З ідеологічної точки зору фільм «Червоний - прекрасний витвір пропаганди українства, яке є чесним, заповзятим та завжди бореться проти системи. Прекрасно розкрита тема російськомовних українців, які спочатку були «за Сталіна», а потім згадали своє коріння, та кримських татар, які пліч о пліч стають з українцями у боротьбі проти московітів. Паралелі доволі топорні, але зрозумілі, якраз такі, щоб пересічний українець все зрозумів і відчув гордість за себе.

Ну, і звичайно, в кінці фільму ворог знищений, etc.

Але якщо все ж замислитись над співвідношенням українства та героя-упівця «Червоного», то перед нами відкриється доволі суперечлива картина. І вона складається з декількох елементів:

По-перше, якось же всі ці прекрасні люди і герої у цей концентраційний табір потрапили. А потрапили доволі просто - ведучи нерівний бій із переважаючими силами супротивника в той час, як більшість українців (відсотків так 90), або лишились по хатах, або вступили до лав Червоної Армії і бадьоро крокували в бік смерті під «Марш слов’янки», але в напрямку Будапешту.

По-друге, ті, хто залишились по хатах, дуже плідно співпрацювали з НКВС і розбудовували радянське світле майбутнє активніше, ніж будь-який москаль з-під Коломни.

І, по-третє, навіть, якщо б герої фільму «Червоний» повернулись додому, що доволі сумнівно, їх за півгодини здав би сусід. Звичайно, він би пояснив це собі та дітям, що треба було захисти себе та родину, що його б і так спіймали. А здобуття Україною незалежності, розповідав би, як весь час боровся в підпіллі з радянщиною. Такий собі «підпільний Кіндрат».

І виходить, що Червоний не уособлення українства, а його найбільший антагоніст. Тому що він протиставляє боротьбу мовчазній згоді, мовчання на противагу «стукачєству» та вбивство ворога - конформізму.

Українці – це нащадки тих дев’яноста відсотків, які мовчки розбудовували комунізм та стукали на сусіда. І це треба прийняти. Не живуть у Львові нащадки листопадового чину, так само, як і в Одесі майже немає нащадків тих, хто героїчно її боронив від німецьких загарбників у 1941 році, тай в Києві не так вже багато людей, які це місто будували роками.

Ми інші. Ми нащадки тих, хто вмів пристосовуватись. Хтось більше, хтось менше. І зрозумівши це, в нас є можливість, працюючи над собою, передати нашим дітям якості, які були в Червоного, прищепити їм ген порядності та чесності перед самим собою.

Але навіть із таким складним минулим ми вистояли на Майдані, йшли з дерев’яними щитами на кулі вбивць і шляхом титанічних зусиль зупинили ворога на Сході та Півдні України, та звільнимо нашу землю від внутрішніх та зовнішніх окупантів. І кожного вечора ми на день ближче до перемоги.

Слава Україні!

першодрук: ЛІГА-ІНФОРМ