Дебютний роман ірляндської письменниці Дженніфер ДЖОНСТОН КАПІТАНИ А КОРОЛІ (Jennifer JOHNSTON THE CAPTAINS AND THE KINGS) 1972 року  -- шедевр світової літератури. Шкода, що сього роману  досі не маєме українською мовою.

Розпочинається він як звичайний кримінальний роман – двоє жандарів непоквап ідуть маленьким містечком, у якому («усі сидять у домах і замість того, аби чимось зайняти себе, переймаються тим, що їх не повинно обходити») -- когойся, певне, арештувати.

Але далі ми бачимо зовсім не кримінальний сюжет, а радше психольоґічно-медитативний.

Головних героїв двоє – старий пан Прендеґаст, що живе сам, попиває віскі, грає на фортеп’яні, раз у тиждень грає на виргані у місцевій церковці і тішиться спокоєм свого віку. Його брат Олександер, якого мама любила а він ненавидів – загинув молодим ув Англії, де і похований. Сей біль – маминої до нього поневаги не применшили ні роки, ні відхід мами а Олександера з сего світу ув инший – «-- Він був чоловік. – Я теж чоловік, мамо, запевняю тебе. Знову розсміялася, обернувши лице геть од нього. Чув ще її сміх, як виходив з покою, сміх, який його вічно переслідує». Жона його теж померла. При життю кохалася у квітах, для чого тримала садівника Сіна. Сін залишився йому у спадок, але потреби у ньому нема – просто терпить його коло себе як пережиток. Дочка його живе далеко од нього. Сім’я священика, що служить у церковці, де він грає на виргані, прагне соціялізувати героя роману, але він не надається до сього, бо має свою фільософію: бураки йому пахнуть цвинтарем, про себе він мовить: «не маю охоти мовити ні про моє життя, ні про мою смерть», «є достатньо щасливим там, де я є – у своєму домі». Цікавий діалог про його покійну дружину: «-- За що мав би бути їй подячним? Нічого мені не дала. – Була до тебе прив’язана. – Того потрафить і пес».

 Инший головний герой – юний Діармід, якого мама надсилає до старого з прохальним листом, аби той дав його проблемному синові роботу у своєму саду.

Старий живе у своїй самоті і тішиться нею. Колийся він з родиною  повернувся додому -- «у 1946 році обережно повернулися до Европи і побачили вимучених людей, котрі за усяку ціну намагалися вибудувати новий світ». Він добре себе чув у своєму домі, «чути було тільки деренчання дротів телеграфу і опадання з краків дерев снігу», «мандрував проз книги, так як перед тим світами, не вельми тямлячи, чого, уласне, шукає.»

Діармід – инакший світ. Юний, повний життєвої сили і радости, на початку життєвої дороги, у нього «очі (…), що мали колір меду і потаємний вираз».

Старший пан, як пана Прендеґаста протягом усього роману іменує авторка, має добре почуття гумору, мовить до юнака: «я тебе не з’їм, хлопче. Нє? Не  їм хлопців. Та ще і до того кельтів – кельтів не їм ніколи. Бо занадто ликуваті.»

«По раз перший хлопець направду посміхнувся».

Старший пан мусить відмовити у праці для гостя, бо має на тій посаді уже людину, а грошей не має аж так багато. Про се пише у листі до мами Діарміда. Мама у нього сварлива, нечуйна, а тато – шмата, що дуже любить гроші і на світ двиться через гроші (красномовним є деренчання грошима у кишені, аж так, же подекуди гроші за нього мовлять, коли він мовчить).

Діармід любить музику а військову справу, у чому знаходить спільну мову зі старим.

Діармід до школи не ходить, до Дубліна їхати не бажає, дома бути не хоче. Хоче бути у гостині у старшого пана, або, принаймні, поїхати разом з ним до Англії. Се приносить старому клопоти, але і втіху у його самоті. Він спогадує своє життя, привиди Олександера та инших покійних приходять у реальність, що свідчить про недалекий відхід його у засвіти.

 Садівник неудоволений з’явою імовірного претендента на свою посаду. Його демарші змушують старшого пана вигнати його з праці. Відтак садівник стає його ворогом і свідком несосвітенної брехні: начеб старший пан мав з хлопцем сексуальні стосунки. Ірляндське суспільство зразка 1972 року тільки так може пояснити приязнь двох поколінь, між якими є проміжне покоління батьків.

Священик Мулцах, що є душпастирем у родині Діарміда, розуміє старшого пана – його суть, його порозуміння з юнаком. Він особисто відвезе Діарміда до католицької школи у Корку, де той має більше небезпек отримати гомосексуальні практики, ніж у старого діда. Але такий світ, і нічого тут не удієш.

Діармід – творча, мисляча натура: «люблю розуміти», «сам си можу вчити. Хочу учити те, що мене цікавить, а не те, що вони уважають, же мусив би знати».

Унутрішнє життя героїв не заважає їм бачити життя зовнішнє: «гайворони творили своє пополудневе шаленство», «усе блищало у сонці», «серп раз підносився, а раз опадав і блищав як сонце на воді».    

Життя старого «допалало», «кожен день йому треба  перетривати»,  він хоче спокою і не прагне брати на себе вагу відповідальности за життя і долю сего юного хлопчака, проте хлопчак повторює його на припочатку – його творчу натуру ламають тато, мама, суспільство, ламають через коліно, ламають через брехню непорозуміння. Взаємна приязнь двох героїв – природня, бо вони споріднені душі. Їхні діалоги живі, радісні, глибоко-світлі для них самих і пожитечні для удумливого почительниа: «--Хочеш сказати, що я є неморальним? -- Ненормальним». «-- Шкода, що хочеш бути жовніром. – А пан? – Я мусив. Завше того жалував», «жовніри рідко ненавидять тих, кого убивають».

Яскравим образом пропащого життя, понищеного нечуйними родичами, є квіти, що «лежали розсипані на траві, червоні, жовті, пурпурові, ружові – кольорове сміття».

Чому Діармід  ненавидить своїх батьків і любить старшого пана? Бо він усвідомлює, відчуває, бачить унутрішнім зором війну грошей і духу людського. У сій війні він стає на бік старшого пана, бо по духу він його, він такий як він.

Випадок дав можливість панові Прендеґасту побачити себе юного, переосмислити своє життя і спокійно умерти, бо на світі лишається його онук по духу.

Жандарі у фіналі роману прихидять до покою головного героя, але він уже там не є – він помер.

Але не помер його дух, його творча натура у дорозі до Корка. Отож, усе тільки починається.

Дженіфер Джонстон пише випукло, вартісно, свіжо,      разом з тим  коротко а просторо.