УФО №2 (4) 2008.

Помітно, що перші номери лише набирали оберти, адже коли порівнювати із здобутками останніх номерів за 2009 рік, різниця помітна. Мова йде за підбір творів і відсутність професійного такту—початок журналу, який, за логікою, мав би бути найсильнішим, є… є просто переказом. Андрій Кисельов у своєму «Зіткненні» не показав свого стилю. Все ніби й правильно, але якось просто і не викликає іншої асоціації, окрім переказу.

У продовження негативного враження: Євгенія Кройц («Сурмач»). Одразу ж кидаються зайві слова, симбіоз яких можна замінити одним («по правді кажучи»). Мало опису, багато абстракції. Надміру: «я, мені, мої, у мене». Є речення, не надто складні за будовою, в яких «я» зустрічається по три рази—ріже сприйняття. Здається, що це або перший твір авторки, або вже надто невдалий—нагадує стиль творів, що пишуться у школі: і по сюжету, і по стилю мови.

Інша річ «Колонізація» Олександра Пащенка. Історія непогана, кілька разів заплутує і відвертає увагу, що цікаво, природно відвертає увагу, а не штучними поворотами сюжету. До того ж, діалоги прийнятні, але слабинку дали образи, їх майже немає, хоча ідея висвітлена непогано і в форматі такого малого типу образи були не крайнє потрібні.

«Закон Вілена» Оксани Лущевської—біолого-географічна казка для дошкільнят, або, як крайність, для учнів 1-3-их класів. Описувати сюжет і стиль мови без толку—попереднє речення все пояснює.

«Лемінги» Віталія Кривоноса. Є цитата—приємна штука, коли вона носить хоч якийсь зв’язок із текстом. Тут—носить. Текст усіяний незначними зайвинами, такими собі паразитами, але то дрібниці (часті повтори: «вони», «він»). Гарна легенда, але із мудруванням скандинавських імен, назв («Хьорлейф», «Хродгар», «Хрольф» і т.д.)—усього й не запам’ятаєш і це в такому короткому тексті. Автор гарно «крутив» сприйняттям читача до останніх абзаців.

Світлана Горбань («Мандрівний дяк»).

Авторка застосувала нестандартний прийом із «я» і «ти», але виходить, що читач ніби читає про себе і автор, по сюжету, неодноразово називає його «дурнем», та й сам читач переконується у своїй тупості, вчиняючи нерозумні вчинки під егідою статусу «це зробив я». Виходить, по-своєму освоїти текст не можна, бо авторка уже розподілила ролі і не найкращу з них дала читачу—це неприємно у корні.

Андрій Бублик («Додому»). Мова написання достойна, в тому числі і самі діалоги, але сюжет попахує «Голівудом» у одному акті. Динаміки—0.

Порадувала критика Тимура Литовченка на «Планету Оя» Тетяни Крисанової. Рецензент розбив, розтер, залишив із носом детальною і по факту викладеною рецензією. Наведені аргументи не можуть залишити сумнівів у «професійності» написаного Т.Крисановою.

Номер-то вийшов, але не все в ньому треба було випускати у читацький світ. Інколи краще зробити бідніший кількістю зміст, ніж багатший «не якістю».