Павло Вольвач, чия поезія завжди перебуває на межі, непомітно сходить у безодню; безодню мегаполіса, котрий в його уяві з’єднується зі степом — і поет мчить, наче примарний потяг, повз хмарочоси й ковилі. «Сонце встає проти ночі з того боку Дніпра...» І де те потойбіччя — в мегаполісі чи в степу — не розбереш... Степ — ефемерне царство, де володарює «давнє дике східне божевілля». Східне, бо Вольвач — східняк (народився й виріс у Запоріжжі); давнє — бо націотворча етнокультурно-культова мішанина триває в степах Придніпров’я впродовж тисячоліть («тайного степу кров затамована»); дике — бо степ за визначенням Дикий. І лише натурам надтонким дано відчути його космогонічне, світотворче призначення і звучання...

Невимушена розмова з одним із знакових поетів теперішньої України.

«І БУВ ТОЙ КОЗАК ВОЛЬВАЧ ДУЖЕ ЗНАЧНОЮ ФІГУРОЮ...»

— Павле, я не знаю жодного іншого сучасного українського поета, навколо якого крутилося б стільки суперечливих побрехеньок. Кажуть, приміром, що прізвище «Вольвач» не українське, а німецьке...

— Це не так. У мене й по батьковій, і по маминій лінії всі родом із Запорізького краю. Мати моя з дніпрового села Біленького, прізвище її Пазюк, а батько — зі степового краю між Оріховом і Токмаком. Махновський такий трикутник... Коріння роду — і прізвища — сягає в глибину, в Гетьманщину, Черкащину. Хоч, якщо вже на те пішло, були в роду й німці-колоністи, і греки, здається, й серби. А як інакше — це Запорожжя, наша Америка...

Нині всі кинулися шукати в своєму родоводі шляхту, дворянство, відстовбурчувати мізинець і казати «Рюриковичі ми!». Я щодо цього спокійний, хоча спокуса теж буває. Можу згадати нашу поетесу ХІХ століття Марусю Вольвачівну, яка в біографії чітко пише: «Я — козацького роду...» Втім, вона зі Слобожанщини, а в моєму роду всі степняки, та ще, за документами, на Черкащині була і досі є гілка Вольвачів (наголос на останньому складі). Вольвачі з цієї гілки були серед старшини Хмельницького — тільки тоді прізвище писалося «Волевач».

— І що це означає?

— Не знаю. Коли чують моє прізвище, виникають два варіанти. По-перше, похідне від назви відомої марки шведських авто. А по-друге, від слова «воля». Як на мене, все це надто примітивно. А нещодавно мені розповіли відомі письменники В’ячеслав Медвідь і Микола Семенюк, що розкопали десь книжечку, видану маленьким накладом у Білій Церкві: у ній ідеться про зимівник козака Вольвача на землях Вольностей Війська Запорозького. І був той козак Вольвач дуже значною фігурою... Але — ще раз повторюю: оповідати різні байки, шукати всякі гіллясті крони та препишні герби а la Мартин Боруля — не хочу. Смішно...

— Чому ж, може, воно й корисно час від часу копирсатися в минулому своєї родини — для іміджу...

— Коли воно справжнє — безперечно, а от вигадувати що-небудь — ні, це не про мене.

— Може, навпаки, забагато в Україні поетів козачого роду або із села, може, дійсно бракує нам такої модної нині в Європі полікультурності? Європейці дуже пишаються тим, що в них розмаїття культур і всі вони різні — а в нас самі козаки, таке враження, що більше нікого тут не було...

— То я й не кажу, що я козак! Тим паче — в тому, шароварно-гротескному сенсі, «будьмо-гей!». Я той, хто я є: народився в місті Запоріжжі, це великий пролетарський індустріальний центр, майже мільйон жителів, з яких «потомственних козаків» визначити тепер не так легко... Тож відійдімо від стереотипів. Чомусь, коли кажуть «Запоріжжя», то уявляють або вуса з оселедцями, або сталеварів, або таке собі безживне пустище: «схід — вигоріла пустеля...»

— А російськомовність тамтешнього населення — також стереотип? Як так сталося, що ти став писати і розмовляти українською?

— Банальне запитання... Ну, так сталося. На мою думку, українцем можна вирости і в Сєверодонецьку, і в Нижнім Тагілі, і деінде. Хоч раніше це було складніше. Зізнаюся, траплялися складні моменти й у мене, але те, що склалося саме так, — це нормально. На формування мого українського світовідчуття вплинуло кілька чинників. Якщо коротко — батьки, батькові брати — мої дядьки та книжки.

«СПІЛКУВАННЯ З ВІНГРАНОВСЬКИМ — КРУТІШЕ ЗА БУДЬ-ЯКІ ПРЕМІЇ...»

— Повернімося до побрехеньок про ВольвачА... Тебе взагалі не дратує така кількість міфів навколо твоєї особи? Один з них — твоє знайомство з Миколою Вінграновським. Із твоїх інтерв’ю відомо, що в останні роки життя видатного поета ти ходив у нього мало не в фаворитах. Далеко не всі у це вірять, далеко не всі готові це підтвердити. Що можеш сказати на своє виправдання?

— «Виправдовуватися» мені ні в чому. Хіба уточнити, що я ніколи навіть не натякав на якусь «фаворизацію». Для мене знайомство, дружні взаємини, а під кінець — не побоюся цього слова — й дружба з Миколою Вінграновським — це один із найщасливіших випадків у моєму житті. Розумієш, література — ієрархічна, змагальна річ. Багато хто, наче брязкальцями, обвішується преміями, інші вихваляються грантами або перекладами, а мені важливіше й почесніше було сидіти з Вінграновським в його «кабінеті», пити пиво на лоджії, чи в парку на лавці, яку він називав «ресторан «Під магнолією», чи при вогнищі на Десні — й говорити про все на світі... В останні роки він вів дуже замкнений спосіб життя — десятиріччями не відвідував Спілки, ніде не з’являвся. Просто сидів удома й писав або ж виїжджав на природу. Свідків того періоду його життя мало. Тим більше — в кожного свій Вінграновський. У мене — свій... З іншого боку, я не збираюся заднім числом ставати ближчим, аніж я був. Мені це ні до чого. І змагатися — хто знав його більше й довше — також не збираюся. Тим паче, що за часом я був знайомий з Миколою Степановичем менше, ніж інші — всього-на-всього сім років.

— Особисто мені дуже близька проза Миколи Степановича. Що ти про неї думаєш?

— Це безперечний здобуток нашої літератури, вершинний. Вінграновський дуже трепетно ставився до мови. Від нього часто можна було почути: «Точно!» Себто — точне слово, точний вислів. Він багато бився над тим, щоб слово до слова лягало щільно, мов куля в лузу, щоб був звукопис, щоб цвіли барви... Тому в його прозі, крім кінематографічної оптики, буяє поетична химерність — може, навіть надмірна. Це — на любителя. Дехто, знаю, нарікає — мовляв, надто барвисто. Оповідання й повість «Манюня» такі критики ще нормально сприймають, а от роману про Наливайка закидають неправильну архітектоніку, неструктурованість, те, се...

— Одним словом, нестандартний був письменник... Як на мене, згаданий роман «Северин Наливайко» просто необхідно перекласти й видати в Європі. Це якраз те, що буде цікаво.

— Безперечно! До слова, не так давно мені на очі потрапив один його нібито «дитячий» текст — «Козак Мамарига». Так свіжо, талановито, наче якимось срібним пером! Оце б, скажімо, взяти й перекласти французькою! Але, скажи мені, Йване, хто, коли поставив би таке питання: перекласти Вінграновського? У нас же ніхто не опікується ближнім своїм. І першооснова цієї прикрої тенденції — банальне українське жлобство.

— Тобі в цьому сенсі пощастило більше — тебе таки переклали. Турецькою мовою.

— Справді, роман «Кляса» перекладений Омером Дерменджі, перекладачем відомої «Роксолани» Загребельного, і має вийти десь у травні-червні у стамбульському видавництві «Діалог-Євразія», презентація ж планується на осінь .

Готова перекладати й Єлєна Мариничева з Москви. Але немає грошей. Ну, колись же, може, будуть...

— Останній у часі скандал навколо тебе — це вихід у фінал Шевченківської премії з одночасним висуненням на здобуття антипремії від «Літакценту» — «Золотої бульки». Як ти сам пояснюєш цей феномен?

— Ну, чого ж — скандал? Взагалі, коли тебе послухати, то довкола мене тільки й робиться, що завихрюється щось скандальне. А це геть не так. Тихо собі живу, нікого не займаю, пишу. Слава Богу, в Києві останніми роками мені не бракує натхнення. Оце — основне, а не якісь там скандали й міфи.

— Пишеться — що? Вірші чи роман? Пам’ятаю, ти ще рік тому казав, що працюєш над новим романом...

— Пишуться вірші. От пишуться, і все. І перебивати це чимось іншим, мені здається, було б неправильно. За останні три роки в мене вийшли дві книжки. 2009-го — у видавництві «Факт» побачив світ «Триб», 2010-го — «Вірші на розі» («Ярославів Вал»), а цьогоріч готується до видання нова збірка — «Судинна пошта». Ілюстрації зробив мій друг, поет, прозаїк, літературний критик Олег Соловей. Ми обидва «східняки», і, мабуть, сьогодні це найближча мені в українському культурному просторі людина. Гадаю, цікаво, коли один поет ілюструє своїми творами книжку іншого...

«ТРИБ» БУЛО ВИСУНУТО НА ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ-2010

— Чого ж так скромно? Вона ж вийшла у фінал!

— Було таке. Єдина ремарка: з минулого року в положенні про премію з’явилося доповнення — в номінації «література» лише одна премія. Це, на мою думку, неоднозначна річ. З одного боку, в такий спосіб нібито піднімається престиж нагороди, а з іншого — через цей камінь спотикатимуться всі: і претенденти, і члени журі. Адже як обирати між прозою та поезією? Надто складно. Практично неможливо. Про це й Василь Герасим’юк говорив. Ну, то хай розбираються.

— Із Шевченківською премією зрозуміло. А що з «Булькою»?

— Та хтозна. Десь я розумію причини цього, але Бог з ним. І ця «булька», і бульки, котрі за нею стоять, мене мало обходять. Можна було б щось і відповісти, але навіщо? Є ж справи важливіші. Плюс — давно помітив: якщо не розмінюєшся на всілякі дріб’язки й негативи, то краще пишеться. Приходить справдешнє слово і світлі люди.