Роман Павла Вольвача „Сни неофіта”, як дикий вільний птах, не дається до рук – досліджувати його поетику не просто, але азартно J

Почну з того, що хоча це і не традиційна соціально-психологічна проза на кшталт класичних Бальзака та Діккенса, але дуже схожа за метою – показати еволюцію особистості в епоху змін соціальних та цивілізаційних.

Для мене видалося дивним й невиправданим, що дехто з критиків вишукує в „Снах…” тему виробництва – мабуть, через пресловуті стереотипи часів соцреалізму про обов’язковість індустріальної складової в літературі, що зображує індустріальне місто, яким бачиться Запоріжжя.

Ні про заводи, ні про технологічні процеси, ба навіть про життя-буття фахівців індустріальних гігантів в цій прозі не йдеться. Скажу більше, хоча головний герой деякий час заробляє гроші на ринку – але читач не побачить оповіді про якусь специфічну діяльність підприємців, адже з усього контексту випливає, що на базарі неофіт знаходиться лише формально, так би мовити „тілом”, як колись поет Йосип Бродський та й багато хто з митців, які своєю творчістю не вкладалися в прокрустове ложе тогочасної радянської системи, працював кочегаром (про що, напевно ж, не задля красного слівця згадується в цьому романі). До того ж і базар, якщо добре придивитися, – не зовсім тривіальний торгівельний об’єкт – це скоріше символ Вічного Ринку, де за все (а надто за те, що не продається!) доводиться платити – собою, своєю долею – перифразовуючи загальновідомий шекспірівський вислів  „весь світ – базар”.

Тож без будь-яких сумнівів – це роман про становлення ПОЕТА. А тому тлом цього дійства є не лише конкретне індустріальне місто, хоча запоріжці з радістю впізнають вулиці, будинки, атмосферу та й людей, бо все це вправно – де розлого й смакуючи, де одною-двома фразами – але завжди випукло й влучно змальовує автор. Сценою „Снів неофіта” є Час, який в даному конкретному випадку висвітлюється через спізніле, покручене, але потужне й невпинне самоусвідомлення нації, яка потребує, ба навіть прагне народити своїх Поетів – і народжує. Мені здається (хай вибачають земляки!), що читачам, які не є свідками подій, що слугують прототипом сюжетних ліній роману, навіть простіше й природніше (бо не переймаються впізнаванням) слідкувати й осягати сутність зображеного, адже щось дуже схоже в ті дивні часи, мабуть, відбувалося й по інших містах та містечках, ба навіть в нашій столиці.

Та все ж тлом подій автор обирає конкретне місто. Чому? Великою мірою через біографічні елементи, через чудове знання ситуації, бо Павло Вольвач тоді саме працював журналістом на місцевому телебаченні. Але чи лише в цьому справа?

Письменник змальовує головного героя в просторі міста Запоріжжя. Неофіт з периферії, з самої гущі первинного супу суспільства (тому й відгукується його душа, тяжіє до маргінального, багатого на колоритних  персонажів, сповненого невимовної таємної (може скутої?) сили селища – „посьолку Калантировка-Карантінка”) виштовхується силою долі своєї, яка невід’ємна від долі народу, на  головну магістраль буття. Символом цієї магістралі в рідному місті героя  «Снів неофіта» постає центральний Проспект, який в Запоріжжі є саме тою віссю, навколо якої крутиться усе місто. Тут, в одному з дворів обабіч Проспекту, наче при самій „битій дорозі життя”, молодий поет знаходить кохану, сім`ю та й врешті закладає перші цеглини Свого Світу, бо цей світ починає звучати його мовою, його ментальністю. Все це Павло Вольвач робить зі своїм героєм геть не випадково, і не лишень тому, що тут є певний біографічний фактаж. Насамперед письменник іде не за біографічними реаліями, він не має підстав та, певно, й бажання відкинути такий промовистий літературно-філософський символ, який посилає йому саме життя – і не помиляється.

Магістраль, спрямованість якої уриває, перегороджуючи, пам’ятник „вождю”. Ця магістраль починається з вокзалу, або ним закінчується. Якщо на початку роману герой десь поблизу площі (тоді вона мала назву „площа Леніна” – зараз „Запорізька”), то в кінці роману він вже на іншому полюсі міста – на вокзалі, їде до Києва.

До речі, вокзал, де головний герой „ЗАВЖДИ зустрічає когось у потязі до Запоріжжя” є дуже важливим елементом у символічній системі „Снів неофіта” – це своєрідний портал, через який відбувається перехід в інші світи.

Мабуть, тому чи не єдиний образ, що сподобався молодому поету у Гулого – образ залізниці, по якій степ прагне увірватися до міста, поєднуючи Запоріжжя-край із Запоріжжям-містом.

Цікаво й те, що саме показуючи літературне, тобто мистецьке, товариство автор вживає обмаль, до аскетичної простоти, художніх засобів. Навіть не сам перелік літературного інструментарію звужується – зменшується їх розмах, наче не мають, де розгулятися. І це одразу кидається в око, бо дуже контрастує з розмаїттям розлогих метафор, яскравих епітетів, парадоксальних паралелізмів, дзвінкого перегуку алітерацій та іншого, що вправно застосовується для створення образу Міста, міфу Міста. Автор не втримується від спокуси вголос визнати, що проспект його рідного Запоріжжя (малої батьківщини) дивним чином схожий з проспектом Києва – столиці його великої Батьківщини.

Чому ж висвітлюючи саме літературні кола письменник так явно, навіть нарочито художніми ж засобами притримує свій стилістичний темперамент? Може, щоб показати ставлення неофіта до периферійних літературних потуг, де герою не вистачає справжнього драйву, простору для польоту, порівняно зі світами та долями далеких геніїв, бо, як кажуть, „нема пророка…”? Або це є відповіддю, естетичною антитезою пафосно солодкому але з червоточинкою маніпулювання та брехні світогляду поета Гулого – таке собі відторгнення? В будь якому випадку для досягнення мети автор вміло й без пересторог підпорядковує поетику ідеї.

Щось схоже бачимо й в зображенні кримінального світу, коли змалювання ситуація вимагає не лірики, а речитативу, репу. Павло Вольвач не вицяцьковує усіх окремих деталей, наче в живописі пейзажиста Шишкова, звертається навіть не до „літературної графіки”, але й не стискає себе до гранично можливої лаконічності та схематичності у мистецтві – до плакатності муралу – його Медвідь та компанія живісінькі персонажі й без барвистого „розтікання мислію по древу”.

Роман багатошаровий, смакувати його поетикою цікаво, багато родзинок, як то: опис гопака, який танцюють сучасні запорожці, і який одним штрихом, наче мимоволі порівнюється з гуцульськими танками; або символіка двічі постколоніального міста Запоріжжя; чи новаторство письменника у формуванні так потрібних для української літератури засобів змалювання міського життя; алюзії до явищ та фактів української та всесвітньої культур і ще багато-багато всього…

 От і назва роману – геть не випадкова й не чужа для української літератури. І це не лише через „Неофітів” Шевченка. Ми ж, і українці, й взагалі людство, досі багато в чому неофіти – вчимося, сумніваємося, робимо помилки, шукаємо…

Це завжди важко – дивитися сни неофіта, але ж іншого шляху до Себе немає.

                                                                                                                      2017р