Літаючи літаками аерокомпанії «Люфтганза», ви, очевидно, зауважили, що її логотип нагадує нашого лелеку. А от чи підозрювали, що створив його українець Роберт Лісовський, один із учнів школи Михайла Бойчука? А чи знали, що серед перших випускників-бойчукістів 1922 року була потомственна княжна Марія Трубєцкая? Або могли собі уявити, щоб гонорова полька, аристократка, справжня шляхтянка Софія Налепінська відцуралась від рідної мови й віри заради пристрасного кохання до свого колеги і вчителя Михайла Бойчука? Ці та ще безліч несподіваних відкриттів я зробила, читаючи захоплюючу книгу Ярослава Кравченка «Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен», яка вийшла в минулому році у «Майстерні книги» київського видавництва «Оранта», але відома, на жаль, здебільшого в колі мистецтвознавців.

Відчувається, що тема не випадкова для автора. Це закономірно, адже львівський мистецтвознавець Ярослав Кравченко — син одного з уцілілих бойчукістів Охріма Кравченка, який до кінця життя творив і пропагував мистецькі постулати свого вчителя Михайла Бойчука, не зважаючи на намагання тоталітарної системи вибити їх із нього протягом десяти років північно-двінських та уральських таборів.

— Минуло сто років із того часу, коли Михайло Бойчук, талановитий хлопчина з Тернопільщини, учень Юліана Панькевича та стипендіат митрополита Андрея Шептицького, по навчанні у краківській та мюнхенській Академіях мистецтва вперше виставив 1909 року свої твори на Осінньому салоні в Парижі, започаткувавши таким чином у барвистому вінку європейського авангарду ще одне спрямування — неовізантизм, яке, викристалізувавшись у реставраційних майстернях Національного музею у Львові, з плином часу стало в Україні 20—30-х років ХХ століття «школою українського монументалізму», отримавши своє визначення за ім’ям його творця — «бойчукізм», — констатує Ярослав КРАВЧЕНКО.

Ще підлітком Михайло Бойчук виявив хист до малювання, а в 16 років навчався у художній школі у Львові. Через рік він отримав стипендію Наукового товариства імені Шевченка, що дало йому змогу навчатися у Віденській, Краківській та Мюнхенській академіях мистецтв. А завдяки матеріальній підтримці митрополита Андрея Шептицького Бойчук продовжив навчання у Парижі та подорожував по Італії, вивчаючи мистецтво Проторенесансу. 1909 року Михайло Бойчук разом із кількома українськими та польськими художниками заснував у будинку на вулиці Кампань Прем’єр на Монмартрі в Парижі модерну мистецьку школу. А вже наступного року бойчукісти влаштували у паризькому Салоні незалежних свою першу виставку під гаслом «Renovation Bizantine».

Зі сторінок книги та листування об’ємно постає образ Михайла Бойчука — харизматичної особистості, талановитого художника, засновника нового модерного мистецького напрямку, який був незаперечним авторитетом для учнів, незважаючи на суворість та догматизм, й ідеалом мужчини для жінок: пристрасне кохання Софії Сегно, глибока фанатична відданість Софії Налепінської-Бойчук, зворушлива й короткочасна любов Алли Гербурт-Йогансен, яка народила доньку й назвала її на честь матері Михайла Ганною, коли той вже сидів у тюрмі.

Провідні представники бойчукізму — Михайло Бойчук, Софія Налепінська-Бойчук, Микола Касперович, Іван Липківський, Іван Падалка та Василь Седляр — були репресовані та розстріляні трагічного 1937 року. Решту ж учнів, серед яких був і батько автора Охрім Кравченко, органи НКВС впродовж 1930-х років відправили в тюрми та на заслання, інших переслідували, не давали замовлень, не приймали у Спілку художників. Принизливе «бойчукіст», «бойчукістка» переслідувало послідовників талановитого майстра все життя, не даючи ні нормально жити, ні творити.

У тексті книги, яка є справжнім фоліантом, бо налічує 400 сторінок, автором використано і вперше проаналізовано 777 (!) аналітичних бібліографічних джерел, а також зібрані ілюстрації повного творчого доробку, створеного бойчукістами, всього 400 ілюстрацій: живопис, графіка, фрески, мозаїки, екслібриси, килими, вироби агітаційної порцеляни, обкладинки та ілюстрації книг. Текст супроводжується рідкісними світлинами початку століття, а цілий розділ займає автентичне листування: листи Михайла Бойчука до митрополита Андрея Шептицького, Василя Седляра до Оксани Павленко, Ганни Налепінської-Печарківської до Охріма Кравченка та Дмитра Горбачова, Оксани Павленко до Охріма Кравченка... Частина з них друкується вперше.

Праця Ярослава Кравченка є не тільки світлим і могутнім гімном бойчукізму, а й гострим звинуваченням тоталітарному режимові. Моторошно читати серед дат народження та смерті художників два коротких слова: «катівні НКВС». Не менш трагічна доля творінь бойчукістів. Під багатьма фотоілюстраціями фресок, живописних картин, графіки підпис «не збереглася», тобто знищена.

Бойчука та його учнів звинуватили у «спотворенні радянської дійсності». «Колишній офіцер австрійської армії, професор Київського художнього інституту Бойчук є одним із керівників націонал-фашистської організації...» — це стало аргументом для знищення цілої мистецької школи та розстрілу її лідерів.

— Праця Ярослава Кравченка вражає ґрунтовністю розкриття теми, насиченістю фактами... Автор вповні демонструє, яким потужним був рух бойчукістів. Життя і творчість бойчукістів — ще один, можна сказати, центральний пазл до розуміння складного та суперечливого ХХ століття, — вважає журналіст Андрій КУЛИКОВ.

— Маючи такий ґрунтовний матеріал, як той, що представлений Ярославом Кравченком у «Школі Михайла Бойчука. Тридцять сім імен», та дослідження інших авторів (Олени Ріпко, Сергія Білоконя, Бориса Лобановського), ми можемо посперечатися за першість із засновниками мексиканської школи монументалізму Дієго Ріверою та Альфаро Сікейросом, яких вважають основоположниками в царині монументального живопису ХХ сторіччя, — оптимістично підсумовує дослідник українського мистецтва Дмитро ГОРБАЧОВ.