На запитання інформаційного агентства НАЦІЯ відповідає український спудей і актор Захар ШАДРІН.

Розкажи про свою родину: хто ти, звідки?

Народився я там, де зіштовхуються річки та будуються кораблі – місті Миколаєві. Там пройшло усе моє дитинство, але чим дорослішим я ставав, тим більшими ставали мої мрії та амбіції, і у якийсь момент їм стало дуже тісно у тому містечку, тому у свої 17 років я переїхав до Києва.

Усі чоловіки моєї родини пов’язували своє життя із військовою справою, і, напевно, я перший, хто кардинально змінив це, обравши творчу професію. Але у мене є молодші брати, і хтозна, можливо, я буду не єдиним, хто вирішив поринути у мистецтво.

Вибір майбутньої професії чинив самостійно чи хтось допоміг тобі у цьому?

Це вийшло випадково. Коли я був дитиною, дуже часто змінював свої бажання з приводу професії. Я казав, що буду лікарем, модельєром (у мене навіть був альбом, де я малював усілякий одяг), льотчиком, плавцем, співаком і т.д. У 2014 році я вступив до театральної студії «Академія Пані Куліси» при Миколаївському муз-драмі (готував репертуар в ніч перед прослуховуванням). І в якийсь момент у мені щось спалахнуло – я захотів стати актором. Спочатку я і мої батьки думали, що це мине, як і з іншими професіями, але чомусь цей спалах нікуди не дівся. Він все ще палає у мені яскравим вогнем. Напевно, саме так відчуваєш себе, коли знаходиш своє місце у житті: ти нічого не боїшся, будь-які труднощі здаються тобі легкими, і ти просто не уявляєш собі, як будеш жити без улюбленої справи. Саме так я відчуваю себе уже протягом чотирьох чи п’яти років.

Які маєш захоплення поза фахом?

Не знаю, чи можна назвати акторство моїм фахом. Це скоріше хобі, яке я б хотів перетворити на справу свого життя. Адже коли твоя робота – твоє хобі, напевно, це і є справжнім щастям.

Я навчаюся на телеведучого. Ніколи не мріяв, навіть не думав про журналістику, адже ведучий – це не просто обличчя у кадрі та оперування мовою, це – складна робота з величезною кількістю інформації. А я людина, яка іноді витає у хмарах, яка любить думати про щось своє, а не про те, що необхідно комусь в даний момент. Але я ставлюся до професії телеведучого, як до виклику. Це цікаво, це розвиває, і можу сказати, що іноді дійсно вступаєш у битву із власним мозком, коли він каже тобі подивитися туди, де тільки що впав бекґраунд, а тобі потрібно дивитися у камеру і нікуди більше.

Ще я займаюся спортом. У дитинстві постійно шукав «свій» вид спорту, тому багато чого спробував. Найбільше мені подобається плавання. Професійно уже не займаюся, але поплавати для себе хоча б раз на тиждень – обов’язково.

Маєш багато друзів?

Поки що не знаю. Люди робили мені боляче, декілька разів я дуже сильно розчарувався у тих, кого називав «друзями». І тому зараз мені важко підпускати до себе людей дуже близько. Я ні у якому випадку не жаліюся, у мене немає психологічних травм. Це просто самозахист. Але  дуже сподіваюся, що люди, які зараз займають важливе місце у моєму житті, колись стануть для мене справжніми друзями. Усе покаже час.

Що порадиш тому, хто хоче прийти у твою професію і збутися в ній?

Я б хотів дати пораду кожному, хто читає це інтерв’ю, а не тільки тим, хто хоче стати актором або телеведучим.

Ви повинні по-справжньому вірити в себе. Зовсім не важливо, чи кривий у вас ніс, чи ви високі, або низькі, худі або повні і т.д. Ви ідеальні по-своєму, тому що ви – це ви, і такої людини, як ви, немає більш ніде. Важливо зрозуміти, що в усьому світі тільки ви самі можете собі зарадити. І якщо ви не станете собі другом, рано чи пізно це вас зламає.

Не можу сказати, що я сам до кінця навчився вірити в себе. Це довгий і дуже важкий шлях, але він того вартий.

Що значить для тебе Київ, чи пов'язуєш своє подальше життя з цим містом?

Завжди відчував, що Київ – єдине місце в Україні, де мені дійсно потрібно бути. Це місто можливостей. Мені завжди хотілося подружитися із ним, а от йому зі мною, здається, не дуже. Мій переїзд був дуже складним: проблеми зі вступом до університету, відсутність місця проживання, довгі очікування і шалений поспіх, а у день від’їзду, коли до відправлення потяга залишалася лише година, я зрозумів, що не можу знайти паспорт. Не раджу навіть уявляти мій стан у той момент. Здавалося, що Київ просто не хоче мене приймати, а Миколаїв – відпускати. Але життя – вічна боротьба, і у цій битві я переміг.

Зараз ми дружимо. Мені подобається ритм цього міста. Навспак до Миколаєва я уже не повернуся, а чи залишуся у Києві – не знаю. Маю таке відчуття, що Київ – далеко не фінішна пряма.

Що для тебе самореалізація?

Постійний рух, коли ти не стоїш на місці, а кудись прямуєш. Можливо, не тим шляхом, але завжди можна повернутися. Навіть коли ти вирішуєш розпочати щось спочатку, знов опинитися на старті – це теж самореалізація. Важливо не стояти на місці.

Чи є у тебе діточі мрії, які би хотів зреалізувати?

Звісно є. Але мрії така штука, яку я можу довірити тільки дуже близьким людям. Коли мої мрії здійсняться, гадаю, про це дізнається цілий світ!

Що побажаєш читачам нашого агентства?

Пам’ятати фразу Пабло Пікассо: «Все, що ти можеш собі уявити - реально». Ви можете розуміти цей вислів по-своєму. Для мене це – життєве кредо, яке змушує рухатися уперед, адже я завжди пам’ятаю, що будь-які мрії, навіть ті, які здаються нездійсненними, можливо перетворити на реальність. Потрібно лише посміхнутися і долучити трохи зусиль!

Дякую за розмову.

Розмовляв Василь ВЕЛИМЧИЙ.