Дмитра Чистяка знаю як чудового поета і перекладача франкомовних поетів на добру українську. Подекуди навіть вишукану.

Перекладач прози – це для мене нове. Нове і несподіване.

Роман сучасного  бельгійського автора Франсуа Емманюеля «Людське питання» присвячений темі переслідування сучасників спільним минулим. З керівником фірми щось робиться – він чудить. Герой – психолог за фахом і за посадою – розплутує психологічний клубок. Хоча, до кінця роману розумієш – що ще більше заплутує.

Суб’єкт дослідження досить складний і неоднозначний як зовнішньо («…цей чоловік ніколи не виказував усієї глибини своїх міркувань») так і внутрішньо («Всяка досконалість страх як боїться порожнечі», «гіркота – теж спосіб буття. Цього мене навчила віолончель»).

Складні і неоднозначні всі герої цього цікавого твору і автор їх адекватно характеризує – і їхню глибину («алкоголь вивільняв її од таємниці, яку надто довго тримала для себе самої»), і їхні психологічні вибухи («іншим разом він увалився до ванної кімнати, занурив у воду синову голову і несамовито загорлав: ти не мав би жити, інші мали б жити, інші, не ти!»), і їхні душевні потемки («про коханців, що відмовляють собі в словах і тому направду знаходять одне одного, про відчуття глибокої відвологи після спустошливого гніву»).

Автор з ласки шановного драгомана дає українській літературі чимало образів–формул: «безкровних реченнях», «жінкою – інтер’єром», «високохмарна мова» .

Є один нюанс, досить важливий. З анотації та з передмови постає техногенний твір, а перекладач передає його вишуканими рідкісними словами (гайсав, кімнатині, у сутемнім прикомірку, микуляючи очима, мертвотний припах, до прислону, живосилом завербували,   тощо). Або анотація не така, або перекладач перевершив сам себе. У свій час перекладацьку школу Лукаша називали націоналістичною – і мали певну рацію в цьому. Але Лукаш і його послідовники перекладав з національних літератур, тому його націоналізм цілком доречний – він давав адекватну передачу смаку і ритму національної літератури (італійської чи гішпанської тощо). Отже, перекладати космополітів у такий спосіб досить важко – зміст пручається, і виходить так, що автор з твором сам по собі , а перекладач зі своїми вишуканими словами – сам по собі.

Варто Дмитрові також звернути увагу на авторську(тут властиво – авторську перекладача) глухоту, що призводить до не штивних мовних покручів («дуХУ Я», «остраХУ І НАраз»), яких можна і треба уникати.

Попри все інше в читача резонно виникає питання – а чи варто було цей не-шедевр і автора, і бельгійської літератури перетлумачувати на українську? На жаль, українська нація в умовах космополітичної (а відтепер ще й російсько-шовіністичної) окупації не може собі дозволити розкіш спрямувати енну кількість державних коштів на самостійний якісний відбір шедеврів з чужих літератур, тому відповідальність за такий добір покладається на видавництва і перекладачів.

Отже, будьте мудрі і відповідальні.

Василь ВЕЛИМЧИЙ.