Українець Олесь Янчук зняв фільм "Нескорений". У сценарії діалоги мало пов`язані з дією. Вони інформативні.

Про що розмовляють герої фільму? Про погроми українців та закриття поляками українських шкіл, створення старшинської школи УПА і переведення її до Карпат, перехід повстанської армії до партизанських дій малими відділками і боївками, наказ Бандери Шухевичу першими увійти до Львова і проголосити відновлення української державності, про Акт проголошення відновлення української державності 30 червня 1941 року, нарікання на "гризню політиканів" всередині ОУН, масове вбивство більшовиками західно-українських в`язнів перед відступом у 41-му і ще багато чого..

І до них йде належна візуальна ілюстрація.

Однак відомо, пафосні чи газетні тексти і декларації менше всього здатні утримувати увагу глядача. Навіть якщо ідеї та концепти зафільмовані точно, документально. Бо тоді, щонайменше, історичні фраґменти розраховані лише на знавців, на українського історика чи того, хто самотужки студіював історію ОУН-УПА. Звичайно, й на них, на 3 тисячі ще живих ветеранів-повстанців. Та ще на свідомого галичанина з волинякою. Що болить їм і без ліричних історій. А решта України? А світ?

Натомість, значно краще виглядають епізоди з елементарною дією. Починає народжуватися динаміка у сцені бійки за український прапор на управі. Але сцена не достатньо обіграна, чужа, абстрактна.

Вражає епізод порятунку Сорокою зв`язкового від ЗЧ ОУН та бій повстанців біля замінованого табору; наскок енкаведистів на підпільну шпитальку в селі; зухвалий прихід Шухевича до батька в лікарню, за яким стежили гітлерівці, і мовчазний діалог-прощання з ним. Зустріч Нового року, спогади героя, але, знову-таки, надто короткі…

Вочевидь, що у сценарії Василя Портяка бракує суцільної сюжетної лінії та винахідливої фабульної побудови. Подієвий перебіг не наскрізний, а історичні події так і не стали атмосферою, тлом. Вони стали змістом. Тлом став Шухевич. Бо одним-двома кадрами атмосферу не створиш. Навіть не познайомиш з героєм другого плану, не кажучи про епізодичних персонажів.

Не рятує від сценарних огріхів і хвалена акторська індивідуальність Григорія Гладія. Він й сам грає бронзу… До того ж, у мові його героя домінує кваплива західняцька гутірка, нехай і канадська, що можливо, відповідає історичній правді, але ковтання звуків вельми перешкоджає сприйняттю та значно зменшує глядацьку авдиторію. А довірчі інтонції, на які актор іноді переходить лиш нагадують, що фільм не обтяжений гумором, коханням, простими людськими проявами чи помітним психологізмом.

Словом, автори так і не визначилися, чи це історична драма, біографічний фільм чи короткий курс ОУН-УПА. Що ж це? Якщо розрізати фільм на шматки і вставити монологи живих повстанців, отримаємо непоганий бі-бі-сішний серіал…

Тож так і хочеться сказати авторам майбутніх "історичних драм": жодної політичної промови, заяви, декларації в фільмі! Тільки фабульне, подієве кіно! Тільки одна історія. Проста людська, чула… Окрім завдань ідеологічних, просвітницьких. Бо глядач споглядає житейські історії, а не лозунги й ідеї, - вони, ідеї, самі приходять потім, після сеансу і стукають в кожну душу. В першу ж чергу, прості історії, повідані ненав'язливо, з гумором, ліризмом, душевним теплом, навіть коли йдеться про дуже гіркі речі.