Що спонукає читача піти до книгарні і купити ту чи иншу книжку? Рекляма, оформлення, ім’я автора?

Для мене – знання літератури. Можна перший раз купити всліпу, але вдруге ти цього не вчиниш. Є певне коло авторів, які мені цікаві у сучасній українській прозі – Чех, Соколян, Куликова, Кокотюха, Вольвач, Гуменюк, Соловйов, Малярчук, Галина Ткачук… Тарас Антипович саме у цьому поважному ряду.

З усіх перелічених тільки Малярчук впевнено не розчаровує – її «Звірослов», як на мене, одкровення вітчизняної літератури початку сторіччя. Вона певна себе, бачить життя, відчуває його подих, говорить характерами своїх героїв, їх монологами – і це чудово.

Чех дав українській літературі «Киню» і зійшов на пси – став невибагливою і низькопробною фабрикою з виробництва однотипного чтива для кількох знову ж таки невибагливих видавництв. Соколян після «Херему» тільки розчаровує. Куликова  -- авторка «Мілонгери» --поки що мовчить. Кокотюха, мабуть, так і залишиться в літературі своїм романом «Повзе змія». Вольвач після «Кляси» мовчить. Гуменюк нічого сильнішого за «Лук’янівку» поки що не запропонував. Соловйова після геніального «Порога» не чутно. Галина Ткачук – авторка «Славки» -- теж примовкла.

Антипович видав антиутопію ХРОНОС.

Мені доводилось захоплено писати про його дві попередні книжки, в яких тема тіла і душі була провідною.

Жанр антиутопії доволі складний – одиниці мали у цьому жанрі успіх: «Багряний острів» Булгакова, «Адам і Єва» Адамовича, «Ми» Замятіна, «О цей чудовий світ» Гакслі, «Звіроферма» та «1984» Орвела. В українській літературі найвдалішою і чи не єдиною спробою української антиутопії є роман Андрія Гарасима ЧУЖІ.

Спроба Антиповича, як на мене, невдала.

1. Час. У 2040-ві. У цей час ми ще будемо їздити розбитими дорогами на розбитих машинах. Якби 3040 – повірити можна.

2. Жанр. Це не є роман у класичному розумінні, ба навіть у сучасному европейському. Просто збірка оповідань – деколи вдалих, а як правило ні.

3. Космополітизм. Він в іменах, у розмовах, у стилі подачі матеріялу. Тобто український письменник Антипович вже зараз змирився з тим, що Україна вже у 2040-му році буде космополітичною. Не вірю. Не буде. І в 3040, і в 4040, і в 5040 буде українською.

4. Неорганічність переходу від тіла до духу. Автор просто непереконливий – монологи священика достатньо штучні.

5. Там де тіло там  і прутень («триголові пеніси»)  аж до такої прикільної авторської глухоти «страХУ І ДИВИЛИСЯ ПРЯМО, ПУСКАЮЧИ ТЕПЛУ ПАРУ З НІЗДРІВ».

Вдалими уважаю оповідання «Дівайс», «Відплата», «Етерніти», «Яма», «Катарсис». Особливо два останні – це спротив матеріалу. Українське відпружило і зламало авторові все – «Весна щемливо пахла сирим недожитим життям», «Яма ж порожнечі не терпить», «важкі небеса. Нема у Бога настрою», «Ушкварила злива, і двом у ямі стало легше – тепер можна було не стримувати сліз». Якби він тямив, що саме «Яма» і є той камертон, з якого варто розпочинати огром художнього оркестру. В «Катарсисі» -- процес українського пробудження учня-старшокласника у арт-центрі Пінчука: «Нарешті він згадав про траву. Придивився. Вона не змінилася. Зате змінилося його відчуття трави. Притупилося його переживання трави», «короткочасний досвід старості щось змінив. У ньому наче зійшли сумніви, які вже важко було виполоти».

Отже, враження від нового роману Антиповича невиразне. Кілька вдалих оповідань. Задум добрий. Але поспіх і прямолобість виконання полишають бажати кращого.

Це моя приватна думка, я її не нав’язую ані авторові, ані читачеві. Єдине що – коли наступну книжку сього автора побачу у книгарні – добре подумаю, чи вона мені потрібна за гроші.

Роман КУХАРУК.