Треба дуже любити свою справу, яка є справою твого життя, а також уміти висловити свої думки чітко, чисто і арґументовано. Саме такою справою для знаного мовознавця Віталія Скляренка є історично-етимологічні дослідження. «Русь і варяги» -- не виняток.

Перше, що вражає – чистий, впевнений у собі стиль автора. Він добре себе почуває ув ріжних епохах, текстах древніх авторів та в етимологічних веревечках слів та їх первинних значень.

Автор пропонує свою версію до теми походження назв «Русь» і «варяги». Слід зауважити – ув обох випадках Віталій Скляренко достатньо виважений, спокійний і арґументований.

Щодо походження назви «Русь» його версія виглядає так: «Київська, Чернігівська і Переяславська землі ( Русь у вузькому значенні) стали ядром, навколо якого формувалася Київська держава (Русь у широкому значенні), і назва Русь (у вузькому значенні) поширилася на всю Київську державу», «соціальний термін «русь» з часом став територіальною назвою Русь». Дуже цікавим є твердження автора про русів з острова Рюген. Тамтешніх русів він виводить від кельтів, які слов'янізувались у природній спосіб: «дружини кельтів, що завойовували землі західних і балтійських слов'ян, не брали в походи жінок. Через це кельти, одружуючись зі слов'янськими жінками, не змогли зберегти своєї народності. Вони поступово слов'янізувалися, переймаючи в слов'ян і їхню мову». Вагомим ремеслом для цих русів були війна і торгівля. Важливим є і те, що пан Скляренко прабатьківщиною русів називає опріч острова Рюген причорноморську Тамань (теперішню Кубань). Таким чином причорноморські вояки прийшли в Україну звідти, аби після розгрому російським царатом Запорозької січі знову повернутись додому.

Скляренко слушно аналізує перелік імен з угод київських князів з греками і красномовно доводить, посилаючись на авторитети своїх попередників (Гедеонов, Голубовський, Ломоносов), що імена ні в якому разі не свідчать про етнічну приналежність їхніх носіїв.

Як висновок автор слушно мовить: «Якщо те чи інше ім'я історично і лінгвістично природніше виводиться з кельтських мов, його не слід насильно пояснювати з германських мов», «Іменослов кельтів був найбагатшим у Європі, до нього зверталося багато народів».

Аналогічно автор аналізує перелік назв Дніпрових порогів – «руські і слов'янські назви порогів являють собою дві різні системи назв одних і тих самих порогів». Він також доходить цікавих висновків: «Ми також вважаємо, що слова Ruotsi і Русь етимологічно пов'язані між собою, але не Русь походить від Ruotsi, а Ruotsi від Русь», «периферія виявляє і зберігає насамперед архаїзми (слова, значення)».

Цікавим та скрупульозним є і розгляд питання про походження значення назви «варяги».

Автор постійно наголошує, що він не є антинорманістом, але по суті він каменя на камені не залишає від норманської теорії походження цих двох назв. І робить він це спокійно, виважено і арґументовано.

Книжка читається легко, цікаво і пожиточно для того, хто шукає для себе істини.