Люблю поезію Анатолія КИЧИНСЬКОГО з Херсона з часів першого оприлюднення його ЗАПОВІТУ («жива і скошена тече в мені трава»).

З того часу він став метром, лавреятом премій імени трьох велетів українського Духу – Шевченка. Нечерди і Мельничука.

Він малює.

Він чудово – по акторськи вартісно – читає свою поезію.

Він живий…

Тепер про книжку ВПОЛЮВАННЯ ВІТРУ, куплену мною а перед тим підписану для мене автором у Кам’янському над Дніпром з легкої руки поета і громадянина Сергія ЗЛЮЧОГО.

Кичинський – емоційний, але скупий на виражальні засоби мистець (у цьому він близький до Петра СКУНЦЯ та Дмитра ІВАНОВА ), йому пасує балада, оповідний вірш – ПОЧАТОК БАЛАДИ, ВІСТЬ, ШЛЯХ, ПАМ’ЯТЬ ІДЕ…, ЗІБГАЛАСЯ КАЛАЧИКОМ…, БАЛАЧКИ ПРИПИНИЛИСЬ, МЕМУАРИ, ХОЛОДНА СМЕРТЬ, ПОСТУКАВ ДОЩИК, СТОЯВ У ЛІСІ ДОЩ).

Хоча йому не чужі і сонет (РОЗКАЯННЯ БЛУДНОГО СИНА), і короткий вірш ( ОЦЕ – МІЙ МЕЧ, КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ, ТЕМНИМ КРОКОМ КОНОКРАДА), і самоіронічні мініатюри (З РІДНОГО НЕБА).

Кичинський тяжіє до афористики, до парадоксу, до смачно сказаного виразу, який може придатися читачеві не тільки при читанині книжки. а й у простому – поза літературою – житті: «слово іде за пером наче за плугом», «Ну. А поки що душа зачаїлася у плоті, наче в гудинні пташа, і не зна, чого їй треба, і дивується, чому так багато в небі – неба, що аж тісно в нім йому», «страхітні звірі», «так сплітаються пальці, би втримати свічку на грудях», «не у вікні, а в полі конюшина, вся аж цвіте цілуючи коня», «я вилущую зерня солодке з горіха гріха», «іди -- як дощ іде, Як дощ – не озирайсь», «вихлюпує весна із горла солов’я солодку гіркоту гіркої насолоди».

Вельми штивною є еротична поезія у книзі:  НАЧЕ В ЦІЛОМУ СВІТІ, Я ТЕБЕ РОЗДЯГАЮ. Я ТЕБЕ ВИЗВОЛЯЮ З ПОЛОНУ, КУХОННА ЕЛЕГІЯ, УЛАМКИ ОБЛИЧЧЯ, НАКИНЬ НА ПЛЕЧІ ПЛАЩ, НІ ВІРИ…, В’ЄТЬСЯ ХМІЛЬ, ПОПІЛ, ПОСТІЛЬ, ГОЛОС, З ЯКОЇ ТАКОЇ ПРИЧИНИ, МИСЛИВЕЦЬ, ЛЕЖИМО НА ДНІ ТРАВИ.

Анатолій КИЧИНСЬКИЙ – вполював свій вітер, свою поетичну стихію – і наповнив ними свої степові – понад Чорним морем—вітрила.

Вполюйте і ви.