І не переконуйте мене у зворотному: кожен письменник бажає написати роман щоб здобути світової слави. Бо роман – то вершина серед літературних жанрів як симфонія у музиці. Та коли я почула, що Володимир Сердюк написав роман, мені стало сумно.

Сумно, бо Володимир Сердюк – то чудовий новеліст, якому Бог дав талант розповідати довершені історії, та ще й так майстерно, що вони починаються, досягають кульмінації і завершуються на площі однієї сторінки. Він писав справді чудові новели. Пам’ятаю, свого часу мене приємно вразили його короткі оповідання «Спогади про майбутнє» та «За друга». Вони поширювалися за радянських часів у «самвидаві», та й зараз їх можна віднайти у багатьох інтернет-бібліотеках.

Коли ж мені трапилася нагода погортати написаний Володимиром Сердюком роман «Мистецтво вмирання» (Видавництво Сергія Пантюка, Київ, 2009), я одразу заспокоїлася! Сердюк залишився новелістом. Він написав роман, що складається із 89 основних новел та десятків коротких відступів у стилі керівництва з навчання грі на арфі.

У тих, хто любить класичні романи, від такого читання повинен «поїхати дах». А для тих, хто віддає перевагу так званому телеграфному стилеві, відсутності основного холоднокровно вибудуваного сюжету та циклічності розповіді, яка насправді кожного разу виводить читача на нову висоту розуміння предмету, подібні романи, то просто свято якесь. Ну, ви ж розумієте, наразі час інтерактиву, і коли читач напряму не задіяний у розгадуванні інтелектуальних літературних кросвордів, коли йому тупо розповідають хто де і як «трахався», то автор просто мав того читача на увазі. Хоча ті романи завжди класифікувалися і класифікуються як мейнстрім і їхні автори заробляють саме на тому, що не «навантажують» читача.

Читаючи ж «Мистецтво вмирання» розслабитися важко. По-перше, тому що вас із самого початку повідомлено, що в тексті йтиметься про смерть, по-друге, тому що насправді Володимир Сердюк розповідає про розвиток любовних стосунків, як їх бачить чоловік, за відсутності жінки!

Це вже щось. Автор сам робить відкриття і ділиться досвідом із читачем. І, що цікаво, кохання до жінки відчуває не один і той самий герой, а десятки головних героїв, які є уособленнями одного Чоловіка, що переживає етапи дорослішання у різних часах, країнах та культурах. На кожному з цих етапів кохання зображується інакше, бо воно і є інакшим – більш зрілим, глибшим.

Автор переконує нас, що впродовж своїх життів він постійно закохувався у одну й ту ж саму жінку на ім’я Олена (Чи не Олена прекрасна?). Він переконує нас, ніби джерело кохання є завжди єдиним і, виходить, що, кохаючи жінку, ми кохаємо Бога.

Давно вже в українській літературі жінок не порівнювали з богинями. Я сама відкрила ці порівняння у текстах Володимира Сердюка і отримала новий заряд бажання жити в любові.

Не знаю, чи доречно про це згадувати зараз, але Василь Кожелянко говорив мені, що роман Володимира Сердюка нагадував йому за духом «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом» Роберта Пірсіга. Тобто натякав, ніби Сердюк продовжує традицію романів, які базуються на сучасній філософії. Як на мене ж, цим твором Сердюк сам започатковує традицію написання творів що вимагають вдумливого прочитання і розуміння без поспіху.

Цей роман цікаво читати і людям старшого покоління, які шукають у літературних творах скоріше перевірених рецептів, аніж несподіванок, і молодим, що прагнуть постійної відмови від стандартів та новизни пріоритетів.

Створивши літературний світ, у якому відсутні часові ознаки, та який, одночасно, містить алюзії на минуле, що вже відбулось, і на майбутнє, яке лише має можливість відбутися, автор, зі сторінок свого твору, одночасно звертається і до реалістів і до романтиків. За Сердюком у тому Майбутньому існуватиме лише Любов. 

Виявляється, він знає, чим закінчується життя – переходом до стану вічної любові. Описом цього переходу письменник закінчує роман «Мистецтво вмирання»: «…Ми знали напрямок польоту. – пише він, - Треба чимдужче зчепити руки. Головне - більше ніколи не губити одне одного.»

І читач уже не відчуває горя смерті, замість цього почуття з’являється тиха радість за двох людей, які нарешті знайшли одне одного.