Дякую Євгенові БАРАНУ за спочатку упорядкування книги ФРАНКІЯНА ПРИКАРПАТТЯ, а відтак і по дарування в мої руки сего фоліянту. Прочитав-їм і поспішаю поділитися з вами враженнями від того усього. Кумедищем виглядає вказування лауреатства багатьох місцевих премій авторів. Навіщо? Це подекуди дискредитує великі імена і виглядає як само пародія. Письменник – це ім’я і прізвище як інтелектуальний продукт. Кажеш Іван ФРАНКО чи Тарас ШЕВЕЧНКО і більше нічого не треба. Це духовна валюта нації, забезпечена зробленим цими людьми в українській культурі. А коли чогось не вистарчає, то люди ховаються або за неправедно вигадані налички на кшталт МАЙСТЕР ПСИХОЛЬОГІЧНОЇ ПРОЗИ, альбо за імена великих у преміях місцевого розливу, яких розвелося як тарганів у нечупарної господині. Та менше з тим. У своїй короткій передмові пан упорядник слушно зауважують: «Львів та Івано-Франківськ говорять про Івана Франка щороку. Такий вже льос цих дивних галицьких міст. Одне не любило цього чоловіка, скалічило йому долю. Инше – ніколи не знало його, але отримало ім’я, ціни якому досі не може скласти », «Хто як не ми. і хто ми, якщо мовчатимемо…» Віктор АНДРУШКО з Коломиї – поет, маляр і майстер дерев’яної скульптури, подарував читачеві вартісний вірш: «лиш ватра схлипує вогонь тебе тримає і спопеляє», «як стерти тінь? скажи». Василь ГЕРАСИМ’ЮК подарував читачеві чудову версету КОМУНАЛКА НА ФРАНКА: «і кожен символ і все на світі –  (Україна) не вся продалася, не цілком курва, не повністю», «цей вірш закінчується під осіннім осокором, верхівка якого заглядає в моє вікно, і на ній вільно розміщуються всі мої карпатські демони і навіть автоматники». Богдан ТОМЕНЧУК вділив читачеві перший вірш ДИПТИХА («Він далі гріє руки до кота»). Оце й усе золото, що вдалося намити мені у розлогому розділі поетичної ФРАНКІЯНИ. Цікава оповідь Михайла АНДРУСЯКА з Коломиї про святкування ювілею Франка у далекому 1936 році в умовах польської окупації – вельми актуально у світлі теперішньої шовіністичної істерії жечпосполитської  ПІСдуватої еліти. Євген БАРАН (вказування премії Олександра БІЛЕЦЬКОГО – то навпаки знак якости, бо і ім’я вартісне, і дають її за ДОБРУ ЛІТЕРАТУРНУ КРИТИКУ) потішив читача двома змістовними публічними виступами, перекладеним на текстовий для читання рівень: «найлегше наставити пам’ятники Генієві, аби не вникати у його слово», «Франко незручний поет, незручний громадсько-політичний діяч, незручний моральний авторитет: помилявся, звинувачував, закохувався… Ішов! Хода Франка цільна і цілісна. Як цільним і цілісним був сам Франко», «мета і завдання Франкової ходи полягали у Царстві Духа! У тому, що й досі нами нехтується і про що навіть не говориться . А якщо говориться, то не так  і не тими, хто мав би це говорити», «Іван Франко – людина, яка йшла дорогою життя, стверджуючи і заперечуючи власне «я», аби пробудити у масі (юрбі) потребу національної окремішности» . Автор виступів також подає глибоко-глибинну цитату з Франка: «та низька, поганська віра у нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя». Дуже цікава, розлога а вартісна (як завжди у нього) розвідка Романа ГОРАКА ДАРУНОК ВОЛОДИМИРОВІ САМІЙЛЕНКУ. Так що набутки є – подякуємо авторам а упоряднику. А відтак – мерщій до першоджерела: 50-томника і поза ним.