Ірена Карпа – київська письменниця, телеведуча, «фронт-вумен» групи «Фактично самі» (з 2007 – «Qarpa»), володарка Гран-прі Міжнародного конкурсу «Гранослов» (1999), друге місце в інтернет-голосуванні аудиторії Бі-Бі-Сі (2005), премія «Best Ukrainian Awards – 2006» в номінації «наймолодша письменниця», звання секс-символу сучасної української літератури на Львівському Форумі видавців (2008).

Саме на означеному Форумі письменниця схарактеризувала книгу,

про яку йдеться, як «наївну, смішну. Це зовсім інше, ніж те, що я писала до

цього часу» – «піарилась» авторка. Хвалитися не заборонено, але виникає

бажання перевірити, а чи це насправді так.

Про творчість Ірени Карпи не пише сьогодні хіба що лінивий

критик. У переважній більшості, це рецензії-філіппікі, де справедливо

перераховані усі наявні «гріхи» письменниці, головний з яких – писати не

вміє, а видається!

Книга «Добло і зло» є шостою у доробку молодої авторки. Вона

складається з двох частин. Перша, коротша – «Привиди моєї школи» – це

спогади про школярське дитинство. Відразу впадає в око, що ці спогади дійсно

смішно написані, і якби не спорадичні вкраплення матюків, їх (ці спогади)

можна було би читати без упередження. Таке враження, що погана звичка

матюкатися з приводу і без нього підводить Ірену Карпу. Вони (матюки)

нічогісінько не додають до оповіді, більше того, вони невмотивовані, бо ж

персонажі – дівчата-малолітки.

Друга частина книги, довша за обсягом «Планета тьолок», позитивне

враження від першої частини змінює з точністю до навпаки. Головна героїня

оповіді Ірена Карпа (авторка подає справжні імена та прізвища персонажів,

тим самим підкреслюючи автобіографічне походження тексту) та її шкільні

подруги переїхали з провінції до Києва і почали своє доросле життя. Що то

за життя, переповідати не буду, але декілька зауваг зроблю. По-перше, подібні

історії нічого нового читачеві не розказують. Відкрийте будь-яку сучасну

книгу, й зустрінете точнісінько те саме, незалежно від статі автора. А

по-друге, мова твору – логічне продовження «піарного» стилю письменниці.

Головний мій висновок по прочитанні твору: якби не ця макабрична суміш (

мовою назвати – образливо для мови), не було би з чого робити той самий

«піар». Заберіть «мову» (беру в лапки), й не залишиться а б с о л ю т н о

нічого, вартого фахового критичного аналізу. Сміливо спрогнозую, що й

видавництва, котрі сьогодні наввипередки друкують опуси Ірени Карпи,

забудуть про її існування на другий день, перестань вона матюкатися! Зазвичай,

я зі задоволенням цитую авторів, про яких пишу, але у випадку з Іреною

Карпою мусила в цьому задоволенні собі відмовити.

Не маю сумніву, що Ірена Карпа знає про феномен переоціненого

автора, і не раз бачила, як брудна піна плаває поверх чистої води. Але верх

бере комерція, гроші, і ще багато зрозумілих речей. Чи надовго вистачить

снаги й бажання підтримувати подібний стиль письма, та, зрештою, й життя?

Від правди не сховатися, а вона полягає в тому, що – аксіома! – художні

тексти несуть до читача складний і багатий смисл, який обов'язково переважить

будь яку іншу тенденцію, моду, комерцію, меркантильні мотиви тощо. Істина в

тому, що людина через літературу рухається до вічності. А з чим до вічності

рухається Ірена Карпа? З «доблом»? У компанії «тьолок»?