Вірити

 

Не можна вірити нікому

В наш час не можна і собі

Не вміємо поставить кому

Лиш тільки крапки далебі

 

Без впевненості у сьогодні

Не те, що в завтра чи коли

За щирістю давно голодні

Неначе за поживою вовки

 

Не можна довірять випадку

Бо майстер зраджувати нам

На тут і зараз ставить латку

Прибічник він колись і там

 

А час узагалі то річ непевна

Ріка, що без початку і кінця

Щомиті дурить нас невпинно

Втікаючи зі швидкістю гінця

 

Ніяк не вплинуть його плину

Коли він течією тисне зусібіч

Собою перетворюючи в глину

Фортеці нашої картонну міць

 

        Львів, 16.12.2010

Леді Осінь

 

Леді Осінь забере нас сьогодні з собою

В обличчя всміхаючись шаленим вітром

Серця позбавивши від отруйного болю

Спаливши наш час прощання із літом

 

Ми опадем з дерев кольоровим градом

Закрутившись у вихорі радісних днів

Покотимось містом золотистим парадом

Емоції поглинуть нас без зайвих слів

 

Леді Осінь забере нас сьогодні з собою

Повидалявши з минулого темні цятки

Почуттям нагадавши про шалену волю

Із наших тупиків поробивши початки

 

Ми забудемо про час на лавці у парку

Ловитимемо неба відбитки в калюжах

Курити вранці будемо з туману цигарку

Поки щастя блудитиме в наших тілах

 

Леді Осінь забере нас сьогодні з собою

Пригорнувши до себе частинку душі

Я залишусь в тобі, а ти станеш мною

Про це заспівають нам світанкові дощі

 

                Львів, 30.10.2010

Він чекав, що скоро пройдуть морози

І газовий лічильник сповільнить хід

За вікном гулятимуть весняні грози

Й на вулицях міста розтане весь лід

 

Так відверто вірячи наче мала дитина

Він чекав, що на сонцем прогріті дахи

Повернуться все-таки на батьківщину

Спокушені півднем перелітні птахи

 

Здавалося залишилось кілька кроків

Щоб весняний безум влетів у душу

Бо він чекав достатньо багато років

Та мрії не зраджував, сказати мушу

 

Відраховуючи календаря повільні дні

Він очікував вже на зими завершення

Просто вона пішла від нього навесні

І щовесни він чекав на її повернення

 

                Львів, 5.12.2010

Це все поезія

 

“Це все поезія, чувак” – повторював він

Щовечора напиваючись у себе на кухні

Ігнорував свідомості глухий передзвін

Поки сон не підкошував повіки напухлі

 

Коли хтось із друзів хотів допомогти

“Це все поезія, чувак” – він відповідав

Казав, що повинен істину в маси нести

І ще про зимове небо щось розповідав

 

“Що за поезія, чувак?” – дивувалися всі

Немає музи у пляшках з-під спиртного

Колись ти писав повні ліричністю вірші

А зараз ховаєш душу від таланту свого

 

Він замикав квартиру, замикався в собі

“Це все поезія, чувак” – так, так поезія

Її потрібно виношувати як плід в утробі

Словами обставлене має бути ім’я генія

 

“Це все поезія, чувак” – частинка мене

На написавши за місяць жодного рядка

Він думав, що ця чорна смуга промине

Але алкоголізм – хвороба надто в’язка

 

                        Львів, 3.12.2010

Той, хто сміється з твоїх невдач

Насправді заздрить тобі

Ти бачив сам, як відчай-втікач

Зникав із твоєї крові

Ти падати духом ніколи не вмів

Читаючи інші казки

Кидати в очі страху щосили смів

Акрилу грубі мазки

Сирих підвалів вічний окупант

Неначе риба з глибини

Ти покладався на поезій провіант

Для захисту зі спини

Тягнувся руками до сірих небес

Ти сонце ховав в душі

Пізнав ейфорії трепетний сплеск

Пишучи вірші вночі

І місяць світив для тебе лишень

Немов кораблеві маяк

Коли зумієш зняти із себе мішень

Прошу, скажи мені як

 

Львів, 11.01.2011 

Вона

 

Якось, їдучи на роботу, я побачив її з вікна маршрутки

То був свіжий морозний ранок в переддень Нового Року

І ось, вона стояла на зупинці, навіть без зимової куртки

З відвертою байдужістю дивлячись на усю цю мороку

 

На довжелезні, брудні та засніжені транспортні потоки

Й на всіх пішоходів, що бігають скуповуючись до свята

Нафаршировані битком котрими супермаркети та стоки

Банально як завжди, і ясно навіть для останнього вар’ята

 

Вона замерзла дуже сильно, весь час дивлячись в нікуди

Ображена на цей мороз, на сніг, на зиму і, мабуть на себе

Хотілось зірватись, коли в спину щоразу штовхали люди

Але не було змоги, від холоду уже не чула власних ребер

 

Неначе святкування, нею заплановане, було скасованим

Тому в очах, мов лід, лежала тягарем колюча порожнеча

Потреба у чомусь розмилась, життя здавалось зіпсованим

В цій грі немає виграшу, я і немає в собі порятунку втеча

 

Водій матюкався на когось з новорічним пафосом у голосі

Я відключився на мить, в грудях відчуваючи ту саму біль

Безнадійно заплутуючись в її світлому хвилястому волоссі

Небо сіялось крізь сито, чимось схожим на молочну цвіль

 

                                       Львів, 30.12.2010 

Соціальні мережі

 

Соціальні мережі замінили наших друзів

На розмиті й примітивні натяки на них

Мікроорганізми величезного ком’юніті

Кожен із учасників якого кінчений псих

 

Нас зомбували всі ці електронні сигнали

Із синтетичних іконок у вигляді сердець

В безвихідь без надії вибратись загнали

Глюкаві месенджери спаму, хай їм грець!

 

Огидно почуватися пластмасово-залежним

Нами керує, мов собака-поводир, хай-тек

Здоровий глузд став слабо приналежним

Немов запилені роками книги із бібліотек

 

Так важко уявляється життя без тачпаду

Затягує зашморг технологічний прогрес

Розбиваючи мозок об електронну блокаду

Ми так розважаємось, з метою зняти стрес

 

                        Львів, 14.01.2010

Ранок

 

Дзвінком будильник повідтинав кінцівки снам

І новий день пробився крізь закриту ніччю браму

Найбільше тебе бракує моїм устам

Коли стирає темряву собою ранок

 

Повіки вперто тягне вниз тягар недосипань

І кров нетерпляче чекає свою дозу кофеїну

Щоразу шкірі бракує твоїх торкань

Коли для мене ранок корчить міну

 

Напівпрокинувшись, досліджую стелю кімнати

Поки не бачу в дзеркалі скупу пародію на себе

Мені бракує смаку солодкої вати

Котрий щоранку на щоці у тебе

 

Ліжко по-змовницьки не дозволяє піднятись

Мікрохвильова піч не хоче готувати сніданок

Найкраще, що може зі мною статись –

Тобою почнеться мій ранок

 

Львів, 24.01.2011

Герої із шаблями

 

Віяв вітер степовий, непокоїлось Дніпро

Козаки збирались на війну, усі за одно

Пліч-о-пліч, один в один, душа до душі

Матір проводжала їх – Запорозька Січ

 

Шаблі відбивали місяця похмурий блиск

Наче бачили для себе якийсь у цьому зиск

Давню пісню в унісон затягнули кобзарі

Вирушило браве військо на ранішній зорі

 

Небо ледь світлішало на східнім краю

− Запорожці, нас ще не чекають у раю

Нам ще жити й не тужити на своїй землі

Перебивши вороженьків в ранішній імлі

 

− Ну ж бо, браття, здобудемо собі волю

Поборемо, прогнувши ворога од болю

Вражеє військо утоптавши в чорнозем

Проголосив отаман, вимахуючи мечем

 

Коні із вітром нестримно рвались вперед

Щоб не дати сипать дьохтю в рідний мед

Показати хто господар, − хто тут голова

Хто понад усе цінує батьківські слова

 

Здаля вже чувся копит шалений землетрус

Хтось з козаків прикладав розп’яття до уст

А хтось, тримаючи зброю, стиха молився

На наближення своїх вороженьків дивився

 

Витав в повітрі дух бою, кров неначе роса

Понад полями свистіла смерті іржава коса

Розбили звуками тишу шаблі та мушкети

Злітали відрубані голови, немов кашкети

 

І вершники ворожі падали на мертві коні

Без шансів опинитися в козацькому полоні

І жоден козак не підпускав до серця страх

Щоб згодом відчути перемоги п’янкий смак

 

Багато з них навік залишилось на тому полі

Хоч серцем вільні, проте заручники у долі

В кривавій битві все ж здобувши перемогу

Та знявши з неньки України вражу облогу

 

Ще досі слава шириться від Сяну й до Дону

Від одного й до іншого державного кордону

Про тих хоробрих лицарів, оспіваних піснями

Про славних козаченьків – героїв із шаблями

 

                        Львів, 9.02.2011

“Це можна порівняти з тим станом, коли ти засмучений, і тримаєш радіо коло вуха, налаштовуєш його між двома станціями так, щоб чути шипіння, білий шум...”

                                       Марк Геддон “Дивний випадок із собакою вночі”

 

Білий шум

 

Коли забагато інформації, просто надміру

Що вривається нестримним потоком комах

Я стаю слухачем вітчизняного радіоефіру

Відокремлюючи себе від зовнішнього світу

Як частини роману відокремлюють у томах

 

Щоб не чути із зовні ні найменщого звуку

Налаштовую поміж двох станцій приймач

Даю по одному навушнику кожному вуху

Ризикуючи погіршенням чи втратою слуху

Максимум гучності – для мене тільки патч

 

Збиває з ніг рівномірний потік білого шуму

Крім щільності спектру немає нічого навкруг

Ні краплі від болю, ні краплі минулого суму

Потужний водоспад цього частотного глуму

Мій вірний товариш, чи можливо навіть друг

 

Коли від сприймання буття рветься терпіння

Я слухаю лиш шум, його монотонне шипіння

 

                        Львів, 3.02.2011

Персональний рай

 

Вона неодмінно сюди повернеться

У вузол зв’язавши погані звички

Впіймає собі ту, котра підвернеться

З нагод, що висять немов відмички

 

Вона ще пізнає той трепет польоту

Душі над тілом, диму над вогнем

Між звуками розчує  возьму ноту

Відчувши серця тріумфальний щем

 

Від свого “я”, години в кілометри

Вона втече, назавжди, без вагань

Ще надто юна, щоб просто померти

І надто відверта для слізних зізнань

 

Вона ще побачить горизонту пожежі

Коли сонце заходитиме за його край

Розширивши, звісно, свідомості межі

Повернеться

у свій 

персональний

рай

 

                        Львів, 1.02.2011

Він просто якось не прокинувся вранці

Хоч і будильник продзвонив як зазвичай

Не встав із ліжка та не натягував штанці

Й не заливав окропом свій чорний чай

 

Він просто якось не прокинувся вранці

Не зміг знайти дорогу з лабіринту снів

Застряг у їх тенетах ніби муха в банці

Кричав, але ніхто так і не чув його слів

 

Він просто якось не прокинувся вранці

Залишивши на пам’ять лише свої пісні

Та на гітарі розмиті відбитки пальців

І мрії, для яких уяви простори затісні

 

Він просто якось не прокинувся вранці

Й ніхто не знав куди він раптом зник

Ніхто не піддавав себе та інших паніці

Крім тих, хто мав із цього певний зиск

 

Він просто якось не прокинувся вранці

Так й не пізнавши смаку волі до пуття

Без черги і бажання опинився на ділянці

Де закінчується звичне людське життя

 

                        Львів, 30.11.2010

Життя в коробці мікросхем

 

Час змінює весь світ довкола тебе,

Щоразу ніч замінюється новим днем,

А ти собі живеш в коробці мікросхем,

Не бачиш сонця, і його тобі не треба..

 

В сирих думках бракує місця мріям,

Життя втопилось у статичності подій,

Екран дисплею замінив світогляд твій,

А мережа дала уявний простір діям..

 

Ні шуму вулиць, а ні вітряного свисту,

Через навушники не чують твої вуха.

Чи спека за вікном, чи люта завірюха,

Не бачать очі танцю осіннього листу..

 

Вже важко усно зв'язати кілька слів,

І-нет убив твоє вербальне спілкування,

Безсиле будь-яке сучасне лікування,

Коли безвихідь бачиш замість снів..

 

Просте ігнорування зовнішніх проблем,

Тобою вже давно забутий запах квітів,

Бо ти існуєш в своєму двійковому світі,

Живеш в своїй коробці мікросхем..

 

                Львів, 4.06.2009

Помри, але не тут і не сьогодні

Побудь разом зі мною в цю мить

Піддайся тяжінню в сірій безодні

Прокинься тихо, бо осінь ще спить

 

Згадай, що вчора не було завтра

Зігрій в собі нашу заспану ніч

Збери самотності болючі надра

Змети свій страх в доменну піч

 

Спини годинника змучені стрілки

Спізнись на потяг у майбуття

Скажи, не шкодуючи аудіоплівки

Стань режисером свого життя

 

        Львів, 29.10.2010

Напевно

Я знову закохався в тебе так

Невпевнено

Думки відправив через смс

Даремно

Бо видаляєш непрочитаними їх

Щоденно

 

Невпинно

В термометрі спадає ртуть

На зимно

Від нас втікає мить за миттю

Нікчемно

Тобі ж спостерігати все це

Приємно

 

Невміло

Я пофарбую свої ночі без зірок

Набіло

І розповім віршем все те, що

Наболіло

Мабуть в душі моїй щось таки

Вціліло

 

        Львів, 19.11.2010

Ми ще зустрінемось з тобою

Там, де завжди цвітуть каштани

Не матимемо геть нічого із собою

Лиш тільки те, що поміж нами

 

Ми ще зустрінемось з тобою

Там, де сріблястий дощ ночує

На вулицях залитих ліхтарями

Ми ще з тобою потанцюєм

 

Ми ще зустрінемось з тобою

Там, де читає сонно ніч сонети

Із зорями говорить шум прибою

А в небі наче плавають комети

 

Ми ще зустрінемось з тобою

Там, де втамує спрагу осінь

У синім небі, ніби під водою

Ми будемо щасливі й босі

 

Ми ще зустрінемось з тобою

Там, де веселки струни, обіцяю

Потонемо в яскравих снах обоє

Бо я лише тебе одну кохаю

 

        Львів, осінь 2010
Сам собі пан

 

Він був сам собі пан, він сам собі пропав

Вночі шукав нагод-пригод, а днями спав

Дурів, мудрішав, знаходив щось, втрачав

Нічого не закінчивши, нічого й не почав

 

Він сам собі був ворогом і приятелем сам

Писав листи до себе, сам читав свій спам

Невміло розділяв локації на “тут” і “там”

Був в’язнем, хоч і з ключами від всіх брам

 

Він вірив сам собі, і вміло сам собі брехав

Тримав в руках знання, та істини не знав

Сам собі клявся, й у власній зраді потопав

Не захотів себе почути, бо сам собі кричав

 

                        Львів, 24.10.2010
Міст

 

Він завжди призначав побачення на мості

Для них це вилилось в таку собі традицію

З цього сміялися та дивувалися друзі усі

Та лиш романтики ще не покинули позицію

 

На тім мості були їхні освідчення й зізнання

Солоні сльози щастя котилися по їх щоках

Ніколи не було у них ні болю, ні страждання

Щоночі міст тримав закоханих наче на руках

 

І він замріяно чекав її, прийшовши завчасно

Почувши здаля кроки коханої гарненьких ніг

І щось у його серці защеміло так прекрасно

Коли понад рікою в мить сплелись обійми їх

 

Міст похитнувся, ніби почувши чийсь наказ

І стрімголов погуркотів в холодну темну воду

В ту зоряну ніч вони зустрілися останній раз

Так і не подарувавши жодному слову свободу

 

Він завжди призначав побачення на мості

Для них це вилилось в таку собі традицію

Де справжні щирі почуття, там всі слова пусті

В ту ніч він планував зробити пропозицію

 

Івано-Франківськ – Львів, 29.06.2010

Останній день літа, мов лікар

Пропише нам портвейну літр

За те, що ми не зрозуміли досі

Що осінь, вже насправді осінь

Карбує брук під колір срібла

Вібрує кожна душевна фібра

Ті мрії, що жили у верховітті

Отримали прописку на узбіччі

Дощем заплачуть сірі хмари

Навислі зверху немов примари

Холодне сонце ледве світить

Промінням нас із неба мітить

Пожежа охопила всі дерева

І я щасливий, що у місті Лева

З самого ранку ароматом кави

Розлила ця панянка свої барви

Милуючись останнім днем літа

Стараюся від щастя не зомліти

Кумедно було не розуміти досі

Що осінь, вже насправді осінь

 

        Львів, 31.08.2010

“Твій голос здалеку Лунає без смаку болючих нот Моя немаленька Життя так не схоже на кіно”   О. Іващук (рок-гурт “Опіум”) Не кіно

 

Пробач, життя не схоже на кіно,

Я не читав сценарій, і не знаю,

Куди ж закине завтра нас воно,

Та чи існує взагалі сценарій..

 

Пробач, я не актор із Голівуду,

Мабуть, погано граю свою роль,

У цьому світі так багато бруду,

Що, часом не рятує алкоголь..

 

Пробач, життя це зовсім не кіно,

Повторних дублів не дається,

Сплелись навіки тут добро і зло,

Чи все це лиш мені здається?..

 

Пробач, що рай такий далекий,

На автостраді вже горять вогні,

Світ дивовижний, дивний, дикий,

Але інакше виглядає уві сні..

 

Пробач, життя не схоже на кіно,

Шукаючи, не знаємо що саме,

Так хочеться поглянути у вікно,

Відчути найдорожче, що нам дане..

 

                Львів, 23.04.2010