Чи може так бути: добрий стиль, чудова мова, моторош більшу частину роману, а на виході – порожнеча розчарування і авторська неміч зробити фінал вартісним самого твору?

Роман Володимира Лиса «І прибуде суддя» демонструє саме такий от літературний парадокс.

Розпочинається колосально – молодий суддя їде до малого загадкового містечка. Там його чекають події у стилі фільмів Гічкока упереміш з містичними оповіданнями Луїджі Піранделло. Ритм твору – це ритм психіки героя, явищ, світовідчуттів: «тільки цю нескінченну осоружну дорогу, нудотний запах чужої зіжмаканої постелі й обривки чужих розмов і сповідей, сплетених у клубок щоденного і щонічного хаосу, який оточує страшним виром», «зрушений світ не зупинити, що дорогою буде ще порожніти і заповнюватися потяг разом з її вагоном», «майнула в мене думка, стомлена як і я сам», «Очі його розширилися і звузилися, між його здивуванням і байдужістю, що прийшла на зміну подиву, встигла пролетіти зграя воронів і перетворитися на зграйку сонних мух», «Я мало не простогнав це слово», «і я встиг насолодитися її явно схвильованим, переривчастим диханням. То було дихання жінки, яку пристрасно обіймають. «Я їй сподобався», -- майнула думка, перш ніж я здивувався. Майже так само вона дихала, може, трохи тихіше, коли я допомагав їй підводитися, там, на вулиці. «Гм, -- сказав я собі подумки, -- однак…» А що – однак, я не знав», «Вона боїться мого запитання, мене, а ще більше саму себе», «Вслухаючись у важке дихання просяклої ненавистю жінки», «Я схожий на рибу, викинуту на берег. Риба лежить і дивується, чому вона не вмирає? «А можливо, вона відчуває наближення моря», -- зненацька думаю я і підводжуся». Автор вміє писати добре, штивно, рвучко і непоквапно водночас, знаходячи точні деталі і вагомі відповідники людським почуттям: «густа дьогтьова ніч», «виплив з цих очей», «Намацавши між дерев стежку», «за вікном глухо шумів сад, і той шум, здавалося, став наповнювати всю кімнату, розчиняючи присутніх у собі», «з кожним новим дощем», «у вечірній, настояній вологою тиші», «тиша поглинала час», «жіночий зойк прищемили двері», «Місто наче бігло за мною і не могло наздогнати», «здивована печаль», «лише руки склала на грудях, затуляючи їх», «у відстороненому гніві».

Моторош – не тільки від нескінченних таємниць, а й від їх глибоких художніх відповідників у вигляді сентенцій і емоційно забарвлених визначень: «Ви можете дістатися до готелю, авжеж, можете… Тільки ви ніколи тоді не дістанетесь до самого себе», «Завтра, тобто ніколи?», «Цей світ схожий на загадку (…) загадку, відповідь на яку всього лише на звороті сторінки, але перегорнути її несила, до того ж -- страшно».

Але приходить момент, коли треба виводити читача з емоційного лабіринту закручених фабул. А цей час або проґавлено автором, або він не хоче (чи не може) цього чинити. Сумно. Він вартий більшого, а пустушка для читача йому просто не личить.

Тяжіють над автором розсипи авторської глухоти – аж до непристойності: «страХУ Й НІЯКОВОСТІ», «дуХУ. ЯК», «шляХУ. Я», «страХУ Й РОЗПАЧУ», «та НІ Ж», « їЇ БАТЬки» тощо.

Разом з тим смію очікувати від Володимира Лиса справжнього шедевру від початку до останньої крапки. Хай спробує не написати.