Завдяки невимовно щедрій державній підтримці перекладів творів української літератури іншими мовами займаються тільки невиправні мрійники й ідеалісти. Однак, попри всі тренди української культурної (недо)політики та закони маркетингу, українська проза ще так-сяк перекладається і навіть видається за Сяном і навіть за Доном. Коли ж говорити про поезію, то тут, як і в будь-яких порівняннях із прозою, треба все ділити на 10. Тому поява перекладів української поезії (хай навіть і в антології) – це завжди подія. Останньою такою сенсацією стала українсько-словацька білінгва «Дваnást’».

Видається дивним, що перекладачка вибрала для видання своєї антології саме Ужгород. Книжки, які тут видаються, приречені збирати порох у кількох книжкових крамницях (не плутати з книгарнями) області. Рідко яке видання перелітає через Карпати. Окрім того, словацька меншина Закарпаття має дещо фантомний характер: побачити сліди словацького культурного життя можна хіба раз на рік під час «Фашінгового плесу». Тому навряд, чи саме ця меншина – справжній адресат видання. Що ж до розповсюдження видання у Словаччині, то мені важко уявити, щоб воно прикрашало полиці братіславських, кошицьких чи нітрянських книгарень. Тому вибір місця для публікації чудово відповідає ефемерній назві серії – «Між Карпатами і Татрами», тобто ніде.

Це була логістика. Тепер придивимося до самої антології. Концепцію для такого штибу видань можна брати абсолютно довільну. І так зрозуміло, що перекладачка просто переклала своїх улюблених авторів і придумала для них спільний знаменник – так званий «карпатський реґіон». Звичайно, якщо говорити про Петра Мідянку чи Тараса Григорчука, то тут сумніву не виникає – автори народилися і живуть у Карпатах. Але якщо згадати біографії Івана Андрусяка, Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Дмитра Павличка чи Дмитра Кременя, то стає зрозуміло, що автори хоч і карпатці з походження, але вже давно там не живуть, і навіть деякі їхні тексти уже мають зовсім не карпатський ґрунт. Дивним мені також видається включення до «карпатського реґіону» Юрія Андруховича. Його рідний Станіславо-Франківськ – хоч і прикарпатський за статусом, але радше опільський за змістом. Не кажу вже про той факт, що всіх згаданих авторів не об’єднує жодна літературна школа: у їхній творчості не має ані спільної стилістики, ані спільного топосу. Це видно і з самих текстів, вибраних для антології. Але видно це тільки в українській частині білінгви; у перекладах стилістична ідіосинкразія авторів природно нівелюється мовою перекладачки. Зрештою, цього майже не уникнути, якщо одна людина вирішить перекласти таких різних авторів, як Андрухович, Мідянка і Ліхтей.

У передмові В.Юричкова стверджує: «…домінантним має бути постійне усвідомлення того, що перекладений текст має здаватися цілісним і природнім, навіть якщо доведеться змістити певні акценти першотвору». Що ж, з погляду теорії перекладу такі уявлення можна віднести до канонічної концепції динамічної еквівалентності Юджина Найди. Однак не слід забувати про іншу важливу категорію перекладацтва, а саме про семантичні домінанти. Кожен текст має стилістичні, лексичні, ритмічні та фонічні особливості (на яких автор робить наголос). Перекладач їх має побачити в оригіналі і не загубити у цільовому тексті. З цим у Юричкової не все гладко.

Ось кілька прикладів:

І.Андрусяк «Гуцули»:
Нас чекали Сорбонни, а нам – аби плоть.//Не химера, не мрія…
переклад:
Sorbona nás nezlákala – ani túžba tela,//Sen chimér nestačil.

Ю. Андрухович «Ти знову повертаєшся в той дім…»:
це середмістя звичне і крамничне,
переклад:
zvyčajné centrum plné obchodov,

«Опівнічний політ з високого замку»:
спідниця з реп’яхами// і скалка//на щоці
переклад:
spodnička z bodliakov//na štici rana//pod skalou

П.Мідянка «Сервус, пане Воргол»:
Маразматичний вигин камбали
переклад:
Ryby vyhynuli kvôli špine.

У першому прикладі можемо побачити певне перекручення змісту: протиставлення «плоті» — «Сорбоннам» у словацькому перекладі стало безстрашністю щодо обох. Перший приклад із перекладу Андруховича показує нехтування типових для автора внутрішніх рим та алітерацій. У перекладі вони просто зникають, і таких прикладів можна знайти чимало. Останні дві ілюстрації показують абсолютне перекручення змісту. Мабуть, перекладачка вдавалася до таких кроків заради одного – за всяку ціну зберегти абсолютну еквівалентність рими. І це їй, безперечно, вдалося. У ритмомелодиці (за винятком кількох прикладів нееквівалентної довжини рядка) – все у повній нормі. Однак, як результат, маємо більше вихолощення інших параметрів тексту. Тобто задекларована динамічна еквівалентність на практиці виявилася формальною.

Часом перекладачка грішить й іншими невідповідностями: наприклад, Андруховичеві «папіросниці гостроплечі» перекладені як «širokoplecí kolportéri». У Кременя «застійні часи» перетворюються на «časy totality». Багато стилістично маркованих лексем перекладаються звичайними літературними відповідниками. Наприклад, Андруховичів діалектний архаїзм «жовнір» перекладений як «vojak».

Кілька українських реалій, без сумніву, вимагають якихось коментарів для словацького читача. Наприклад, я не думаю, що багато словаків зрозуміють без коментарів Мідянчине питання: «Андрій Ворхола – русин чи хохол?» Або «“титли”, “яті” та “ази”» – всі ці реалії В.Юричкова просто транскрибувала словацькою і залишила без коментарів.

У словацькій культурі числом 12, окрім іншого, називають і найулюбленіші сорти пива з густиною 12%. Якщо піти за цією аналогією, то антологія «Дваnást’» смакує, як значно менш концентроване пиво, наприклад, «осмічка» — вісімка.

Лесь БЕЛЕЙ
ЛІТАКЦЕНТ