Драма

 

Дві дії

 

Дійові особи:

 

Капітан Прокопчук

Сержант Тихоненко

Старшина Мельниченко

Мати Тихоненка

Марина Костянтинівна

Надія

Коля

Коля - син

Людмила

Абдулла

Мулла Ахмат

Фронтовик

Кульбабченко

Петро

Алік

Учителька

Саїд

Аня

Група бійців

Група душманів

 

 

ДІЯ ПЕРША

 

КАРТИНА ПЕРША

 

В  прожекторі висвічується Прокопчук.

ПРОКОПЧУК.

Очі вологі не від поту

І в горлі ком не від пилу.

Криваву робили роботу,

Не тільки ми там служили.

 

Небеса червоно висіли

І кулі по ночах вили.

Там друзі мої помирали,

Не просто вони там служили.

 

Позаду уже перевали,

Прірви, окопи, обстріли.

Юнаками там воювали,

Не тільки ми там служили.

 

І нам забути не вільно

Цинкові труни, могили.

Прощайте, хлопці, рідні,

Що голови там положили.

 

КАРТИНА ДРУГА

 

В  прожекторі висвічується Мати Тихоненка.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Доїхала, синочку, благополучно, хоча й тяжко далася дорога. Виснажує не так час, як пересадки, чекання, нидіння. Лише на другу добу була вдома. Скільки вже часу пройшло, а й досі бачу, як ти приймаєш присягу. Дитина, а стоїш з автоматом через плече, аж смішно. І горда за тебе, моя дитино. Сину, сам собі мусиш прокладати шлях у житті. У нашому роду немає звички кивати на авторитет і заслуги предків. Отож привчайся до самостійності, покладайся на самого себе та на друзів, але при цьому не забувай, чий ти росток, щоб в дорозі не втратити правильні життєві орієнтири.

Гасне світло.

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

 

Гори Афганістану. З'являється група солдатів.

ПРОКОПЧУК. Далі дороги немає. Зірвали міст.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Прокляття!..

ПРОКОПЧУК. Не насилай на себе небесного гніву, бо Магомет сказав, що прокляття йому зовсім слухати не личить. Думаю, що вони триматимуть нас у цій кам'яній пастці до ранку, щоб потім із вершин перестріляти усіх, як куріпок.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Прорвемося! Пам'ятаєте, що сказав князь Святослав, коли потрапив в облогу?

ПРОКОПЧУК. Я, може, і пам'ятав би, так мене ще тоді не було на світі.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Він тоді сказав своїй дружині: «Не посрамим землі руської і ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають!»

ТИХОНЕНКО. Померти встигнемо. Треба знайти вихід із цього кам'яного мішка.

ПРОКОПЧУК (розмовляє по рації.) «Ракета!», я - «Гранит». Приём.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. «Ракета» на приёме.

ПРОКОПЧУК (по рації.) Дальше дороги нет. Мост взорван. Духов [1] не видно.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Поднимитесь в горы, на вершину, займите выгодные позиции и следите за мостом, а мы, постоим здесь. Как только появятся духи, немедленно сообщите нам.

ПРОКОПЧУК. Вас поняли. Конец связи.

Прокопчук відходить убік, дивиться, де краще підійматися в гори.

КОЛЯ. Романтика. Як у пісні:

«Идешь, играя автоматом,

Как славно быть солдатом,

Быть солдатом».

МЕЛЬНИЧЕНКО. Сюди б цього віршомаза, хай би тут погрався автоматом.

До бійців підходить Прокопчук.

ПРОКОПЧУК. Про що мова?

ТИХОНЕНКО. Про жінок, товаришу капітане.

ПРОКОПЧУК. Гарна тема, але про них на дембелі побалакаємо, а зараз - підйом! (Солдати встали.) У гору підніматися слід у слід. У горах перемагає той, хто вище. За мною марш!..

Солдати піднімаються в гори.

 

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

 

В  прожекторі висвічується Надія.

НАДІЯ. Рідненький мій! Ти пишеш, що в Афганістані є люди, які вмирають із голоду, а ось я страждаю й скоро помру від кохання. Єдине, що мене ще тримає на світі, це те, що ти скоро приїдеш і приведеш мене до тями. Цілими днями я думаю лише про тебе, наука не лізе в голову, усе падає з рук. Оживаю лише тоді, як отримую від тебе вісточку. Коли загинув в Афганістані Грибоєдов, то його шістнадцятирічна дружина так більше й не виходила заміж, а я, не дай Бог, якщо з тобою щось трапиться, то просто помру. Тому ти несеш відповідальність не лише за себе, а й за ще одну нещасну істоту на цьому світі.

Коханий мій, найкращий, бережи себе й пам'ятай, що тебе з нетерпінням чекають.

Навіки твоя Надійка.

Гасне світло.

 

КАРТИНА П'ЯТА

 

Афганський кишлак.

УЧИТЕЛЬКА. Люди! Тепер земля належить тим, хто її обробляє!..

САЇД. Невже світ перевернувся? Хіба бай віддасть комусь із бідняків хоча б один джериб своєї землі? Чи бачено таке, щоб із муллою хтось порівнявся? Коран каже: «Аллах покарає тих, хто візьме чуже».

УЧИТЕЛЬКА. Це не чуже, воно ваше! Прийнято республіканські декрети про землю й воду, про рівність націй і народностей про рівність між чоловіком і жінкою, про повну ліквідацію безграмотності.

САЇД. Для афганця Іслам не тільки віра, але й спосіб життя. Усе життя мусульманина суворо окреслене сурами Корану. До примирення й покірності кличе нас Аллах. Є мулла, а є простий смертний і дехкан - усе це дано зверху. Рівність по Корану настане лише після смерті, тоді багатим і бідним - усе буде порівну - яма в сухій землі та загострений камінь зверху й більше нічого. А що ще потрібно смертному?

УЧИТЕЛЬКА. Чому ви не хочете жити вільно, так як увесь світ живе?

Заходить Ахмат зі своїми людьми.

АХМАТ. Чого ж ти замовкла? Продовжуй. Мовчиш? Мусульмани! За давніми звичаями наших предків жінка - істота, яка не має права голосу. Чому ж ви її слухаєте, а не закидаєте камінням? Чи, може, ви теж стали невірними? Її прислали з Кабула невірні, а ви ж знаєте, що хто потисне руку невірного, тому треба без жалю відрубати ту руку. Ця посланниця невірних заслужила найстрашнішої кари лише за те, що посміла зняти паранджу, відкрити своє обличчя й вийти до мусульман.

САЇД. Але ж вона говорила правду. Афганцям набридло бути рабами й жити у вічній бідності та злиднях. Досить нам рабства.

МУЛЛА АХМАТ. Не хочеш бути рабом?

САЇД. Не хочу.

МУЛЛА АХМАТ. А ким же ти хочеш бути?

САЇД. Я хочу вільно працювати на землі, але щоб вона належала мені.

МУЛЛА АХМАТ. Добре, я дам тобі землі. Гей, візьміть його!

Люди Ахмата хапають Саїда.

Закопайте в землю, хай отримає те, що хоче. А цій місіонерці невірних за те, що вона насмілилася зняти паранджу й переступити закон наших предків, я власноручно розріжу її ненаситне черево! Хапайте її!

Люди Ахмата хапають учительку.

УЧИТЕЛЬКА. Люди! Будьте ж людьми!.. Я ж для вас хотіла добра!..

Ахмат дістає ножа й убиває вчительку.

АХМАТ. Мусульмани! За нами йдуть невірні, вони будуть тут із хвилини на хвилину. Вони забирають із собою жінок і дочок афганців, тому негайно втікайте в гори, але не залишайте їх тут для невірних. Хай краще вони загинуть від вашої руки, ніж попадуть у руки невірних!..

Починається паніка, крики відчаю.

 

КАРТИНА ШОСТА

 

В  прожекторі висвічується Мати Тихоненка.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Солдатами не народжуються, народжуються дітьми. Матері дають життя дітям, і не існує в них потаємнішої мрії, аніж уберегти свої чада від лиха. Та немає в мене зараз таких крил, щоб полетіти до тебе в ті далекі, чужі краї й закрити твоє молоде, повне завзяття та цвітіння тіло від смертельної небезпеки. Минають роки, а людство чомусь не мудрішає. До яких пір то в одній, то в іншій точці нашої матері землі сіятимуться страждання та безглузда смерть наших ні в чому не винних дітей?! (Співає.)

Ой горе тій чайці,

Чаєчці небозі,

Що вивела чаєняток

При битій дорозі.

 

Їхали чумаки,

Воли попасали,

Вони чайку і зігнали,

Чаєнят забрали.

 

«Ой ви, чумаченьки,

Ви ще молоденькі,

Верніть моїх чаєняток,

Вони ще маленькі».

 

«Ой не вернем, чайко,

Голубонько наша,

Бо твої же чаєнята

Поварились в каші».

 

КАРТИНА СЬОМА

 

Гори Афганістану.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Товаришу капітане, дивіться, там духів більше сотні. Мабуть, вони нас не помітили.

ТИХОНЕНКО. І не бояться.

МЕЛЬНИЧЕНКО. А що їм боятись? Міст зірвано, наша броня туди не пройде, от вони й балдіють.

ПРОКОПЧУК. Нікому не світитися. (Розмовляє по рації.) «Ракета!» Я - «Гранит». Приём.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. «Ракета» вас слушает.

ПРОКОПЧУК. Возле моста около сотни духов.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Попробуйте без шума взять языка. Мы потихоньку продолжаем движение.

ПРОКОПЧУК. Всё поняли. Конец связи. Через годину броня буде тут.

КОЛЯ. Товаришу капітане, дозвольте мені взяти язика!

ПРОКОПЧУК. Тобі скільки до «дембеля», Колю?

КОЛЯ. Наказ міністра вже був давно, так що «дембель» на днях, а то й раніше.

ПРОКОПЧУК. А в нас традиція - «дембелів» на війну не брати.

КОЛЯ. Так я ж не на війну, а по «язика».

ПРОКОПЧУК. Спокуха, Колю. Тихоненко, візьміть бійців, спустіться вниз і приведіть «язика». Тільки обережно, щоб вас не засікли.

ТИХОНЕНКО. Єсть! Горобець, Волков, за мною!

Група бійців на чолі з Тихоненком виходять.

ПРОКОПЧУК. Нікому не висуватися!

Бійці завмирають між камінням.

КОЛЯ. Дихати нічим. Неначе хтось викачав із повітря кисень.

ПРОКОПЧУК. Високо ми забралися, а чим вище, тим повітря в горах більш розріджене.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Скільки вже в цих горах полягло наших хлопців? І яких хлопців! Мабуть, правду кажуть, що смерть немилосердно полює не за злом, а за добром.

КОЛЯ. За час служби я зрозумів, що на війні відчуття страху притупляється.

ПРОКОПЧУК. Якщо людина може примусити себе піти на вірну смерть, то вона сильніша за страх. У бою завжди так: злякався - пропав. Навіть якщо залишився живим, однаково пропав.

КОЛЯ. А хіба то життя, коли честі в тебе немає?

МЕЛЬНИЧЕНКО. О, скільки зараз безчесних розплодилося.

КОЛЯ. Не можу змиритися, що гинуть хлопці.

ПРОКОПЧУК. І не потрібна змирятися. Черства душа - не душа. Як же жити з такою душею?..

КОЛЯ. Тяжко нашим душам. Занадто дорогу ціну платимо. Як же бідні батьки побиваються за своїми дітьми? Адже зараз у більшості в сім'ї по одній дитині. І ось ростили, доглядали, випещували ту дитину, а її - бац! І немає. Як же тим нещасним батькам далі у світі жити?..

МЕЛЬНИЧЕНКО. У дитинстві ми грали у войнушку, і всі хотіли бути героями, тому що герой найрозумніший, найхоробріший, найкраща людина у світі. А в п'ятому класі перед нами виступав фронтовик, ми не зводили з нього оченят, особливо з грудей, де виблискували ордени та медалі. А як почав він розповідати нам про війну, якось скоромовкою, зверхньо, повчально повторюючи: «Ось підростете - зрозумієте». І зблякли його подвиги в наших очах. Ми ж хотіли почути про справжній героїзм, про подвиги, а він щось таке цурпелив, я й зараз не можу згадати, що саме він казав.

КОЛЯ. Подивимося, як ти будеш розповідати про цю війну.

МЕЛЬНИЧЕНКО. А що тут розповідати? Воював, як усі. Та й кому це все буде потрібно? Ми ж то тут не герої, а так. Незрозуміло хто. Адже - це війна неоголошена, тиха, хоча й не менш кровопролитна.

ПРОКОПЧУК. Ми тут воюємо, бо виконуємо свій інтернаціональний обов'язок.

КОЛЯ. Та це зрозуміло, товаришу капітане. Тільки воно, знаєте, образливо, що з нашою технікою ми тут нічого не можемо зробити. Та й у горах ми не вміємо воювати, адже вас теж в училищі не вчили воювати в горах?

ПРОКОПЧУК. Навчання були, але те тут майже не знадобилося. Війна в горах неоднозначна, і кожен бій відрізняється від попереднього. Шаблон тут до смерті подібний. У горах треба бути готовим до будь-якої несподіванки... Гори карають тих, хто не готується з ними до зустрічі. Навіть суворовські богатирі ледве подолали гірські переходи. Із двадцятитисячної армії більше чотирьох тисяч залишили на альпійських перевалах. Щоправда, тоді Суворов завдав противнику вчетверо більше втрат. Йому за той похід присвоїли звання генералісимуса. Він тоді розробив «Правила війни в горах».

КОЛЯ. Які зараз зовсім не знадобилися.

ПРОКОПЧУК. Чому ж? Дещо знадобилося.

КОЛЯ. Командире, а що, по-вашому, найголовніше для солдата?

ПРОКОПЧУК. Дисципліна. Вона вимагає, щоб солдат поважав свого командира.

КОЛЯ. А якщо його немає, за що поважати?

ПРОКОПЧУК. Дисципліна також вимагає, щоб командир був достойний поваги.

КОЛЯ. Непросто бути хорошим командиром, адже серця людей завоювати тяжко. У кожної людини свій характер, свої погляди на накази та розпорядження.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Сучасна молодь відвикла від дисципліни, а споживацтво породжує бездушність, вона ж для юної душі, як ракова пухлина. Молодь втрачає мету в житті.

ПРОКОПЧУК. Мета в житті - це не обов'язково здійснення подвигів.

КОЛЯ. Мета життя лише одна - завжди і в усьому бути справжньою людиною.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Правильно, діду!.. Ой, пробачте, це я за звичкою. У Союзі коли служив, там процвітає дідівщина.

ПРОКОПЧУК. Дідами себе величають боягузи, а тут хлопці йдуть одне за одного під кулі й кожний цінується по шкалі відваги.

КОЛЯ. Молодь втратила моральні орієнтири.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Вона не сама втратила, а їй допомогли втратити. Де той обіцяний усьому світові комунізм? Де ті ідеї, які зігрівали мого батька?! Мені мама розповідала, як він носився, мов навіжений, ні дня, ні ночі для нього не існувало, а потім спився й закінчилося для нього будівництво комунізму. Мама залишилася сама. А спився тому, що перестав вірити у вічного будівника комунізму, бо нічого вічного немає. Його однокашники попролазили в усі щілини й тепер живуть, приспівуючи, а він, чесний і порядний мандрівник-мрійник, спився. Він був вихований на героїзмі Островського, Матросова, Гагаріна, й тому скрізь собі набивав ґулі, бо наштовхувався на підлість, байдужість та бюрократизм. Ось послухайте один із його віршів:

Нащо мені цвісти, жити,

Коли правди немає?

Ідемо до комунізму,

А чи прийдемо - не знаю.

Чому думи погані

Бентежать моє серце?

Жити б, цвісти, як інші,

Пристосуватися б та...

Не можу!..

Чогось дурне серце

І болить, і стогне,

Чогось все шукає.

Хоче правду бачить,

А її - немає?..

Це він писав у 1966 році!.. Тоді, коли ще майже всі вірили в «світле майбутнє».

ПРОКОПЧУК. Час колись винесе історично справедливий вирок.

КОЛЯ. Та поки він винесе й осудить, то ми вже в труні лежати будемо, а ті, які для свого блага висунули нові ідеї, живуть і житимуть вони та їхні діточки як при комунізмі, а обдурений народ, так і працюватиме, б'ючись у боротьбі за світле майбутнє. Тільки коли воно настане, про це ніхто не знає. Люди стали заздрісними, скнарами, жорстокими, немилосердними. Зараз подвиг ніхто не оцінить. Більше того, його просто очорнять, як це намагаються зробити з подвигом молодогвардійців та інших героїв.

ПРОКОПЧУК. Наш час поставив нові лаштунки героїв.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Ми особливо тут, в Афгані, стали перед вибором, як жити далі? Наша держава з багатьма молодими людськими долями розпорядилася жорстоко й немилосердно.

ПРОКОПЧУК. Зараз багато духовно покалічених хлопців усе ж не занепали духом і зуміли перебороти інертність, яка роз'їдає молоді серця.

КОЛЯ. Та воно то так, тільки інші живуть, а ми тут мучимося невідомо для чого, для кого й за що.

ПРОКОПЧУК. Афган не зрівняє всіх і звідси повернуться далеко не ангели.

КОЛЯ. У Союзі будуть «воїни-інтернаціоналісти» й ті, хто по-справжньому воював, і ті, які відсиджувалися. А скільки ще буде самозванців?..

МЕЛЬНИЧЕНКО. Оті ж самозванці попролазять у щілини й будуть керувати тими, хто чесно живе.

КОЛЯ. А самозванців із часом ставатиме все більше й більше, так само, як фронтовиків після війни не зменшилось, а збільшилося.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Ага. Навіть деякі наші правителі приписали собі чужі подвиги, то що вже казати про простих смертних?.. (До Колі.) Що, старий, задумався? Дембель на носі, га?..

КОЛЯ. Думати завжди є про що.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Прийдеш і відразу женишся?

КОЛЯ. А я вже був одружений.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Чому «був»?

КОЛЯ. Тому що був, і тепер уже не скоро буду. Я - в Афган, а вона сина здала в притулок, стерва!.. А я ж сам в інтернаті виховувався, знаю, яке там було «щасливе дитинство»!..

МЕЛЬНИЧЕНКО. Нічого, Колю, прийдеш з армії, забереш сина і будеш жити з ним.

КОЛЯ. Це єдине, що мене тішить. Ох, швидше б додому!.. Заберу, синочка і на риболовлю. У тишу.

ПРОКОПЧУК. У тишу. (Наспівує.) «Тиша навкруги...»

 

КАРТИНА ВОСЬМА

 

В  прожекторі висвічується Мати Прокопчука.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Щойно отримала твого листа, сину. Щире спасибі. Ішла доїти козу, заглянула в скриньку, а там твій лист! Мені цієї ночі й сон снився, про який боюся й казати, аби нічого не скоїлося.

Немає, сину, більшого щастя, як бачити тебе живим і здоровим. Я дуже переживаю за твої землянки. Ти писав, що на попередньому місці жив у наметі, а тут землянка. Дивись, сину, обережно пали в грубці, щоб не вчадіти вночі. Не простудись. Завжди пам'ятай, де і серед кого ти перебуваєш.

У мене, як і раніше, ніяких змін, хоч і кажуть, що все тече, все міняється. Працюю. Здоров'я, сам знаєш, яке воно тепер. Роки беруть своє. Хочеться ще пожити, щоб хоч чимось тобі допомогти.

Пиши частіше, вже кілька разів перечитувала вирізку з газети, в якій розповідається про тебе та твоїх друзів. Який ти молодець. Мій синку. Гордість бере, дорогий, за тебе.

Бережи себе.

Міцно обіймаю - твоя мама.

Пиши. З нетерпінням чекаю вісточки.

 

КАРТИНА ДЕВ'ЯТА

 

Гори Афганістану.

ТИХОНЕНКО. Узяли «язика», товаришу капітане, тихо взяли. Ішли вони втрьох по дорозі, звідти, звідки й ми прийшли, напевно, теж ходили в розвідку. Ті двоє пішли далі, а цей відійшов від своїх, щось їм сказавши, повернувся та й посунув, прямо на мене, а я стояв за скелею. Довго не думаючи, я його - хряп! На плечі й уперед угору, де чекали мене бійці.

ПРОКОПЧУК. Його вже кинулися шукати.

ТИХОНЕНКО. Звичайно, тільки звідки вони знають, де він подівся?

ПРОКОПЧУК. Усім бути напоготові! (Підходить до Абдулли.) Ну-с, красунчик, покажись. Оце так зустріч!.. Абдулла? Ти чи тінь твоя?

АБДУЛЛА. Прокопчук?!.. Вот так встреча. Попал таки в Афганистан?

ПРОКОПЧУК. Ти ж запрошував, ось я й приїхав.

АБДУЛЛА. Я тебя приглашал в гости, а ты пришел на мою землю как враг-завоеватель.

ПРОКОПЧУК. Помиляєшся, я прийшов сюди як друг, щоб допомогти твоєму народові багатостраждальному!.. Адже й ти вчився в нашому училищі, щоб звільнити свій народ від рабства й неволі?

АБДУЛЛА. Я учился у вас для того, чтобы узнать военное дело и потом мстить твоим неверным.

ПРОКОПЧУК. За що?

АБДУЛЛА. За то, что пришли на нашу землю.

ПРОКОПЧУК. Ми прийшли, щоб твій народ зажив щасливо.

АБДУЛЛА. Нельзя осчастливить народ насильно. У нас свои за­коны, а вы навязываете нам свои.

ПРОКОПЧУК. Ми прийшли, щоб допомогти твоєму народу отримати землю, воду, елементарну освіту, щоб усе стало загальним надбанням, а не окремих багатіїв.

Абдулла розсміявся.

Чому ти смієшся? Революція все дає дехканам.

АБДУЛЛА. Ты сначала розберись, сколько в твоей стране сидит богачей-дармоедов на плечах твоего народа, а потом лезь в мою страну. А то, что революция, как ты говоришь, все дает дехканам, так того всего тот же дехкан не хочет брать.

ПРОКОПЧУК. Чому?

АБДУЛЛА. Е-е-е, дорогой, такой был ты умный в училище, а простой истины не понимаешь. Ваши декреты писали смертные, а Коран написан святой рукой. Частная собственность неприкосновенна! И горе тому, кто на нее посягнет, государство бесплатно раздает землю беднякам, а они ее брать боятся, за грех считают. И никакие усилия не заставят уверовать их в справедли­вость твоих декретов.

ПРОКОПЧУК. Я пам'ятаю, ти хотів в училищі одружитися. Одружився?

АБДУЛЛА. Нет.

ПРОКОПЧУК. Чому?

АБДУЛЛА. Нету денег, а за жену нужно платить, это только у вас жены бесплатные.

ПРОКОПЧУК. Скільки потрібно платити?

АБДУЛЛА. Самое малое десять тысяч афгани. Но мне дешевая жена не нужна, для тела я могу себе купить хоть сейчас, такие у нас дешевые, почти бесплатные, как, кстати, и у вас. Ха-ха-ха!..

ПРОКОПЧУК. Як же ти збираєшся заробити?

АБДУЛЛА. Как заработать деньги, это у нас каждый ребенок знает. Нужно убивать активистов революции. За каждого активиста платят по десять тысяч афгани, только нужно принести скальп и погоны с отрезанной кожей с плеч, если доставить голову, то цена под­скакивает вдвое, точно так же, как и за убитого русского воина, а за подбитый танк, бронетранспортер, автомобиль денег дают ку­да больше.

ПРОКОПЧУК. І багато вже заробив?

АБДУЛЛА. Ха-ха-ха!.. На приличную свадьбу еще не заработал.

КОЛЯ. Уже й не заробиш, гаде! (Хоче застрелити Абдуллу.)

ПРОКОПЧУК. Відставити! Колю!..

АБДУЛЛА. Откуда это у вас? Молодые, зеленые, а такие гарячие. А многие наши афганцы думали, что вы с рогами.          

ПРОКОПЧУК. І не боїшся смерті?

АБДУЛЛА. Суета не к лицу мусульманину, потому что одному Аллаху известно грядущее. К тому же - это вы у меня в плену, а не я у вас. Лучше бы ты, Прокопчук, перешел к нашим и помог нам бороться с неверными.

ПРОКОПЧУК. Я прийшов допомагати народу, а не головорізам. А як же ти, такий досвідчений, і попався нам?

АБДУЛЛА. Мы возвращались после того, как заминировали сюда дорогу, и я не думал, что вы здесь можете оказаться. Я тебе еще раз советую: переходи к нам. Вот некоторые перешли и воюют, а когда победим, жизнь у тебя будет, как в раю, иначе все равно тебе отсюда живым не выбраться. Так лучше жизнь, чем смерть.

ПРОКОПЧУК (бере рацію.) «Ракета», «Ракета»! Я - «Гранит», приём!

ГОЛОС ПО РАЦИИ. «Гранит», я - «Ракета». Вас слушаю.

ПРОКОПЧУК. «Ракета», осторожно двигайтесь, дорога заминирована.

ГОЛОС ПО РАЦИИ. Спасибо, что предупредил. Но поздно. Колонна уже напоролась на мины. Так что у нас вынужденная остановка где-то на два-три часа, что у вас?

ПРОКОПЧУК. Пока что все спокойно, языка взяли. Ведем допрос.

ГОЛОС ПО РАЦИИ. Продолжайте.

ПРОКОПЧУК. Вас поняли. Конец связи.

АБДУЛЛА. Через час вас не будет, если, конечно, не сдадитесь.

ПРОКОПЧУК. Скажеш «гоп», як перескочиш!..

АБДУЛЛА. Это ты будешь скакать, а не я. Ты еще в училище был упрямый, как горный козел. Но козел не имеет логического мышления, а ты его всегда имел, то пораскинь своими мозгами, даю тебе на это десять минут.

ПРОКОПЧУК. Чому ти такий упевнений, що в нас другого виходу немає?

АБДУЛЛА. Потому что меня наверняка ищут и с минуты на минуту будут здесь. Если не держат вас уже на снайперских прицелах, потому и советую: не оттягивай и быстрей решай, чтобы потом не оказалось поздно.

ПРОКОПЧУК. Міст ви підірвали?

АБДУЛЛА. И не только мост, я же говорил, что и дорогу, на которой застряла твоя колонна, тоже заминировали мы. Помощь к тебе скоро не придет. Единственное, что тебе выгодно - это сдаться.

ПРОКОПЧУК. Хлопці, будьте обережні!.. Без наказу не стріляти!..

АБДУЛЛА. Это тебе не поможет.

ПРОКОПЧУК. А якщо ми здамося, ти за нас грошей багато отримаєш? На наречену вистачить?

АБДУЛЛА. У меня их и так хватит. Ты и в самом то деле не подумай, что я зарабатываю деньги, мне дорог Афганистан, а деньги сегодня есть, а завтра - нет, и наоборот. Афганистан же останется навеки.

ПРОКОПЧУК. Я теж прийшов допомагати Афганістану.

АБДУЛЛА. Ты, наверно, еще не читал стихи своего любимого поэта Евтушенко, ты еще в училище делал вечер по его поэзии. Так я его тоже полюбил, благодаря тебе. Он сказал так:

Почему ты явился с оружием к нам,

Здесь впервые услышавший слово «Ислам»?

Что ты дашь, нашей родине - нищей, босой,

Если в собственной -

Очередь за колбасой?..

ПРОКОПЧУК. Питання дійсно колюче, адже наша країна допомагала й Іспанії, й Китаю, Кубі, В'єтнаму. У той же час наш народ підтягував свої животи, тоді як весь світ наживався на голодних і холодних, бездомних бідняках, а наша країна допомагає всім незаможним.

АБДУЛЛА. Ну не хочет моя страна твоей помощи, ты это понимаешь?..

ПРОКОПЧУК. Не країна, а ті, які наживаються на чужому горбу. Вони поки що одурманили афганський народ, і моя країна тому й увела свої війська. Ви думаєте, що нам приємно лазити по ваших горах і насильно вас заставляти жити не у феодалізмі. Подивимося, що з вас залишиться, коли вийдуть наші війська. Тобі тоді не буде де гроші заробити, навіть на убитих наших солдатах. У вас був хоч один дохід, на трупах, а тепер більшість із вас що буде робити?

АБДУЛЛА. Тысячи лет жили и еще проживем, без вашей помощи.

ПРОКОПЧУК. Ти проживеш. Отримав у нас освіту, заробив на трупах своїх земляків і на смертях наших солдатів, тепер прийдуть інші хазяї, ти і їм продасися, тобі бути хамелеоном і змінювати своє забарвлення - не звикати, а народу як бути? Адже не всі пристосуванці, як ти?

АБДУЛЛА. Ты думай за свой народ, а за мой не переживай, он свой путь найдет.

ПРОКОПЧУК. Ось із цим я згодний. Народ свій шлях знайде, тільки шкода, що поки вийде на свій праведний шлях, багато крові втратить.

АБДУЛЛА. Без крови человечество пока что жить не может. Ты напрасно меня хамелеоном обозвал, я честно сражаюсь за свободу Афганистана.

ПРОКОПЧУК. Може й чесно, але методи не такі.

АБДУЛЛА. Все методы хороши, когда они ведут к свободе и справедливости.

ПРОКОПЧУК. Ось-ось, до справедливості. Ми якраз і прийшли допомогти справедливості, а ваші ідеологи представили нас як загарбників і вбивць, але я вірю, що афганці скоро самі розберуться, на чиєму боці правда.

Прозвучав постріл. Абдулла поранений падає.

АБДУЛЛА. А-а-а...

ПРОКОПЧУК. Без наказу не стріляти!..

КОЛЯ. Це вони он звідти шарахнули.

АБДУЛЛА. Прощай, Прокопчук. Это они правильно сделали, наверное, подумали, что я их предал. Предателей нужно пристреливать. Ведь я себя в этой жизни так и не нашёл. Прости мне, Прокопчук. А жена, любимая, единственная, у меня была в Баку, когда я там учился в военном училище. Просто об этом никто не знал. Ухожу. Прости. Прощай. (Помирає.)

ПРОКОПЧУК. Прощай, друже. Ми так і не зрозуміли одне одного.

Починається стрілянина.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Нас засікли! Зараз буде спекотно...

ПРОКОПЧУК. Берегти патрони!.. Стріляйте тільки в ціль! Маскуйтеся!.. (Розмовляє по рації.) «Ракета», «Ракета»! Я - «Гранит». Приём.

ГОЛОС ПО РАЦИИ. «Гранит»! Я - «Ракета». Вас слышу. Приём.

ПРОКОПЧУК. Нас обнаружили. Приём.

ГОЛОС ПО РАЦИИ. Нас тоже. Ждем «Голубей» с воздуха. Держитесь!

Починається запеклий бій.

 

КАРТИНА ДЕСЯТА

 

В  прожекторі висвічується Мати Прокопчука.

ПРОКОПЧУК. Сьогодні пишу вам другого листа. Пояснюю, чому. За мене вам абсолютно немає чого хвилюватися. I не вигадуйте всілякі казочки, не вірте тим, хто править брехні про нашу службу. Бо я від цього лише втрачаю спокій і рівновагу. Просто наказую: припиніть паніку, мамо, благаю, не соромте мене перед усіма Збройними силами своїми нотаціями. І це при моїй репутації. Вибачте за різкий тон цього листа, але іншого способу впливати на вас у мене немає. Обстановка повсюди спокійна, у гори я їжджу для будівництва, окопи, про які ви так слізно пишете, передбачаються статутом. Вартові ж не можуть у кріслах сидіти, як у кав'ярні, й пити каву. А обережність з-за будь-якої ситуації не завадить. Не нервуйтеся, прошу вас, а ліпше чекайте у відпустку. Скоро наші війська звідси вийдуть і я обов'язково приїду до вас.

Міцно обіймаю та ніжно цілую. Ваш син.

 

КАРТИНА ОДИНАДЦЯТА

 

Гори Афганістану.

ТИХОНЕНКО. Добре, що ми вище за духів.

ПРОКОПЧУК. Дивіться, щоб вони не піднялися біля того валуна!..

ТИХОНЕНКО. Товаришу капітане, там їх більше трьохсот штук.

ПРОКОПЧУК. Чого штук?

ТИХОНЕНКО. Душманів, того, що душами їх не можу назвати, хоч і називаємо ми їх «духами», але дух і душа - це різні речі. Чорні духи.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. «Гранит»! «Гранит»! Я - «Ракета». Приём.

ПРОКОПЧУК. «Ракета»! Я - «Гранит». Вас слышу.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Как у вас дела?

ПРОКОПЧУК. Как сажа бела. Отбили три атаки. Потерь пока что нет. Один ранен. «Духов» здесь около трёхсот. Почему не прилетели «Голуби»?

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Скоро прилетят. Продержитесь еще немного. У нас дорога усеяна минами. Подорвался снова бронетранспортер. Дер­житесь!

ПРОКОПЧУК. «Голубей» нужно было присылать раньше, а теперь они не помогут, ибо зацепят моих ребят. Пришлите быстрее бронетранспортер.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Поняли. Ждите.

ПРОКОПЧУК. Ждём. Конец связи.

Знову починається запеклий бій. Поступово стрілянина вщухає.

ГОЛОС ПО РАДІО (ламаною російською мовою.) Ребята, сдавайтесь. Не слушайте своего командира. Сдавайтесь! Вы же все молодые. Уедете в Америку, а там ведь жизнь не такая, как у вас в Союзе. Зачем вам эта война, смерть? Сдавайтесь, у вас другого выхода нет.

МЕЛЬНИЧЕНКО (кидає гранату.) Ось тобі вихід!..

Вибух. Крики. Тиша. Знову починається стрілянина.

ПРОКОПЧУК. Дивись там, зліва! Що з тобою, Колю? Поранило?..

КОЛЯ. Та трохи зачепило. (Витирає кров із руки.) Капітане!..

Коля кидається до капітана Прокопчука, прикриває його, собою, стріляючи з автомата, й падає смертельно поранений.

ПРОКОПЧУК. Колю!.. Ах ви ж, гади!..

Стріляє. Бій ущухає. Прокопчук, Мельниченко та Тихоненко підходять до мертвого Колі.

ТИХОНЕНКО. Пішов наш Коля на дембель.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Тепер його син зостався круглою сиротою...

ПРОКОПЧУК. Клянусь відплатити за тебе, друже.

Вибух. У прожекторі висвічується Тихоненко.

ТИХОНЕНКО. Що це зі мною? Я ж тільки-що біг і враз лечу. Руки, мов крила. Як добре летіти над дорогами, полями, лісами. А ніг зовсім не відчуваю. Ось уже й знайома вулиця, будинок, кімната, а там - нікого. Де ж ви, ма-мо-о-о!.. Чому не відгукуєтеся?.. Адже ж ви чайкою кликали мене на допомогу, я за мить подолав тисячокілометрову відстань, прилетів до вас із того далекого краю. Ноги відмовили, а я летів, щоб порятувати нас, моя дорога ненько-чаєчко. Ма-мо-о-о!.. Кричи не кричи, а у відпо­відь - тиша. Мамо - ненько моя, де ж ви поділися?.. Де-е-е?..

У другому прожекторі висвічується мати Тихоненка.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Я тут, сину, тут, мій рідненький.

ТИХОНЕНКО (у прожекторі.) Що з вашим серцем, мамо? Де ви?.. Матері, наші святі матері з лагідними очима та м'якими пучками пальців, що пестили в купелі  й голубили нас. Яким подихом душі ви чуєте далекий подих своїх дітей? Де у вашому серці та невидима струна, що за тисячі кілометрів, немов потужна антена, ловить позивні ваших дітей? На якій хвилі ви живете, коли відчуваєте, що з дітьми сталося лихо?.. Яку ж то незбагненну таїну має природа, наділяючи вас даром передчувати біль, страждання плоті, своєї крові. Жоден мудрець, ні один учений, хай навіть із найсвітлішою головою, не здатний передбачити те, що дано вам передбачити.

МАТИ ТИХОНЕНКА (у прожекторі.) Ой Господи, біда!.. Таке приверзлося вві сні. Ніби стою я не материному городі, угрузла по коліна в чорній, в'язкій, як смола, свіжозораній ріллі. З усеньких сил хочу ступити крок, але ніяк не можу зрушити своїх ніг. Раптом підводжу голову, а наді мною мій син птахом летить. Замість рук у нього крила, а ніг взагалі не видно. Обличчя, як біле полотно, очі заплющені. А голос протяжний: «Мамо, мам-о-о-о». Кличе з неба і питає: «А що з вашим серцем?..»

ТИХОНЕНКО (у прожекторі.) Але чому природа, вселивши той дар передчувати біду, в яку потрапляють ваші діти, не подарувала вам здатності застерегти й оберегти своїх дітей од нещасть? Не плачте, мамо, припиніть. Я, однаково буду жити.

МАТИ ТИХОНЕНКА (у прожекторі.) Ой сину, що ж там із тобою сталося? Моя ж ти кровиночко.

Тихоненко лежить із відірваними ногами, біля нього бійці. Тихоненко приходить до тями.

ТИХОНЕНКО. Хлопці. Що це зо мною?..

ПРОКОПЧУК. Клич, брате, матір. Тобі стане легше. Давай ще знеболююче! Потерпи, брате, зараз тобі стане легше. Зараз. Потерпи. Дайте ще один джгут, бо він може зійти кров'ю.

Прокопчук вводить Тихоненку знеболююче. Затягує ногу джгутом.

ТИХОНЕНКО. Дай закурити, командир...

ПРОКОПЧУК. Ти не зможеш курити.

ТИХОНЕНКО. Зможу. Дай. І жити я буду. Буду.

ПРОКОПЧУК (бере рацію.) Будеш, будеш. «Ракета»! Я - «Гранит». Приём!

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Вас слушаю.

ПРОКОПЧУК. Срочно нужна «Вертушка», Тихоненко оторвало ноги. Срочно пришлите вертолет.

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Вас поняли. Сейчас передам. Как у вас дела?

ПРОКОПЧУК. Держимся. Убито три бойца, четыре ранено. Когда придет «Броня»?..

ГОЛОС ПО РАЦІЇ. Мы уже в дороге, думаю, через полчаса будем возле вас.

ПРОКОПЧУК. Меньше думайте да быстрей пробивайтесь сюда, братва! Ребята же гибнут. Всё!

МЕЛЬНИЧЕНКО. Командире! Дивись зліва!..

Прокопчук стріляє вліво. Вибух. Починається  стрілянина.

ПРОКОПЧУК. Ось вам, гади!..

МЕЛЬНИЧЕНКО. Командире, вони почали атаку в лоб! Ми не втримаємося.

ПРОКОПЧУК. Старшина, слухай сюди!.. Я залишаюся для прикриття, бо інакше всі загинемо ні за цапову душу, а ти бери всіх бійців, та поранених і пробивайся назустріч нашій колоні, вони вже десь тут поруч.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Командире, я з вами.

ПРОКОПЧУК. Я сказав пробиватися до колони!

МЕЛЬНИЧЕНКО. Командире, я з вами!

ПРОКОПЧУК. Виконуйте наказ, старшина! Я їх затримаю, а ви потім ударите із флангів. Інакше всі загинемо.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Візьми мої гранати.

ПРОКОПЧУК. Добре, давай, старий, вперед. Виводь хлопців, їм ще жити треба, війні ж скоро кінець. Прощай.

МЕЛЬНИЧЕНКО. До побачення, капітане.

ПРОКОПЧУК. Ходи здоровий! Швидше, старшина, щоб не загубив хлопців! Там, за скелею, у бій не вв'язуйся. Виконуйте наказ, старшина!..

МЕЛЬНИЧЕНКО. Єсть. Хлопці, беріть поранених і перебіжками всі вниз!..

Бійці кладуть Тихоненка на носилки і спускаються з гір. Бій лунає. Прокопчук стріляє з кулемета. Закінчилися набої, він кидає гранату. Його поранено. Він ледве стоїть на ногах. З'являються душмани на чолі з Муллою Ахматом. Вони стоять навколо Прокопчука.

АХМАТ. Что, русский поганец, кончились патроны? Сейчас мы тебя живьем разрежем на мелкие кусочки, а твой поганий рот набьём камнями, как это делали с каждым неверным.

ПРОКОПЧУК. Ні, цього тобі не вдасться зробити.

Ахмат із душманами кидаються на Прокопчука, а той підриває себе та їх гранатою. В  прожекторі висвічується Прокопчук.

ПРОКОПЧУК. Скільки я ще не встиг зробити?!.. Не зіграв весілля з коханою, не провів у запас своїх товаришів-соратників, не прочитав хтозна-скільки книг, не находився босоніж зеленим лугом, не виховав сина й не посадив калину над криницею, не став генералом, а я ж цього так хотів.

 

ПОСТУПОВО СПАДАЄ ЗАВІСА

 

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ

 

 

ДІЯ ДРУГА

 

КАРТИНА ПЕРША

 

В  прожекторі висвічується Прокопчук.

ПРОКОПЧУК.

Лежу на краєчку прірви

І згадую рідні хати.

Кому це було потрібно

Сюди нас бездумно послати?

 

Я вірю, що це не берізки

І навіть не рідна мати.

Кому це було потрібно

Сюди нас бездумно послати?

 

З гір бій страшний покотився

І б'ють прямо в нас гармати.

Кому це було потрібно

Сюди нас бездумно послати?

 

Я землю гризу зубами,

Умирають на скелях солдати.

Кому це було потрібно

Сюди нас бездумно послати?

 

Ми знаємо, як нас зустрінуть

Ті пики в очках - бюрократи.

Кому це було потрібно

Сюди нас бездумно послати?

 

КАРТИНА ДРУГА

 

Чути дзвінок телефону. Двома прожекторами висвічуються Тихоненко й Надія.

ТИХОНЕНКО. Надіє?..

НАДІЯ. Коханий! Ти живий?!.. Нарешті, я чую твій голос. Кажи!.. Де ти? Чому мовчиш? Алло!..

ТИХОНЕНКО. Ти молода, красива, у тебе все життя попереду.

НАДІЯ. Що це ти таке кажеш?..

ТИХОНЕНКО. Безпощадно тобі кажу, але я по-іншому не хочу. Мені відірвало ноги й спотворило обличчя. Прощай. У тебе все ще попереду.

НАДІЯ. Чому це в мене все попереду, а ти? Хіба ми не одне ціле? Не можеш ходити, але ж у тебе є я, адже ж я міцна. Як ти міг навіть подумати, що я зможу жити без тебе? Як? Я чекаю тебе. Кожна мить без тебе для мене стала вічністю, тому що немає тебе. Усі думки сплуталися. Почекай! Не вимикай телефон. Почекай. Я тебе кохаю, я не можу без тебе жити. Я буду твоєю опорою, тому що мені потрібний лише ти й ніхто більше... Який би ти не був, тільки ти. Головне, що ти живий.

ТИХОНЕНКО. Ні. Ти не можеш навіть уявити, який жах тебе чекатиме, якщо ми з тобою зараз не поставимо крапки.

НАДІЯ. Тобі потрібна допомога! Негайно, зараз! Де ти? Звідки телефонуєш? Кажи, не муч! Де ти?..

ТИХОНЕНКО. Це тепер немає ніякого значення. Пробач і прощай.

НАДІЯ. Ні!.. Стій!.. Алло!.. (Чути гудки. На­дія набирає номер.) Алло!.. Станція? Звідки тільки що телефонували на номер 22-35-03? З Києва? Який там телефон? Як не знаєте? Алло!.. Пробачте, я не кричу. Просто погано чути. Скажіть, будь ласка, з якого київського телефону зі мною тільки що розмовляли? Дізнайтеся, будь ласка. Я заплачу. Я чекаю. Я вам дуже вдячна. (Кладе слухавку.) Ой, людоньки. Треба до нього негайно їхати.

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

 

Палата в госпіталі. На ліжку лежить Тихоненко, на оці чорна пов'язка. Біля нього сидить Надія.

НАДІЯ. Мовчи, мовчи. Я все одно тебе нікому не віддам. Я буду твоїми ногами, я буду тобі в усьому твоєю опорою. Мовчи, мовчи й слухай.

ТИХОНЕНКО. На життя треба дивитися тверезо. З нашого відділення, поки я тут лежу, безногого забрали лише одного, а всіх інших відправили в дім для інвалідів, а з дівчат ти перша. Життя припудрити тяжко, на нього потрібно дивитися так, як воно є. Життя не свято й не прогулянка. Життя - це важке заняття, а тим більше таке, як наше, у калік і потвор.

НАДІЯ. Мовчи, я однаково від тебе не відстану й не покину, я тебе покохала з першого погляду, а кажуть, що таке кохання найміцніше.

ТИХОНЕНКО. Не потрібно обкутувати істину брехнею, для того щоб сховати істину. Ти навіть не уявляєш, що тебе чекає, для чого ж розчавлювати своє життя через якогось каліку? Для мене все закінчилося. Я не хочу, щоб ти приносила в жертву своє життя, своє майбутнє заради ось цього потворного обрубка. Адже ти закінчуєш інститут, у тебе все життя попереду.

НАДІЯ. У мене життя - це ти. Тільки з тобою я буду щаслива.

ТИХОНЕНКО. Щастя - це як здоров'я, ми його не відчуваємо, поки воно є. Ось і залишайся щасливою, бо зі мною ти щастя втратиш.

Заходить мати Тихоненка. Кидається до сина.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Синочку мій!..

ТИХОНЕНКО. Мамо.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Який же ти!.. Чого ж ти відразу мені нічого не написав, а тільки через три місяці? І лікарі теж хороші. Не повідомити матері!..

ТИХОНЕНКО. Лікарів я просив, щоб нікому не повідомляли.

МАТИ ТИХОНЕНКА. А її, бач, таки повідомив, а рідної матері посоромився.

ТИХОНЕНКО. Познайомтеся - це Надя. Вона сама мене розшукала.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Та я ж її знаю. Фото у твоєму альбомі бачила. Ну нічого, сину, головне - ні про що погане не думай, а думай про щось хороше, бо горе налягає сильніше, коли воно помічає, що йому піддаються.

У палату заходить Мельниченко.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Здравія желаю! О, а ти казав, що ніхто тебе не прийде забирати. Ви - його мама, а ви - Надійка, правда?

НАДІЯ. Правда.

МЕЛЬНИЧЕНКО. А він переживав, мамо, приїдете чи не приїдете.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Як же до сина і не приїхати?

МЕЛЬНИЧЕНКО. Е, бачили б Ви, скільки в тому санаторії хлопців, яких ніхто не забрав, та і я вже там за нього домовився. Так ви його забираєте до себе чи, може, теж у санаторій хай їде.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Я тобі дам санаторій! Ти диви! Я сина нікому не віддам.

НАДІЯ. Я хочу теж його взяти з собою.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Куди, в гуртожиток?

НАДІЯ. Поживемо поки що в гуртожитку, а там видно буде.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Ні, сину, поїдемо додому, хочеш, бери її із собою, але тільки до мене.

НАДІЯ. Але ж ви живете на п'ятому поверсі в одній кімнатці.

МАТИ ТИХОНЕНКА. Нічого, в тісноті, та не в обіді. Якось проживемо.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Як же ви на п'ятий поверх без ліфта, адже ж він не грудне дитя, з ним буде набагато важче. Хай живе поки що з Надею, я думаю, що їм дадуть кімнату на першому поверсі, а скоро Надюша закінчить свій інститут і вони отримають квартиру. Йому ж, як пільговику, належить позачергова квартира. Ось тоді і ви переберетеся до них. Так?

ТИХОНЕНКО. Так то воно так, тільки я не хочу їй собою зв'язувати життя. Для чого їй каліка?               

НАДІЯ. Скажіть хоч ви йому що-небудь.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Чужа душа - це темний ліс, але, як на мене, то я не розумію, що ти ще хочеш? Дівчина сама тебе розшукала, сама, якщо хочеш знати, приносить себе в жертву заради тебе, так, так, саме - приносить у жертву себе заради тебе, а ти ще й носом крутиш. Я не розумію, що тоді тобі ще потрібно?

ТИХОНЕНКО. Саме я й не хочу, щоб вона приносила себе в жертву заради мене. Так, так, - не хочу. Вона молода. В неї все життя попереду...

МАТИ ТИХОНЕНКА. Ой, дивися, сину, роби так, як тобі краще. У твоєму становищі ніхто тебе так не зрозуміє, як мати.

НАДІЯ. Я згодна. Мати - це святе, але ж у вас немає таких сил, щоб з ним няньчитися, а скільки потрібно попобігати за протезами, за квартирою, а попотаскай його на п'ятий поверх.

ТИХОНЕНКО. Але ж у тебе зараз сесія, тобі буде не до мене.

НАДІЯ. Нехай мама поки що поживе з нами.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Логічно. Давай, старий, будемо вибиратися із цієї білої тюрми. Це такого в мене ще не було, щоб із госпіталю та прямо в ЗАГС!.. Щасливий ти, така дівчина тебе любить. Ви знаєте, він про вас мені всі вуха продзижчав.

ТИХОНЕНКО. Помовчи.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Як ти розмовляєш зі старшими? Я ж то все-таки - старшина, хоча й у запасі. Він любить вас, тільки його гризе совість, що він каліка й не хоче вам бути зайвим тягарем. Але я бачу, що ви його теж любите й тому перенесете всі житейські турботи.

 

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

 

В  прожекторі висвічується Прокопчук.

ПРОКОПЧУК.

На афганській землі неспокійно, [2]

Блідне марево гір голубе

Небезпека чатує постійно

Тут у кожному кроці тебе.

 

Як до рідного краю хотілось

З чужини повернутися їм

Та не кожному, видно, судилось

Знов побачити батьківський дім.

 

У злобі скаженіють душмани,

Замикає розплата кільце...

Тут синам довелось нашим рано

Подих смерті відчути в лице.

 

І ставали похмурими люди.

Від страждання німіли вуста.

Раптом горе ударило в груди,

Вістю чорною впала біда.

 

Молоду життєрадісну долю

Обірвала жорстокості мить...

Відчуття неймовірного болю

Незагоєну рану ятрить.

 

Невеличка кімната в хаті матері Прокопчука. У ній Мельниченко та мати Прокопчука роздивляються фотографії.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. А тут він уже в Афганістані. Оце й усі фото з мого капітана Прокопчука. А як він мріяв скати генералом. Ой, що там згадувати. Спасибі тобі, сину, що провідав.

МЕЛЬНИЧЕНКО. На жаль, не розрахував трохи з поїздом, так тяжко з квитками, а я взяв відгули лише на три дні, то ж мушу поспішати, але я скоро ще приїду. Тепер я вже знаю, як до вас добиратися.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Добре, сину. Спасибі, передавай своїй мамі вітання й скажи, що в неї хороший син.

МЕЛЬНИЧЕНКО. У мене вже немає мами. Вона, коли довідалася, що мене поранено, то, бідна, так пережила те, що її розбив параліч. А коли я повернувся з госпіталю, то дуже зраділа. Їй тоді аж поліпшало, але ненадовго. І тепер я сам лишився у світі.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Ой, бідні ми, бідні.

До кімнати заходить Людмила.

ЛЮДМИЛА. Ой, хто це? На вулиці так сонячно, тому в хаті я нічого не бачу. Чекай, чекай. Мельниченко! Як ти сюди забрів?

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Та ось завітав провідати нашого капітана.

МЕЛЬНИЧЕНКО. А ти як тут з'явилася?

ЛЮДМИЛА. Ми вдвох із мамою живемо.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Як?.. Розповідай.

ЛЮДМИЛА. А що там, Вовчику, розповідати. Повернулася з Афгану, пішла працювати, а мене чомусь усі так ненавиділи, казали, що я підстилка афганська. Ну, ти ж знаєш, як тут ставляться до дівчат, які були в Афгані. Тоді я вирішила про все написати його мамці, потім приїхала сюди та й живемо вдвох. А я знаю, що тут потрібна. І ніхто мені очі не коле. (Плаче.)

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Та ну їх згадувати. Хай собі живуть, а нам добре удвох. Ось тільки Люда страждає...

ЛЮДМИЛА. А що там про мене казати. Тут мені добре, маю роботу, ходимо на його могилку. Мені на цій землі легше живеться, адже він тут виріс, у цій хаті спав. Хоч вона й старенька, але мені рідною стала. Оце сядемо разом із мамкою ввечері й згадуємо, згадуємо. Мамка розказує, який він був до армії, а я їй розповідаю, який він був там. Отак ось і живемо. Спогадами...

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Тільки шкода, що діточок у нас немає. Хай би слухали і знали, який у них був батько.

МЕЛЬНИЧЕНКО. А ти знаєш, Людо, тебе не лише капітан любив, ми в батальйоні всі тебе любили й навіть трохи заздрили капітанові.

ЛЮДМИЛА. Дозаздрилися, він загинув, а я...

МЕЛЬНИЧЕНКО. Мамо, віддайте Люду за мене заміж.

ЛЮДМИЛА. Що?..

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Та хіба ж я їй ворог? Хай іде, якщо хоче. За такого і я пішла б, коли б трохи молодша була. Чого ж їй тут в'янути? Звичайно, іди, дочко, іди. Він хлопець, видно, нічого, а сина мого вже однаково не повернеш. Коли ж народиш дитинку, то буду любити, як свого рідного внука.

ЛЮДМИЛА. Ні, мамо, я люблю вашого сина. Як же я йому зраджу?

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Йому вже не зрадиш. Йому там уже байдуже, а тобі ще жити на білому світі треба.

ЛЮДМИЛА. Не кажіть так, мамо!.. (Заплакала.)

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Ну все, все, більше не буду. Дивись сама.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Людо, я тебе дуже люблю, я тебе шукав, але ніяк не міг знайти. Я тебе покохав ще там, але не хотів ставати капітанові на заваді, й тому тобі не наважився про все сказати. Потім потрапив у госпіталь. А зараз прошу: будь моєю дружиною.

ЛЮДМИЛА. Ой, якось воно все не по-людськи виходить. Як же я його мамку кину?

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Нічого, дочко, спасибі тобі, що мене не покинула в тяжку годину, а зараз я вже окріпла. Іди за нього, народиш мені онука. Це додасть мені сили. Іди.

ЛЮДМИЛА. Не знаю, що мені й робити...

МЕЛЬНИЧЕНКО. Тут знати нічого, кохана.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Недаремно ж кажуть, що судженого конем не об'їдеш.

ЛЮДМИЛА. Серцю не накажеш. Я ж його любила, не тебе, а жити з тобою, щоб лише жити. Від такого життя ти будеш страждати, та і я спокою не буду мати.

МЕЛЬНИЧЕНКО. За мене не хвилюйся, якби тільки тобі було добре.

ЛЮДМИЛА. Не знаю.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Не поспішай з висновками, це не горить. Я приїду через місяць і тоді ти мені все скажеш. Добре?

ЛЮДМИЛА. Не знаю, Володю... Ой, не знаю...

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Уже їдеш, синку?

МЕЛЬНИЧЕНКО. Треба, боюся запізнитися на поїзд, але я скоро обов'язково приїду.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Володю, там в області... Тобі якось ближче, зайди в музей, запитай, чи приймуть вони ордени мого сина.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Навіщо? Вони ваші.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Не мої, а синові. Ну, що вони тут лежать даремно, тільки душу мені ятрять? Орденами мені сина не заміниш, а в музеї вони користь людям принесуть, хай би діточки виховувалися й знали, що це не просто залізячки чи іграшки, а це все, що залишилося від мого єдиного сина. Щоб дітки знали, що треба не воювати, а мирне небо оберігати. Візьми.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Ні, мамо, я про все довідаюсь, а потім ви самі приїдете і туди їх передасте.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Та хіба ж я втраплю?

МЕЛЬНИЧЕНКО. А ми вам із Людою допоможемо. Ну, все, я побіг, а то запізнюся.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Людочко, давай проведемо його до станції.

МЕЛЬНИЧЕНКО. От спасибі вам!.. Ходімо.

ЛЮДМИЛА. Ходімо.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Ось і добре. Ходімо.

 

КАРТИНА П'ЯТА

 

На гранітній брилі написано: «Тут стоятиме пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам». Біля неї зібралися люди. Співають пісню про Афганістан.

ТИХОНЕНКО. Коли вже, нарешті, почнуть будувати той пам'ятник?

МАТИ ПРОКОПЧУКА. А що він дасть? Адже мертвих не повернеш. Життя одне було в мого сина, а його вбили. Що я тепер без нього в цьому житті значу? Адже на нього покладала всі свої надії. Кому я тепер потрібна? За що він загинув?

КУЛЬБАБЧЕНКО. Наші війська допомагали народній революції.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Ми думали, що там, справді, революція, а там був лише переворот, а справжніх своїх революціонерів вони повикидали з літаків над горами, й не залишилося від них жодного сліду. У них революція була здійснена не для народу, а для купки керівників, яких ми підтримували. Народ же в основному був проти й прийняв нас не за тих, хто ми були насправді. Ми хотіли нав'язати їм свою ідеологію, культуру, тому навіть десятирічні діти стріляли в нам у спини. Мирні дехкани зустрічали нас із хлібом-сіллю, а коли ми поверталися спиною, вони безжально вбивали наших солдатів на очах своєї сім'ї, тому що ми були для них невірними.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Але було багато й таких, які нам допомагали.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Звичайно, були й такі, але їх було мало, тому що коли вони потрапляли в руки душманам, їх нещадно катували й знищували.

КУЛЬБАБЧЕНКО. А солдати афганської армії? Адже ми там не тільки воювали, ми ще й допомагали народу розібратися, на яку дорогу йому ставати.

НАДІЯ. Ви краще скажіть, чому в нас до «афганців» таке погане ставлення? Багатьом призначили мінімальну пенсію. Як же можна прожити за такі мізерні кошти при теперішній дороговизні?.. А в більшості ж є сім'ї.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Пора відповісти, нарешті, конкретно на наші численні запитання. Чому, наприклад, молоді хлопці, ставши інвалідами, виконуючи наказ Батьківщини, тепер стали нікому не потрібними?

ЛЮДМИЛА. Та й взагалі, кому потрібна була та війна?

КУЛЬБАБЧЕНКО. Афганська війна була політичною помилкою.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Але ж чому ми зосталися винними? До яких пір про нас будуть згадувати лише тоді, коли потрібно виступити в якійсь школі? Ми виконали чесно свій обов'язок, тож чому, поламавши скільки молодих доль, держава не може забезпечити нас усім необхідним?

КУЛЬБАБЧЕНКО. Останнім часом увага до «афганців» зросла. Для них виділяються путівки в санаторії, навіть за кордон.

НАДІЯ. Ті санаторії не можуть забезпечити всіх тих, кому потрібне лінування.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Та й обстановка там не з кращих, не для них. І знову вони себе почувають ображеними.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Вам дали пільги, але пільги повинні отримувати не всі, а лише інваліди. Є й такі, що десь там трохи послужили, а пільги їм подавай. Треба жити не подачками, а працювати й приносити користь державі, щоб не дражнити людей і не бути в них «на утриманні». Тим хочуть убити клин між «афганцями» і фронтовиками, а також між тими, хто виконував свій інтернаціональний обов'язок на Кубі, в Угорщині, в Чехословаччині, Єгипті.

ФРОНТОВИК. Я, між іншим, воював у кінці війни, а потім був і на Кубі. За війну в мене є орден, а здоров'я своє я втратив, якраз на Кубі, коли ядерні боєголовки туди завозили. Мені ж за те ніхто й спасибі не сказав, не кажучи вже про якесь там благополуччя.

МЕЛЬНИЧЕНКО. А ми хіба за благополуччя воювали?

ФРОНТОВИК. На війні воював за батьківщину, на Кубі - не знаю, за що. Не знаю, за що здоров'я вгробив і ніяких благ я не мав і не маю.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. А блага мають ті, хто вміє пристосовуватися до будь-якої перебудови.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ну чому ви так говорите? У нас блага мають багато хороших працівників. Чому ви так налаштовані проти людей?

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Я не погано настроєна проти чесних людей, але на мене кожний день дивиться зі стіни мій син і не дає задрімати моїй совісті. Він ніби оцінює мої вчинки за найвищими вимогами.

ФРОНТОВИК. Слухайте, а де ви були тоді, коли посилали наших дітей в Афганістан?

КУЛЬБАБЧЕНКО. Це, на жаль, вирішувалося без нас. Якби нас спитали, я сказав би своє слово. Але ж не питали, хоча зараз теж на шляху стоїть армія бюрократів, вони перебудувалися швидко, тому не все виходить так, як ви кажете. А кажете правильно. Ось тільки ви, товаришу, даремно кажете, що не знаєте, чому були на Кубі, адже нам необхідна співдружність між країнами. Ви, напевно, член партії, а мислите аполітично.

ФРОНТОВИК. Ти мене не вчи. Не ти мене в партію приймав, а я вступав тоді, коли плив на Кубу в «спецвідрядження», а зараз, як розповідаєш, то піднімають на сміх, мовляв, ти нам, дядечку, не вішай локшу на вуха! Мені ніяких пільг не потрібно, я лише хочу, щоб мене теж вважали воїном-інтернаціоналістом, не замовчували тих подвигів, які тоді здійснювали мої бойові побратими, і багато хто безславно, хоча й не менш героїчно, загинули.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Я не вірю тим героям, які залишилися живими. Справжні герої загинули.

КУЛЬБАБЧЕНКО. У нашому житті, на жаль, існує окозамилювання, показуха, нечувані хабарі чиновників, які повинні бути народними слугами.

ФРОНТОВИК. Слуги їздять на державних машинах, а народ поступово переводять на карткову систему.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Треба очистити нашу Батьківщину від погані.

НАДІЯ. Ой, як не просто знайти ту погань, адже вона ховається в одяг добродія.

ТИХОНЕНКО. В Афгані було ясно, де ворог, а де наші, а тут, спробуй розберися.

ФРОНТОВИК. Так було після війни, але тоді потрібно було відбудовувати зруйноване господарство.

МЕЛЬНИЧЕНКО. А зараз потрібно відбудовувати нашу систему.

НАДІЯ. Ні, потрібно не відбудовувати, а нову систему будувати.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Треба вам іти до молоді, зараз організовуються всілякі неформальні об'єднання, нам не можна втрачати молодь. Треба її виховувати на вашому досвіді.

ФРОНТОВИК. То все зрозуміло. Ви краще скажіть, чому в нас немає в кого спитати за цю війну й за всі наші військові компанії, про які майже ніхто не знає? Натворили, наробили, накралися й розтанули. І за Чорнобиль нікого спитати, а люди мруть і скільки їх ще помре через той дурний атома! Ми й цю війну хотіли тихо зіграти, як на Кубі, в Єгипті, ась - не вийшло. Але ніхто нікого не судить за ті молоді життя.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Судити потрібно не тих, хто виконував накази, а тих, хто давав ті аморальні накази.

НАДІЯ. А хіба вбивати по наказу морально?

МЕЛЬНИЧЕНКО. Нас звели лобами. Ось і вийшло, що або ми їх, або вони нас. А зараз на нас інколи дивляться, як на вбивць, я пам'ятаю, як уперше вбив афганця. Ми з ним зіткнулися ніс у ніс, мене врятувало те, що в мене палець був на курку, і я вистрелив. Я дивився, як на очах ламається тіло пополам, бачив, як мій автомат стріляє йому в живіт, у груди, в голову, куля за кулею, і не міг зупинитися, якби навіть хотів. Дивився, як у мене на очах гине людина, а автомат неначе не в моїх руках продовжував стріляти, поки не закінчилися патрони. Я сів на землю, до мене підскочив товариш і хрусь мене по морді: «Отямся! - кричить, - салага! Командир недоношений, на тебе ж дивляться бійці». Я це пам'ятатиму все життя. Так хіба ж я винен, що доводилося вбивати? Але тоді зрозумів, що це війна чужа.

ФРОНТОВИК. Хтось повинен відповісти за всі безглузді смерті.

НАДІЯ. Нас учать бути борцями з ніким, а не борцями із внутрішнім злом, нас не вчать обороняти людей, які хочуть добра й роблять його.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Тому вам і карти в руки, ви, як ніхто, приносите велику допомогу народові. Час застілля та демагогічних промов минув, настала пора активних дій. Кому ж, як не вам, «афганцям», ламати цю затхлу атмосферу, адже ви пройшли таку школу?..

ТИХОНЕНКО. Проти кого нам тут боротися, коли не можу навіть нормальних протезів дістати? Одні дістав, по знайомству, за страшні гроші! Не встиг на них стати - поламалися!.. Ледве не вбився? Зараз хочу зробити сам, але де взяти матеріал?

НАДІЯ. Наша країна така гігантська, вважаємо себе найпередовішою, найцивілізованішою країною й не можемо турбуватися про своїх людей.

ТИХОНЕНКО. Це ми себе такими вважаємо, а весь світ над нами сміється.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Зараз тема «афганців» стає вже немодною та й неактуальною.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Ні, дорогий наш, тема «афганців» буде ще довго незагойною раною на тілі нашої багатостраждальної країни, так як і Чорнобиль із його майбутніми жертвами. Тому потрібно вже турбуватися про всіх людей, а особливо про тих, які прислужилися країні, не шкодували для неї ні життя свого, ні здоров'я.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Будь на те моя воля, я видав би книгу пам'яті. І там згадав би всіх, хто виконав свій інтернаціональний обов'язок, щоб люди переконалися, що їхніх синів не забули.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Книгою сина мені не повернеш.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Треба боротися проти бюрократів.

ТИХОНЕНКО. Наші методи боротьби не годяться, тому що тут не автомат потрібний і навіть не ракета, тут потрібна атомна бомба!

МЕЛЬНИЧЕНКО. Ні, старий, потрібні знання й організація.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Навіщо нам ще одна організація? У нас є органи, які повинні вивчити ваші потреби й усе влаштувати.

НАДІЯ. Будь-яка організація рано чи пізно перетвориться на таку ж бюрократичну машину, яка існує зараз.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Перетвориться, якщо не буде демократії. Нам не потрібно боятися конфліктів, треба невідкладно розв'язувати наболілі проблеми та їх вирішувати.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ви знаєте, брехня - мій найзапекліший ворог. Я можу помилятися, але обманювати, лицемірити - ніколи! За правду, друзі, потрібно боротися, тим більше в наш час. Усі біди в нас через демагогію, пристосуванців і кар'єристів. Боротьба за правду дається нелегко. Я завжди говорю правду-матір, хоч цим і наживаю собі ворогів.

ФРОНТОВИК. Нелегко тобі, мабуть, живеться?..

КУЛЬБАБЧЕНКО. А інакше не можу та й не бажаю. (До Тихоненка.) Ви зайдіть до мене, туди, запитаєте Кульбабченка. Я допоможу з протезами.

ТИХОНЕНКО. Ну, що ви, не хочу вас турбувати, я сам якось зроблю.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ні, ні, ви прийдіть, я обов'язково вам допоможу. Ну все, товариші, я побіг, бо маю безліч невідкладних справ. А ви, мабуть, теж будете розходитися?

ТИХОНЕНКО. Та зараз і ми будемо йти.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Не вішайте носа, хлопці. Усе буде в нормі. До побачення.

ДЕХТО. До побачення...

Кульбабченко виходить.

ФРОНТОВИК. У мене теж син там навіки залишився, а мені привезли труну, набиту камінням замість сина, і прислали, медальку, як насмішку. Ти живи, батьку, доживай віку, як хочеш. Де ж совість у людей? (Витер сльозу. Зняв ордена, кладе його на каменюку.) Хай лежить тут, це справді святе місце.

МЕЛЬНИЧЕНЮ. Не треба тут залишати. Однаково його заберуть і або викинуть, або продадуть.

ФРОНТОВИК. Теж правильно. Тоді візьми його собі, хлопче.

ТИХОНЕНКО. Ні, спасибі. Ви його заслужили, то й носіть.

ФРОНТОВИК. Заслужив то я його, заслужив, але що з того, що його ношу? На нас, фронтовиків, уже не дивляться, а ось із вас ще беруть приклад, тож він тобі більше знадобиться.

ТИХОНЕНКО. Ні, я не візьму. Я до чужої слави не прилипаю. У мене своє життя, яке не є, але своє.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Віднеси його в музей, я орден сина вже віддала, хай там виховується наша молодь.

ФРОНТОВИК. Музей, звичайно, виховує, але діток потрібно виховувати ще й батькам, а їм за роботою ніколи, та й школі - теж.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Усе, нам треба бігти на поїзд.

ТИХОНЕНКО. Куди ти знову їдеш?

МЕЛЬНИЧЕНКО. Не закудикуй, бо маю велике діло зробити, на днях довідаєшся. Пішли, бо нам ще матір треба додому завезти. Щасливо.

Марина Костянтинівна, Мельниченко та Людмила виходять.

НАДІЯ. Чого ж ми тут збиралися?..

ТИХОНЕНКО. Та ось поговорили, й то стало легше на душі.

ФРОНТОВИК. Говорили, балакали, сіли та й заплакали. А сина не повернеш.

Затемнення.

 

КАРТИНА ШОСТА

 

Кабінет Кульбабченка. Заходить його секретарка Аня.

АНЯ. Валентине Петровичу, до вас проситься якийсь Тихоненко.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Тихоненко? Тихоненко. А-а-а. Нехай зайде.

Аня виходить. У двері стукають.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Заходьте, заходьте!..

На візкові заїжджає Тихоненко.

ТИХОНЕНКО. Добрий день. Пробачте, я вам тут болота нанесу.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Нічого, нічого. Проходьте. Ой, пробачте, проїжджайте сюди, ближче. Я вас слухаю.

ТИХОНЕНКО. Я спершу не хотів забирати у вас часу, а потім наважився. Справа ось у чому. Я одружився, дружина закінчила інститут, ми жили в гуртожитку, а коли вона інститут закінчила, то нас із гуртожитку виселили. Ми пішли жити до моєї матері. Її квартира на п'ятому поверсі. Ну як же я на п'ятий поверх, самі розумієте. Мати захворіла. Переживала за мене, й у неї відкрилася виразка шлунку. Зараз у тяжкому стані лежить у лікарні. Дружина теж у лікарні на збереженні. Знаєте, були державні іспити, потім ще зі мною намучилася. Тож я прийшов до вас.

КУЛЬБАБЧЕНКО. А де це ви так влипли?

ТИХОНЕНКО. В Афгані. Маю орден.

КУЛЬБАБЧЕНКО. О, вітаю. А, тепер згадав. Знаєте, скільки людей за день тут проходить. Так ти, виходить, наш герой. Ну, молодець, молодець! Гордість наша.

ТИХОНЕНКО. Я не герой, у мене лише орден.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ну, орден чи зірка, яка різниця? Однаково - герой-інтернаціоналіст! Гордість нашого краю. Воно зірка, звичайно, краще. Герою все й скрізь без черги, пошанування й повага. Але я тобі скажу, що як для нашого краю, так і орден, то теж велика честь.

ТИХОНЕНКО. Для краю, звичайно, честь, тільки ось ноги...

КУЛЬБАБЧЕНКО. Що ноги?.. А, ноги. Ну, ноги можна доточити. То б пак, я хотів сказа­ти, що воно, звичайно, тяжко без ніг, але ж ми тобі зробимо протези. Я ж обіцяв, то зробимо. Е, не пам'ятаю, де цей кооператив. По-моєму, в Москві. Ні, в Петербурзі, роблять там ці самі штучки.

ТИХОНЕНКО. Роблять їх у Харкові.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Що ти кажеш? І наші виходить, навчилися робити? Молодці! Ти знаєш їхню адресу? Ми туди зараз відношення з печатками на гербовому бланку відстукаємо й усе - отримаєш, що належить. Тимошенко... А це в тебе маршал Тимошенко випадково не родич?..

ТИХОНЕНКО. Ні, моє прізвище, Тихоненко.

КУЛЬБАБЧЕНКО. А, так. Ну, звичайно, Тихоренко - наш ге­рой. Справжній. Моє прізвище теж справжнє - козацьке! Кульбабченко!.. Ну як звучить, га?

ТИХОНЕНКО. Та нічого, може бути.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ага, ще і як може бути!.. Звучить! Куль-баб-чен-ко. Красота. Знаєш, що є прізвища рабські. Наприклад - Петренко, де значить, що Петрів лакей чи раб, або ось Коваль - це нащадки в нього були ковалями, або ось таке смішне, як прізвисько - Козолупенко. Ох, правда, є смішні прізвища? Особливо наші - хохляцькі. А ти знаєш, що наші прізвища схожі - Тихоренко й Кульбабченко. Ти даремно смієшся. Тихоренко - це той, хто веде себе тихо на арені, а ось моя схожа на твою тим що... Кульбаба - це що таке?

ТИХОНЕНКО. Трава.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Правильно! А трава яка буває?

ТИХОНЕНКО. Усяка. Навесні - зелена, потім жовтіє, потім сохне, стає сіном.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Правильно! Але трава завжди тиха. А твоє прізвище починається з «тихо», отже, прізвища наші схожі. Ну ось, ти казав, що різні, а ми всі однакові. Значить, так: залишай адресочок у моєї секретарки. Ми відстукаємо листа, відношення й отримаєш усе, що належить. Та ми просто зобов'язані тобі допомогти й допоможемо, а як же інакше? Адже ти скільки перестраждав. У мене син теж, точніше, син мого товариша був там. Правда, не там, а в Індію їздив по турпутівці. Я йому ледве дістав. Так він розповідав, що там за люди живуть. Кошмар!.. Ні, краще їздити в Япо­нію, Австрію. Так там цивілізація! А в цих. Ой, що там казати - феодалізм! Ну нічого, дорогий товаришу, залишай адресочок і будь спокійний, усе зробимо. До речі, там організовується якесь нове добровільне неформальне товариство з допомоги ось якраз вашому братові. Чому б тобі туди й не вступити? Там перший внесок, по-моєму, п'ять чи десять карбованців - копійки, але ж зате в товаристві. Або ще знаєш куди? Так, це буде найкраще - в ЖЕК!.. При кожному ЖЕКові тепер існують усякі клуби, так ти туди, там тобі завжди допоможуть, а якщо вони будуть у чомусь відмовляти, так ти їх за шкірку й на сонечко. А як же інакше? Адже це їхній прямий обов'язок. Так що бажаю тобі всього найкращого, а ми завжди допоможемо. Ой, зовсім забув! Мене ж викликають - туди. Як же це я забув? Пробач, більше не маю права тебе затримувати. Біжу, біжу, Тиморенку. Бажаю всього хорошого в сімейній і трудовій діяльності. Усе, вибач, не маю зовсім часу. Ну, чого, ж ти стоїш?..

ТИХОНЕНКО. Я не стою, а сиджу.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ой, вибач.

ТИХОНЕНКО. Слухай, ти, скотино.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Як? Як ви сказали?

ТИХОНЕНКО. Я сказав - скотино, зрозумів? Чи може перекласти?

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ні, ні, не потрібно.

ТИХОНЕНКО. Так ось що, скотино, піди «туди», до свого начальства, й скажи йому, що ти не маєш права сидіти в тому кріслі й вирішувати людські долі. Нехай вони призначать когось іншого.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Що, що?..

ТИХОНЕНКО. Те, що ти чув.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ну, знаєте, не дуже тут керуйте. Ми не з лякливих. Нерви свої потрібно лікувати. Вам же людською мовою сказали, що залишайте свою адресу в секретаря, й вас запросять для отримання протезів.

ТИХОНЕНКО. Не за протезами я до тебе приходив.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Так би відразу й казали. Що ж ви тут голову морочите? Дорогоцінний час забираєте? (Каже у мікрофон.) Анічко, зайдіть до мене.

Заходить секретарка.

Ось молодий чоловік, проведіть його й там усе розпитаєте, що йому потрібно, усе напишіть, потім передасте мені, а я повинен терміново йти. Мене люди чекають. Усього найкращого. (Хоче йти.)

ТИХОНЕНКО. Стояти!..

КУЛЬБАБЧЕНКО. Що трапилось? Вам погано?.. Аню, викличте «Скорую», людині погано.

Аня біжить до телефону, набирає номер «Швидкої допомоги».

АНЯ. Алло! Алло! «Скорая»! Приезжайте срочно. Улица Первомайская, один, комната двадцать пять. Плохо человеку.

ТИХОНЕНКО. Та не погано мені. Що ж це у світі робиться!..

КУЛЬБАБЧЕНКО. Анічко, мені терміново треба йти, а ви візьміть його туди, до себе, допоможіть. Товаришу погано.

ТИХОНЕНКО. Товаришу. Ох, товариш, товариш. Попався б ти мені там, я тобі показав би товаришів. А ще кричав про правду й справедливість.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Кричати - то одне, а ще й треба жити по правді.

Тихоненко повернувся на своєму візку, виїжджає з кабінету.

АНЯ. Почекайте. Як же ви там по сходах?..

ТИХОНЕНКО. Нічого, як-небудь доповзу. Може, люди допоможуть.

Тихоненко виїжджає з кабінету.

КУЛЬБАБЧЕНКО. Ось як воно буває, хочеш людям допомогти, а винним стаєш. А я при чому тут? Звичайно, жаль хлопця, що там казати, але що я йому можу зробити? Ой, спізнився! Як же мені за це влетить! Ну, нічого, скажу, що допомагав воїнам-інтернаціоналістам.

Кульбабченко замикає шафи й виходить.

 

КАРТИНА СЬОМА

 

Вулична телефонна будка, Тихоненко розмовляє по телефону.

ТИХОНЕНКО. Надюшо, я тут, біля лікарні. Матері зовсім погано, але я вже йду додому. Як ти там? Ну нічого, нічого, потерпи, скоро буду. Ордер вже в мене. На першому поверсі. Так що все гаразд. Я скоро буду. Цілую.

Тихоненко вішає слухавку, виходить із кабіни, повільно перебирає протезами. З'являються двоє хлопців.

АЛІК. Що, дядечку, погано, га?..

ТИХОНЕНКО. А кому зараз добре?..

ПЕТРО. Давай ми тобі допоможемо.

ТИХОНЕНКО. Та ні, хлопці, я вже якось сам доберусь.

АЛІК. Лишнього ковтунув, га? Воно буває, дядя.

ТИХОНЕНКО. Та ні, нічого я не ковтав, я просто.

ПЕТРО. Та що ти, дядя, воно завжди так, коли зайвого візьмеш, то здається, що мало. Так що ми тобі допоможемо.

ТИХОНЕНКО. Та ні, хлопці, дякую, я сам.

ПЕТРО. Сам не дійдеш, а ми ось допоможемо. (Б'є Тихоненка в спину. Той відразу ж падає. До Аліка.) Будь на стрьомі!..

АЛІК. Дивись там у задній кишені. Ну що там?

ПЕТРО. Пусто.

АЛІК. А в середній?

ПЕТРО. Зараз...

АЛІК. О, напився дядечко. Ну, що там?..

ПЕТРО. Та п'ять тільки. І ордер на квартиру.

АЛІК. Щасливчик!..

ПЕТРО. На радощах пропив гроші.

АЛІК. Ну, то хоч годинник зніми. Швидше, поки ніхто не йде!..

ПЕТРО. І годинника немає. Ой, він же безногий. Гля, на протезах. От влипли.

АЛІК. Тікаємо!..

ПЕТРО. Йому треба допомогти.

АЛІК. Ти що шизонувся? Строк хочеш отримати?

ПЕТРО. Але ж людині погано.

АЛІК. А хто йому те погане зробив?

ПЕТРО. Я. Так я ж не знав, що він каліка. Я ж думав, що він п'яний.

АЛІК. Ментам усе одно, кого ти грабував. Однаково строк дадуть.

ПЕТРО. Так мені не однаково. Це ж, мабуть, «афганець», а ми його.

АЛІК. Не «ми», а ти. Тікаймо, дурню! Попадешся ні за цапову душу, а за «афганця» знаєш, який строк відвалять? Чого стоїш? Тікаємо!..

ПЕТРО. Ти тікай, а я йому допоможу.

АЛІК. Ти, кретин. Я не збираюся через тебе влипати в мінтовку. Тікаймо!..

ПЕТРО. Ти біжи, я не скажу, що ти був тут.

АЛІК. Так я тобі й повірив, менти кілька разів дубинками вріжуть по мозках - ураз розколешся. Я не хочу через тебе у в'язницях гнити. Ідемо!..

ПЕТРО. Не піду.

АЛІК. Ах ти ж, падло!..

Алік наступає на Петра. Б'ються. Тихоненко приходить до тями.

ТИХОНЕНКО. Хлопці, хлопці.

Петро хоче допомогти Тихоненку.

АЛІК. Назад, сказав!.. Сам оклигає. Тікаємо!..

ТИХОНЕНКО. Та заспокойтеся, півні. Ідіть сюди, я нічого вам не зроблю.

АЛІК. Не йди, він спеціально так каже, а потім здасть ментам.

ПЕТРО. Почекай, старий, потерпи, я зараз.

Наступає на Аліка, той дістає ножа.

АЛІК. Не підходь, падло, бо заріжу, як свиню. Але я руки об тебе не хочу бруднити. Я ж зовсім забув, що ти плебей. Пам'ятай, бидло, не дай Боже, мене викличуть у ментовку, тобі не жити, а я все одно викручусь.

ПЕТРО. Провалюй звідси, поки живий!..

АЛІК. Я живий і буду жити, а твоє майбутнє - у в'язниці гнити!.. Ідіот.

Алік утікає. Петро підходить до Тихоненка, той намагається встати.

ПЕТРО. Пробачте, я не хотів.

ТИХОНЕНКО. Та ладно вже, герої. Воно завжди слабшого легше бити. Як тебе звати? Не бійся, не продам.

ПЕТРО. А я і не боюся. Петро я.

ТИХОНЕНКО. Петька, як ординарець у Чапая. Молодець, що не уступив, тільки ось ризикувати й на ніж кидатися тобі ще ранувато, жити тобі ще, старий, потрібно, жити, розумієш?

ПЕТРО. Розумію. Тільки в мене іншого виходу не було.

ТИХОНЕНКО. Вихід завжди можна знайти.

ПЕТРО. Підлий вихід завжди є.

ТИХОНЕНКО. Теж правильно. Зараз скільки всякої погані розплодилося. А на чиї це все плечі ляже? На ваші, дорогий, на ваші. Це розуміти потрібно.

ПЕТРО. Та розуміємо. А - це протези наші чи імпортні?

ТИХОНЕНКО. Ой та ну їх. Сам зробив.

ПЕТРО. Дорого обійшлися?

ТИХОНЕНКО. Дорого. А ти що все міряєш на гроші?

ПЕТРО. Не все, хоча зараз таке життя пішло: купив - продав, продав - купив. Аби навар був.

ТИХОНЕНКО. Ні, не все купити можна й не все продати. Ану, давай спробуємо встати. Дай твоє плече.

Петро підставляє своє плече.

ПЕТРО. Добре, тримайтеся.

ТИХОНЕНКО. Ось так. Дякую. Я отут постою, а ти збігай спіймай таксі, інакше я не дійду, а в мене дружина вдома хвора. Піймай, не бійся, я заплачу.

ПЕТРО. Ну, що ви. Ось ваші гроші. Візьміть і пробачте.

ТИХОНЕНКО. Та ладно тобі, зарядив, пробачте та пробачте. Гадаєш, ми кращі були? Теж були свої проблеми. Нічого, обтесалися. Ось тільки жаль, що мене дуже вже обтесали. Але нічого, прорвемося. Іди злови мотор.

ПЕТРО. Іду. Я зараз. Я миттю.

Петро біжить ловити таксі.

ТИХОНЕНКО (сам.) Ох, хлопці, хлопці. Чому ж вами так мало займається? Хто ж візьметься за ваше виховання?.. Як? І коли нарешті?..

Затемнення.

 

КАРТИНА ВОСЬМА

 

Із глибини сцени виходять Мельниченко, Людмила та чотирирічний Коля. Назустріч їм іде мати Прокопчука.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Знайомтеся, мамо, Це - Коля, а це, Колю - твоя бабуся.

КОЛЯ. А це - мій тато.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Ні, Миколко, твій тато загинув в Афганістані, він закрив грудьми свого командира, сина ось цієї бабусі, а ми тебе з тітонькою Людою всиновили.

КОЛЯ. Але ж мій тато загинув, як герой, а ти мій тато, який не загинув, а живий. Правда?

МЕЛЬНИЧЕНКО. Правда.

КОЛЯ. І я тебе дуже і дуже люблю. А ти?

МЕЛЬНИЧЕНКО. І я тебе теж дуже і дуже люблю.

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Ой, діточки ж ви мої золоті. Нарешті ви приїхали. Ану, покажись, покажись, який тут у мене з'явився внучок.

Мати Прокопчука обнімає Колю, цілує його.

КОЛЯ. Тату, купіть мені з тітонькою Людою братика.

МЕЛЬНИЧЕНКО. Домовилися. Купимо, правда ж, тітонько Люда?

ЛЮДМИЛА. Спробуємо.

КОЛЯ. Не спробуємо, а точно!

ЛЮДМИЛА. Точно!

КОЛЯ. Ура!..

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Ось і добре. А зараз усі до столу, ви ж із дороги, голодні, мабуть.

ТИХОНЕНКО. Голодні - не те слово. Поїмо і на риболовлю, в тишу.

КОЛЯ (плескає в долоні.) Ура!.. Будемо рибалити вволю!..

МАТИ ПРОКОПЧУКА. Ой, діти мої, квіти мої.

 

ПОСТУПОВО СПАДАЄ ЗАВІСА

 

КІНЕЦЬ

 

Рівне, 1989-2004 рік.

 

[1] «Духов» - душманів.

[2] Микола Дацюк. Незагоєна рана.