашифровує» свої наймення: «Зелений велосипед» Волоодимир Вакулич, «Червоний рушник» Микола Мачківський, «Чорний льон» Ігор Павлюк, «Білий лелека» Василь Місевич… І на цьому тлі такими банальними виглядають «Моя ліра», «Земні турботи», «Мелодія слова», «Музика дороги». (Чесно кажучи, навіть не хочеться перечитувати написане, яке вміщене під такими «шедевральними» йменнями).

…Та повернімося до метафоричності назви Олександра Астаф'єва. Вона таки є промовистою і кличе думання читальника у дорогу. «І пристрасть досягає апогею, / а потім завмирає в рівновазі. / І я пишу, до слова слово клею / в гармонії, в душевній рівновазі».

 

3. Громадянське

Як відомо, будь-яку лірику умовно можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну.  Під цей поділ потрапляє і книга мого візаві. Й зрозуміло, що не можу оминути питання про ці темарійні пласти, почавши їхню характеристику з висловлення побіжних міркувань про громадянськість.

В даному випадку вона є далекою від однорідності. Маємо на увазі те, що ці твори з одного боку змушують уяву зануритися у проминуле, а з другого  – помітно, що автор пробує по-своєму відповісти на пекучі питання сьогодення.

Спробуємо разом з автором пірнути у часопросторові глибочіні. Скажімо, у вірші «На зйомках фільму» віршар доторкається до болющості: тем сталінських репресій і пізніших переслідувань українців. «Ми з оператором знімаємо тюрму, /тюрму чортківську, де сиділа мати, / де вітчим був засуджений до страти». Не оминає він і чорнобильської теми: «Там, де землі чорнопис / з-поміж смерек посірів, / лиса допік Чорнобиль, /тому він і захворів». Про ці та інші твори можна говорити багато і в кожному випадкові кожен, мабуть, міркуватиме по-своєму. Тому залишу за кадром цю непростість. Зачеплю лише один нюансик. Своєрідною фішкою поетики Олександра Астаф'єва є те, що свої звернення до минувшини поет неодмінно пов'язує із сьогоденням. «Аж донині розстрілюють дощі цей скорбний ряд» («На зйомках фільму»), «От і вся Чорнобильська бувальщина, неприємна, мов колька булавчина» («Чорнобильська бувальщина»).

Та чи найчастіше віршник мовить про сьогоденну непростість. «Хто знищив, смереко, пишні сліди / твоєї вроди, що прагла сіяти» (про злочинне вирубування карпатських лісів). «Брехня, захланність і вина/  ганебні вчинки вкриють струпом. / Між люду ваші імена / лежатимуть ганебним трупом»(про зневажливе ставлення нинішньої влади до українського народу).

Різнобарв'ям сяють і поетичні візії на тему російсько-української війни. Про звитягу українських воїнів й біль утрат, приміром, йдеться у вірші «До перемоги брат мій не дожив»: «Хоч братові давно сказав: «Прощай!»,/  я завжди повертаюся в той край, / під його крові яре знамено, / бо вишите ж бо кулями воно».Про непростість полону пише поет у творі «Лист із полону»: «Пишу тобі, поки ще руки маю, / поки ще ложкою не вибрали очі /брати російські мені в ріднім краю, / що знищили навіть гнізда сорочі». Проклін агресорам і у поезії «Земля вам гупає у скроні»: «Та роду вашого руїни зжеруть собаки ненаситні»

…Чи не можна сказати, що оці доторки до громадянськості роблять чарівнішими інші теми? «Тут рідний край мені відкрився / нараз як Божа благодать».

 

4. Філософське

Азі згадок про громадянськість поезії Олександра Астаф'єва логічно перекидаємо місточок до філософської лірики. І одразу змушений наголосити на двоєдиності. Та не  тільки тому, що життєплин виокремлює богошукальницькі мотиви. Саме філософське відображення таїть у собі єдності. Іноді, наприклад, бачимо, як автор замислюється над проблемами життя  і висновковує таке собі мудрування над уздрітим і пережитим. А нерідко версифікаторі не приховує вивчення чужого досвіду. «І люди самі себе творять, / є у них велич поетів. / Про безодню рук не говорять / серед богів, і хмар, і предметів». «Чи варто в цьому світі сподіватись, / що щастя тут до кожного прийде? / О ні, за ним нізащо не угнатись,/  і смертний його справді не знайде».Якщо вдуматися, то можна висновковувати, що на філософії поезії Олександра Астаф'єва помітні смуткові барви. Та, либонь, все пояснюється двома нюансиками. Вплив прожитого та і пережитого і стан душі. (Одні поети, відчуваючи натиск часоплину, тамують почуття у собі, а другі виливають у строфах. Мій візаві належить до другого типу віршотворців).

Це ще яскравіше відображено у богошукальницьких мотивах віршника. «Бо усе, що із надр виростало, / піде в землю, як в море вода. / Перед присудом смутку постало / наше серце, що в рай загляда». «Молочний брате, ми оба – не вічні, / паломники у Бога на полях. / Нам тільки віднайти б шляхи магічні, /щоб перелився в нас Молочний шлях». «Та й квит. Баную досі я про втрату /надламаних роками почуттів. / Та хто, та хто Господньому верстату / про крах моїх ілюзій розповів?». «Я ще пливу, піді мною безодня/ глибини перегортає. / І берег в тумані, і сила Господня /над чолом моїм не згасає»».

…Углиблюється душа у філософію лірики Олександра Астаф'єва, не хоче виринати з неї. «А ми купатися в промінні / хотіли, як в Господнім душі, / складали у яснім тремтінні / пісні про дні свої грядущі».

 

5. Пейзажне

Та не тільки громадянськість і філософічність у творах знаного віршниками магічно діють на сприйняттєві інстинкти читальників. Імпонує і пейзажність. «Ніби налякана сойка, / туман із гори летить. / Як в'юн втікає від сонця, / яке на вітах тремтить». «І сонце, ніби піп на ризи,/  на води дивиться з імли, / де в манекенів бідні риби / ніяк душі не віднайшли». «У небі дощ все висох до краплини / і не цілує в губи пелюстки. / Зітхання ніжне чути щохвилини / над плесом невгамовної ріки». «І цвітом яблунь вітер грає в теніс, / завісившись зненацька на антені, / і бачать всі стрибки його прозорі, / і виверти ракеток бірюзові».

Оця пейзажність (як зрештою, й інша) має дві особливості. Коли читаєш строфи, то зримо бачиш картини, змальовані поетом. І водномить думаєш про гру реалу та уяви. А ще бачиш, що своє живописання словом автор оживлює, поєднавши дивність природи і дію людини. І саме оця сув'язь створює неповторність для віршів. «Веселка живе у моєму саду, / сьогодні до неї я в гості прийду, / скажу їй: «Як сонце, зійди серед мли / і чорних метеликів ночі спали».

Пейзажність у стилі Олександра Астаф'єва має свою барвистість. Аби пересвідчитися у цьому, процитуємо окремі рядки: «на білому вогнищі снігу», «на вітах ворони, як чорні плоди», «у синім небі не витаю», «дай листочок зелений», «на жовтій глині у степу», «струмок життя під вербою у даль спішить голубу». Пейзажний малюнок віршотворець створює і за рахунок «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «У воду, витончену вазу, / опустить ніч букети лілій», «Йдуть черешні дорогою пам'яті», «лебеді над озером танцюють», «Як фенікс, сходить півень мій / знов на багаття надвечір'я», «зоря очам дарує відпочинок / і кожна ніч, як призабутий дім», «сушать одяг медузи під місяцем, / щоб вийти сухими з води».

…Цитати з попереднього абзаца торкаються пейзажності у різних її вимірах, водночас позначені різноманітністю. Адже тематична єдність створюється сув'яззю реальності та уяви, метафоричністю, порівняльністю… «Бажання усамітнитись, до лісу / із тягарем любові підійти, / аби почути крізь дерев завісу /якийсь всевладний голос з висоти».

 

6. Любовне

Жоден поет, напевно, не був би собою, коли б у його доробку не було б щемливих взірців любовної лірики. Адже це питання червононитить віршотворчість, як одне з найважливіших почуттів людської душі. Так, очевидно, вважає й Олександр Астаф'єв.

Але цей вид лірики умовно ділиться на дві частини. З одного боку, маємо вірші про любов до матері, а, з другого, бачимо, що тексти пройняті почуттям кохання до жінки. З точки зору елементарної логіки ці два відгалуження познаковані самостійністю, але, злиті воєдино, вони промовисто промовляють про важливість почуттів людини у бурхливому життєплині. «Посвячений ще в маминому лоні / в годину добру він був на пророка, / щоб винищити лихо в ембріоні, / щоб зло поруйнувати упівкока». «Хто хоче рай упізнати, / хай замилується нею. /Подібного не відшукати /навіть в руках зі свічею».

Як мені здається, вищенаведені строфи яскраво свідчать про це. А ще про вплив життєвого досвіду на висловлення почуттів поетичними словами. «Моя любов подібна на оселю / надій, печалей, радощів, утіх. / Вона горить мені і робить стелю / подібною до зоряних  доріг».

 

7. Поєднувальне

Ще раз повторю свою тезу про умовний поділ на теми. Він має право на існування, яке ілюструє товстезна книга віршів та поем. Але водночас із цим постає непростість, яка пов'язана з розгалуженням, про котрі вже йшлося. І називається це тематичним поєднанням. Скажімо, у творі «Весна прийде тривожна, невідома» чи не головною є пейзажність. «Дерева десь розгорнуть свіжі крони, / покинуть бджоли вуликів редут». Але поряд з нею крокують громадянськість і філософічність. «На учті світла, у тріумфі цьому / у вухо Богові нашепче щось весна. / У радощах, у пориві німому / забуде кожен, що таке війна».

Тематичну сув'язь показано на прикладі одного вірша. Але вона робить привабливими й інші тексти. Приміром, у поезії «Ці гори і ці полонини» змішуються пейзажність, філософічність та інтимність. Громадянськість та пейзажність – основні риси тексту «Мій дім в селі і там на ньому ясень». Філософічність та пейзажність визначають написане у «Тече з небес розламаним гранатом».

Та обмеження теми поєднання лише темарійністю не відповідатиме дійсності. Бо є й інші аспектики сув'язі. Не секрет, що вона – неодмінний супутник кольорових екстраполяцій: «коли червоне змінить все зелене», «в одному оці – синє сонце, а в другому – червоний місяць», «гарненько мій чорний матрац застелити чистим покривалом зеленим», «у крові сплять, як сирени, ті очі сині й червоні».

Закономірністю є й те, що поєднуються представники «населення»: «І забере рябу корову / ворона десь на небеса», «зорі плили в небесах сумовиті,/ п'янили левкої і резеда», «йому освітить місяць доли, / ясна зоря його пришвидшить рух». Підкреслюю, що будь-яке поєднання в такому контексті познаковане природністю, що завжди було дуже важливим для лірики.

…Феномен поєднання. Саме він оджерелює текст «У пам'яті я хочу зберегти / найкращу зустріч з нею, десь далеко, / за димкою років, коли лелека / весняне поле міряв з висоти».

 

8. Образне

У попередніх міні-розділах цих нотаток відгукувач акцентував увагу поціновувачів красного письменства на метафорах, епітетах, порівняннях, хоч прямомовно не говоримо про ці літературні тропи. Цього вимагає задум. Тепер назріла пора поговорити про них конкретніше.

«І не покличе сова / на побачення наші тіні», «Про суть речей і чистих, і прекрасних / береза сіркувала над водою». «Заплутався осінній дощ / у сітях бабиного літа». «Ліс закашлявся дверима». Це - лише дещиця метафор, бо у книзі їх можна надибати значно більше: «І ковалі в небі сонце на місяць, / на місяць зелений перекують». «Ми вікнами вечір пили / і не зважали на тіні». «У сад оцей сто тисяч хризантем / прийшли насолодитися дощем». «І ночі сон, короткий та швидкий, / дощем приб'є фантазію до ниви». Порівнюю ці зблиски думання з метафорами «Листвяного дзвону» та «Заручин» (перших двох книг, які написані ще в юності) і починаю думати, що автор залишився вірним поетичному мисленню. Тільки став ощадливішим у слововираженні.

Про щось подібне починаю гадатий тоді, коли у «Сухих дощах» знаходжу епітети: «барельєфи сліду», «ложе ріки», «реклама дерев», «палітурки чорнозему», «берези скрипка», «років клейноди»… Як вони нагадують вдатності з «Листвяного дзвону»: «ікра білокамінного піску», «календарі моїх дерев», «зернята сірих горобців», «дощі вечорів», «тополі кужіль».

І порівняння теж зацікавлюють. Тому й поведемо мову про них конкретніше. Але тут треба, напевно, згадати, про один нюансик. Порівняння в доробкові Олександра Астаф'єва діляться на три частини. До першої належать взірці цього тропу, де автор використовує сполучники типу «як», «мов», «ніби», «наче, «немов». «І липа, ніби клітка, повна птахів», «сон мій щез, розтанув, мов туман», «сплелися світло і сонце, як невідома сила», «немов паломник вічності, струмок». У книзі також знайшлося місце і для порівнянь без сполучників: «І місячне світло – легальний дим», «все на світі – це коло», «щоденні жертви – це лише насіння», «прощальні слова на цвинтарі – часу рвані знамена». А іноді трапляється так, що поет суміщає два типи порівнянь: «мова – як музика на полях», «буття, як сон, мине –настане тінь», «кожна з них – як зоря поміж хмарами», «як вовни сон – овечий страдник».

…Образність мислення постає перед нами чи не з кожного рядка. Що це? Вироблена роками звичка думання, яка вже перетворилася на стан душі у пору віршотворення? Очевидно, що так. Але давайте не будемо тлумачити цю фразу. «Сухі дощі» ліпше самі скажуть за себе. «Хай місяць мені приготує небесний човняр, / як в лодії, в ньому у далеч відплину. / І пісню йому заспіваю гарячу, як жар,/  як мед із вином, що звабити може людину».

 

9. Слововиражальне

Ще про один аспект поезотворення хочу повести мову. Насамперед тому, що вважаю його дуже важливим. Оцю потрібність адресую слововисловленню думки.

Тема, зрозуміло, не є такою простою, як може здатися на перший погляд. Тому й дозволю собі трішки порозмірковувати. Є поети, які не дивують каскадом буквотворів. Назвемо хоча б Олеся Дяка, Миколу Сидорчука, Геннадія Щипківського. Вони залишаються вірними канонами літературного мовлення, хоч іноді вдаються до використаних неологізмів чи діалектизмів у своїй поетиці.

Більш розкутими у слововиявах є Василь Рябий і Костянтин Мордатенко. Що вже казати про любов цих версифікаторів до буквоочуднень у текстах, коли вона стала явою у назвах книг: «Сологолос» (Василь Рябий), «Любовспас» (Костянтин Мордатенко). А деякі віршники «подружились» з діалектизмами: «Ярмінок» (Петро Мідянка). Але говірковість є неоднозначною. Приміром, у Василя Шкургана є книги, написані гуцульським діалектом. Роман Вархол окремі вірші написав лемківською говіркою, а Василь Кузан – русинською.

Виходячи з цього розмаїття, скажу, що Олександр Астаф'єв стоїть ближче до першого типу віршарів, вряди-годи вміло експлуатуючи неологізми, рідковживаності та діалектизми: «міфоавтомобіль», «таємнини», «згубник», «багряночолі», «самую», «баную», «без»…

Але, як не прикро, існує й протилежність. Тобто неточне використання окремих слів. Приміром, в українській мові існує слово «прихована». А «скритна» є незугарним росіянізмом. Неприємний осад у душі залишають «бездна», «вірьовка», «пороки», «скука»… Усвідомлюю, що ці словесні «ляпи» не роблять погоди у сприйманні вартої уваги книги, але автор мав би бути уважнішим щодо поезомовлення).

…Укотре замислююся над слововиявами і не йде з гадки «…і меч – моє перо, / і щит смішний із білого паперу, / останній Дон Кіхот в новітню еру, / що під шоломом приховав тавро».

 

10. Культурологічне

Остання цитата штовхає свідомість у вир алюзій. Культурологічний аспект. Але не тільки він має таку властивість. У товстезному фоліанті зустрінемо згадки про Куїнджі і Фройда. Думка Анрі Реньє стала епіграфом до одного твору. Друк прикрасили також переспіви з Вольтера і Теннісона.

Продовження традиції? Можна так сказати. Адже у «Листвяному дзвоні» (першій книзі поета) існують посилання на Гарсія Лорку, Василя Стефаника, Ярослава Івашкевича, Дмитра Павличка…

Коли вже йдеться про культурологічні аспекти, то, либонь, слід згадати про фразеологізми. Тим паче, що вони рясніють у виданні: «Сидір роги править козам для глуму», «у дурні несподівано пошився», «кусати лікті», «не в'яже лика»… Ці та подібні висловлення мають у мовленні свій контекст і приємно, що автор, своєрідно обігруючи їх, не забуває про їхнє значення.

Гадаю також, що стійкі словосполучення вплинули й на афористичність слововираження: «життя – це болото, де жаб цілий ворох», «розлука з тобою – це смерть», «прожитий вік – гречаний бублик, розламаний на кожну мить», «красу не можна посадити в клітку».

…Культурологічні аспекти поетичної книги. Вони ваблять до себе природністю слововираження. І немає жодного значення та обставина, чи йдеться про зримий аспект культурологічності, чи прихований. «Багатослів'я, довгі ритми строф / – це неуцтво і навіть безпорадність, / до нас дістались максими з епох, / дивує їхня сила і принадність».

 

11. Поемне

Ще більше культурологічних думань з'являється, коли читаю поеми. Тематично відніс би їх до філософських. Вже самі назви вказують на це – «Одкровення св.Івана Богослова» та «Фауст». До речі, ці ж наймення натякають на культурологічні аспектики. Але філософічність є своєрідною, бо вона пов'язана з громадянськістю. А вона теж має два нюансики – поклик пильніше вдивлятися в непросту минувшину рідного народу і веління розуміти складнощі сьогодення. (Ці узагальнення розкодую так – автор зачіпає тему афганської авантюри радянського керівництва і розповідає про долі людей, обпалених війною на чужій землі).

Причаровують й виражальні особливості цих текстів. У багатьох випадках віршник досягає позитивного факту за рахунок містких метафор: «здається, смерть сама палає», «вогонь зжере їх лиця», «плаче з голоду мій дух», «сікли краплини пізнє місто». Та й епітети – свідчення неординарності мислення версифікатора: «каменолиці гори», «вино шаленства», «небесні вири», «мара померлої дороги», «затони трав», «неспокій лісу», «життя малесенького подих».

Якщо в полі зору опинилися метафори та епітети, то хіба не заслуговують на спомин порівняння? Та ще й тоді, коли ними наповнений кожен твір. Приміром, наведу кілька таких блискіток з поеми «Одкровення св.Івана Богослова». «І небо, мов сувій, згорнулось». «Сім  голів – це сім гір». «І вигляд в нього – сонце цілюще, ніби мед». Знаходжу цікаві порівняння у «Фаусті». «Кипучі смолоскипи». «Всі друзі – то мої дзеркала».  «Нараз глибінь очам явилась / – стою над нею, мов Нарцісс».

З'явилася й ще одна нагода повернутися до питання про слова. Адже плини поем, незважаючи на причарованість автора літературним мовленням, таки наповнені слівцями, які можна назвати неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Це – «виднющість», «холодінь», «мертвоокі», «струмина», «співслуга», «рахуба».

А завершити цей міні-розділ свого писання хочу ще одним поверненням до теми поетичної культурології. Тут, напевно, доречним буде наступний акцент. Поеми – осмислення власного прочитання та коментарів до давнього німецького рукопису «Доктор Фаустус або великий негромант».

Між іншим, поема «Фауст» оприлюднює ще один момент. Окремі його рядки нагадують про вірш «Монолог Фауста» з «Листвяного дзвону». Навіть склалося враження, що старий текст введено в структуру нового твору. Не думаю, що це є чимось поганим. По-перше, тільки автор вирішує, як йому діяти. По-друге, він зобов'язаний (якщо хоче) мовити те, що колись не вдалося через цензурні рогатки компартійної ідеології. «Долоньми заступлю горнятко / від болю, заздрощів і зради / у світі, де знамена тліють / і плаче з голоду мій дух».

 

12. Принагідне

У цих нотатках наче й зачеплено основні питання характеристики віршів і поем. Та є ще одне питання, не повинно залишитися поза кадром – формовираження. У «Сухих дощах» переважає силабо-тоніка. Але є тут верлібри і поеми. Припадання версифікатора до різновидів одного жанру? Та хіба це варто називати вадою? Адже ми з великою увагою читаємо римотвори і верлібристику Володимира Базилевського, бо його вірші приваблюють свіжістю і неординарністю мислення «зимового поета» (як він себе іменує). А хіба не чарує поєднання двох течій у творах Петра Мідянки, Миколи Сидорчука? Втішно, що й Олександр Астаф'єв йде цим шляхом і його нові книги (вірю в це!) ще порадують плодами саду перетинів. «Я бачив, як плакав павук – синтез неба і цапа / – над мовою полімерів. / Я бачив, як лопух гнувся / від повноти мук і суперечностей».

 

Ігор Фарина,

м.Шумськ на Тернопільщині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Астаф’єв О. Сухі дощі: вірші, поеми. — К.: Логос 2019. – 492 с.