На історії цього фільму відбивається карма його головного героя: як і ім’я великого гетьмана, назва «Молитва за гетьмана Мазепу» передбачає скандал, вигнання, замовчування. У 2002 році, коли в кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра довгоочікуваної картини Юрія Іллєнка, її сприйняття, м’яко кажучи, було неоднозначним. Потім, після нетривалого періоду бурхливих дискусій, фільм ніби канув у Лету. Злі язики казали, що продюсер картини заховав (знищив її?) на неофіційну вимогу Москви (річ у тім, що Петро І там зображений як придуркуватий істерик з гомосексуальними нахилами). І ось у столиці знову з’явилися афіші з назвою «Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія» (2010). Тепер уже в кінотеатрі «Київ», рівно через чотири місяці після смерті режисера.

«Фільм був фактично підданий цензурі й де–факто заборонений протягом восьми років, — розмірковує на новій прем’єрі, що відбулася у п’ятницю, син Юрія Герасимовича — Пилип Іллєнко (він же — виконавець ролі молодого Мазепи). — Росія була дуже незадоволена цим фільмом, і українська влада, що знаходиться під її впливом, зробила вигляд, що його не було. Крім того, був ще юридичний момент: правами володів так званий продюсер (Пилип чомусь ухиляється від прямого називання імені Ігоря Дідковського. — Ред.), який долучився на останньому етапі створення фільму і який саботував процес технічної обробки, а потім і прокат». Тепер правами володіє родинна компанія «Іллєнко Фільм», й планується, що ретроспектива фільмів режисера пройде по всій Україні та за кордоном.

Юрій Іллєнко болюче переживав всі ці перипетії — тоді й виникла ідея попрацювати над картиною додатково: підтягнути звук, який недоробили через поспіх показу на Берлінале, перемонтувати й додати авторські коментарі, які Іллєнко сам начитує за кадром. «Він був дуже заглиблений в цю історію, підняв гори матеріалу і знав стільки нюансів, які в підручнику не прочитаєш», — розповідає брат Юрія Михайло Іллєнко про ідею з коментарями. Пояснення того, ким є той чи інший персонах у дивних кітчевих костюмах, дає не тільки розуміння історичного матеріалу, а й розбавляє щільний фантасмагоричний дух, через який багато хто не зміг сприйняти картину.

Пилип каже, що нова версія «Мазепи» цілком задовольнила батька. У картині Юрій Іллєнко просить глядача не сприймати цю роботу як художній фільм і називає його «слідчим експериментом». Фактично документальним його вважає й Михайло Іллєнко: «Цей документальний фільм відбиває парадокс, який дуже сильно мучив брата останнім часом, — це трагічна фантасмагорія нашого часу. Тому я бачу в ньому не лише спробу наблизити до нас фігуру Мазепи».

Великий зал кінотеатру «Київ» на прем’єрі «Мазепи» був повністю заповнений: здавалося, що сюди прийшла підготовлена публіка (друзі, колеги, однопартійці й просто прихильники Юрія Іллєнка). Та сама вдумлива аудиторія була і на показі дебютної режисерської роботи «Криниця для спраглих» (1965): здебільшого це були люди старшого покоління, які приходять на показ найпізніше за 10 хвилин до початку. На жаль, спонтанна молодь, що звикла забігати на сеанс перед самим початком, залишилася за дверима. «Всі квитки на Іллєнка на вихідні були продані заздалегідь», — пояснює адміністрація кінотеатру. Очевидно, ажіотаж спостерігатиметься й протягом робочого тижня (ретроспектива триватиме включно до п’ятниці, 22 жовтня), оскільки не часто трапляється можливість побачити фільми Іллєнка в кінотеатрі — хоч і на невеликому екрані залу «Сінематика», але все ж більшому за монітор комп’ютера, де операторське бачення режисера втрачає розмах і монументальність.