Сей автобіоґрафічний роман Володимира Дрозда називається МУЗЕЙ ЖИВОГО ПИСЬМЕННИКА, хоча міг би називатися  КОРОБКА ДЛЯ ДУШІ. На книжці, виданій  1994 року, автор написав своїм схожим на мій скорописом: «Роману Кухаруку від Володимира Дрозда як генію од генія…»

Ув Сьому кумедному написі – увесь Дрозд – прикольний, смішний, траґічний, глибокий. Він завше і в усьому був письменником. Якось узяв у нього інтерв’ю. Записали. Розшифрував. Приніс на узгодження. Дрозд: «Боже, і Се я такої хірні наплів?». Гаразд. Через дві доби дав мені чудове інтерв’ю з собою – і запитання, і відповіді.

З ним було цікаво спілкуватися, письменник чудовий, хоч людина абияка.

Про се свідчить і його роман.

Сміху там мало, бо сміх номенклатурний. Але багато талановитої правди – про свій час, про себе, про епоху, про покоління.

Його переймає письменницьке переживання – чи переживуть його його твори. Перестрахом іде почерез життя, чи не відкриються стосунки з КҐБ в майбутньому.

Що таке людське життя? Люди, люди і люди. Баба Феська дивиться «білими, виболеними очима» і питає у гіркоті душевній про сорок років тому утраченого з овиду сина: «Як йому-бо тамочки поживається?» Мама письменника перед смертю пише листа до доньки своєї («соловеєчку мій») і просить у похорон їй передати. А ось самохарактеристика простого сільського українця: «Коли я тверезий, я такий маленький-маленький, -- вибачливо пояснював наступного дня. – А тільки вип’ю – наче лев стаю…» Зауваження мами дітям, що пилюжать у миски полоненим німцям: «Не бачите – люди єдять.» Або ще ось «портрет» – коли ховали місцевого начальничка, же спротивився за життя людям, як принесли до заздалегідь викопаної ями, на дні було повно лайна.

У романі багато мудрого з досвіду письменницької породи і природи: «жоден справжній письменник до кінця днів своїх не упевнений, що він справжній», «з янголів письменників не буває», «з простою душею нема чого робити у літературі», «душа моя для мене – поле самодослідження».

Дрозд не боїться казати правду про своїх колег – пастирів народу, які готові іти завжди в указаному киймось напрямку. Він улучно каже СИСТЕМА. Вона не зникає, вона міняється, підминаючи під себе усе. Як улучно мовить про Осадчука – «гідна подиву політична плястика». «Ґазети експериментували над живими людьми» -- ось правда про епоху.

Дрозд має талант мислителя, талант автора «Ирію», «Вовкулаки», «Катастрофи», «Білого коня Шептала», «Колеса», «Листя землі», має силу бачити а усвідомлювати головне – «коробку, що звалася моїм тілом і тільки заважала мені своїми болячками та земними забаганками вільно думати і писати, я уже давненько заповів спалити, а попіл розсіяти над пагорбами між Халеп’ям а Витачевом. Бо тут, на Витачівській дорозі, проминули мої найкращі, духовно наповнені години і дні. Тільки тут я був по-справжньому щасливий і відчував себе творінням Божим», «Лише Бог міг сотворити світ із нічого, уласною уявою», «Та який Господь нас, людей, розсудить, навіть на суді Страшному?», «Але чи вибачимо свої гріхи ми самі собі?», «Було у мені щось більше за мене (…) те, же вибухнуло», «Після смерти обличчя батька, вимученого багаторічною хворобою, випогодилося, проясніло. Дивна одухотвореність з’явилася ув обличчі, ніби відкрилася колгоспному колісникові на тім світі таїна, якої марно дошукувався на землі. Усе се вимагало осмислення, вимагало инших слів, иншого письма».

Дрозд дарма боявся забуття. Забудуться труди і дні неправедні, але написане ним, осмислене і набуте у слові і словом – неперебутнє.

Після «Коробки для душі» душа потягнулася за «Листям землі» -- густим замісом людського буття.

Так є.

Письменник пише листа перед смертю – у майбутнє. У сьому його місія, у сьому суть.