Заради втілення мрії вона вирушає на Батьківщину, де на неї чекають привиди минулого. «Я граю так, як живу, а живу так, як граю. Сподіваюсь, я себе ніколи не зраджу», — так характеризує себе українська піаністка Альона Черні під час зйомок благодійного концерту у фільмі Appassionata. Документальна стрічка, яка у липні цього року вийшла в кінопрокат у Німеччині, всупереч можливим очікуванням розповідає, однак, не про становлення зірки та її успіх на світовій музичній сцені, пише dw.de.

Натомість глядачі хвилюються разом з 45-річною героїнею, яка вже третину свого життя живе у Швейцарії, втілення її давньої мрії, чи то пак, як сама вона каже, потреби: подарувати рояль своїй музичній школі у далеких Ромнах на Сумщині. Пропонуючи швейцарському режисерові Крістіану Лабхарту зняти фільм про її задум, мисткиня, утім, не підозрювала, яким одкровенням для інших стане кінострічка.

— Відверто кажучи, для мене це було певним шоком, коли я раптом зрозуміла, що накоїла, накоїла передусім з собою, — пригадує Альона Черні свої відчуття після того, як дізналася, що фільм отримав приз глядацьких симпатій на кінофестивалі у Цюриху. — Я зрозуміла, що мені доведеться якось із цим жити. Жити з реакцією людей.

Нині піаністка, за її словами, отримує щоденно з десяток листів та мейлів від тих, кого не залишила байдужим її біографія. Адже зображена у Appassionata мандрівка Альони Черні на Батьківщину водночас є подорожжю у її минуле, сповнене болю і гіркоти. Музикантка повертається, зокрема, в інтернат у Києві, куди талановиту дівчинку у 8-річному віці, сподіваючись на успішну музичну кар’єру, віддали батьки. Щиро і відверто Черні пригадує 10 років, які навряд чи можна назвати дитинством, жорстокість дітей у інтернаті, постійний голод, постійні уроки гри на роялі та невдалу спробу самогубства у випускному класі. А може, попри усі пережиті нею страждання, рішення батьків таки було правильним? — запитує себе у фільмі нині успішна Черні, не витримуючи зрештою шквалу емоцій та вибухаючи слізьми...

Знімальна група разом Альоною Черні передусім за ініціативою режисера Крістіана Лабхарта вирушила до Прип’яті. У вражаючих «лаштунках» спорожнілого міста, які дірою німоти зіяють у сповненому музики плині фільму, режисеру вдалося створити один із емоційних апогеїв, розповівши про Чорнобильську катастрофу через призму спогадів тоді 17-річної школярки.

«Нам сказали: якщо ви поїдете, то наступного року ви не зможете здати іспит... Ми сиділи, дивилися, як усіх вивозять, як Київ порожніє. Нас поїли червоним вином у школі перед екзаменами. Це було жахливо. І ми вирішили усім класом, що нас залишили помирати, і ми все одно нікому не потрібні. У всіх у нас в особистості відбувся значний надлом», — тремтячим голосом ділиться спогадами з DW Альона Черні.

Згодом молода жінка захворіла на лейкемію. І хоча стверджувати, що саме аварія на ЧАЕС стала причиною хвороби піаністка не хоче, Чорнобиль, безперечно, став такою ж невід’ємною частиною її життя, як і музика. Не дарма після аварії на АЕС у Фукусімі Черні відразу ж вирушила туди з концертами для дітей у школах регіону катастрофи, де ніби ще раз пережила власне минуле.

Під час відвідин Прип’яті зі знімальною групою Альона Черні раптом опиняється перед напівзруйнованим роялем без клавіш. Попри певну передбачуваність, ця сцена не позбавлена, утім, драматизму, а ще певний час щемить у свідомості глядача, як струна мертвого рояля під молоточком, знайденим піаністкою на підлозі.

Найінтенсивнішим моментом фільму режисер Крістіан Лабхарт називає розмову Альони Черні про її дитинство та сьогодення з батьками. Пафосний монолог матері, гордої досягненнями доньки, та мовчання батька переривають різкі репліки доньки німецькою мовою. Вдячність батькам і докори сумління через неможливість доглядати їх на Батьківщині затьмарено болісними спогадами з інтернату, де Альона Черні опинилася саме з їхньої волі. За її словами, фільм розчарував батьків, які ще довго після перегляду не могли спілкуватися з донькою.

— Гадаю, проблема не у фільмі й не в мені, а в них самих. Я нещодавно прочитала фразу, якою легко все пояснити: вони бачили мету, але не бачили шляху, який веде до цієї мети. По-моєму, через цей фільм вони вперше побачили цей шлях, тому і вжахнулися, — поділилася своїми міркуваннями Альона Черні у розмові з DW.

І все ж музикантку переповнює відчуття вдячності і прагнення не лише брати, а й повертати щось назад усім на її життєвому шляху: старенькій першій вчительці музики, яка, граючи, просить пробачення у Шопена за свої тремтячі руки; музичній школі, яка нарешті має чудовий рояль; доньці Софії, з якою так добре грати в чотири руки; людям на її концертах і «чорно-білим клавішам, які ніколи не зрадять»...