Трагікомедія на три дії з Прологом

 

                                          ДІЙОВІ ОСОБИ ПРОЛОГУ

 

ОЛЯ, АНЯ (близнючки), ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК, ДРУГИЙ ХЛОПЧИК (дітям по 14-15 років),

ВЕДУЧА ТЕТЯНА ПЕТРІВНА, ГЛЯДАЧІ В ЗАЛІ

 

ОСНОВНІ ДІЙОВІ ОСОБИ

 

 ВЛАДИСЛАВ– 55 років, невисокий, субтильний, викладач української мови і літератури в університеті.

ЛОЛІТА – його дружина, 45 років, невисока, ефектна блондинка, викладає англійську мову в коледжі.

МАКСИМ –  45 років, високий, огрядний, популярний поет і прозаїк.

АНЖЕЛІНА (АННА) –  25 років, ефектна дівчина, талановита поетеса.

ЮРІК – 45 років, однокласник Лоліти, відставний полковник міліції.

КАТЕРИНА –  його дружина, 40 років, невисока ефектна брюнетка, викладачка англійської мови в гімназії.

ПЕРША АРТИСТКА –  50-55 років, невисока, товстенька.

ДРУГА АРТИСТКА –  50-55 років, невисока худенька.

АННА ПАВЛІВНА АДАМЕНКО (вона ж – ВЕДУЧА Прологу) – 55 років, невисока, ефектна, актриса театру, народна артистка України.

ПАВЛО – старий  письменник,  дід за 70 років, молодиться.

ВАСИЛЬ – 70 років, маленький сухенький дідок, колишній викладач німецької мови в університеті (виконавець може бути один).

ОФІЦІАНТ (ВЕДУЧИЙ, БЛАЗЕНЬ) - офіціант ресторану в Чернівцях та  Івано-Франківську, ведучий фестивалю –  до 30 років, молодий високий хлопець (гримувати по-різному).

ХУДОЖНИЦЯ – 45-50 років, невиразна зовнішність, маловідома художниця.

ПЕРШИЙ ГЛЯДАЧ – 40-45 років, низенький огрядний.

ДРУГИЙ ГЛЯДАЧ – 40-45 років, високий худий.

ГЛЯДАЧІ В ЗАЛІ, ВІДВІДУВАЧІ РЕСТОРАНУ.

 

ОСОБИ, ЯКІ НЕ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НА СЦЕНІ               

 

КОЛЯ – 50 років, талановитий професійний художник, запійний алкоголік, розведений, живе у старенької матері.

ДУСЯ – його колишня дружина, претендує на квартиру.

МАТИ КОЛІ – за 80 років, паралізована.

МАТИ ЛОЛІТИ – за 80 років, удова, сама живе в Чернівцях.

ВАДІК – однокласник Лоліти, живе в Росії, відставний полковник авіації.

ДІМА – 22 роки,  син Півнів, студент-біохімік, на стажуванні у Франції.

ВІОЛЕТТА ВАДИМІВНА – професор інституту.

ОЛЬГА ПАВЛІВНА АДАМЕНКО – сестра-близнючка Анни Павлівни, артистка.

 

                                                           ПРОЛОГ

 

Зала чернівецького Палацу піонерів,  середина 60-их років 20 ст. Дитячий драматичний гурток тільки-но закінчив показувати п’єсу Карло Гоцці «Любов до трьох апельсинів». Глядачі ще сидять. На сцену виходить В е д у ч а і дві дівчинки  в костюмах принцес-фей.

 

ВЕДУЧА.  Шановні наші гості! Щойно ми вам показали казку італійського драматурга 18 ст. Карло Гоцці «Любов до трьох апельсинів». Спектакль поставлений силами міського  дитячого театрального гуртка. Ми запрошуємо до наc усіх бажаючих, особливо нам бракує хлопчиків. Не соромтеся, підходьте до цих столиків, і наші чарівні принцеси-феї вас запишуть.

 

Всі розходяться. Підходять двоє хлопчиків. Один, сміливіший, іде першим.

 

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК (до першої дівчинки). Як тебе звати?

ОЛЯ. Оля.

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК. А мене –  Коля.

ОЛЯ.  Дуже приємно. Якщо хочеш записатися, то скажи прізвище, школу і клас.

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК. Іще чого! Потрібен мені цей ваш гурток сто раз!

ОЛЯ. Так навіщо ж ти підійшов?

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК.  А я тут з другом, це він виступати хоче, але щось поки жметься. (До другого хлопчика.) Таж іди сюди, не бійся, вони не кусаються.

Несміливо підходить Д р у г и й  Х л о п ч и к і звертається до Д р у г о ї  П р и н ц е с и.

 

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Здрастуйте.

АНЯ. Добрий день. Вас записати? Мене звати Аня, а Вас?

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Кого, мене?

АНЯ. Ну, не мене ж!

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Мене звати Вольдемар Петрович. А можна з Вами завтра в парку зустрітися? Завтра неділя, погуляємо, в тирі постріляємо…

АНЯ. Ти диви, який Ви у нас швидкий, Вольдемар Петрович! Я будь з-ким не гуляю. Мені мама з хуліганами гуляти не дозволяє, бо  я –  відмінниця.

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  А я не хуліган, я теж відмінник, кращий учень 7-Б класу. Мені батько за це навіть  вудочку бамбукову купив. І жилку, і три гачки кованих.

АНЯ. А навіщо тобі вудочка?

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Ну, ти даєш! Таж рибу ловити!

АНЯ. І ти вже ловив?

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Та ловив, уже два рази. Але ще не впіймав –дуже хитра риба у нас у Пруті розвелася, не хоче так просто ловитися.

АНЯ. Подумаєш, вудочка! А я – найкраща учениця в 6-А класі, і мій клас важливіший, ніж твій «Б». У нас аж три відмінниці, але я найкраща. Мені дядько-полковник  за це колготки з Єгипту привіз. Такі сині, тягучі. Таких ні в кого в цілій школі немає. Усі дівчата від заздрощів просто падають, навіть восьмикласниці. А ти сам з якої школи?

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  З 19-ої.

АНЯ. Якої, якої, 19-ої? Щось я про таку навіть і не чула. І де ж це така школа 19-та знаходиться?

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.   Та за річкою, за Прутом. Якщо перейти міст, то направо, а потім все прямо і прямо. Вулиця Хотинська називається. Я там живу.

АНЯ. А-а, село… Та який же ти можеш бути відмінник? У селі всі відмінники –  несправдешні. Так, щоб лишень називалося, що відмінник. Ось моя школа в самому центрі побудована, біля самого пам’ятника, що на площі.

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Та пішла ти зі своїм пам’ятником знаєш куди? Відмінники  їй несправдешні! Та ми, щоб ти знала, усіх ваших городських б’ємо, коли ви до нас на пляж купатися приходите. Нашу Денисівку все місто боїться! Несправдешні… Сама ти така… така… така розмальована!  І не треба мені вашого гуртка! Подумаєш, Аня з калабані! Відмінниця зачухана… Та я, та ми… Та я ось зараз тебе за волосся як смикону, то будеш знати!

 

Підходить П е р ш й  Х л о п ч и к  і відтягує  Д р у г о г о  Х л о п ч и к а    за руку.

 

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК. Та не зв’язуйся ти з нею! Плюнь і розітри. Дрібнота задрипана, дитячий садок, а туди ж, в артистки пнеться. Ось так би як дав, та не хочеться руки мастити…

 

Дівчатка верещать і тікають.

 

ОЛЯ, АНЯ (разом).Тетяно Петрівно, Тетяно Петрівно! Вони хулігани, вони  лаються, вони б’ються…

АНЯ. Отой клаповухий… 

 

Хлопці відбігають на край сцени.

 

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК. Влад, ну на фіга тобі здався отой гурток? Бачиш, тут одна шантрапа, сцикухи. Правда ж гарні такі, розмальовані… І плаття –  як у кіно. Та нічого, ми собі ще кращих знайдемо. Артистки… А ти, Влад,  теж учудив: Вольдемар Петрович… Сміхота одна! І чого це Вольдемар?

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Так солідніше. Розумієш, вона і так носа дере, то мені ж треба якось доказати. А ти, Вітьок, чого сам Колею став?

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК.   А що? Класно вийшло: Оля і Коля. Як  у кіно. Ну, треба змиватися, бо ці дурепи ще чого доброго міліцію викличуть.

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Не викличуть, у них тітка бачиш яка розумна. І все-таки ця  Аня –   законна кадра. Ти бачив, у неї вже і буфера є.

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК. Ага, то ти вже роздивився. А для мене – пофіг, нічого такого особливого. Що моя Оля, що твоя Аня… Подумаєш, городські задаваки… А ти що, вже втріскався?! Ну ти даєш! Влад плюс Аня – любов, Влад плюс Аня – Любов! Кайфово!

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК.  Та замовчи ти, дурень!

ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК.  Сам  ти дурень! Зараз як дам!

ДРУГИЙ ХЛОПЧИК. А я тобі як вріжу! Друг називається… Дурень! Дурень! Дурень!

 

Хлопці женуться один за одним і вибігають за куліси.

 

                                                         Завіса

 

На авансцену вибігає Б л а з е н ,. вистрибом біжить по сцені, весело вигукуючи:

 

БЛАЗЕНЬ. Владик плюс Аня – любов, Владик плюс Аня – любов! 

                                                              

                                                   ДІЯ ПЕРША

 

 Зала  в Сніжному, де має відбутися фестиваль поезії «Сніжне-фест –2». В залі вже сидять люди. Заходить В л а д и с л а в П і в е н ь  з  Л о л і т о ю  П е т р і в н о ю.  Перемовляються в напівголоса.

 

ЛОЛІТА. Та тут вже повно народу і майже одна молодь…

ВЛАДИСЛАВ. А ми що, вже застарі? Зачекай, зараз ще «метри» підійдуть. Справжні письменники. Може, навіть з Чернігова будуть, і з Києва завжди хтось приїздив. Тобі точно буде цікаво.

 

 Сідають. Підходить В е д у ч и й.

 

ВЕДУЧИЙ. Доброго дня. Вибачте,  а ви хто такі будете? Обличчя наче знайомі, а пригадати не можу.

ВЛАДИСЛАВ.  Та я місцевий поет, Владислав Півень, а це моя дружина, Лоліта Петрівна. І я теж Петрович. А я Вас, молодий чоловіче, відразу впізнав: Ви ще до мене на літстудію ходили, вірші такі модернові приносили.

ВЕДУЧИЙ. Щось, наче колись таке було, бавився трохи. Та, перепрошую, але вам з дружиною, Петровичу,  треба пересісти ось на ті останні ряди, бо тут місця тільки для запрошених літераторів. Якщо хочете щось прочитати, то я вас запишу, але десь так ближче до кінця. Нагадайте тільки прізвище.

ВЛАДИСЛАВ.  Так Півень же, Півень…

ВЕДУЧИЙ.  Добре, ось я так і записую: Петро Півень… А ви таки пересядьте, бо ондечки вже запрошені гості на підході.

ВЛАДИСЛАВ. Не Петро, не Петро, Владислав…

ВЕДУЧИЙ.  Та яка там різниця…

 

В е д у ч и й  прямує до вхідних дверей, де з’являється високий солідний чоловік, який веде під руку ефектну молоду дівчину в коротенькій пишній картатій спідничці, схожій на балетну пачку. В л а д  и с л а в і Л о л і т а  перебираються на вказані місця.

 

ЛОЛІТА. От хам наглючий! Місця для літераторів, місця для літераторів… А ти ж тоді хто такий? Та я би на твоєму місці взагалі встала і пішла, ось так би встала і плюнула на увесь цей гадючник. Такий молодий і такий наглючий… Нахаба, село неотесане! А ти –  тріпло нещасне! «Поет, мене всі знають…» На самий зад виставили…

ВЛАДИСЛАВ. Та не генеруй ти так! Ось дивися, дивися, та це ж сам Великий Макс іде!

ЛОЛІТА. А це з ним теж велика літераторка? Така краля розмальована, ну, просто тобі фотомодель!

ВЛАДИСЛАВ.  Не іронізуй ти так, це таки дійсно гордість Полісся, молода поетеса, надзвичайно талановита дівчина, можна сказати, майбутнє  української літератури.

ЛОЛІТА. Та я вже й без тебе  бачу, яка це молода гордість: цицьки заледве на випадають, а спідниця взагалі –  аж «по саме нікуди»!

ВЛАДИСЛАВ. Лоло, ти не на те  увагу звертаєш. Признайся, що ти просто заздриш її молодості та красі.

ЛОЛІТА. Ага, то я,  по-твоєму, така вже страшна чучундра, що навіть  для тебе застара?! Нарешті я тебе таки розкусила, таки проговорився, таки показав своє підле нутро, тріпло нещасне… Ні, я таки піду, тепер уже точно піду! Нема чого мені тут на вашому збіговиську сексуальних маніяків робити! Літератори нещасні…

 

Л о л і т а  поривається встати. В л а д и с л а в її утримує.

 

ВЛАДИСЛАВ.  Лоло, та що з тобою таке сталося? Яка муха тебе вкусила? Ну, заспокойся, ось тільки не треба мені отут цього зараз! Не рви ти собі так нерви через різні дурниці та й мене не сіпай – мені ще виступати. Краще подай ті дві мої книжки, які я просив тебе у сумочку сховати.  Нехай під рукою будуть, бо вже, наче, починається. І не забудь мене сфотографувати, коли вірші читатиму.

 

На сцену виходить В е д у ч и й.

 

ВЕДУЧИЙ.  Шановні пані та панове! Високоповажні гості нашого славного міста! Сьогодні у нас розпочинається велике свято поезії, фестиваль «Сніжне-фест –2». Наше місто знало Гоголя і Гребінку, Глібова і Гуцала, а сьогодні до нас знову, вже вдруге за ці останні роки, завітав один із найвидатніших письменників сучасної України, прекрасна людина і просто справжній мужчина… Зустрічайте, гордість нації, геніальний  і неповторний Максим  Адольфович Дубина-Бенц!

 

Максим виходить, бере мікрофон і тут же трохи грайливо додає.

 

МАКСИМ. Так, усе вірно, я – таки да, таки Максим, але для близьких і друзів –  просто Макс, а деколи, і Максик. І таки Бенц. Хоча й не «мерседес», але покатати ще можу, ой як можу…

 

В залі сміх і оплески.

 

МАКСИМ. Трохи про нашу сучасну літературу. Ви думаєте вона є? Ні, її, практично, вже немає, бо її просто приватизували всі ті старі, вибачте, пердуни, які позалазили у найрізноманітніші спілки і лишень себе нагороджують різними преміями. (Вигуки і оплески.) Але література таки є, таки ще не вмерла!  Бо є ми, молоді і талановиті. Отже, справжня сучасна література – це ми і тільки ми! Дивіться і слухайте, сьогодні ми це вам доведемо. Ось один текст з мого раннього, називається «Інтелектуальний сонет».

 

Знімаю патронташ чужих бажань.

Ламаючи суглоб метаморфози,

Мільйони непроторених кохань

Нанизую на шпичаки погрози.

 

Тремтіння засмальцьованих зітхань

Схилилось ніжноцвітністю мімози.

Передчуття безвартісних вклякань –

Бісексуальність нітроцелюлози.

 

Блакитноногий інтелектуал –

Дитя провінціальних революцій,

Мастурбаційних зрушень ідеал,

 

Не уникай державницьких полюцій.

Бо „на терені” є одна  ідея:

Народ – осел, але без Апулея...

 

В залі бурхливі оплески.

 

МАКСИМ. Тільки не треба овацій. У мене ще багато такого налаштовано. Але спочатку, щоб трохи розрядити ситуацію,  прочитаю одну стрьомну річ. Так взагалі ще ніхто не писав, бо  усі слова у вірші починаються на одну літеру. Це літера «Г». Ну, ви розумієте – Гоголь і таке інше… Було важко, але я це зробив.  Отже:  «Галичанський гексамерон». Присвячую Сніжному.

 

                                 Героїв гонор генерує гонорею.

Гендлює Гамлет гербом Гонерильї.

Гуртом ґвалтує гамадрил горилу.

Горять гроби грипуючих гебреїв.

 

Грифон гидує гербіцидом.

Грабує Гессе Гімалаї.

Гермафродит „Гуцулку” грає.

Гиксос грозиться геноцидом.

 

Гордячка-горянка

Городи гарує.

Гожа городянка

Голуба годує.

 

Горщик

Глею.

Гонщик –

Геній.

 

Глечик

Гречки

 

Гам!

 

Бурхливі оплески, крики.

 

МАКСИС. І, насамкінець, дві речі з моєї останньої збірки «Шедеври». Як вам назва? Погодьтеся, що скромно і зі смаком. Перший текст називається «Висота українського інтелектуала».

 

Не розумію каяття.

Давно порвав налигач долі.

Фізіологією волі

скропив колюче майбуття.

 

І на хресті болючих тем,

розіп’ятий твоїм бажанням,

я погасив фантом страждання

неадекватністю проблем.

 

Мій раб – гонорний Зодіак...

Щось тхне. Мабуть, заліз в кізяк…

 

Крики оплески, свист, тупіт ногами.

 

МАКСИМ. О, я бачу, що ви – в темі! Тому закінчу цей виступ текстом, який особливо подобається моїм шанувальницям. Отож, ловіть кайф: «Молодіжне».

 

Ти не зможеш мене простити

за нечисті слова пророчі,

що я буду тебе любити

по три рази посеред ночі.

 

Ти не зможеш мене убити.

А як зможеш, то не захочеш,

бо я буду тебе любити

по три рази посеред ночі.

 

Пам’ять серця не загасити,

бо короткі літа дівочі,

і не будуть тебе любити

по три рази посеред ночі...

 

Всі встають, бурхливі овації. До поета рвуться дівчата. Л о л і т а  теж схоплюється, але В л а д и с л а в  її зупиняє.

 

ВЛАДИСЛАВ. Куди! Сиди і не сіпайся! Ти що, мужика не бачила? Подумаєш, бугай недорізаний… Та я таких віршів можу знаєш скільки…

 

Лоліта перебиває.

 

ЛОЛІТА. Знаю, знаю, Вже добре, дуже добре знаю, що ти можеш і чого не можеш! Він може…Та вже  там би хоч якийсь один завалященький разочок на тиждень… Поет називається! Ось це –  справжній поет! Та ну тебе…

 

Л о л і т а виривається, підбігає до М а к с и м а, кидається йому на шию і цілує. Тут же її відтісняють інші жінки. М а к с и м усіх обціловує, а потім бере за руку і виводить на сцену дівчину, з якою  прийшов.

 

МАКСИМ. Прошу вашої уваги. Заспокойтесь. Я ще з вами не прощаюся остаточно. Після обіду в 17-00 приходьте сюди на мій майстер-клас. А зараз я хочу вам представити молоду, але вже  геніальну поетесу, переможницю конкурсів «Гранослов» і «Смолоскип»,  лауреатку премій імені Гончара і Коцюбинського, вашу землячку, а зараз киянку…

 

В е д у ч и й  перебиває.

 

ВЕЛУЧИЙ. Прекрасну леді Анжеліну Бочку!

 

А н ж е л і н а   вириває мікрофон.

 

АНЖЕЛІНА. Бочке, я Анжеліна Бочке. Ведучий  трохи помилився, знаєте, з ким не буває…

ВЕДУЧИЙ.  Дійсно, вибачте, тисячу раз вибачте! Звичайно, що Анжеліна Бочке! Отже, увага, слухаємо неповторну Анжеліну!

АНЖЕЛІНА. Зарані попереджаю, що в мене вірші сучасні, креативні. Можливо, не всім провінціалам усе буде зрозуміло, то я привезла тут останню свою книжку, яку ви зможете придбати тут відразу ж після мого виступу, і там, у передмові, все роз’яснено. Крім того, я багато перекладаю з французької, тому почну саме з перекладу. Франсуа Війон «Любовна акція». Оскільки французьку тут, звичайно, ніхто не розуміє, тому спочатку я зачитаю, як це звучить російською.

                                                         

Расцвела в саду у нас акация.

Радуется вся моя семья.

У меня сегодня менструация –

Значит, не беременная я!

 

 І так далі. А тепер, власне, мій переклад:  

                        

Алкогольна вранішня прострація –

Черепа моЙого трепанація.

Схудлої студентки еманація –

Почуття твоЙого девальвація.

Глибини кохання демонстрація –

Тільної корови скромна грація.

Позавчора була менструація –

Можна все, коханий, маєш рацію...

 

Овації і крики: «Браво! Блискуче! Чудово!» Л о л і т а схилилася і закриває обличчя руками, В л а д и с л а в  просто їсть  А н ж е л і н у очима.

 

ЛОЛІТА. Влад, я це не можу слухати! Просто жах якийсь… Дівчина і таке говорити зі сцени… І де тільки вона такого француза викопала? Гірше навіть за Депардьє…

ВЛАДИСЛАВ. То ти просто від справжньої української літератури відстала. Це зараз останній писк моди. Дівчата ще й не таке завертають –  це ненормативною лексикою називається. Сиди і не роби мені сорому своєю темнотою.

 

Анжеліна піднімає руку.

                             

АНЖЕЛІНА. Дякую, прошу тиші. Я знала, що вам сподобається.  У мене для вас є ще багато такого ж гламурного, але за програмою фестивалю скоро має бути фуршет, і тому я закінчу цей виступ  своїм улюбленим.

 

Не сприймаю ваш маразматичний осуд –

ваша критика дегенеративна,

варто підсунути всім свиню:

я покажу вам своє оголене «ню»,

і вся м і л і р о в к а випаде в осад.

Ось така я крута, ось така креативна!

Все, кінчаю, кінець,

сльоза на бруківку –  бац!

Вигідний лайф,

суперовий кайф,

повний …..

Ні, поки що – новий абзац…

 

З останнім словом А н ж е л і н а  сідає на шпагат, або, як лялька, згинається під прямим кутом, показуючи трусики. Глядачі знову схоплюються,  бурхливо аплодують стоячи. Тепер на сцену рвуться вже чоловіки, але М а к с и м  і

В е д у ч и й заступають А н ж е л і н у.  В л а д и с л а в  теж поривається встати, але Л о л і т а кладе йому руку на плече і з силою тисне.

 

ЛОЛІТА. Сидіти! Я сказала сидіти! Тебе ще не викликали. Маніяк сексуальний…

 

М а к с и м  і  А н ж е л і н а ідуть в кінець зали і там про щось розмовляють. До них підходять деякі глядачі і купують книжки.

 

ВЕДУЧИЙ.  Прошу уваги! На цьому…

 

До зали заходить старий письменник П а в л о.

 

ПАВЛО. Зачекайте, зачекайте, не закінчуйте, я вже прийшов. Вибачте, електричка з Чернігова, маршрутка, поки знайшов…

 

П а в л о  піднімається на сцену.

 

ВЕДУЧИЙ.   Панове, увага! Це ще не кінець, прошу сідати.

 

Глядачі сідають. М а к с и м   і  А н ж е л і н а  стоять впівоберта до сцени і тихо розмовляють.

 

ВЕДУЧИЙ.  Дозвольте вам представити    нашого найзнаменитішого поета, лауреата практично усіх можливих премій…

ПАВЛО.  Крім Нобелівської, поки що…

ВЕДУЧИЙ. Вельмишановного Павла Тадейовича Місюру!

 

П а в л о  вклоняється. Рідкі оплески в залі.

 

ПАВЛО.  Я тут недавно вже десятий раз підряд виграв  конкурс «Коронація слова» і хочу зачитати вам дещо з мого нового роману.

ВЕДУЧИЙ (тихо). Павле Тадейовичу, це фестиваль поезії…

ПАВЛО.  Ага, ага… Тоді я прочитаю вам свою відому поему «Я – це я» Значиться, частина перша.

 

Я був малий, голодний, босий.

Неждано хлюпнула гроза,

і я поплентався в покоси,

щоби украсти гарбуза.

 

Та той чапаєвець проклятий,

старий, кривий, хромий Касьян,

замість того, щоб мирно спати,

вхопив свій іменний наган…

 

Ні, не наган, кажись, берданку,

і так бабахнув серед поля,

що я для мами того ранку

приніс у дупі пачку солі…

 

А теперечки частина друга.

 

Лежав я  довго і сміливо…

 

ВЕДУЧИЙ.  Дякуємо, дякуємо, вельмишановний Павле Тадейовичу! Дуже дякуємо! Ми всі в захопленні, давайте ще поаплодуємо нашому метру і запрошую всіх акредитованих письменників у фойє на фуршет. Решта може поки трохи освіжитися на повітрі. Зустрічаємось о 17- 00 в цій же залі. Прошу не запізнюватись.

 

В л а д и с л а в  вихоплюється до сцени.

 

ВЛАДИСЛАВ. Зачекайте, зачекайте! Не розходіться, ще я не виступав! Ще декілька хвилин!

 

Але майже всі вже вийшли. В залі залишаються сидіти тільки Л о л і т а  і П е р ш и й Г л я д а ч. Він просто задрімав. У самому кінці зали продовжують розмовляти М а к с и м  і А н ж е л і н а. Підходить В е д у ч и й  і забирає їх на фуршет. В л а д и с л а в  з розпачем дивиться в залу, але таки починає говорити.

 

ВЛАДИСЛАВ. Цей вірш я написав на тему великого Вільяма Шекспіра.  Він трохи філософський, але, взагалі, все зрозуміло. Називається «Маскарад».

 

Говориш: завтра, потім, потім, потім...

І відкидаєш день, оцю хвилину,

відштовхуєш кохання і людину,

шукаючи відгадку на звороті

 

закритих книг, в яких життя – останній,

заключний склад нескладеного слова,

прочитана безтямно передмова,

розвіяна примара на світанні.

 

Чи живемо? Свічею добуваєм –

химерні тіні злих комедіантів,

шукаємо на сцені діамантів,

чи просто робим вигляд, що шукаєм.

 

Ми граєм п’єсу: вік – за дві години.

Крізь сльози – в сміх, від зради – в каяття.

З дзвіночком блазня сходим в небуття,

долаєм шлях від звіра до людини.

 

І все життя – переказ дурнем казки:    

багато слів, емоцій, почуттів...

Я теж в дитинстві мріяв і хотів.

Та ось відходжу, не зірвавши маски.

 

Підхоплюється одна Л о л і т а  і бурхливо аплодує, але роззирається і, знічена, сідає. До сплячого П е р ш о г о Г л я д а ч а    підходить його товариш Д р у г и й  

Г л я д а ч.

 

ДРУГИЙ ГЛЯДАЧ. Старий, прокидайся! Вставай, уже закінчили! Підемо на фуршет, я вже фужерчик сухого перехилив.

 

П е р ш и й  Г л я д а ч   схоплюється, бачить на сцені ошелешеного В л а д и с л а в а і починає бурхливо аплодувати.

 

ПЕРШИЙ ГЛЯДАЧ. Та я не спав, це я так завжди слухаю вірші з заплющеними очима. До мене так краще зміст доходить.

 

П е р ш и й Г л я д а ч  і  Д р у г и й Г л я д а ч  теж ідуть на фуршет. В л а д и с л а в підходить до дружини.

 

ВЛАДИСЛАВ.  Ну як, тобі сподобалось?

ЛОЛІТА (сухо).  Сподобалось.

ВЛАДИСЛАВ. Підемо на фуршет перекусимо?

ЛОЛІТА. Підемо.

 

В л а д и с л а в  і Л о л і т а  ідуть до дверей, але їх зупиняє Ведучий.

 

ВЕДУЧИЙ.  Туди тільки запрошеним.

 

Назустріч, жваво розмовляючи, виходять М а к с и м  і  А н ж е л і н а. В руках келихи з вином.  В л а д и с л а в  залишає дружину і підходить до них.

 

ВЛАДИСЛАВ.  Максе!

МАКСИМ. Максим Адольфович…

ВЛАДИСЛАВ.  Так, так, Адольфович… Ви мене маєте пам’ятати. Я минулого року Вам ще книжечку своїх поезій подарував. Хотілося би дізнатися Вашу думку.

МАКСИМ. Таку товсту зелену?

ВЛАДИСЛАВ.  Ні, тоненьку синю. Може, Ви її загубили?

МАКСИМ. Ага, ага, наче щось таке пригадую… Ні, ні, я нічого не викидаю. Знаєте, мені графомани скрізь дарують свої книжки,  у мене вдома вже дві полиці заповнені. Деколи щось і перегорну. Здається, твою теж проглянув. Ну, що Вам сказати… Ви чудова людина, Ви прожили хороше життя, Ви багато писали, але Вам просто дуже з літературою не пощастило…

ВЛАДИСЛАВ.  Так, так, я це знаю, давно вже знаю. Я бачу, що мене поки-що не всі сприймають як поета, але тепер уже сподіваюся, що Ваша рекомендація…

МАКСИМ. Облиште, я не те мав на увазі! Вам  дуже не пощастило саме в тому, що Ви собі вбили в голову, ніби у Вас є талант, і Ви – поет. Подивіться реально на речі: адже тільки у вашому, вибачте, задрипаному провінційному Сніжному таких писак, мабуть, не менше сотні набереться. У вас дача є?

ВЛАДИСЛАВ.  До чого тут дача? У мене є город, навіть два…

МАКСИМ. Чудово! От я тобі як поет скажу: та покинь ти оту свою дурну писанину, заспокойся, вирощуй собі буряки, картоплю… До речі, квасоля теж дуже корисна. А поезія… Поезія –  це для молодих. Ось, візьмемо хоча би Анжеліну… Оце поетеса від Бога! У неї є смак. Розумієш – смак від Бога! Наприклад, яке фантастичне римування: трепанація, еманація, менструація…  А оце, глибоке: «Повний абзац»! Ти розумієш, що не поет сказав би тут інакше, зовсім по-іншому, але вона знайшла саме це, єдино правильне слово!

АНЖЕЛІНА (грайливо). Якщо треба, то я і по-іншому теж можу…

МАКСИМ. У-у, золотце ти моє! Я знаю, знаю, що ти в мене на все спроможна. Так от, оце і є справжня поезія. Ну, скажи чесно, чоловіче, хіба ти зможеш колись написати щось  подібне?

ВЛАДИСЛАВ  (ошелешено). Ні, правда Ваша, не зможу.

МАКСИМ. От і я кажу, копайте краще картоплю. Якщо не дано бути поетом, то не дано. (Відвертається).

 

В л а д и с л а в  звертається до А н ж е л і н и.

 

ВЛАДИСЛАВ.  Аню, ти ж повинна мене пам’ятати…

АНЖЕЛІНА. Вибачте, Анжеліна Мусіївна…

ВЛАДИСЛАВ.  Звичайно, звичайно, Мойсеївна…

АНЖЕЛІНА. Я кажу, Мусіївна…

ВЛАДИСЛАВ.  Добре, я згоден. Пам’ятаєте, років зо п’ять тому Ви теж ходили на нашу літстудію, я ще поради Вам давав…

АНЖЕЛІНА. О, коли то було! А поради… Які поради? Щось і не пригадую нічого такого…

ВЛАДИСЛАВ.  Ну, добре, тепер це вже не має ніякого значення. У мене до Вас одне прохання: давайте, по старій пам’яті, як учениця з наставником, обміняємося поетичними збірками. Ось тут у мене один екземпляр вибраного на 200 сторінок.

АНЖЕЛІНА. Та Ви що?! Це не серйозно. Щоби Ви знали, але видання моїх книг коштує чималих грошей, і я, звичайно, хочу їх повернути. Тому в мене залізний принцип: нікому нічого не дарувати. Хто захоче – купить. Бізнес – є бізнес. Будь ласка, шістдесят гривень – і Ваша.

ВЛАДИСЛАВ. Що, книга?

АНЖЕЛІНА. Ну, не я ж… (Витягує з сумочки тонесеньку книжечку кишенькового формату).

 

В л а д и с л а в   підходить до дружини.

 

ВЛАДИСЛАВ. Лолочко, дай 60 гривень, мені потрібно книжку купити.

ЛОЛІТА. Wow, 60 гривень за отаку мацюпусіньку? Не дам, ні копійки не дам! Нехай подавиться тією своєю трепанацією, прости мене, Господи! І взагалі, як хочеш, можеш залишатися, а я вже піду, вже наїлася твоєї поезії.

ВЛАДИСЛАВ. Лолочко, ну, тільки не сердься, я ще хочу на майстер-клас залишитися…

ЛОЛІТА. Та можеш хоч до ранку зі своїми поетками залишатися! Ключі від квартири маєш, адресу знаєш. (Виходить, потім повертається). На, візьми «десятку», пиріжок собі з горохом купиш, а то  з голоду ще тут упадеш.

 

Л о л і т а  виходить. А н ж е л і н а, не дочекавшись покупця, бере під руку М а к с и м а. Він притискає її до себе, і так, обійнявшись, вони ідуть до куліс.

 

МАКСИМ. А ти дійсно ходила на студію до цього старигана?

АНЖЕЛІНА.  Та яка там студія? Так, тріпався старий, вічно все критикував. Ми його між собою так і називали: «кретин», «кретин задовбаний».

 

 М а к с и м  весело сміється. Виходять. До В л а д и с л а в а  підходять П е р ш и й

 Г л я д а ч    і  Д р у г и й Г л я д а ч.

                                                 

ДРУГИЙ ГЛЯДАЧ. Я тут бачу, що Ви свої книги продаєте. Так нам стало цікаво. Ми тут краєм вуха чули, як Ви читали, і скажу чесно, що навіть сподобалося. Скільки ота синенька коштує?

ВЛАДИСЛАВ.  Вам по собівартості віддам, за двадцятку. Я ж за свої видаю, і всього п’ятдесят примірників.

ДРУГИЙ ГЛЯДАЧ. Ну, двадцятка так двадцятка. А скільки ота товста червона?

ВДАДИСЛАВ.  Оця мені аж у сорок обійшлася.

ПЕРШИЙ ГЛЯДАЧ. Ні, ні, це вже забагато. Нам ще до Чернігова чимось добиратися треба. Давай, дві за п’ятдесят –  і по руках.

ВЛАДИСЛАВ.  Е-е, де наше не пропадало, забирайте, можна сказати, «на дурняк». Тільки хоч прочитайте і знайомим дайте, бо з таким накладом і таким бізнесом взагалі ніхто ніколи про мої вірші не дізнається.

ПЕРШИЙ ГЛЯДАЧ. Та вже прочитаємо,  гроші заплачені, то можна і прочитати. (Розраховується і  обидва виходять).

ВЛАДИСЛАВ (про себе). Отакої, ще й заробив. Правда, у збиток, але все одно це більше, ніж нічого. (Виймає «мобільник», набирає номер). Коля! Я  в будинку культури, на поетичному фестивалі. Тут знамениті поети виступають. Приходь на п’яту годину, послухаєш столичних. А це хто? Та чую, що не Коля. Дружина? Яка дружина, він же розведений! А-а, Ви вернулися… То покличте Колю!

 

Голос  з гучномовця на всю залу:  «Коля спить. Коля п’яний».

 

                                                         Завіса

 

На авансцену вибігає Блазень. Стрибає і кричить, пробігаючи перед завісою: «Коля спить! Коля п’яний!»   І так декілька разів.

 

                                             ДІЯ ДРУГА

 

                                                    КАРТИНА 1

 

Кімната в квартирі П і в н і в. У кімнаті стіл, шафи з книгами, диван і телевізор. Вечір, заходить В л а д и с л а в. Л о л і т а  в домашньому халаті, голова перев’язана шарфиком. У руках –   горнятко з чаєм.

                                                                

ЛОЛІТА. Ти диви, яке чудо дивне! Іще не ранок, а він уже вернувся! Я думала, що ти там і ночувати залишишся. Що, уже надивився на ту свою шмару в трусах?

ВЛАДИСЛАВ. Лоло, ну не заводься ти так! Яка вона моя? Тільки не треба цих грубощів! Це ж несмак, ти ж не така, ти ж інтелігентка, англійську викладаєш… А чого знову голова замотана? Коли не прийду – завжди замотана, завжди цей шарфик… І знову цей чай…

ЛОЛІТА. А хто винен, хто винен, я тебе питаю? Подумай добре, на себе подивися! Може, хоч колись дійде до тебе, чого у жінки голова болить. А сьогодні ще ця твоя француженка малолітня… І навіщо ти тільки затягнув мене на той ваш довбаний фестиваль. «Я поет, мене всі знають…» Нарешті я сама все побачила: ти –  ніщо, нікчема. Ніхто тебе не знає і знати не хоче. Правду Макс тобі сказав, що з твоєю поезією тільки буряки саджати. Та я таких віршів можу по п’ять штук в день нашкрябувати, навіть англійською. Ось поки ти швендяв, уже один написала.

 

З іншої кімнати чутно сигнал  Скайпу.

 

ЛОЛІТА. Зачекай, мене по Скайпу викликають.

ВЛАДИСЛАВ. І хто це там так рветься, хотілося би знати?

ЛОЛІТА. А це вже тебе не стосується, може, це мій однокласник. Я що, не маю права з однокласником поговорити?  Закрий двері і не підслуховуй, це некультурно. (Знімає з голови шарфик і виходить за куліси. Владислав підходить до самих куліс і підслуховує. Чути розмову за кулісами). Юрік, це ти? Щось я тебе не бачу. Ага, тепер добре, тепер видно. Привіт, як там у Франківську? «Твоя», мабуть, вийшла, бо ти при ній ніколи зі мною не говориш.

ЮРІК. Та у нас дощ. А «твій» дома?

ЛОЛІТА. Дома, ми зараз у відпустці, але він у своїй кімнаті, в телевізор втюрився і більше нічого не чує і не бачить. Знову якийсь футбол. Ти футбол не дивишся?

ЮРІК. Ні, в мене спина болить. А ти така молода і красива, як тоді у нас в дев’ятому класі була. Ти мені завжди подобалася, тільки я сказати ніколи не міг. Ми через тебе ще з Вадіком побилися.

ЛОЛІТА. Ой, тільки не видумуй! Портфель носив, це точно, а так більше нічого я не помічала. Міг би й сказати. А про Вадіка це точно? Ми з ним теж інколи по Скайпу зв’язуємося. Він  в Росії залишився, десь у Костромі. Дослужився до  полковника авіації, але розведений. Жінка погана попалася і кинула. Та з внуками грається. А ти щось лисіти почав. Знаєш, я часто буваю в Чернівцях, за мамою приглядаю, їй вже за вісімдесят і тиск щодня стрибає. То я хотіла сказати, що зможу якось до тебе у Франківськ заїхати. Посидимо десь, по місту погуляємо… Хочу дитинство згадати. Тільки без «твоєї». Думаю, якось там здзвонимося.

ЮРІК.  Обов’язково! Ловлю на слові. А я теж полковник, не тільки Вадік. Чи я тобі не казав? Полковник  міліції у відставці.

ЛОЛІТА. Поздоровляю. А чого ж у відставці?

ЮРІК. Та… Ти ж чула. Ці реформації, переатестації, люстрації, тестування… І прізвище не зовсім українське. Та я й сам вже не хочу – надоїло. А ти гарна…

КАТЕРИНА.  І хто там у нас крім мене такий гарний?

ЮРІК. Все, іншим разом, бо «моя» вже повернулася. Цілую.

 

З переляку Ю р і к  забуває вимкнути зв'язок і все чутно.

КАТЕРИНА.  Ану, ану, признавайся, кого ти там цілуєш?

ЮРІК. Та це я кіно по комп’ютеру дивлюся.

КАТЕРИНА.  Ну, слава богу, що кіно, а то вже заколупав отими своїми стрілячками. А міг би, між іншим, і жінку інколи поцілувати.

ЮРІК. Я вже  сьогодні тебе  цілував. Скільки можна!

 

Л о л і т а  перериває зв'язок і виходить до чоловіка. Знову перев’язує   голову і бере чай.

                                

ЛОЛІТА. Ось уже навіть чай вистиг через тебе… Так  про що це я? Ага,  не одні ви такі мудрі. Я тут без тебе теж вірша написала, ось послухай…

 

Знову звучить сигнал Скайпу. Л о л і т а  виходить  за куліси.. Чути голоси за сценою.

 

ВАДІК. Лолусь, привет, малышка ты моя! Обнимаю и целую. Тебе там не страшно?

ЛОЛІТА. А чего мне должно быть вдруг страшно? Я у себя дома, мне тут хорошо.

ВАДІК. А-а, тебе там хорошо, а мне тут плохо, я тут один… Слушай, бросай ты тот свой Снежный и приезжай ко мне. У меня такая пенсия…

ЛОЛІТА. Вадик, ты что, пьяный?

ВАДІК. Да так,  чуток… Выпил на дне рождения самую малость…

ЛОЛІТА. Вижу, что малость. Перезвонишь, когда протрезвеешь. (Знову виходить на сцену і перев’язує голову. До Владислава).  Зачекай, мені в туалет захотілося. (Виходить за куліси в інший бік).

 

В л а д и с л а в  лягає на диван і вмикає пультом телевізор (плоский екран). Чути якийсь  футбольний репортаж. Через деякий час втрачає терпець.

 

ВЛАДИСЛАВ. Лоло, ти де? Ти там що, провалилася на унітазі?

ЛОЛІТА. А я тобі хіба потрібна? Чай п’ю  на кухні. Я що, вже й чаю  випити не маю права?

ВЛАДИСЛАВ. Так де ж той твій вірш, уже футбол почався!

ЛОЛІТА. Почекає твій футбол. Ось чаю нап’юся і прийду. (Через деякий час заходить).

ЛОЛІТА. Та вируби ти той свій дебільний футбол! Тобі що, футбол моїх віршів дорожчий?

ВЛАДИСЛАВ. Ні, ні, я уважно слухаю. (Вимикає звук).

ЛОЛІТА. Значить так, вірш.

 

Скажу я: «Ні!» Скажу я: «Гав!»

My love оn line, оn line my love …

 

ВЛАДИСЛАВ. Ти диви, досить цікаво. Зачекай, зараз я запишу і розберу, що воно таке. (Пише на листочку). Ага, це класичний  чотиристопний ямб з парною чоловічою римою.

ЛОЛІТА. О, я так і знала! І тут ти мене принижуєш! Наче в мене вже  не може бути своєї жіночої рими.

ВЛАДИСЛАВ. Ну, не ображайся ти так по-дурному, ти в мене дійсно талановита. Просто, це так літератори говорять, що рима чоловіча, коли наголос падає на останній склад рядка. Та все це дурниця, а вірш дійсно цікавий, смішний.

ЛОЛІТА. Що, правда? Він тобі справді сподобався?

ВЛАДИСЛАВ. Ага, справді. Ти знаєш, я брехати не буду. Особливо  тобі. А ось послухай, що я написав учора вночі. Хотів на фестивалі прочитати, та не дали. (Виходить  на середину кімнати, стає в позу).

 

                                               Я знаю, що ти – не та…

 

Л о л і т а   скидає з голови шарфика, підскакує до чоловіка і притуляється боком.

 

ЛОЛІТА. Ну що за дурниця? Чому ж так відразу: « Не та»…

ВЛАДИСЛАВ. То ти не зрозуміла, не дослухала. Ось там далі…

ЛОЛІТА. Не треба далі. І розуміти не хочу. Я –  «та», саме «та», тільки «та», яка тобі потрібна... (Починає лащитися, штовхати його своїм  задком і грудьми.) Я «та», «та»! Ось побачиш, якою я можу бути. (Штовхає його до дивану).

ВЛАДИСЛАВ (упираючись обома руками їй в груди). Послухай, Лолочко, давай завтра. Зараз футбол іде, о десятій бій самого Кличка показувати будуть. Це раніше першої не закінчиться. Розумієш, такий бокс…

 

Л о л і т а  відскакує, як ошпарена.

 

ЛОЛІТА. Вічно ці твої футболи з боксами! Літом – футбол, зимою – біатлон. А я, може, якесь кіно про любов подивитися хочу! Сухар! Осел безрогий… Поки-що… Ну, дочекаєшся ти в мене! Все, іду спати! (Іде на кухню).

ВЛАДИСЛАВ. Ти куди? Ти  чого на кухню пішла? Ти ж спати хотіла!

ЛОЛІТА. З тобою поспиш… Я чаю поп’ю. Що, я в цій квартирі   вже й  чаю випити не маю права?

ВЛАДИСЛАВ. Так ти же щойно пила!

ЛОЛІТА. Не твоє діло! Я сама собі хазяйка. Що хочу, те в своєму домі і роблю. А ти  можеш подавитися своїм боксом! І не смій мене вранці будити – завтра субота, і я хочу хоч виспатися за тиждень. (Проходить з чашкою чаю в свою кімнату. Голова замотана рушником).

 

В л а д и с л а в  лягає на диван і включає звук. Йде репортаж, досить голосно:  «Гол! Гол!» (Записати з телевізійної реклами).  Л о л і т а  виходить, вихоплює пульт і знижує звук до мінімуму.

 

ЛОЛІТА. Я спати хочу, а ти тут розверещався. (Демонстративно ходить з кухні до кімнати, несучи то склянку води, то газету, то косметичку. Розгортає халат, крутить задком).

 

В л а д и с л а в не звертає ніякої уваги. Раптом він схоплюється з дивана і, радісно стрибаючи, теж верещить.

ВЛАДИСЛАВ.  Гол! Гол! Гол! Наші в Англії зрівняли! (Підбігає до дружини, хапає за плечі, термосить). Розумієш, на останній хвилині зрівняли! Все, маємо шанс пройти далі! Ти розумієш?!

 

Лоліта виривається, затуляє руками вуха і вибігає в свою кімнату.

 

ВЛАДИСЛАВ. Ну, як знаєш. Я зараз ще бокс дивитися буду. Ти не хочеш?

 

Л о л і т а  не відповідає. В л а д и с л а в  бере пакет з кукурудзяними паличками і, щось мугикаючи, лягає на диван.

 

ВЛАДИСЛАВ. Такий бокс, а вона… Ні,  таки вона мне зовсім не любить. Не хоче жити моїм життям, не цікавиться моїми справами. Ото втупиться в свою англійську і більше нічого і знати не хоче. А я, між іншим, так мріяв про сімейне щастя… І де воно? Загублене, загублене моє щастя… І молодість моя пропала, як отой з яблунь білий дим… Чи піти на кухню ще яблуко взяти?

 

Встає і йде за куліси на кухню.

 

                                                            Завіса

 

                                                         КАРТИНА 2

 

Декорації ті ж, що і в Картині 1, тільки ранок.  В л а д и с л а в  спить на дивані, голова закрита подушкою. Потім скидає подушку.

 

ВЛАДИСЛАВ. Лоло, ну що ти там тупаєш, як слониха: туди сюди, туди сюди… Спати мені не даєш!

 

Л о л і т а  виходить з  куліс.

 

ЛОЛІТА. А-а, отакої! То я тобі вже й  слониха! Може ще й  бегемотиха, мамонт? Отак з ранку нічого кращого придумати не міг сказати жінці! Вставай,  крокодил болотяний! Вже десята година. Нормальні люди вже давно на дачі повибирались, а ти все диван давиш. І так увесь рік! Наче й не в кузні молотом махаєш, не переробляєшся там у своїй бурсі. Знаю я вже  ту вашу роботу! А тепер взагалі у відпустці. Виспишся, коли захочеш.

ВЛАДИСЛАВ. Між іншим, у тебе теж відпустка – чого не спиться? Добре, добре, вже встаю. Тільки не кричи, слоненя ти моє ненаглядне! (Потягується). І чим ти там на кухні оце зранку брязкотиш?

ЛОЛІТА (примирливо). Та я вже так тихо, щоб тебе не розбудити, можна сказати, навшпиньках. Тільки чаю хотіла випити... Я ж –   на кухні і тобі не заважаю. А що, вже і чаю не вільно мені в  своїй хаті випити?

ВЛАДИСЛАВ. В своїй хаті, в своїй хаті… Вона, якщо ти ще пам’ятаєш, трохи і моя! Кидай той чай і йди-но до мене сюди на диван – щось вилазити неохота. Потім нап’єшся, не горить.

 

Л о л і т а  з радістю біжить, розстібує халат і падає на диван.

 

ВЛАДИСЛАВ. Та не кидайся ти так на мене, наче дивана не бачила! Як дикунка якась з голодного краю! Бачиш, що я невиспаний – до першої ночі бокс дивився. Таки наш виграв, у восьмому раунді. Та я не про це тобі хотів розказати. Ти знаєш, мені такий сон чудний приснився, ось тільки послухай: наче я гуляю в лісі з молодою…

 

Л о л і т а  схоплюється і зі злістю обсмикує халат.

 

ЛОЛІТА. Знаєш, мене абсолютно не цікавить, з якою молодою козою ти гуляєш ночами. Можеш хоч з цапом гуляти, можеш з мамонтихою. Вставай і йди на кухню свою гречку з яєчнею їсти. Каву сам завариш – мені вже ніколи, в мене сьогодні день напружений.

ВЛАДИСЛАВ. Що, знову ця гречка?! (Схоплюється з дивана і похапцем одягається. Стрибає на одній нозі, не може втрапити в штани). Скільки можна! Кожен день гречка, одна тільки гречка! Мене вже нудить від неї!

ЛОЛІТА. І не кожен день, а лишень раз на тиждень. Кожен день задорого буде. А гречка дуже корисна, мені мама завжди про це казала.

ВЛАДИСЛАВ. Задрала ти мене зі своєю мамою і гречкою!  Я ще з дитинства її не переварював!

ЛОЛІТА. Як це не переварював? Адже ж ти дуже хвалив, коли моя мама її тобі готувала! Вона так і говорила, що на тебе гречки не настарчишся.

ВЛАДИСЛАВ. От краще б і не настарчила, мені ваша гречка знаєш уже де? І як я міг не хвалити, коли у вас цілий рік у приймах жити довелося? Слава Богу, що виїхали вчасно, а так би і вмерти можна було: навшпиньках ходи, пошепки говори, коту честь віддавай…

ЛОЛІТА. Та не мели ти дурниць –  коту честь  віддавати! Та у нас і кота ніколи не було! А за цю, як ти говориш, гречку всі пенсіонери б’ються!

ВЛАДИСЛАВ. А я тобі не  пенсіонер! Я –  мужчина, мені ще 55-ти років немає!

ЛОЛІТА. Ой, тримайте мене, бо упаду! Мужчина,  воно –  мужчина! Та ти гірше пенсіонера, в сто раз гірше! Ти взагалі вже інвалід. Скрізь. І в першу чергу –  сексуальний. І навіщо тільки я за тебе, такого старого і дурного, заміж вийшла? Батько – полковник, факультет іноземних мов на відмінно закінчила, на кафедру брали. Та я у свої 23 роки як лялечка була! І попався ж ти на мою голову  в тому осінньому парку! Листя дарував. Опале, червоне… Казала ж Валька, що краще би вже золото. Ще якісь вірші читав... А я, дурна, подумала, що ти справжній поет, перспективний. Як до мене тоді не дійшло, що ти звичайнісіньке тріпло: вже за тридцять і тільки викладач у школі… І прізвище якесь куряче… А в мене ж яке було, тільки подумати: Соколова, Лоліта Соколова! Єдина донька полковника! Та я за генерала могла заміж вийти, на «мерседесах» кататися! А я, дурепа, через тебе  батьків покинула, у твоє забите Сніжне поїхала, по квартирах тинялася, сина тобі родила… І отаке маю! Таку дяку… А мені ж тільки 45!  Слониха… То ти ще справжніх слоних не бачив! Та мене сусід знаєш як називає? « Квіточка, Лолітик »… От!  (Падає на диван і плаче).

ВЛАДИСЛАВ. Лолочко, ну не треба, ну з’їм я  вже ту твою гречку, усю з’їм! Ну, це я так  просто пожартував…

ЛОЛІТА. Пожартував,  справді? То може ще трохи полежиш зі мною на дивані? Я так рано чомусь прокинулася, знову безсоння якесь…

ВЛАДИСЛАВ. Лоло, настройся! Який уже може бути диван? Ти ж сама казала, що в тебе якісь плани. Та й мені на город треба навідатися, картоплю покропити, щоб жуки не пожерли.

ЛОЛІТА. Картопля, жуки… Та одчепися ти від мене і не підходь! Гад повзучий, баран безрогий, чупакабра вухата! Не підходь! Добре хоч мій Діма в тебе, ідіота бальзаківського, ну от ні на стілечки не вдався! Слава Богу, в самому Парижі на стажуванні. Може, там і жениться, мене в Париж забере…

ВЛАДИСЛАВ. Що ти таке городиш? Який  Париж? От тільки не дурій. Та тут же в нас двадцять соток! Скоро обробляти нікому буде – я ж не вічний. Біохіміком і в Україні робити можна. І нам допоможе на старість.

ЛОЛІТА. Все, дістав! Таки дурень –  він і в Африці дурень. Які сотки?! У дитини перспектива, можна сказати, шанси у житті, а ти зі своїми жуками… Так і згниєш з тією сапою під парканом. Не чіпай мені хлопця! І взагалі відчепися, бачити тебе не можу! Дістав уже! Ось через тебе знову голова розболілася. Піду, полежу, а ти щоб і до дверей не підходив. Усе, вважай, що я тобі вже не жінка. Досить уже, відгорбатилася. (Виходить за куліси. Говорить по телефону.) Юрік, я завтра в Чернівці приїжджаю. То ти так десь на середу розраховуй. Я ще передзвоню.

 

В л а д и с л а в  іде за куліси на кухню. Звучить один куплет пісні Ободзінського «Льёт ли тёплый дождь,  падает ли снег…» Після закінчення В л а д и с л а в знову заходить до кімнати.

 

ВЛАДИСЛАВ. І ось так усе життя – слова доброго від неї ніколи не почуєш, сина проти мене настроїла, на дачу не їздить… Закопалася у ті свої «one – two» і нічого більше знати не хоче. От через неї навіть та яєчня з тією гидотною гречкою і то вистигла. Е-ех,  на що я тільки свою молодість проміняв… (Набирає по «мобільному»). Алло! Це Львів? Театр? Завліт? Здрастуйте. Це знову я, Півень, письменник з Києва. Я Вам тоді на гастролях свою книжку з п’єсою передав. То як, Ви її уже прочитали? Що, ще руки не дійшли? Жаль, жаль, вже  майже рік минув. Я сподівався… Та я вже тричі телефонував, то Ви, мабуть, забули. А п’єса непогана, можна було б… То ви прочитаєте? Будь ласка, не пожалкуєте. Я через місяць перетелефоную. Через два? Добре, до побачення, всього Вам найкращого. (Потирає руки). Так, чудово, є шанси. (Ще раз набирає по «мобільному»). Алло, це Коломия? Театр? Це завліт? Добридень! Це  знову я, письменник Півень з Києва. Я вам електронною поштою півроку тому свою п’єсу посилав. Ну як, вона вам підійде? А-а, ще не читали, хворіли… Півроку? Відпустка? О, слава Богу! То поправляйтеся і таки прочитайте, Вам має сподобатися. Десь так через місяць я ще передзвоню. Через два? Ясненько, нехай через два. То я таки сподіваюся. Здоров’я вам і успіхів. (Кладе «мобілку»). О, відчуваю, що тут вже точно має вигоріти, голос у дядечка такий характерний, западенський. Відразу видно, що добра людина.

 

В кімнату забігає Л о л і т а.

 

ЛОЛІТА. Ну, ти й брехло! «Письменник з Києва, письменник з Києва!» Не думала, що ти так нахабно можеш брехати! Це ти ж і зі мною, мабуть, так… Усе життя брешеш.

ВЛАДИСЛАВ. А ти не підслуховуй! Я не брешу, це такий тактичний хід. Якщо я скажу, що просто викладач зі Сніжного, то мою п’єсу взагалі ніхто ніколи навіть не розкриє. А так усі шанси є.

ЛОЛІТА. (Примирливо.) Ой, шанси там у нього є… Ну, ну… Ось як знаєш, а я тобі сьогодні вже останній шанс даю – можеш безкоштовно поцілувати. Зачекає там твоя картопля. Давай полежимо з-пів годинки на дивані… Ти не виспався, я не виспалася, то трохи, так би мовити, передрімаємо… Зігрій мене, я щось так замерзла, наче морозить, аж дрижу. (Лащиться.)

ВЛАДИСЛАВ. Лоло, і що воно там тебе  морозить? Що таке може морозити у нас посеред літа? Ось уже ввечері, якщо боксу не буде, тоді й полежимо. Я газету почитаю, ти якийсь любовний фільм подивишся – вихідні ж.

 

Л о л і т а  відскакує від нього.

 

ЛОЛІТА. Любовний! Фільм! Йолоп ти облисілий! Та я ж через дві години в Чернівці від’їжджаю, до мами! Сам два місяці зі своїми футболами, боксами і газетами спати будеш! І не дзвони мені навіть – не хочу тебе ні чути, ні бачити! Свинячі кості в холодильнику, картопля є. Хліб, яйця купиш в магазині  – не помреш. І нікого не смій без мене приводити! Бо мені сусідка кожен раз доносить, що тільки я за поріг, а в тебе вже повна хата, кагал. І про цього твого алконавта Колю щоб я і не чула.

ВЛАДИСЛАВ. Слухай, як це ти від’їжджаєш?! Так раптово… І нічого не казала…

ЛОЛІТА. Ось тепер і кажу. І ще раз повторюю – не смій ніяку компанію мені водити!

ВЛАДИСЛАВ. Ну, знаєш, дорогенька, це вже моє діло, кого водити, коли жінка чорт зна куди завіялася! А сусіда Колю не чіпай. Він – геній! Так, він п’є. Можна сказати, запоєм. Але він – геніальний художник. Ти думаєш звідки у нього гроші? Там ціла корпорація на нього працює. Ханиги на базарах скуповують у бабусь за безцінь старі ікони. Їм без різниці які, тільки щоб дошка стара була. А наш Коля вже малює на тих дошках справжні шедеври під старовину. В Києві їх якимось чином «старять» і «впарюють» мільярдерам як старовинні раритети. І навіть грошовиті іноземці гребуть! Ось недавно на таможні наші цілу партію таких «шедеврів» арештували. По центральній програмі показували як особливо цінний антикваріат, нібито, надбання нації… А це все Коля з нашого четвертого поверху намалював. От!

ЛОЛІТА. Тим більше! Може, він і геній, але я бачу, що поки лиш алкоголік. От не втримається,  бовкне щось по п’яні,  сам в тюрму попаде і тебе за собою потягне. І гроші йому на похмілля не давай – сам копійки заробляєш, для сина б краще відкладав. Ну, я тобі все сказала, у мене поїзд скоро. От тільки чаю поп’ю…

ВЛАДИСЛАВ. А валізи, сумки?  

ЛОЛІТА. Уже все давно складене. Чекала би я на тебе, футболіст радикулітний… (Іде на кухню. Владислав стрибає і плескає в долоні. Виходить Лоліта з сумкою і валізою). Все, я пішла. І не треба мене проводжати, їдь уже на свій город. Та обережно там на велосипеді, бо як задавлять на трасі, то ніхто і  не підбере. Кому ти такий, крім мене, потрібен? Вже хоч у щоку поцілуй чи що…

 

В л а д и с л а в  підходить і обережно цілує в щоку. Л о л і т а з речами  виходить.

 

ВЛАДИСЛАВ. Ура! Свобода! На цілих два місяці! (Бере «мобілку» і дзвонить). Алло, Свєтулік? Ти сьогодні вечерком вільна? «Моя» до мами поїхала, то можемо у кафешці посидіти, потанцювати… Що, вже не треба? Заміж виходиш? Ну, нехай тобі щастить, я нічого не маю проти…

 

Забігає Л о л і т а.

 

ЛОЛІТА. І з ким це ти вже базікаєш? Знову з якоюсь шмарою?

ВЛАДИСЛАВ. Не говори дурниць, просто помилилися номером. А ти чого вернулася?

ЛОЛІТА. Та праску залишила увімкнутою, могло щось загорітися. (Забігає в свою кімнату за куліси).

ВЛАДИСЛАВ. А я що, без голови?

 

Виходить Л о л і т а.

 

ЛОЛІТА. Ти і без голови, і без рук, і взагалі… без усього. На тебе тільки понадійся… Все, я побігла! (Виходить).

 

В л а д и с л а в  бере «мобілку» і знову дзвонить.

 

ВЛАДИСЛАВ. Алло! Настюша, у мене вільний вечір, «моя» до мами завіялася. Може, зустрінемося десь у центрі, потім до тебе сходимо… Що, ти в Карпати їдеш? На Буковель? Ого, круто! Невже мільйонера знайшла? Таки правда? А я думав… Ні, вже нічого. Відпочивайте. Бувай. (Кладе «мобілку»). Буковель… А я там ніколи і не побуваю…

 

Знову забігає   Л о л і т а.

 

ЛОЛІТА. Ага, знову хтось помилився номером? Ти що, мене зовсім за дурну маєш!

ВЛАДИСЛАВ. Ну, не зовсім…Ось уяви собі, що таки так, таки знову! І що ти бігаєш туди-сюди. Ще на потяг запізнишся.

ЛОЛІТА. Я «мобілку» забула. А ти мені чого не нагадав? От тепер дійсно вже запізнююсь. Значить так: речі –  в руки і бігом зі мною до маршрутки, бо так справді можна пролетіти з електричкою.

ВЛАДИСЛАВ. Та ти ж знаєш, у  мене радикуліт, міжхребцева грижа…

ЛОЛІТА. Грижа у всіх. Коли вашій професорші  Віолетті Вадимівні речі аж до вокзалу пер, то грижі не було.

ВЛАДИСЛАВ. Ну, зрівняла. Її роки, і вона хвора… (Збирається).

ЛОЛІТА. А я  з тобою здорова?  Все, побігли. Ой, ще на дорогу присядемо.

Присідають і виходять. В л а д и с л а в  з речами. Грає якась музика. Можна пісню  «Секс бомб». Через деякий час В л а д и с л а в  повертається і танцює.

 

ВЛАДИСЛАВ. Ну, нарешті все! Тепер треба до Колі зайти, може, двадцятку боргу віддасть. (Виходить за куліси).

 

 Чути дзвінок, повторюється декілька разів.  Далі – розмова.

 

МАТИ КОЛІ. Дуся, та підійди ти до дверей, подивися, хто там до нас ломиться! Тільки не відкривай, бо тепер скрізь одні бандити.

ДУСЯ. Це хто? Що тобі треба?

ВЛАДИСЛАВ. Ви дружина Колі? Я ваш сусід знизу. Покличте Колю, поговорити треба.

ДУСЯ. Не знаю ніяких сусідів! Іди звідси, босяк, поки поліцію не покликала! Швендяє тут усіляка срань, одні п’янчуги лазять… Забудь ці двері, і щоб я більше тебе не бачила! Нічого сюди дзвонити. І так споїли мені чоловіка.

ВЛАДИСЛАВ. Та Ви не гарячкуйте, я не з тих, я до Колі у справі, мені дуже потрібно…

ДУСЯ. Що, «труби горять»? Якщо треба, зустрінетеся на вулиці.  Коля спить. Коля п’яний.

 

 В л а д и с л а в  заходить до кімнати, сідає і задумується.

 

ВЛАДИСЛАВ. Ну, діла! Ну і гадюка! Гірше моєї…  (Бере «мобілку»). Це Чернівці? Театр? Мені когось з керівництва, я письменник з Києва. Це завліт? Здрастуйте. Ні, ні! Та не хвилюйтеся Ви так, я зараз нічого не пропоную.  Знаю, знаю, що у вас репертуар уже затверджений. Я тільки хотів запитати, чи у вас ще працюють сестри Адаменки? Так, так, Ольга і Анна. То я Вас дуже прошу, передайте їм, що я їхній давній шанувальник, ще з самого дитинства, і спеціально приїжджаю в п’ятницю з Києва, щоб зустрітися  з ними і дещо подарувати. Так, дрібничку. Дуже прошу, у п’ятницю. Як де? Таж там, де і завжди,  на площі, в театральному ресторані. Дуже, дуже Вас прошу. На третю годину дня. Дякую, щиро дякую. (Вимикає телефон). Все, ось вам усім! Їду і я. Нехай собі не думає, що вже так і згорів без неї. Ми ще погуляємо, ще трусонемо кістками!

 

Звучить музика «Секс бомб». В л а д и с л а в  танцює. Досить добре, ритмічно. 

        

                                                          Завіса

 

Знову на авансцену вибігає Блазень. Стрибає і кричить, пробігаючи перед завісою: «Коля спить! Коля п’яний!» І так декілька разів.

 

                                                    ДІЯ ТРЕТЯ

                                                    

                                                      КАРТИНА 1

 

Зал  кафе у Івано-Франківську. За столиком сидить Л о л і т а, святково вдягнена. На столі чашка з чаєм. За іншим столом – ще двоє молодих чоловіків. Заходить Ю р і к  з планшетом. Л о л і т а  вражена – Ю р і к  виглядає не дуже: окуляри, у джинсах і кросівках. Роздивляється, іде до Л о л і т и.  Та схоплюється.

 

ЛОЛІТА. Боже, Юрік! Як ти …

ЮРІК. Що, змінився? А по Скайпу кращий? Ну, здрастуй. (Невміло бере за руку, не знає що робити, трясе її і відпускає. Потім сідає.) А ти така стала…

ЛОЛІТА. Постаріла, скажи чесно, дуже постаріла?

ЮРІК. О, навпаки, помолоділа… Ні, не те, що я кажу… Просто, ти ще краща стала! Я і не думав, що ти отак візьмеш і приїдеш…

ЛОЛІТА. А ти що, не радий? Може, ти дружини боїшся, то я піду, не буду розбивати твоє щастя. Знаєш, я думала, що тобі буде приємно, ти таке по Скайпу говорив… Ну, про дев’ятий клас і таке інше… Але якщо тобі незручно, то я таки піду. Офіціант!

ЮРІК. Ні, ні, Ти що, я дуже радий, просто зовсім дуже! І не хвилюйся, моя дружина тут ні до чого. Вона взагалі на якусь зустріч завіялася, у секту євангелістів ходить. Так що до вечора я вільний.

 

Підходить О ф і ц і а н т.

 

ОФІЦІАНТ. Добрий день, раді вас бачити. А-а, старий знайомий! Хочете до Інтернету підключитися? Будь ласка. Що будемо замовляти?

ЮРІК. Лолочко, ти голодна? Я – не дуже, я вже вдома поїв. А ти можеш собі щось замовити: салат там якийсь, картоплю фрі чи що ти там любиш. Якщо бажаєш щось випити, то не соромся. Можеш взяти вина чи колу, я за все заплачу. Розумієш, так сталося, що саме сьогодні –  контрова битва. Я тут через Інтернет у танкових боях  участь беру. Це серйозно, можна сто баксів легко виграти. Я вже командир танка, а екіпаж з Миколаєва, інтернаціональний. Якщо все піде як треба, то ми мусимо перемогти. Так ти з годинку-півтори поки що без мене повеселися, потанцюй там з хлопцями, а потім підемо у парк. Погуляємо, на озера подивимося. Ти вже вибач, так склалося, це не надовго.

 

О ф і ц і а н т стоїть і чекає замовлення. Л о л і т а в ступорі. Заходить ефектна брюнетка. Це дружина Ю р і к а,  К а т е р и н а.

 

КАТЕРИНА. А-а, ось я вас обох і накрила, застукала субчики-голубчики! Воркуєте? Зараз я тут з цією твоєю мадамою розберуся! Зараз я їй зачіску і макіяж підправлю! Чи не додати, тобі, кралечко трохи синього під око? Тільки скажи, під яке?

 

Л о л і т  а сахається, Ю р і к  схоплюється. О ф і ц і а н т заступає Л о л і т у.

 

ОФІЦІАНТ. Спокійно, спокійно, Ви що собі дозволяєте? Зараз виведу!

КАТЕРИНА. Відпадь, boy! Я пожартувала! Ха-ха! А ти й злякалася? Давай знайомитись: Катерина Сергіївна, можна просто Катя. (Подає руку).

ЛОЛІТА (потискуючи руку). Дуже приємно. Лоліта Петрівна, простіше, Лола. Вибачте, Катерино Сергіївно,  я, мабуть, краще вже піду…

КАТЕРИНА. Катя, я сказала, Катя! Ти думала, що я приревнувала? Лоло, не панікуй, усе путьом. Він мені й нафіг не потрібен. То я просто таку комедію розіграла для приколу. Я знаю, що він уже, вибач за відвертість... (До Офіціанта). А ти не слухай. Значить так, для початку, триста грам коньяку. Який там Черчилль любив – я Англію обожнюю…

ОФІЦІАНТ. Щось типу «Арарат», якщо не помиляюся.

КАТЕРИНА. Не зовсім, точніше «Двін». Але «АрАрАт» п’ять зірочок підійде. Значить так, триста «Арарату» і шампанське за знайомство. Потім, дві найкращі нарізки. (До Лоліти).  Бекон будеш? (Та киває). І щось там ваше фірмове – гуляш по-угорськи, бануш… Ну, поки неси, а там побачимо.

 

О ф і ц і а н т  відходить. Ю р і к  уже відкрив планшет і щось клацає.

 

КАТЕРИНА. Пане поліціянте, а, пане поліціянте! Вибачте, що відволікаю, це тільки на хвилинку! Ви, як я розумію, обійдетеся без вечері?

ЮРІК. Ну, тільки не треба мене отак перед однокласницею соромити! Знайомся, це Лоліта, наша відмінниця, була найкрасивішою дівчинкою в класі. Потім вони в Чернівці переїхали. Тепер взагалі десь там на Поліссі живе. Ось захотіла  новий Франківськ подивитися, по місцях дитинства прогулятися. Ти не думай нічого такого, ми так, по-дружньому зустрілися.

КАТЕРИНА. А я й не думаю нічого такого думати. Можна подумати, що я тебе не знаю. Але чому ти кажеш, що була красивою? Вона і зараз  ще така суперова! А ти за своєю стрілялкою все проморгав, ми вже і самі тут роззнайомилися. Так що не заважай. І без тебе погуляємо. Значить так, Лоло, будь як  дома, і відірвемося по повній. Ти на нього не зважай, він коли за комп’ютером, то нічого не бачить і не чує. Так про що це я? А, якщо ти щось таке  собі надумала, то вважай, що дарма приїхала. Він у мене вже давно, можна сказати, не кондиція: по старому – БУ,  а по теперішньому –  секонд-хенд. То і ревнувати таке старе дрантя нема ніякого сенсу. Бачиш, ніяк не реагує, відключився. І так усі дні. Чи це у них у всіх, колишніх міліціонерів, така шиза, чи мені просто такий унікум трапився – не знаю. Уявляєш, навіть пити перестав! Та краще б уже пив… Раніше, як прийде зі служби «під шофе», то хоч іноді в ліжку якийсь толк був…

 

Ю р і к  грає на планшеті. О ф і ц і а н т  приносить замовлення.

 

КАТЕРИНА.  Шампанське  відкоркуй! І обслужи дам.

 

О ф і ц і а н т  відкорковує вино і розливає у фужери.

 

КАТЕРИНА. Все, можеш іти. Далі ми самі розберемося. Якщо будеш потрібен, покличу. (До Лоліти). Ну, подруго, за зустріч!

 

Випивають, їдять. Л о л і т а  стає розкутішою. 

ЛОЛІТА. Слухай, Катю, я розумію, Юрік як чоловік виявився «не фонтан», Мій, до речі, теж такий. Тільки в нього бзик на поезії і городі. Вибач, я вже забувати стала, як воно…

КАТЕРИНА. Зачекай, потім доскажеш! Давай спочатку по коньячку вдаримо. Що, ми його дарма замовляли? А шампанське нікуди не дінеться.

ЛОЛІТА. А чи можна мішати…

КАТЕРИНА. Та ти не бійся, у випадку чого –  у мене переночуєш. У нас місця повно, дітей так і нема… Все, давай вип’ємо, бо я зараз заплачу або придушу цього танкіста. Та ти їж, їж, не бійся, вважай, що я пригощаю. Ти мені подобаєшся. От не знаю чого, а подобаєшся – порода відчувається. Ну й  дурні ці чоловіки, не бачать, які, можна сказати, діаманти біля них пропадають. Так що можеш про свого не розказувати, я все з півслова розумію. До речі, ти ким зараз працюєш?

ЛОЛІТА. Я викладаю англійську в коледжі.

КАТЕРИНА. О, колеги! А я – в гімназії. Тоді давай по-нашому: як говорив Гамлет у другій сцені третьої дії…  

ЛОЛІТА. Першій, першій сцені…

КАТЕРИНА. Точно,  першій… Так як він там говорив: «Тo drink, оr nоt to drink?» А ми не будемо сумніватися, ми:  drink, drink, drink!

 

Чокаються і випивають.

 

ЛОЛІТА. Кет, слухай, я швидко врубаюся, ну, не склалося, дітей немає. У мене теж, до речі, тільки один син, студент, зараз в Парижі на стажуванні. Розумний – страх, біохімік. А я ж хотіла ще й дівчинку…

 

КАТЕРИНА. І я хотіла: і сина, і донечку… Та, бачиш… З ким? Я вже думала, що справа в мені, до Львова їздила, перевірялася. У мене все нормально. То лишень звикли все на жінок валити. А виявляється, що тепер у більшості чоловіки не годящі: чи то п’ють, як не в себе, чи радіація… Може, і від цих дурних комп’ютерів з ними щось таке робиться… Давай, доп’ємо вже коньяк, перекусимо, а потім ще поговоримо. Ну, поїхали: drink, drink, drink! За нас, любих, за прекрасних,  але таких нещасних жінок!

 

Випивають, їдять.

 

КАТЕРИНА. Непогана тут кухня. Так от, як я вже не вмовляла  його перевіритися, навіть до ворожки хотіла затягнути, а він зі своєю службою – ні в яку. Каже, якщо дізнаються, то звання наступного не дадуть. Ну, то й що, одержав полковника, пенсія –  нічого, а життя немає… Я от і «гентос» йому купила, і червону білизну собі завела – дарма: не п’є і не дивиться. Ото втупитися в ті «стрілялки» і до ранку не відірвеш. Уже всю пенсію, практично, програє.

ЛОЛІТА. І у мене в холодильнику той «гентос» уже зацвів, моєму теж ніколи. Каже, що якщо почне його пити, то природні інстинкти відпадуть. А які там інстинкти? І так уже все, що можна, вважай, відпало – раз  у місяць по святах…

КАТЕРИНА. Ти  ще щаслива! Мій взагалі місяцями мене не помічає.

ЛОЛІТА. О, як я тебе розумію! А цей гуляш нічого, тільки перчений дуже.

КАТЕРИНА. Ага, то давай шампанське доп’ємо, напівсолодке. Одне одного компенсує. Будьмо! За нас, коханих!

 

Випивають, їдять.

 

ЛОЛІТА. Так на чому я зупинилася? А-а, так про любов. Я з тобою згодна – сексу нема, то це вже не життя, це вже, вважай, одна мука: тільки штани прати і сорочки прасувати. Але ж навіщо ти себе так рано похоронила? Невже шансів  на стороні не траплялося? Дитина –  то є дитина. Рідна кров. А чоловіка  можна завжди знайти.

КАТЕРИНА. Та, сама не розумію… Молода-дурна була. Вірна. Учили ж в «універі»: моральний кодекс… А що вийшло? Як у москалів кажуть: «Строили мы, строили и, наконец, построили…» На кінець… От, дурне в голову лізе… Знаєш, давай ще віскі вмажемо! Я ніколи не пробувала, то хоч з тобою посмакую. А то у кіно все так красиво: віскі з содовою чи там з льодом, я вже не пам’ятаю, як правильно має бути… Boy, офіціант! Два віскі з чим там уже треба… Ну, ти сам уже мусиш знати.

 

Офіціант приносить.

                                                                                             

ЛОЛІТА. Це віскі?

ОФІЦІАНТ. Найкраща марка, шотландське віскі «White Horse». З льодом.

КАТЕРИНА.Катерина. (Нюхає). А чого воно так погано пахне? Наче смердить чимось таким…

ОФІЦІАНТ.  Що Ви, це справжній  королівський напій! Іншого не тримаємо. Спеціально для нас з Одеси привозять. А запах специфічний, тому що на якихось травах чи кущах настояний. Я точно не знаю і брехати не буду. Та ви ще на смак не пробували!

ЛОЛІТА (пробує язиком). О, боже, я це не вип’ю!

КАТЕРИНА (теж пробує). Твоя  правда, гидота, але де наше не пропадало! Прорвемося! Зате буде що подругам розказати – мовляв, шотландське віскі дудлили. Мої попадають від заздрощів. (До офіціанта). Слухай, принеси хоч «мінералки», щоб запити, бо дійсно, як ти казав: і запах, і смак  вже аж занадто специфічні…

ОФІЦІАНТ. Це ви просто ще не розпробували.

 

Приносить і розливає у фужери мінеральну воду. Жінки випивають віскі і тут же запивають водою.

 

ЛОЛІТА. Ух ти! Пройшло. Ну, ми й дали! Давай ще води, бо воно щось назад вернутися хоче. (Чокаються водою). За нас, молодих і гарячих!

КАТЕРИНА. За перемогу!

ЛОЛІТА. О, до речі, а твого в АТО не брали?

КАТЕРИНА. Яке там АТО? Мій тільки АБО керувати може…

ЛОЛІТА. Як ти сказала, АБО? Чому АБО? Щось я про таке і не чула…

КАТЕРИНА. Та це так у нас, у Франківську, жартують: АБО – це скорочено антибабська операція. Бо наша доблесна міліція раніше, ну, ще при тій владі, в основному, тільки бабусь з петрушкою і укропом біля базарів ганяла. Бачите, антисанітарію розводять. То наші мордовороти їх і вигонили, щоб не торгували з асфальту. Воно, може, і  справді некультурно, але як на мене, то досить зручно: ідеш додому і по дорозі увесь дріб’язок купити можна. Я вже своєму тоді казала, щоб облишив цих нещасних бабусь, які за ту копійку трусяться, а він мені одне: «Нічого не знаю, наказ є наказ». Що-що, а  з бабами воювати ми вже вміємо. Ті здачі не дадуть… От давай ще по коньячку – і танцювати. Офіціант, повторити! Сто грамів  коньяку якого-небудь, уже не пам’ятаю, як його ім’я, і музику якусь веселеньку!

 

 Випивають. Пісня Данилка «Я іду такая вся…»

 

КАТЕРИНА. Танцюють  всє! Я иду такая вся…

 

Жінки вискакують на вільне місце і з вихилясами танцюють. Потім звучить інша пісня Данилка «Ще не вмерла Україна, якщо ми гуляєм так…» Жінки хапають ошелешених  молодих людей, шалено танцюють. Пісня закінчується.

                                                           

ЖІНКИ.   Ще, ще повторити цю саму!

 

Затанцьовують мужиків до знемоги, ті вириваються і залазять під стіл, прикриваючись стільцями. Жінки розкидають туфлі, беруться за руки і танцюють канкан, високо задираючи ноги. Ю р і к  зайнятий комп’ютером, офіціант вхопився за голову і регоче.

 

ОФІЦІАНТ (до молодиків). Ну що, вас таки ці баби уграли? Во дають кобіти жару! Таке добро пропадає! Дивіться, можна скористатися моментом. Ось той олух за планшетом – чоловік цієї чорнявої. Він часто тут у «войнушку» грається, а жінка – самі бачите – вогонь! Так що не зівайте, в неї грошенята водяться.

 

Музика припиняється. Жінки збирають по залі туфлі і сідають босі до столу.

 

КАТЕРИНА. Ну як, трохи розвіялася? Тепер освіжитися. Допиваємо «мінералку» і пішли гуляти. Я тебе по таких місцях поводжу…

ЛОЛІТА. Знаєш, це просто шикарно. Давно я так не відривалася. «Мій» на корпоративи сам ходить, а у нас, у коледжі, взагалі нічого  не проводять: нікому не цікаво – одні жінки, і потанцювати навіть ні з ким.

КАТЕРИНА. І у нас у гімназії теж.

ЛОЛІТА. Зрозуміло, це ж гімназія, а у мене все-таки коледж!

КАТЕРИНА. Почекай, не  газуй ти так! А ти сама звідки приїхала, де цей ваш коледж?

ЛОЛІТА. А я хіба не казала? Та на Поліссі, у Сніжному!

КАТЕРИНА. Ой-йо-йой! Подумаєш, у Сніжному! Та найзадрипаніша гімназія у Франківську в десять раз крутіша від будь-якого навіть інституту в цьому вашому забитому Сніжному. І що ти там тримаєшся за те село? От у нас…

ЛОЛІТА. А що у вас? Я знаю, що тут у вас, я тут народилася. Це ми вже потім у Чернівці переїхали.

КАТЕРИНА. Та чула, чула, Юрік наче казав… А я  навпаки, у Чернівцях народилася! Так що ж ми, дві дурепи, тут коледжами міряємося?! Офіціант, ще сто грамів коньяку і рахунок! (Офіціант приносить).  Ну, за справжню жіночу дружбу! Drink, drink, drink (Випивають). Very well!

ЛОЛІТА. Оkay! Слухай Кет, я одного не розумію, ось ти така крута, така суперова… Ну, скажи чесно, на хріна тобі та секція єва… єван… Короче, бабська здалася? Ну, що ти там не бачила, що там може бути хорошого?

КАТЕРИНА.  Ха-ха-ха! Бабська секція! Все, цій уже не наливати! Мабуть, ти мала на увазі секта, бабтистська? Та це не має значення. Про секту тобі цей придурок сказав?

ЮРІК. Що? Я вже закінчую. Ще трохи, ще одну хвилину! Він, гад, у капонірі заховався. Зараз я його звідтіля викурю…

КАТЕРИНА.Катерина. Кури, кури. Ключі маєш, додому дійдеш. Ло, ну кому ти повірила? Я що, слаба на голову? От як перевалить за сімдесят, то,  може, і я у свідки якогось Єгови запишуся, а зараз у мене інтереси ще зовсім інші. То просто у нас є такий підпільний жіночий клуб: на аеробіку ходимо, в спа салони, на покази моделей. То нехай наші дурні думають, що ми гріхи відмолюємо. (Схоплюється). Нема ще поки в мене гріхів, ні одного немає! А тепер –   будуть!

 

Підходить О ф і ц і а н т,  подає рахунок.

 

КАТЕРИНА. Усього? Лоло, ми як ті бідні  студентки – у тисячу вклалися.

(Лоліта відкриває сумочку, хоче розрахуватися). Ти що, хочеш мене образити? Ло, ти мене тільки не зли, не зли мене тут! Таж ти до мене з такої глухомані  приїхала, ти, можна сказати, вже моя подруга, my love, по-нашому, і я буду брати від тебе гроші?! Я що, по-твоєму, остання падлюка? Все, як каже мій директор, питання закрите!  ( Дає Офіціанту гроші). Здачі не треба, принесеш цьому пану полковнику, командиру танкової ескадрильї чи як там її, бутерброд і пляшку коли, бо він до кінця своєї бойової операції тут і копита відкине. Boy, ти був хорошим хлопчиком. (Цілує його в губи). Я ще колись сюди зайду, тут класна музичка.

 

Л о л і т а  одягає туфлі і підходить до Ю р і к а.

 

ЛОЛІТА. Юра, так я пішла… Ми з Катею вже йдемо, до побачення…

ЮРІК. Угу, угу… Добре. Було дуже приємно, потім ще поговоримо.

 

Катерина відтягує Лоліту за руку.

 

КАТЕРИНА. Та що з ним говорити! Пішли, розвіємося. (Бере туфлі в  руки). Я пройдуся босоніж, на вулиці тепло.

 

Жінки обнімаються і, трохи похитуючись, виходять, невпопад наспівуючи: «Я іду такая вся…» За ними виходять два молодики. Голосно звучить пісня Данилка.

 

                                                         Завіса

 

 І знову на авансцену вибігає Б л а з е н ь. Стрибає і кричить, пробігаючи перед завісою: «Коля спить! Коля п’яний!» І так декілька разів.

 

                                                      КАРТИНА 2

 

Ресторан в Чернівцях. День, за столиком тільки В л а д и с л а в. Пристойно одягнений – костюм, галстук. Підходить О ф і ц і а н т.

 

ОФІЦІАНТ. Що будете замовляти?

ВЛАДИСЛАВ. Буду, буду, все буду, тільки трохи зачекайте – мають ще знайомі підійти.

ОФІЦІАНТ.  Ну, як знаєте, тільки я не можу цей стіл так довго тримати без замовлення – у нас тут не кімната відпочинку.

 

Офіціант відходить. В л а д и с л а в  не втримується, щоб не кинути навздогін.

 

ВЛАДИСЛАВ. Я ж усе пояснив! Можна було б до клієнтів і краще ставитися – і так ресторан порожній. В Європі так би не сказали…

ОФІЦІАНТ. Це вам не Європа!

 

До зали заходять П е р ш а А р т и с т к а  і  Д у г а г а  А р т и с т к а, одягнені без смаку у якісь балахони. Роздивляються і майже бігом кидаються до

В л а д и с л а в а.

 

ПЕРША АРТИСТКА.  Здрастуйте, це Ви – письменник з Києва? А я Вас одразу впізнала – такий елегантний…

ДРУГА АРТИСТКА. Ми Вас відразу впізнали. І столик такий зручний.

 

В л а д и с л а в трохи вражений виглядом артисток – він сподівався на краще.

 

ВЛАДИСЛАВ. З-здрастуйте, я дуже щасливий, що ви прийняли моє запрошення. Страшно подумати, вже минуло більше сорока років відтоді як я вас бачив на тому спектаклі…

ПЕРША АРТИСТКА.  Страшно, і нам теж страшно. (Кокетуючи). Але це що, Ви на наш вік натякаєте?

ДРУГА АРТИСТКА. Ага, що нам вже не вісімнадцять? То, може, нам відразу ж і піти?

ВЛАДИСЛАВ.  Що ви, що! Я не це мав на увазі! Будь ласка, сідайте! Я, можна сказати, цієї зустрічі все життя чекав.

 

Жінки церемонно сідають.

 

ПЕРША АРТИСТКА.  Боже, як  романтично! Як у театрі…

ДРУГА АРТИСТКА. Розказати – ніхто не повірить: знаменитий письменник, з Києва, шукав нас усе життя… Колосально!

ВЛАДИСЛАВ. ВЛАДИСЛАВ.  Ну, не так вже, щоб  дуже знаменитий…

ПЕРША АРТИСТКА.  Ні, ні, ні! З жінками не сперечаються. До речі, як Вас звати?  Мене – Оля.

ДРУГА АРТИСТКА. А мене – Аня.

 

ВЛАДИСЛАВ.  Ой, вибачте, я так розхвилювався, що навіть не представився. (Схоплюється, перекидає стілець, потім піднімає). До ваших послуг, Владислав Петрович Півень, можна просто Влад.

ПЕРША АРТИСТКА.  Як романтично: Влад Півень…

ДРУГА АРТИСТКА. Яке мужнє прізвище: Півень! Це просто неймовірно: ми – і справжній письменник…

ВЛАДИСЛАВ. Та не треба моїй персоні приділяти стільки уваги.  Я хотів більше про вас дізнатися. Знаєте, дитячі спогади… Ви такими принцесами тоді були… В  моїй пам’яті ви назавжди феями залишилися.

 

Підходить О ф і ц і а н т.

 

ОФІЦІАНТ. Так що будемо замовляти?

ВЛАДИСЛАВ. Вибирають дами. Будь ласка, дівчата.

ПЕРША АРТИСТКА.  О, я зараз на дієті, практично, нічого не їм. Але якщо Ви дуже наполягаєте…

ДРУГА АРТИСТКА. Так, так, тільки сьогодні і тільки для Вас! Один малесенький бутербродик з червоною ікрою і якийсь простенький салатик, можна з крабів.

ПЕРША АРТИСТКА.  А мені теж з крабів і щось таке легеньке з мідіями. І один бутербродик з червоною ікрою, а  один з чорною.

ДРУГА АРТИСТКА. Ну, якщо обов’язково треба щось їсти, хоча я і не для цього сюди прийшла…  То мені теж з мідіями. І бутербродик з чорною. І ще можна невелику порцію заливної осетрини.

ОФІЦІАНТ. У нас порції стандартні.

ПЕРША АРТИСТКА.  Тоді, якщо стандартні, то мені теж осетрину і щось трохи гарячого. У вас є гаряче ?

ОФІЦІАНТ. У нас усе є…

ПЕРША АРТИСТКА.  Тоді невеличку таку порцію м’яса, смаженого по-аргентинськи, з картоплею фрі.

ОФІЦІАНТ. Я вже казав, що порції нормальні.

ДРУГА АРТИСТКА. Це добре, що нормальні, бо я на дієті. Тоді мені теж по-аргентинськи з картоплею і  ще смажену форель. Можна на грилі.

ПЕРША АРТИСТКА.  І мені теж форель на грилі,  я теж на дієті.

ОФІЦІАНТ. Так, може ще щось?

ПЕРША АРТИСТКА.  Ні, ні, поки й цього досить!

ДРУГА АРТИСТКА. Не забувайте, що ми –  на дієті

ОФІЦІАНТ. Зрозумів. (До Владислава). Значить, усе потроїти?

ВЛАДИСЛАВ. (Перелякано). Ні, ні! Я, слава богу,  не на дієті. Я собі потім, у кінці, окремо замовлю.

ОФІЦІАНТ. Тоді що дамам на десерт?

ПЕРША АРТИСТКА.  Ой, ще й десерт… А він же повнить… Але ж я так зрозуміла, що відмовлятися незручно. Тоді… одне бізе, один наполеон, порцію морозива… не більше 150 грамів  і каву-гляссе. От!

ДРУГА АРТИСТКА.  А мені –  те ж саме, тільки без бізе, я ж на дієті…

ОФІЦІАНТ. А  що будемо пити?

ПЕРША АРТИСТКА.  О, я взагалі-то не п’ю, але вже за таку зустріч… Можна пляшку шампанського.

ДРУГА АРТИСТКА. Так, так, ми не п’ємо. То дійсно, «Брют» підійде… Ой, що це все ми та ми… Владиславе, спиртне – це пріоритет мужчин, замовте що-небудь на свій смак.

ВЛАДИСЛАВ  (шокований). Ну, я вже навіть не знаю, що вам таке може сподобатися… Пригадую, що колись, ще в моєму дитинстві, тут подавали фірмовий коктейль «Театральний». (До офіціанта). Його  ще у вас роблять, замовити можна?

ОФІЦІАНТ. Звичайно! Це, можна сказати, фішка нашого ресторану.

ВЛАДИСЛАВ. Тоді три «Театральних» коктейлі.

ОФІЦІАНТ. А якісь страви замовляти будете?

ВЛАДИСЛАВ. Уявляєте, щось апетит майже зовсім  пропав…

ОФІЦІАНТ. Уявляю.                                              

ПЕРША АРТИСТКА.  Що Ви, що Ви таке говорите! Ми без Вас і рісочки в рот не візьмемо. Це ж і так все тільки задля Вас. 

ДРУГА АРТИСТКА.  Ми ж на дієті…

ВЛАДИСЛАВ. Тоді картоплю фрі без нічого

ОФІЦІАНТ. Без нічого не дозволено.

ВЛАДИСЛАВ. Ну, нехай буде котлета по-київськи і салат зі свіжої  капусти.

ОФІЦІАНТ. З капусти немає, тільки з редиски.

ВЛАДИСЛАВ. Ну, давайте з редиски.

ОФІЦІАНТ. Вам з оцтом чи без оцту?

ВЛАДИСЛАВ. З оцтом, я ж не на дієті.

ОФІЦІАНТ. Тоді я принесу пляшечку, а Ви самі візьмете скільки захочете. Спеції у нас  безкоштовно, за рахунок ресторану. Але замовлення цікаве, і доведеться трохи зачекати. Може, вам музику якусь увімкнути? Ансамбль буде тільки увечері.

ВЛАДИСЛАВ.  Угу, тепер можна і музику. Що-небудь з Джо Дассена.

ПЕРША АРТИСТКА.  Чудово, я обожнюю Дассена!

ДРУГА АРТИСТКА. І я теж, це мій улюблений француз. А ще, пам’ятаєте, такий Адамо був: «Падає сніг»…

ПЕРША АРТИСТКА.  Ну, за зустріч зі справжнім інтелігентом!

 

О ф і ц і а н т   іде і тихо звучить музика. Через деякий час повертається і заповнює стіл замовленим. Відкриває шампанське і наповнює келихи.

 

ДРУГА АРТИСТКА. За нашу літературну еліту!

ВЛАДИСЛАВ.  І за спогади дитинства, наші світлі спогади!

 

Чокаються, випивають. Жінки  похапцем їдять, В л а д и с л а в  задумливо колупається в салаті.

 

Владислав.  А пам’ятаєте, які гарні плаття були на вас у тій виставі?

ПЕРША АРТИСТКА.  У якій виставі?

ДРУГА АРТИСТКА. Які плаття?

 

Жінки їдять і п’ють без запрошення. В л а д и с л а в  майже ні до чого не торкається.

 

ВЛАДИСЛАВ. Ну, в тій, після якої ми з вами познайомилися. Ви ще в драматичний гурток тоді записували, а ми з другом  хотіли записатися, а потім посварилися.

ПЕРША АРТИСТКА.  Ви з другом посварилися? Коли?

ДРУГА АРТИСТКА. А-а, то Ви були на якійсь  виставі… Знаєте, щось не дуже пригадується…

ВЛАДИСЛАВ. Ви що, дійсно все забули?! У вас ще така красива керівничка була… Вона сказала, що це спектакль-казка і називається «Любов до трьох апельсинів».

ПЕРША АРТИСТКА.  А-а, згадала! Тепер згадала!

ДРУГА АРТИСТКА. І я  теж. Але якби Ви, Владе, не нагадали, то так  би і забула. Офіціант, офіціант, додайте ще три апельсина!

ВЛАДИСЛАВ (перелякано). Ні, зачекайте, тільки два! Двох буде досить… (До Другої Артистки ).  Анно, вибачте, не знаю, як Вас  по-батькові…

ДРУГА АРТИСТКА (не перестаючи жувати). Та навіщо ці церемонії, можна просто Аня. А форель чудова. Правда, м’ясо трохи пересушене. Все-таки, це не Аргентина.

ПЕРША АРТИСТКА.  Коктейль дійсно непоганий. А Ви в Аргентині бували?

ВЛАДИСЛАВ. Ні, я за кордон не їжджу, я, в основному, в Києві. Знаєте, університет, робота… Трохи пишу… Та що я все про себе? Як у вас життя склалося? Як діти?

ПЕРША АРТИСТКА.  От я не думала, що Ви такий нетактовний. Аню, ти не забула, що у нас на п’яту репетиція призначена?

ДРУГА АРТИСТКА (доїдаючи морозиво). Аякже, я вже й так наче на голках сиджу! Ви, Владиславе, нічого, вибачте,  в театральному мистецтві не тямите. Все наше життя – це театр. Він і тільки він – уся наша сім’я! Щоб Ви знали, що справжня артистка ніколи не виходить заміж.

ПЕРША АРТИСТКА.  Аякже, адже наше серце, чутливе серце артистки не можна розділити навпіл.

ДРУГА АРТИСТКА. Тому ми все віддали театру. А чоловіки? Навіщо нам тепер чоловіки?

ПЕРША АРТИСТКА.  Вони всі в театрі. Вони нам аплодують, вони і так нас обожнюють.

ВЛАДИСЛАВ.  Вибачте, якщо я вас чимось образив. Я ось тут вам невеличкий подаруночок приготував. Ну, навіть не подарунок, а так, дрібниця на згадку. Просто я недавно написав п’єсу, яку присвятив вам, принцесам з мого дитинства, прекрасним сестрам Адаменко. Візьміть і колись, може, прочитаєте, згадаєте, юність. Адже нам тоді десь по чотирнадцять було.

 

Артистка 1 бере книгу і крутить її у руках.

 

ПЕРША АРТИСТКА.  Дякую, обов’язково прочитаємо, тільки обкладинка чомусь м’яка…

ДРУГА АРТИСТКА. Віддай! А про мене тут написано?

ПЕРША АРТИСТКА.  А про мене?

ВЛАДИСЛАВ. Аякже, там дуже багато про вас обох написано: і які ви були юні, і які гарні…

ПЕРША АРТИСТКА.  Ну, я так і знала! По-вашому, тепер ми вже старезні страхопудала.

ВЛАДИСЛАВ.  Що ви, я цього не казав, це просто ви не так мене зрозуміли.

ПЕРША АРТИСТКА  Владиславе, е-е…

ДРУГА АРТИСТКА. Петровичу! Ми все зрозуміли правильно. Ви – не джентльмен. Ви навіть і не спробували від нас приховати, що розчаровані, оскільки ми вже не зовсім юні і трохи не такі прекрасні. Так, нам не вісімнадцять, але, вибачте, і Ви вже не першої молодості. Ми, звичайно, вдячні, що Ви нас запросили…

ПЕРША АРТИСТКА.  Але ображати себе не дозволимо нікому, навіть найзнаменитішому письменникові. У нас теж  своя гордість є. І театральні справи –  перш за все. Ми і так вже на десять хвилин запізнюємося. Художня керівничка нас просто на шматки розірве – вона у нас така пунктуальна…

ДРУГА АРТИСТКА. І така вимоглива – страх!  Навіть народним артистам ніякої поблажки не дає, не те що заслуженим…

ВЛАДИСЛАВ.  Вибачте, мої дорогі жіночки! Я зовсім не хотів вас образити. Просто, я так довго чекав цієї зустрічі, що від такого напливу… вражень трохи не в собі…

ПЕРША АРТИСТКА.  Ну, що, Аню, прощаємо?

ДРУГА АРТИСТКА. Е-е, де наше не пропадало! Доведеться простити. (Кокетливо). Ну що ти з цими чоловіками робити будеш? Ми, все-таки, слабка стать, ми так влаштовані, що не можемо на чоловіка довго сердитись і готові простити йому майже все. Але нам дійсно треба йти. Ось тільки цю нещасну каву доп’ю.

ПЕРША АРТИСТКА.  А ще я просто не знаю, чим від керівнички відкупитися? Аню,  ти як думаєш, чи на цей раз коньяком обійдеться?

ДРУГА АРТИСТКА. Не впевнена, бо на минулій репетиції вона була  така сувора… Та можна спробувати: буває, що  хороший коньяк її трохи заспокоює. Офіціант!

 

Підходить О ф і ц і а н т.

 

ПЕРША АРТИСТКА.  Будь ласка, нам з собою пляшку коньяку.

ОФІЦІАНТ. «Шустов» п’ять зірочок  підійде?

ПЕРША АРТИСТКА.  Не зовсім, якщо не важко, то можна КВ.

ДРУГА АРТИСТКА. Краще  вже КВВК,  якщо він, звичайно, у вас є.

ОФІЦІАНТ. У нас все є! У нас власний постачальник з Одеси! (Виходить і приносить коньяк у запакованій коробці). Тільки для вас. Для звичайних відвідувачів ми це не практикуємо. (Відходить).

ПЕРША АРТИСТКА.  Ну, будемо прощатися. Ви, Владику, просто чудо.

ДРУГА АРТИСТКА. Заходіть до нас в театр. Якщо буде час, ми ще колись зможемо з Вами посидіти, поговорити, попригадувати…

ПЕРША АРТИСТКА.  А, ледве апельсини не забули! Ну, прощайте, Ви просто лапочка!

ДРУГА АРТИСТКА. Зайчик! Давайте я вас поцілую.

ПЕРША АРТИСТКА.   І я!

 

Обидві підскакують і цілують з обох боків у щоки. В л а д и с л а в  падає на стілець.

 

ПЕРША АРТИСТКА.  Бай – бай!

ДРУГА АРТИСТКА. Chao Bambino sorry …

 

Махають на прощання   і вибігають на край сцени. Там натикаються на красиву, ошатно вдягнену жінку, справжню народну артистку А н н у  П а в л і в н у

А д а м е н к о.

 

ПЕРША АРТИСТКА.  Ой, Анно Павлівно, все пройшло, як по маслу! Ми так його розіграли, що він і не здогадався.

ДРУГА АРТИСТКА. А Ольга Павлівна  досі хворіє?

АННА ПАВЛІВНА. Та хворіє, але я вже трохи жалкую, що згодилася піти на таку авантюру. Оце ж він там сидить?  Не добре якось вийшло. Ви впевнені, що він дійсно нічого не запідозрив?

ПЕРША АРТИСТКА.  Нічогісінько! Тільки раз ми мало не прокололися, коли він про якусь виставу і про три апельсини заговорив.

АННА ПАВЛІВНА. Зачекайте, зачекайте! Це ж про казку «Любов до трьох апельсинів»?

ПЕРША АРТИСТКА.  Аякже, про трьох. А нам лише два замовив… Жлоб! А що, це для Вас має значення?

АННА ПАВЛІВНА. Значення… Колись мало… То це, мабуть, той кучерявий хлопчик, який був у мене закоханий, але ми відразу ж посварилися і більше ніколи вже не бачилися. Боже, як він змінився… Так це ж він, імовірно, заради мене сюди й приїхав! А я такий спектакль затіяла, просто познущалася з нього… Я ж, грішним ділом, подумала, що знову якийсь черговий столичний нахаба-залицяльник зі своїми домаганнями лізти буде… А це той хлопчина, те моє перше дитяче захоплення… Який сором, який сором! І що він тепер про мене подумає?!

ПЕРША АРТИСТКА  (знічено). Ну, то ми пішли?

ДРУГА АРТИСТКА. Можна?

АННА ПАВЛІВНА. Так, так, ідіть. Ви тут ні при чому. Це все я, це все моя дурість… Можна сказати, сама собі в дитинство плюнула.

 

Обидві А р т и с т к и  залишаються.

                         

ПЕРША АРТИСТКА  (пошепки).  Не можна її саму залишати в такому стані.

ДРУГА АРТИСТКА. Звичайно, вона така емоційна. Трохи перечекаємо, поки заспокоїться і відведемо додому.

 

А н н а  П а в л і в н а хапається за голову, але продовжує невідривно дивитися на В л а д и с л а в а.  Він теж звертає увагу на красиву жінку біля дверей  і вже не відриває від неї погляду. Він про все здогадався. Німа сцена – пародія на зустріч Ш т і р л і ц а  з дружиною у відомому фільмі. Звучить та  ж сама мелодія. Через деякий час П е р ш а  А р т и с т к а    і  Д р у г а  А р т и с т к а беруть Анну Павлівну під руки і виводять з ресторану. В л а д и с л а в, практично, нічого не їв. Підходить О ф і ц і а н т і подає рахунок.

 

ОФІЦІАНТ. Ось рахунок. У нас такий порядок: спочатку розрахуйтеся, а потім уже можете сидіти скільки завгодно, хоч до самого закриття.

ВЛАДИСЛАВ. Та я ж не тікаю. Ви маєте справу з порядною людиною.

ОФІЦІАНТ. Не сумніваюсь, але у нас такий порядок.

ВЛАДИСЛАВ. Ну, як так, нехай буде по-вашому. (Бере рахунок). Що?! (Залпом допиває коктейль). Але в мене з собою тільки тисяча! Це якась помилка, я  не вірю! Це не може коштувати таких грошей!

ОФІЦІАНТ. Мусите повірити. Може, тепер усе може. І не такі це вже великі гроші. У нас порядні люди значно більші суми за один вечір спускають. А з Вас же на три персони. Все враховано. Так що платіть, або я викликаю поліцію.

ВЛАДИСЛАВ. Спокійно, тільки спокійно. Не треба поліції. Давайте якось домовимося. Ми ж серйозні люди. Я розрахуюсь, я принесу, тільки пізніше.

ОФІЦІАНТ. Я вірю, що ти принесеш, але тоді залиши якусь цінну річ в завдаток. Тоді вже так і бути, я докладу свої, а ти мені потім повернеш з двадцятьма процентами комісійних.

ВЛАДИСЛАВ.  Як, ще двадцять процентів? За що?

ОФІЦІАНТ. За терміновість.

ВЛАДИСЛАВ. Та це ж справжній грабунок!

ОФІЦІАНТ. Тоді поліція.

ВЛАДИСЛАВ.  Добре, я згоден. Ось візьміть годинник.

ОФІЦІАНТ. Палений китайський?

ВЛАДИСЛАВ. Ні, справжній швейцарський, син з Парижа через знайомого передав.

 

О ф і ц і а н т   бере годинник, роздивляється.

 

ОФІЦІАНТ. Не знаю, не знаю, треба з шефом порадитися. (Іде за куліси, потім повертається). Дійсно швейцарський. А Ви мені з самого початку  сподобалися: відразу видно широку натуру.  Значить так, шеф дозволив тільки для Вас унікальну відстрочку. Але, якщо через тиждень не повернете борг з відсотками, то годинник наш. Ну давайте Вашу тисячу і можете доїдати.

ВЛАДИСЛАВ (віддає гроші). Спасибі, я вже наївся. Закурити можна?

ОФІЦІАНТ. У нас не курять.

ВЛАДИСЛАВ.  Так, так, я знаю… Я теж не курю, ще в другому класі кинув. Це  так, від нервів. То я краще піду.

ОФІЦІАНТ. Як знаєте, слово клієнта для нас закон. За ваші гроші – будь-яка забаганка. Дякую за відвідування. Сподіваюся, що Вам у нас сподобалося.

ВЛАДИСЛАВ.  Дуже! До побачення.

 

О ф і ц і а н т  виходить.

 

ВЛАДИСЛАВ (про себе).  Оце погуляв так погуляв! Що ж, помилки молодості. За все треба платити.  Як кажуть французи : «Або се ля ви, або се ля вас…»

(Виходить).

 

                                                           Завіса

 

Вкотре на авансцену вибігає Б л а з е н ь. Стрибає і кричить, пробігаючи перед завісою: «Коля спить! Коля п’яний!» І так декілька разів.

 

                                                      КАРТИНА 3

 

Чернівці, центр. Бокова  стіна центрального  кінотеатру. На стіні розвішані картини. Перед ними ходить Х у д о ж н и ц я . Поряд на стільчику сидить  В а с и л ь. Перед ним на столику розкладені книги. Підходить В л а д и с л а в з  сумкою через плече. Виймає шматок поліетиленової плівки, стелить на асфальт і починає розкладати свої  книги. Підскакує Х х у д о ж н и ц я.

 

ХУДОЖНИЦЯ. Забери, зараз же забери! Нічого тут розкладатися. Ти мені своїм барахлом усі картини заслонюєш, усіх покупців розганяєш.

ВЛАДИСЛАВ. Та де ж я заслонюю? У Вас же все на стіні висить, а я на асфальті розкладаю. І взагалі, я збоку стою, і всім усе видно. А хто дуже захоче, той і так до Вас підійде.

ХУДОЖНИЦЯ. Нічого не знаю! Я за це місце оренду плачу, а ти і вчора, і позавчора тут безкоштовно розкладався.  Тут і так через тебе за три дні жодної картини не продала.

ВАСИЛЬ. Та вже не  ганяй ти цього бідного чоловіка! І не кричи так. Ти ж знаєш, що це святе місце. То тепер тут кінотеатр, а колись, за Румунії, це була центральна синагога. Ви, молоді, нічого вже не знаєте. Що там тобі вже ті три книги заважають? А що картини зараз  так мало купують, то це від нього не залежить. Я ось теж другий день продати нічого не можу і то не кричу. (До Владислава). Розкладайтеся, чоловіче, ближче до мене, вибачте, як Вас величати?

ВЛАДИСЛАВ. Владислав Петрович, Влад. (Перекладає книги).

ВАСИЛЬ. А я буду Василь Оврамович. Так ти, Влад, стій тут, мені не заважає. Я теж не так часто виходжу. Це все мої книги, університетські, для вивчення іноземних мов. Ось візьми мою валізу, ще з п’ятдесятих років, справжня фанера. Можеш сідати, вона витримає, а то тобі важко буде тут довго на ногах стояти.

ВЛАДИСЛАВ. Дякую, дуже Вам дякую. Із задоволенням скористаюся Вашою люб’язністю. Тепер чогось люди такі нервові стали – готові один одного ну просто нізащо з’їсти. Ось жінка, наче інтелігентна, художниця. Ну, скажіть по-правді, хіба я їй хоч якось заважав? І що мене звідусіль гонять?

ВАСИЛЬ. Та не звертай ти на неї уваги!  Вибач, що я до тебе на «ти», бо мені вже за сімдесят, а ти ж явно молодший. Вона, взагалі, нормальна, навіть весела іноді буває. Просто зараз торгівля не йде і, звичайно, що вона не в настрої. А що це в тебе за книги? І чого так мало? Вже як стоїш, міг би хоч з десяток взяти на продаж – так більше шансів буде. Хоча, бачиш, що поки ніхто навіть не підійшов.

ВЛАДИСЛАВ. Та я, взагалі-то, книгами не торгую. Я трохи пишу, то це мої власні. Я тут колись в університеті вчився, у школі викладав, женився. Потім ми виїхали у Сніжне, що на Поліссі. А тепер я тут до друга на пару днів завітав.

ВАСИЛЬ. О, це дуже цікаво! Я сам колись в університеті викладав і теж трохи пописував. Здебільшого, перекладав  німецьку і англійську поезію. Але це все так, для себе, ніколи нічого не видавав.

ВЛАДИСЛАВ. А це вже дарма, бо так все і пропаде. Тепер легко будь-що видати – були б тільки ваші гроші.

ВАСИЛЬ. Та гроші би вже якось нашкрябав, але це, вважай, дурна праця – ти ж бачиш, що нині вже ніхто майже нічого не читає, тим більше, поезію. А ти що пишеш, теж вірші чи романи?

ВЛАДИСЛАВ. Ні, на романи ще не замахувався. В основному, вірші. Ось ця червона книжка – це, можна сказати, вибране за ціле життя. Ота синенька – поезія останніх років. А та товстіша – то збірник оповідань і трохи драматургії: п’єса і сценарій кінофільму. Хотів десь тут у Чернівцях прилаштувати, та воно, видно, нікому не потрібне. Що ж, постою трохи, може, випадково щось і продам. Ви ж розумієте, кожному, хто пише, хочеться щоб хоч хто-небудь його прочитав.

ВАСИЛЬ. Знаєш, а дай-но мені оту твою синювату. Ти мене заінтригував. Поки ти тут бізнесуєш, то я й почитаю. Все не так нудно буде сидіти.

ВЛАДИСЛАВ. Будь, ласка. Ну, значить, не дарма вийшов, хоч хто-небудь прочитає. Мені вже головне і не гроші, а щоб просто був читач. Хоча, видавництва тепер деруть ого-го! Ось ця, як Ви кажете, синювата, позаминулого року мені в двадцятку обійшлася – наклад малий, то й ціна підскакує. А я по собівартості віддаю, а іноді й дешевше – тільки би брали. (Подає сусіду книгу).

ВАСИЛЬ. О, дякую. То я, з Вашого дозволу, поки порину, так би мовити, у високу поезію

ВЛАДИСЛАВ. Ну, Вам може і не сподобатися. У мене там більшість українською і є трохи ненормативної лексики.

ВАСИЛЬ. Аякже,  я в курсі, я слідкую за процесом. Без цього тепер ніяк. А свою думку я скажу, як прочитаю. І не думайте, що буду захвалювати – я критик об’єктивний, скажімо так, навіть суворий, в усякому разі, прискіпливий. Так що тримайтеся!

ВЛАДИСЛАВ. Сподіваюся, що мене Ви не дуже роздраконите: я вже теж не хлопчик – п’ятдесят п’ять незабаром.

 

Підходить до Х у д о ж н и ц і.

 

ВЛАДИСЛАВ. Вибачте, якщо щось не так. Повірте, я не хотів Вам заважати, але мені ж нікуди просто з цими книгами притулитися. Тут таке місце – усі торгують. А книжки це мої власні, я трохи письменник.

ХУДОЖНИЦЯ. Та нічого, забудемо. І я теж не просто  баба з базару, я –   художниця, і ці картини мої.  А на те, що я трохи пошуміла, не звертайте уваги – це просто зранку настрій зіпсували: був наче покупець, але щось мурижив, мурижив, усе перемацав і нічого не купив.

ВЛАДИСЛАВ. Нічого, Вам ще пощастить, у мене рука легка. От мені, відчуваю, може сьогодні нічого не вигоріти – щось дуже сильний вітер зривається,  просто самі сторінки перегортаються і обкладинок не видно. Треба було би чимось привалити, щоб люди хоч заголовки бачили. Та нічого, якось воно буде. Я не довго, ще годинку-другу –  і піду. А картини у Вас непогані, обов’язково хтось купить.

ХУДОЖНИЦЯ.  Дякую. То Ви можете тут завжди стояти, отак збоку Ви мені зовсім не заважаєте. А що, Вам мої картини дійсно подобаються?

ВЛАДИСЛАВ. Ну, так, подобаються, особливо карпатські пейзажі. Давно я вже в горах не бував. І не думайте, що я просто так говорю. Я на цьому трохи розуміюся. У мене друг – справжній професійний художник, ікони малює. Тільки випиває дуже сильно.

ХУДОЖНИЦЯ (сміється). Аякже, у нас це професійне. Я теж літом трохи охолоджуюся, а взимку деколи гріюся. ( Виймає з сумочки пласку пляшку і пропонує). Ви не ковтнете? Бо я знаю, що деякі письменники теж люблять цю справу.

ВЛАДИСЛАВ. Ні, я, практично, не п’ю, ще в 14 років кинув. Після того, як на проводах брата в армію самогонки перепив, то і на дух не переношу, від одного запаху відвертає

ХУДОЖНИЦЯ. Ну, як знаєш, мене, слава богу, ще не відвернуло. А один ковток ніколи не завадить. (Ковтає і ховає пляшечку в сумочку). Ну, тепер можна і поторгувати. Ти жонатий?

ВЛАДИСЛАВ. Уже двадцять років.

ХУДОЖНИЦЯ. Жаль. Але все одно, поки я тут, можеш розкладатися, мені не заважає.

ВЛАДИСЛАВ. Владислав.  Дякую, та я, власне, тут дуже рідко буваю. Так, іноді в гості. Ага, добре, що Ви мені нагадали. Мені треба передзвонити. (Виймає «мобілку» і дзвонить). Коля! Це я, Влад! Що, це знову Дуся? Ну, чого Ви кожен раз перебиваєте? І що взагалі Ви там робите? Коля ж казав, що з Вами жити вже ніколи не буде. А-а, то Ви на його квартиру розраховуєте… Ну, це не чесно. Колю покличте.  Він мені двадцятку винен, нехай на мій «мобільник» перекине, бо в мене вже рахунок закінчується. Що? Як це не будете нічого перекидати? Я ж не брешу, він мені дійсно уже півроку винен. А це не Ваше діло, ханига я чи не ханига! Я взагалі не Вам дзвоню. Це «мобільник» Колі, то чого ж Ви його щоразу хапаєте? Так дасте Ви мені, нарешті, Колю чи ні?!

ДУСЯ (з гучномовця).  Колю, тобі дати, Колю? Ха-ха-ха! Йому Колю! Усім треба Колю. А Коля спить, Коля п’яний.

 

 Д у с я  від’єднується.                     

 

ВЛАДИСЛАВ. Ох ти чорт, останні копійки виговорив. Тепер взагалі ні з ким зв’язатися не зможу. (До Василя Оврамовича). Ну, як воно Вам, що скажете?

ВАСИЛЬ. Ти знаєш, навіть не очікував. Поки майже все подобається. І дуже цікаві думки проскакують. Але потім, усе потім, я ще не дочитав.

ВЛАДИСЛАВ. Ну, добре, що хоч не відкинули. Маю надію, що таки дочитаєте. А я тут трохи попишу. От захопив купу листків з чернетками моєї нової поеми. Не буду хвастатися, але виглядає на те, що це взагалі може бути найкраще з того, що я досі написав. Залишилося тільки доробити фінал, десь щось трохи підправити і вважай, що справа усього життя зроблена. Може, це трохи занадто патетично, але я відчуваю, що це річ таки дійсно вартісна. Ну, не буду Вам заважати і займуся справою, щоб дарма час не витрачати.

 

Сідає на валізу, виймає з сумки кулькову ручку і  стос паперу. Це списані  листи в клітинку з учнівського зошита. Починає писати. Мимо, обійнявшись, проходять М а к с и м   і    А н ж е л і н а.

            

АНЖЕЛІНА. Боже, яке прекрасне містечко, які старовинні будинки! Просто клас! Максик, я тобі так вдячна, що ти мене сюди привіз на екскурсію! Я і раніше дещо про це місто чула, але дійсність перевершує усі сподівання.

МАКСИМ. Звичайно, краще один раз побачити ніж… Ну, ти мене розумієш. Увечері ще підемо у якусь місцеву забігайлівку, а вже в готелі я заціню, наскільки ти, золотко, мені будеш вдячна.

АНЖЕЛІНА. Фе, ну хіба про таке на вулиці говорять? (Кокетливо тулиться до Максима). До вечора треба ще дожити…

 

М а к с и м  обнімає А н ж е л і н у і, не дивлячись під ноги, випадково наступає на одну з книг В л а д и с л а в а,  яку розгорнув сильний вітер.

 

ВЛАДИСЛАВ (схоплюється). Ой, що ви наробили! Під ноги дивитися треба! Це ж книги! (Коли він схоплюється, то ненароком випускає з рук усю пачку списаних листів. Вітер, наче смерч, підхоплює їх і відносить за сцену. В л а д и с л а в намагається щось ухопити, але дарма. По одному листу схоплюють Х у д о ж н и ц я і В а с и л ь). О, боже, моя поема! Що ж це коїться! Ви ж мене просто убили!

 

М а к с и м не впізнає В л а д и с л а в а.   А н ж е л і н а  відходить і робить вигляд, що теж його не знає.

 

МАКСИМ. Ну, вибач, старий. І на хріна ти тут розклався на самому проході?  Бачиш, я з дамою. Не можу ж я на різне сміття увагу звертати.

ВЛАДИСЛАВ (запально). Це не сміття, це мої книги!

МАКСИМ. Старий, це не книги! Я сам письменник, і не з останніх в Україні. Тому скажу тобі чесно: справжня книга на асфальті валятися не буде, справжня книга це те, що тримають біля серця. (Відходить і обіймає Анжеліну). Ну, як сказано?

 

В л а д и с л а в  продовжує шукати на сцені свої записи.

 

АНЖЕЛІНА.  Супер! Я вже сотні раз повторювала, що ти – геній і давно вартий, як мінімум,  Шевченківської премії.

МАКСИМ. Я це знаю. А твої слова – та  Богу б в душу… Ну, це пусте. Підемо далі, я ще університет покажу –  ото справжнє чудо світу! А тобі цей дідуган нікого не нагадує? Здається, що я десь його бачив…

АНЖЕЛІНА. Нагадує? А який з них? Вони мені обидва на одне лице. Ну, пішли скоріше, а то я вже зголодніла.

 

Виходять. В л а д и с л а в   у розпачі.

 

ВЛАДИСЛАВ. ВЛАДИСЛАВ. І чого це на мене таке прокляття? Все пропало, все! Півроку писав, уже майже закінчив… Боже, і за які це гріхи?!

ХУДОЖНИЦЯ. Та не рви ти собі душу! Якщо раз написав, то і ще напишеш. Посидиш, згадаєш…

ВЛАДИСЛАВ. Та нічого я вже не напишу! У мене зараз пам'ять така, що, хоч убий, а з жодного вірша і рядочка не пригадаю… Навіть, якщо там справжній шедевр буде.

 

Підходить В а с и л ь.

 

ВАСИЛЬ. Заспокойся і не вбивайся ти так! Значить, така твоя доля, така планида. Ось я один листок спіймав, а він, як на зло, зовсім чистий. Це дійсно, що таки  нема в тебе фарту. А без цього в нашій справі…

ХУДОЖНИЦЯ. І я теж ось підібрала, але тут тільки якийсь номер телефону.

ВЛАДИСЛАВ. Це Колі, та він у мене вже в «мобільнику» заведений. Е-ех,  і навіщо я тільки сюди приперся? Замість того, щоб щось  продати… Ще й книжку мою найдорожчу зіпсували. От просто відбиток черевика на сторінці залишився! Слоненяка київський. І зробили вигляд, що не впізнали! Вони, бач, –  поети! А я хто? Я що, по-вашому, графоман?!

ВАСИЛЬ. Ні, Владку, ти знаєш, як на мій старий розум, а я, будь спокійним, в цьому щось  таки тямлю, ти – хороший поет. Можна сказати, в деяких речах таки дуже хороший. А є  рядки, які навіть до сучасної класики дорівняти не соромно.

ВЛАДИСЛАВ. Дякую, я це вже не тільки від Вас чув. Але чому ж тоді ніхто не купує і не читає?

ВАСИЛЬ. Ну, не залітай ти  так аж занадто високо, бо навіть справжні генії часто бувають невизнані. А нашого вдумливого читача, вважай, що вже майже зовсім не залишилося. Тут треба не тільки інтелект, а й серце мати. А тепер з цим уже не так просто. Терпіть і чекайте. Доля –  вона мінлива буває, і Бог все бачить. А книгу ту зіпсовану я куплю. Мені Ваша поезія на душу таки впала. Скільки за дві хочете?

ВЛАДИСЛАВ. Ну, по собівартості, я ж казав… Та синя – за двадцять, а червона мені в сорок обійшлася. Але, оскільки вона трохи зіпсована, то обидві за п’ятдесят віддам.

ВЛАДИСЛАВ. О ні, так не піде. Це для мене задорого, я –  пенсіонер. Дві за тридцятку – ще можу, а більше – вибачайте. Бери, це добрі гроші – більше ніхто тут не дасть.

ВЛАДИСЛАВ. Ет, бог з ним! Все більше, ніж нічого. Нехай вже буде за тридцять. У мене зараз, взагалі, можна сказати, ні копійки немає. І чого це так зі мною, що інші на всьому заробляють, а я тільки втрачаю?

ВАСИЛЬ. Нічого, колись таки пощастить. (Дає гроші і бере книги). А свою кращу поему Ви ще напишете. І таки станете відомим, повірте моєму слову!

ВЛАДИСЛАВ. Ага, після смерті...

ВАСИЛЬ. Ну, і це теж немало, і це не кожному Бог дає.

 

Підходить Л о л і т а.

 

ЛОЛІТА. Ого! А ти що тут робиш? Ти ж мав у Сніжному лишитися. І навіть не передзвонив, не попередив… Ага, я бачу, що ти собі до пари тут вже і пасію підібрав…

ХУДОЖНИЦЯ  (тихо до Василя Оврамовича). Ну й кобра!

ВЛАДИСЛАВ. Не говори дурне! Приїхав то й приїхав. Так сталося. Просто, я не хотів тебе тривожити. І твоя мама... Вона, ти ж знаєш, до мене так собі, не дуже…

ЛОЛІТА. От тільки на мою маму не наговорюй! Ти де ночував, мабуть, у коханки?

ВЛАДИСЛАВ. Які там коханки? У друга.

ЛОЛІТА. О, в тебе ще й друзі тут є! Теж, мабуть, алкаш якийсь недобитий…

ВЛАДИСЛАВ. Чого відразу алкаш? Він –  марафонець, ще й досі бігає. Ось мене вранці змусив зарядку робити – тепер уся спина болить…

ЛОЛІТА. Не придурюйся, знаю я твою спину! На  тій твоїй дачі в тебе нічого не болить. А що ти такий надутий, може, голодний?

ВЛАДИСЛАВ. Та знаєш, тут вітер мою найкращу поему розвіяв. Усі чернетки, до листочка! Можна сказати, останню надію, справу життя…

ЛОЛІТА. Ну, тільки не кисни! Справа життя… Ще такого добра достатньо нашкрябаєш. І ти сам винен, якого чорта з собою сюди оту писанину тягав, якщо вона тобі така дорога? Нехай би дома лежала, якщо б я, звичайно, не викинула – ти своїми папірцями  і так уже всю квартиру загидив. Все, забирай своє барахло, і пішли додому.

 

В л а д и с л а в  збирає з асфальту книги і прощається  зі своїми знайомими.

 

ВЛАДИСЛАВ. Ну, щасливої вам торгівлі! Дякую, що прийняли, і нехай все буде добре.

ХУДОЖНИЦЯ. І у Вас також.

ВАСИЛЬ. А ти все-таки пиши, не кидай! Твій читач ще тебе знайде.

ЛОЛІТА. Все, бувайте. (До чоловіка). Пішли швидше, нещастя ти моє, бо гречка може вистигнути – мама  її варити збиралася. Ось тільки заскочимо на хвилину в кафешку, я ще чаю сьогодні не пила.

ВЛАДИСЛАВ. О, Господи! Це ж знов усе спочатку!

ЛОЛІТА. Чого ти мені кривишся, як середа на п’ятницю? По-твоєму що: я в своєму місті  вже й чаю не маю  права випити?!

 

Ідуть за куліси.

 

                                                         Завіса

 

На авансцену виходить процесія. Це всі актори, які брали участь у виставі. Попереду на ношах несуть повністю закриту покривалом людину. Ноші ставлять посередині. До них навшпиньки підходить Б л а з е н ь  і пошепки говорить.

 

БЛАЗЕНЬ. Тихше, тихше! Коля спить. Коля п’яний…

 

Процесія виносить ноші за куліси. Всі актори весело вибігають на авансцену, беруться за руки і вітають публіку. Голос з гучномовця: «Коля прокинеться!  Коля  встане!»

                                     Завіса