На запитання інформаційного агентства НАЦІЯ відповідає український піяніст Павло ЛИСИЙ.

Розкажи про свою родину: хто ти, звідки?

Весь мій рід, щонайменше до четвертого коліна, походить не просто з однієї місцевості на мапі України, а з одного села. Це моя рідна Дзензелівка, Маньківського району, що на Черкащині, де я народився і провів дитинство. Тато за освітою вчитель фізики та електрик, а мама – фельдшер. Зараз не працюють за спеціальністю, а займаються домашнім господарством.

Вибір майбутньої професії чинив самостійно чи хтось допоміг тобі в цьому?

Моє дитинство нічим особливо не відрізнялося від інших дітей-ровесників. Хіба лише тим, що окрім шкільної освіти я почав ходити «на музику». Коли моя майбутня вчителька зайшла до класу і сказала, що набирає у свій клас дітей для занять фортепіано – я попросив тата написати заяву. Музикою займався із задоволенням, тому був радий продовжити навчання на професійному рівні.

Які маєш захоплення поза фахом?

Нумізматика, подорожі. Люблю відвідувати місця, де ще не бував раніше.

Маєш багато друзів?

У мене багато колег, однодумців. А друзі – це особливий статус. Їх небагато.

Що порадиш тому, хто хоче прийти в українське музикування і збутися в ньому?

Я лише прийшов у музикування, а щоб затвердитись у ньому треба багато працювати над собою і виступати – зовсім не важливо, чи це зала філармонії, чи музична вітальня на 15 слухачів. Готувати цікаві програми концертів. Зараз для мене є пріоритетною музика українських композиторів – працюю над вивченням маловідомих творів. Вважаю, що український виконавець повинен мати значний відсоток української музики в своєму репертуарі.

Що значить для тебе Київ, чи пов’язуєш своє подальше життя з цим містом?

Я дуже люблю село, спокій, природу. Я там народився і там я вдома. У Києві живу понад 10 років і завдячую йому за свою музичну освіту та безмежну кількість життєвих уроків. Звичайно, Київ став для мене другим домом і покидати його поки що не збираюсь.

Що для тебе самореалізація?

Коли улюблена справа стає професією.

Чи є в тебе діточі мрії, які би хотів зреалізувати?

Я не пам’ятаю, щоб мріяв далеко наперед. Завжди дивлюся на життя реалістично, можливо, аж надто реалістично. Мрія – це скоріше передбачення результату певної діяльності. І якщо рухатися в запланованому напрямку, то і мрії збуватимуться. Одна із юнацьких мрій – щоб мої земляки могли чути класичну музику наживо. Так у 2010 році виник фестиваль «Дзензелівські вечори класичної музики», який щороку об’єднує у концертах багатьох професійних музикантів. Ця мрія в процесі реалізації, адже велика кількість проектів ще попереду.

Що побажаєш читачам нашого агентства?

Вдосконалюватись, займатись улюбленою справою, радіти життю.

Дякую за розмову.

Розмовляв Василь ВЕЛИМЧИЙ.